54. Етичне та природне обґрунтування права.

Первинними, предфілософськими формами освячення права, надання йому високозначимого статусу стали:

• Етичне обґрунтування дійсних законоположень і юридичної практики.

• Обґрунтування законів, правосуддя через особливу категорія – природне право.

Етичне обґрунтування права має загальнолюдське значення. Воно характерне для всіх історичних епох і країн, для всіх світоглядних та ідеологічних систем. Релігійно-етичне обґрунтування дійсних законів, правосудних установ та їх рішень співпало з потребами влади, панівних політичних сил. Таке обґрунтування мало в основному апологетичний характер: воно бездоганно, без будь-якої аргументації виправдовувало і навіть звеличувало будь-яке необхідне владі (і церкві ) законодавче, адміністративне або судове рішення; або ж, давало безумовну підстава його блокування або скасування в ім'я вірності догмі. І з цієї точки зору інквізиційний процес, середньовічні юридичні порядки, вся юридична практика і дійсність тієї пори представляють собою з'єднаний продукт і політичних реалій відповідних традиційних цивілізацій, і релігійно-етичних вірувань тодішніх епох. Універсальне значення для права загальних етичних (релігійно-етичних) початків призвело до того, що поступово затверджувалась думка про пріоритет етики над правом, особливо про те, що право являє собою деякий «мінімум моралі».

Існує ще одна негативна сторона даного процесу. Це та обставина, що надання святості дійсним юридичним нормам перекриває можливість їх критичного опрацювання, а звідси – саму можливість становлення ідеологічно нейтральних дисциплін, як юридичний позитивізм, аналітична юриспруденція тощо.

Етичні (релігійно-етичні) вірування, що обґрунтовують юридичні настановлення і порядки теократичних та інших релігійних суспільств, стали передумовою для ідеології права – того напрямку духовно-інтелектуального пояснення права, коли воно «виводиться» з певної світоглядної системи і пов’язується з політико-власними реаліями сьогоднішнього дня. Такого роду духовно-інтелектуальні форми так і залишились у межах етики і релігії, не утворивши особливих, самостійних гілок знань.

Друга первинна форма духовного освячення права – це пояснення дійсних законів і правосуддя через категорію природного права. Таким чином, ще на початкових фазах духовно-інтелектуального осягнення права можна чітко розрізнити два загальних напрями, які, часом перехрещуючись і збігаючись, представляють все ж різноплощинні орієнтації в розумінні й обґрунтуванні права.

55. Методологія пізнання права. Методологія юридичної практики.

Саме поняття методу (від грец. — шлях до чогось, спосіб пізнання, дослідження) означає у філософському розумінні — спосіб пізнання дійсності й її відтворення у мисленні.

Методологія (від метод і грец. — вчення) - сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці; вчення про методи пізнання таперетворення дійсності^[1].

Методологія - вчення про метод діяльності як такий, включає принципи, методи діяльності і знання, що відображає їх. Складається з методології пізнання, методології практичної цільності та методології оцінки (аксіометодологїі)^[2].

методологія права являє собою «загальнонауковий феномен, що поєднує всю сукупність принципів, засобів і методів пізнання (світогляд, філософські методи пізнання і вчення про ни, загальні і частковонаукові поняття і методи), які вироблені усіма суспільними науками, у тому числі і комплексом юридичних наук, і застосовуваних у процесі пізнання специфіки правової дійсності, її практичного перетворення»¹.

Сучасна наука застосовує такі три підходи до пояснення цього феномена. Перший, це так званий науковий підхід, у межах якого методологію права розуміють як систему загальнонаукових методів що застосовуються до права, — системний, соціологічний, кібернетичний та ін., а також вчення про ці методи. Похибкою цього підходу є те, що він не дає уявлення про методологію права як системне, інтегративне знання, тому що відповідно до цього підходу окремі науки, в тому числі правознавство, існують ніби ізольовано, самі собою.

Другий, це так званий філософський підхід, коли методологію права розуміють як застосування основних принципів і категорій філософії до аналізу права. Так, на думку Д.А.Керімова, до них належать насамперед категорії діалектики, а також гносеологічні категорії. Характеризуючи діалектику як науку про найбільш універсальні, загальні закони руху і розвитку природи, суспільства, людського мислення ще Ф.Енгельс вказував, що вона є для сучасного природознавства найбільш важливою формою мислення, бо тільки вона подає аналог і тим самим метод пояснення для процесів розвитку, що відбуваються у природі, для загальних зв’язків природи, для переходів від однієї галузі дослідження до іншої.

Діалектика озброює дослідника у будь-якій галузі науки ям загального, що міститься в усіх окремих предметах і Знання загального, визначаючи вихідні позиції і загальну тенденцію розвитку окремого процесу, вказували шлях, і має здійснюватися пізнання. У цьому полягає велика спрямовуюча роль діалектики як методології.

Третій підхід умовно можна назвати філософсько-правовим, оскільки він ґрунтується на необхідності особливої дисципліни, що покликана відігравати інтегруючу, методологічну роль щодо правознавства в цілому.

Усе це дає підставу говорити про методологію права в широкому змісті як комплексі методологічних проблем права і включати в неї:

1. методологію пізнання права;

2. методологію юридичної практики, виділяючи:

а) методологію правотворчості;

б) методологію правозастосування.

У свою чергу, у рамках методології пізнання права, чи методології правознавства варто виділити рівні:

1) філософський, що являє собою систему світоглядно-методологічних ідей і принципів, втілених у тому чи іншому способі осмислення права (типі правопізнання), а також їх порівняння, критику й обґрунтування;

2) науковий, що представляє систему принципів і методів наукового пізнання в цілому чи окремій науці, застосовуваних для більш глибокого пізнання права, у рамках якого виділяються:

а) загальнонаукові методи і прийоми пізнання, такі як аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія і моделювання, абстрагування і класифікація, а також методи: системний, синергетичний та ін.;

б) частковонаукові методи – соціологічний, психологічний, математичний, кібернетичний, історичний, логічний та ін., тобто знання, в області окремих наук, застосовуване для пізнання правових явищ;

3) спеціально-юридичний, що представляє систему характерних для правознавства методів пізнання права: нормативно-аналітичний, догматичний, порівняльно-правовий і ін.

Філософія права як методологія (система методів) допомагає юристу-вченому на всіх ступенях наукового дослідження: ) формуванні наукової проблеми, виборі об’єкта, проведенні спостережень і експериментів, особливо в теоретичному осмислені фактів. Важливу роль вона відіграє у виборі найбільш ефективних окремих методів різного ступеня конкретності, в їх різному співвідношенні у процесі дослідження. Філософсько-правова методологія стимулює появу нових методів, допомагає уникнути однобічності, схематизму і суб’єктивізму в теоретичній і практичній діяльності.

Методологію юридичної науки можна визначити як систему принципів і способів організації, побудови і здійснення теоретико-пізнавальної юридичної діяльності в області досліджений державно-правової дійсності, а також вчення про цю систему.