8. Проблеми вдосконалення та кодифікації цивільного законодавства України.

Кодифікація нормативно-правових актів сьогодні є одним з найбільш ефективних способів систематизації законодавства. Крім того, кодифікація є чи не найважливішим особливим видом систематизації законодавства. Предметом кодифікації законодавства є система юридичних норм (правовий інститут, галузь, система законодавства), метою – формування положень сукупності періодичних норм у рамках правових інститутів, закріплення галузевої структури та розвиток правової системи законодавства в напрямі підвищення його ефективності. Її сутність полягає у створенні на підставі аналізу існуючих нормативно-правових актів єдиного нового нормативно-правового акта.

„кодифікація цивільного законодавства” – особливий вид систематизації цивільного законодавства, спрямований на внутрішню і зовнішню переробку чинного законодавства, а саме на упорядкування нормативних актів шляхом його переробки, обробки або об’єднання, узгодження суперечностей, приведення у відповідність, усунення колізій, виключення дублювання положень окремих норм зі змінами їх внутрішнього змісту в єдиному акті.

Кодифікація нормативно-правових актів сьогодні є одним з найбільш ефективних способів систематизації законодавства. Крім того, кодифікація є чи не найважливішим особливим видом систематизації законодавства. Предметом кодифікації законодавства є система юридичних норм (правовий інститут, галузь, система законодавства), метою – формування положень сукупності періодичних норм у рамках правових інститутів, закріплення галузевої структури та розвиток правової системи законодавства в напрямі підвищення його ефективності. Її сутність полягає у створенні на підставі аналізу існуючих нормативно-правових актів єдиного нового нормативно-правового акта. І оскільки Україна є державою, яка тяжіє до континентальної системи приватного права, то даний кодифікований нормативно-правовий акт повинен бути вибудований за пандектною системою. В його основі має лежати цивілістична доктрина, яка ґрунтується на єдиному та однаковому розумінні приватноправових процесів і не містить внутрішніх протиріч і неузгодженостей.

У цивільному праві кодифікація може носити загальний (галузевий) або приватний (спеціалізований) характер. У першому випадку вона виражається в прийнятті Цивільного кодексу, який охоплює всі основні норми та інститути цієї галузі права. При частковій (спеціалізованій) кодифікації приймається закон, у тому числі у формі кодексу, який регулює певну вузьку (галузеву чи міжгалузеву) групу суспільних відносин. Прикладами такої кодифікації є Житловий кодекс. Кодекс торгового мореплавства, Повітряний кодекс тощо.

10. Порядок набрання чинності законами та підзаконними нормативними актами.

1. Установити, що закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях.

Офіційними друкованими виданнями є:

"Офіційний вісник України";

газета "Урядовий кур'єр".

Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється

офіційне оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради

України, є також газета "Голос України", "Відомості Верховної Ради

України".

Офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне

оприлюднення законів, актів Президента України, є також

інформаційний бюлетень "Офіційний вісник Президента України"

2. Нормативно-правові акти можуть бути опубліковані в інших

друкованих виданнях лише після їх офіційного оприлюднення

відповідно до статті 1 цього Указу.

Нормативно-правові акти, опубліковані в інших друкованих

виданнях, мають інформаційний характер і не можуть бути

використані для офіційного застосування.

3. Громадяни, державні органи, підприємства, установи,

організації під час здійснення своїх прав і обов'язків повинні

застосовувати закони України, інші акти Верховної Ради України,

акти Президента України і Кабінету Міністрів України,

опубліковані в офіційних друкованих виданнях або одержані у

встановленому порядку від органу, який їх видав.

4. Нормативно-правові акти Верховної Ради України і

Президента України набирають чинності через десять днів з дня

їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими

актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному

друкованому виданні.

5. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України

набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк

набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Акти Кабінету

Міністрів України, які визначають права і обов'язки громадян,

набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних

друкованих виданнях.

11. Вчення та основні теорії про юридичні особи.

І. Теорія фікції. Першою теорією юридичної особи стала теорія фікції, поява якої завдячується християнській церкві.

Теорію фікції юридичної особи, як вважається, заснував німець­кий юрист К. Ф. Савіньї, який стверджував, що лише людина може бути суб’єктом права. Позитивне ж право, на його думку, може звузити коло правоздатних осіб або дещо розширити його за рахунок утворення штучних суб’єктів права, яким є юридична особа. Остання — це поняття абстрактне, вона є лише фіктивним уособленням громадянина, а тому, як проста фік­ція, недієздатна. Реальними суб’єктами правовідносин залишаються єдино можливі носії правосуб’єктності — фізичні особи (громадяни). Ця теорія одержала підтримку та широке поширення в Англії та США, а такий, що базується на ній, принцип незалежного від її членів існування юридичної особи став одним з основних у праві корпорацій цих країн.

Наближеною до теорії фікції юридичної особи за своїм змістом є запропонована А. Брінцом теорія персоніфікованої цілі (або теорія «цільового майна»), згідно з якою не існує реального суб’єкта, наділеного якостями юридичної особи; юридична особа є лише персоніфікованою ціллю управління майном. У будь-якому разі фікційні теорії розглядають юридичну особу як пород­жену правопорядком юридичну фікцію, яка штучно сконструйована та вигадана законодавцем.

Для теорії реальності й інших теорій юридичної особи реалістичного спрямування характерним є протилежний напрям обґрунтування її правосуб’єктності. Вони розглядають юридичну особу як реально існуючого особливого суб’єкта права, як колективну («союзну») особу. Такою особою, як вважають автори цих теорій, є визнане правопорядком людське об’єднання («союз»), що діє як єдине ціле, відрізняється від об’єднаних в ньому осіб, є суб’єктом прав і обов’язків, а його воля є загальною волею й відображає спільний інтерес усіх його членів. Засновниками реалістичної теорії вважаються О. Гірке та Г. Безелер. Однією з реалістичних є органічна теорія («теорія біологізації», «теорія соціальних організмів»), згідно з якою юридична особа є соціальним організмом, що відрізняється від колективу людей, які входять до його складу. Цю теорію суттєво розвинули французькі цивілісти Р. Салейль та П. Мішу, у результаті чого вона дещо вивільнена від «біологізації» і стала найбільш повно та докладно розробленою доктриною реалістичного спрямування[2]. Сучасні прихильники органічної теорії розглядають юридичну особу як певну єдність інтересів, однак інтереси об’єднання та його членів чітко розмежовані.

Як самостійна розглядається теорія Ієринга («теорія інтересу»), яка стверджує, що юридичної особи, як такої, у дійсності не існує, це лише юридичний курйоз; законодавець наділяє певними засобами правового захисту окремі групи людей, дозволяє виступати їм зовні як єдине ціле, проте створення нового суб’єкта не відбувається; права і обов’язки юридичної особи належать реальним фізичним особам, які фактично використовують спільне майно та одержують від нього вигоди. Ця теорія поєднує тезу про фіктивність самої юридичної особи з визнанням реальності груп людей, які стоять за нею[3].

ІІ. Теорії колективної власності, асоціації, цільового майна (персоніфі- кованої цілі).

ІІІ. Теорія інтересу Р. Ієринга (дестинатарії права). Один із засновників соціологічної школи права, відомий німецький вче- ний Р. фон Ієринг (1877), уважав, що усяке цивільне право має своїм завданням забезпечити людині який-небудь інтерес. Дійсний носій права, дестинатарій (дестинатор), – це завжди людина. Будь-яку юридичну особу можна уявити як групу людей. Люди, що становлять юридичну особу, суть дестинатори права, заради яких воно й створюється

IV. Доктрина реального суб’єкта виходить з того, що юридична особа є реальним суб’єктом права і включає в себе три гілки – (1) органічну теорію, (2) теорію соціальної реальності, (3) теорію стану [1, с. 110–111].

Прихильниками органічної теорії були німецькі юристи (германісти) Г. Безелер (1835), О. фон Гірке (1868), Кунце (1863), Блунчлі (1864), Регельсбергер (1893) та ін. Вони виходили з того, що корпорація не може бути фіктивною особою, оскільки вона – дійсна, реальна, жива особа, а не штучний продукт мислення, і що не можна довільно обмежувати існування корпорації тільки приватним правом, тому що деякі види корпорацій можуть брати участь у публічному житті із самостійними правами [3, с. 69]. ЮРИДИЧНА НАУКА № 2/2013 40 ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО Виразником же юридичної особи може бути тільки людина як її орган, що передає назовні волю суб’єкта. При цьому між органом і юридичною осо- бою не існує ніяких юридичних відносин. Це – одне юридичне ціле. Юридична особа, таким чином, є соціальним організмом, близьким до людини. Згідно з теорією соціальної реальності юридична особа визнається існу- ючим у дійсності суб’єктом права, не людиною, але все-таки особою, хоча й «безтілесною».

Теорія «стану» Р. Леонгарда (1883) визначає юридичну особу як реаль- но існуючий поряд з фізичними особами суб’єкт, сутність якого є триваючий стан управління постійними адміністраторами якимось майном, що не має хазяїна, виділеним з усього іншого майна заради юридичної мети.

V. Теорія правопорядку. «Чиста» теорія права або нормативізм Г. Кельзена. До техніко-правового або інструментального погляду на сутність юри- дичної особи близькою є позиція представників «юридичної школи», які роз- глядають її як дітище, утвір правопорядку, як те, що створюється законодав- цем. Насамперед це стосується Г. Рюмеліна (1891), Г. Єллінека (1892), Г. Кельзена (1925) та ін. У юридичній особі Г. Рюмелін бачив центр додатку прав і обов’язків, без якого саме поняття права й обов’язку не має ніякого зміс- ту. Для Г. Єллінека поняття суб’єкта права (незалежно від того, чи йде мова про фізичну чи юридичну особи) є поняттям чисто юридичним. Суб’єкт у юридич- ному змісті – це не істота або субстанція, дана ззовні, а створена волею право- порядку здатність [11, с. 74, 75].

VІ. Радянські доктрини юридичної особи. Радянською правовою школою було розроблено і запропоновано низку теорій юридичної особи, серед яких найвідомішими були: (1) теорія колекти- ву, (2) держави, (3) директора, (4) соціальної реальності та (5) організації.

Теорія колективу була сформульована і розвинена А.В. Венедиктовим [13, 14]. На його думку, єдність державної власності означає, що за кожним держорганом як юридичною особою стоїть власник майна, що перебуває в його управлінні, – радянський народ, організований у державу. Оперативне ж управління виділеною держоргану з волі народу частиною державного майна, провідником якої є призначений державою відповідальний керівник (дирек- тор, завідувач, начальник і т.п.), здійснює не тільки цей керівник, а й очолюва- ний ним колектив робітників та службовців держоргану в цілому, оскільки саме в їхніх виробничих й інших діях втілюється діяльність самої державної юридичної особи. Згідно із цим «радянський соціалістичний господарський орган (держпідприємство) – це організований державою колектив робітників та службовців на чолі з його відповідальним керівником, на який держава поклала виконання певних державних завдань і якому воно надало для здій- снення цих завдань відповідну частину єдиного фонду державної власності» [14, с. 591]. Теорія коллективу підтримувалась такими радянськими цивілістами, як С.Н. Братусь, О.С. Іоффе, Ю.Х. Калмиков, Г.К. Матвєєв, В.П. Мозолін, В.А. Мусін, P.O. Халфіна та ін. Теорії колективу протистояли три інші теорії. Автором першої з них – теорії держави – є С.І. Аскназій [15], який вважав, що основу цивільних правовідносин за участю державних органів складає державна власність, а єдиним власником державного майна є сама соціалістична держава. Таким чином, за кожним підприємством стоїть один і той же суб’єкт – держава. Другу теорію – теорію директора – висунув Ю.К. Толстой. Вона ґрунтується на тому, що єдиним суб’єктом, уповноваженим виражати волю держ органу в сфері правовідносин, є його керівник – директор, воля якого визначається волею держави й у той же час не залежить від волі працівників держ органу. Директор, відповідно до планових завдань держави, здійснює правомочності з володіння, користування й, у певних межах, розпорядження виділеним в оперативне управління держоргану майном [16, с. 88]1 . Третя теорія – теорія соціальної реальності – в своїх основних рисах, хоча й без використання цього найменування, була викладена 1948 р. М.Г. Олек- сандровим [17, с. 202], а у подальшому розроблялась С.І. Вільнян ським, Б.Б. Черепахіним, Д.М. Гєнкіним, на думку якого, цілком достатньо визнання юридичної особи такою ж соціальною реальністю, якою є інші суб’єкти права, щоб відпала необхідність у пошуках іншого його суспільного змісту [20, с. 8].

Теорія «організації» була запропонована О. О. Красавчиковим (1972), згідно з якою юридична особа в радянському цивільному праві – це організа- ція як певне соціальне утворення, тобто система істотних соціальних взаємозв’язків, за допомогою яких люди (або їх групи) поєднуються у єдине структурно й функціонально диференційоване соціальне ціле для досягнення поставлених цілей. Він розрізняє два поняття: юридичну особу – організацію і її юридичну особистість. Юридична особа – це організація, що володіє певни- ми ознаками (організаційна єдність, майнова відособленість, участь в обороті від свого імені, самостійна майнова відповідальність, участь у цивільному про- цесі від свого імені). Юридична особистість – це встановлена законом міра можливості й необхідності участі організації в цивільних й інших правовідно- синах, визначення меж її правосуб’єктності [21, с. 51–55]. Пізніше цю теорію підтримав український вчений професор А.О. Пушкін, на думку якого, сут- ність юридичної особи можна визначити тільки через поняття організації як соціального осередка, що створюється людьми й іншими організаціями на певних умовах і для досягнення визначеної цілі [22, с. 117].