1. Поняття цивільного права як самостійної галузі права

Цивільне право як галузь права – це галузь права, що регулює приватні майнові і не майнові відносини фізичних і юридичних осіб, які формуються за ініціативою їх учасників і мають на меті задоволення їх власних приватних інтересів.

     Майнові відносини виникають з приводу матеріальних благ і мають майново-вартісний характер. Немайнові відносини є суто особистого характеру і не мають безпосереднього економічного змісту. Їх об’єктом є особисті немайнові блага – такі, як життя, здоров’я, честь, гідність, авторство тощо.

Метод цивільно-правового регулювання – це сукупність специфічних засобів впливу на учасників цивільних відносин, що характеризуються насамперед юридичною рівністю сторін, а також наданням останнім можливості врегулювання цих відносин на їх розсуд за винятками, встановленими цивільним законодавством.

     Цивільно-правовий метод регулювання цивільних відносин є комплексною категорією, що характеризується такими ознаками:

юридична рівність учасників, їх самостійність та незалежність;

диспозитивність у виборі поведінки учасників цивільно-правових відносин;

судове вирішення спорів;

майново-компенсаційний характер засобів примусового впливу на правопорушення.

До системи цивільного права як галузі належать:

• цивільно-правові норми, які є конкретним правилом поведінки;

• цивільно-правові інститути, тобто група цивільно-правових норм, що регулюють однорідні суспільні правовідносини. інститут права власності, інститут деліктної відповідальності тощо;

• цивільно-правові підгалузі, які є сукупностями інститутів, що регулюють однорідні суспільні відносини, наприклад, підгалузь речового права, договірного права тощо.

Цивільне право як галузь складається з:

• Загальної частини, яка містить цивільно-правові норми, що поширюють свою дію на весь спектр цивільних правовідносин і стосуються джерел цивільного права, суб'єктів, об'єктів, змісту та підстав виникнення зміни та припинення цивільних правовідносин, здійснення цивільних прав та їх захист тощо;

• Особливої частини, яка містить цивільно-правові норми, що поширюють свою дію лише на конкретні правовідносини, наприклад особисті немайнові, речові, зобов'язальні, виключні та інші.

2. Проблема співвідношення публічного і приватного в правовому регулюванні цивільних відносин.

Питання про співвідношення приватного та публічного права носить яскраво виражений прагматичний характер, оскільки від його вирішення залежить право держави на втручання в приватне життя громадян, в економічну, підприємницьку та інші сфери.

Термін В«публічнеВ» і В«приватнеВ» право відомий з дуже давніх часів. Вже стародавні римські юристи оперують з цим терміном, розчленовуючи всю обширну область права на дві великі сфери - сферу права публічного і сферу права приватного.

Історичне співвідношення між приватним і публічним правом можна характеризувати станом первісної злитості того й іншого, з якого публічне і приватне право виходять лише поступово шляхом повільного історичного процесу.

Поділ права на публічне і приватне визнавали в Стародавньому Римі. Публічне право, за твердженням римського юриста Ульпіана, є те, яке відноситься до положення римської держави; приватне - яке відноситься до користі окремих осіб. У подальшому критерії віднесення права до приватного або публічного уточнювалися, отримували більш розгорнуті характеристики, однак визнання наукової і практичної цінності підрозділи права на публічне і приватне залишалося незмінним.

У сучасній юридичній науці вироблені наступні критерії для розмежування публічного і приватного права. Формальні критерії між кордонами цих двох правових сфер - деколи в практичній юриспруденції вельми хиткими, рухливими, стертими реальним життям, законодавством і юридичною практикою - змальовані однією з галузей юридичних знань - аналітичної юриспруденцією - досить грунтовно і переконливо. З таких критеріїв найбільш істотне значення мають такі два.

Перший: для публічного права характерні відносини В«влада - Підпорядкування В», для приватного права - відносини юридичної рівності суб'єктів.

Другий: публічне право побудоване на принципі субординації, приватне право - на принципі координації волі та інтересів учасників отношеній1.

Ці критерії отримали детальну розробку в багатьох працях і зарубіжних авторів, і вітчизняних правознавців. Серед російських правознавців потрібно відзначити І.А. Покровського, який дав характеристику публічного і приватного права у праці В«Основні проблеми цивільного праваВ» (1917 р.), а також М.М. Агаркова і Б.Б. Черепахіна. Відзначивши особливості інтересів суб'єктів в тій і іншій сфері, Б.Б. Черепахін пише, що в основу поділу права на публічне та приватне повинен бути покладений все ж формальний критерій, і підкреслює у цьому зв'язку: В«... приватноправове відношення побудовано на координації суб'єктів, приватне право являє собою систему децентралізованого регулювання життєвих відносин В»2.

Разом з тим, вказавши на наведені критерії, потрібно розуміти те, що сама ця класифікація - розподіл права на В«публічнеВ» і В«приватнеВ» - має в основному, загальне, принципове юридичне значення.

Справа в тому, що в практичному житті, особливо на нинішніх етапах розвитку суспільства, публічне і приватне право у багатьох випадках виявляються В«перемішанимиВ»: в життєвих стосунках досить часто наявні різнопрофільні елементи, одні з яких відносяться до приватного права, інші - до публічного.

Складаються навіть цілі правові підрозділи, комплексні утворення, в яких в різних пропорціях присутній одночасно і те і інше.

У цьому зв'язку необхідно сказати про те, що розподіл права на публічне і приватне не тільки і, не стільки класифікаційне. Це - поділ концептуального порядку. Воно стосується самих основ права, його місця і ролі в життя людей, що його визначають цінностей.

Публічне право - це правова сфера, в основі якої - державні інтереси, В«державні справиВ», тобто самоустройство і діяльність держави як публічної влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби, кримінальну переслідування правопорушників, кримінальна і адміністративна відповідальність і т.д., - словом, інститути, побудовані в В«вертикальноїВ» площині, на засадах влади і підпорядкування, на принципах співпідпорядкованості, субординації. Згідно цього для публічного права притаманний один - і тільки один - загальнодержавний юридичний В«центрВ», характерні імперативні приписи і заборони, звернені до підлеглих, підвладним особам; дозволу же, що мають імперативний характер, - Прерогатива пануючих суб'єктів.

Ось тому для публічного права характерний специфічний юридичний порядок - узагальнено кажучи, порядок В«влади - підпорядкуванняВ», - це порядок, відповідно до якого особи, що в...

Традиційно характеристика приватного пра- ва провадиться за допомогою дихотомії «приватне право» – «публічне право» шляхом порівняння та протиставлення її елементів. Скористаємося таким методологічним прийомом і ми. Найбільш поширеним критерієм розмежуван- ня приватного та публічного права, який був вико- ристаний свого часу Ульпіаном і став нам відомим завдяки Дигестам Юстиніана, є встановлення у першому та другому «питомої ваги» інтересів люди- ни (приватної особи) і держави. Неодноразово він використовувався і правознавцями новіших часів. Як зазначав К. Ф. фон Савін’ї, у публічному праві ціле (держава) виявляється метою, а окрема особистість підпорядкованою, тоді як у приватному праві кожна окрема людина сама по собі є метою, а кожне правове відношення стосовно її існуван- ня або особливого становища є лише засобом [4, с. 286 – 287]. З точки зору оцінки спрямованості захисту ін- тересів приватне право захищає приватні інтереси окремих осіб, а публічне право – інтереси держа- ви, загальні, суспільні інтереси. Звісно, має врахо- вуватися та обставина, що загальні інтереси – це сукупність приватних інтересів, а тому публічне право, захищаючи загальні інтереси, захищає й приватні інтереси також, і навпаки, – приватне право у підсумку захищає загальні інтереси [5, с. 165 – 183], однак, як відзначав Р. фон Єринг, у сфері приватного права уповноважена особа сама захищає свої інтереси, що цей захист відбувається з ініціативи самого суб’єкта інтересу шляхом по- дання цивільного позову, і, таким чином, приватні права можуть бути визначеними як «самозахист інтересів». В інших галузях захист порушених інтересів відбувається за ініціативою органів держав- ної влади, що справедливо можна назвати «захис- том адміністративним шляхом» [6, с. 515]. А. Тон звертав увагу на те, що приватним правом здійснюється нормативний захист (захист за допомогою повелінь), що надається інтересам приватних осіб проти приватних осіб, бо правопо- рядок надає тому, хто захищається, засіб для усу- нення порушення його права, що використовуєть- ся ним на власний розсуд і за власною ініціативою. На противагу нормам, порушення яких тягне для потерпілої особи порушення її приватного інтересу і приватний (цивільний) позов, норми публічного права – це таке, порушення, що обумовлює вчи- нення публічно-правового позову. Він має місце тоді, коли будь-який орган держави уповноважений і зобов’язаний до втручання ex officio [6, с. 517].

3.   Предмет цивільного права.

    майнові відносини;

особисті немайнові відносини.

До цивільних відносин належать тільки ті відносини, які ґрунтуються на юридичній рівності учасників, їх вільному волевиявленні та майновій самостійності. Всі перелічені ознаки цивільних відносин в їх сукупності є констатуючими. Цивільні відносини, які є предметом цивільного права, характеризуються такими ознаками:

1 Суб’єкти. Учасники цивільних правовідносин є стосовно один одного юридично рівними суб’єктами, відокремленими один від одного в організаційно-правовому і майновому сенсі.

2 Характер зв’язку між суб’єктами. Цивільні правовідносини – це правовий зв’язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, що належать приватній особі.

3 Зміст. Учасники цього виду відносин є носіями цивільних прав та обов’язків.

4 Характер захисту суб’єктивних прав і спонукання до виконання суб’єктивних обов’язків. Це відбувається за допомогою специфічних заходів впливу і, як правило, в судовому порядку.