Приватне акціонерне товариство[ред. • ред. Код]

Особливостями приватного акціонерного товариства є:

• максимальна кількість акціонерів становить 100 осіб;

• товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій;

• статутом товариства може бути передбачено переважне право акціонерів на придбання акцій цього товариства, що пропонуються їх власником до продажу третій особі;

• акціонер товариства завжди має переважне право на придбання акцій додаткової емісії, в той же час акціонер публічного акціонерного товариства може бути позбавлений такого права умовами публічного розміщення акцій додаткової емісії;

• акції приватного акціонерного товариства не можуть купуватися та/або продаватися на фондовій біржі, за винятком продажу шляхом проведення на біржі аукціону;

• статутом товариства може встановлюватися коло питань, вирішення яких вимагає більшої кількості голосів акціонерів, ніж проста більшість або кваліфікована більшість;

• обрання членів наглядової ради приватного акціонерного товариства здійснюється або за принципом представництва у складі наглядової ради представників акціонерів або шляхом кумулятивного голосування;

• товариство не зобов'язане розкривати свою фінансову звітність на фондовому ринку^[14], хоча зобов'язане оприлюднювати фінансову звітність уДержавному реєстрі юридичних осіб, як і будь-яка інша юридична особа, зареєстрована в Україні.

21. Актуальні проблеми здійснення корпоративних прав.

Корпорати́вні права́ — це права, які випливають із (і) права власності на акцію акціонерного товариства або (іі) права на частку у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю або іншої юридичної особи, статутний капітал якої поділений на частки, або (ііі) права на вклад до статутного капіталу юридичної особи у разі, якщо капітал такої особи не поділений на частки (наприклад, приватних, дочірніх, та інших унітарних підприємств).

ормативні визначення корпоративних прав міститься у Законі «Про акціонерні товариства», Господарському кодексі України і Законі «Про оподаткування прибутку підприємств». Вперше нормативне визначення терміну «корпоративні права» з'явилося саме в законі про оподаткування.

Закон «Про акціонерні товариства» визначає корпоративні права як сукупність майнових і немайнових прав акціонера — власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами^[1]

Господарський кодекс визначає корпоративні права як права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами ^[2].

Згідно з податковим законодавством, корпоративні права — це право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах ^[3].

Останнє визначення не зовсім точно передає правову природу терміну. Статутний фонд (капітал) юридичної особи належать тій же юридичній особі, а не особі, яка володіє корпоративними правами. Втім, пальму першості у конкурсі незграбності формулювань слід все ж таки надати Господарському кодексу, який для визначення цього терміну оперує «частками особи».

22. Поняття та правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це засноване одним або декількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір котрих встановлюється статутом.

Статут товариства, крім відомостей, що повинні містити установчі документи інших господарських товариств, повинен містити відомос- ті: про розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і порядок при- йняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному капіталі.

ЦК передбачає наявність спеціального закону, який повинен вста- новити мінімальний розмір статутного капіталу товариства та врегу- лювати максимальну кількість його учасників. При перевищенні цієї кількості товариство підлягає перетворенню на акціонерне товариствопротягом одного року, а зі спливом цього строку — ліквідації в судо- вому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до вста- новленої межі.

До моменту державної реєстрації товариства його учасники повин- ні сплатити не менше ніж п’ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.

Учасники товариства не відповідають за його зобов’язаннями і не- суть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це організація з фік- сованим складом учасників, тобто частки розподіляються в них серед відомого обмеженого кола осіб. Учасник такого товариства має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) в статут- ному капіталі одному або декільком його учасникам. Відчуження своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Слід зазначити, що ЦК допускає можливість звернення стягнення на частину майна товариства, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за особистими боргами останнього лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Звернення стягнення на всю частку учасника у статутному капіталі товариства припиняє його участь у товаристві.

23. Поняття та правовий статус товариства з додатковою відповідальністю.

Товариство з додатковою відповідальністю — це товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поді- лений на частки, розмір котрих визначений статутом. Учасники такого товариства солідарно несуть додаткову (субсиді- арну) відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідаль- ність за зобов’язаннями товариства розподіляється між іншими учас- никами товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі то- вариства. До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються по- ложення про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом (ч. 4 ст. 151 ЦК)

24. Поняття та правовий статус командитного товариства.

Командитне товариство — товариство, у якому разом з учасни- ками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі у діяльності товариства.

Правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за зобов’язаннями товариства тотожні правовому статусу учасників і відповідальності учасників повного товариства. Особа може бути повним учасником тільки в одному командитно- му товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього ж товариства і не може бути учасником повного товариства. Командитне товариство створюється і діє на підставі засновниць- кого договору, який підписується усіма повними учасниками. Заснов- ницький договір, окрім загальних умов, характерних для всіх това- риств, повинен містити умови: про розмір та склад складеного капіта- лу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учас- ників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладу вкладників.

Вкладник зобов’язаний зробити вклад до складеного капіталу, що посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві, та має певні права, включаючи право на одержання частини прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом), яка належить на його вклад; право вимоги першочергового повернен- ня вкладу у разі ліквідації товариства; право на ознайомлення з річни- ми звітами та балансами товариства (ст. 137 ЦК).

Командитне товариство ліквідується при вибутті всіх вкладників. Однак повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство. У частині, яка не стосується правового положення вкладників, командитне товариство аналогічне повному товариству.

25. Поняття та правовий статус повного товариства.

Повне товариство — товариство, учасники якого відповідно до за- сновницького договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідаль- ність за його зобов’язаннями усім майном, що їм належить, на яке може бути звернене стягнення. Ця додаткова відповідальність виникає тоді, коли у повного товариства недостатньо майна для задоволення вимог кредиторів. Причому учасник відповідає за боргами товариства неза- лежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство, до моменту свого вибуття з останнього. Учасник, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відпо- відній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.

Особа може бути учасником тільки одного повного товариства. Прибуток та збитки товариства розподіляються між його учас- никами пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.

26. Об’єднання підприємств.

Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворе­на у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спіль­них економічних та соціальних завдань.

Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на доб­ровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до ГКУ та законів України мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підпри­ємства, утворені за законодавством інших держав, а підприєм­ства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворе­ні на території інших держав.

Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові.

Об'єднання підприємств є юридичною особою.

Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється на загальних засадах відповідно до ст. 58 ГКУ.

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств мо­жуть утворюватись як господарські об'єднання або як державні (комунальні) господарські об'єднання.

Господарським є об'єднання підприємств, утворене з ініціативи підприємств незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність.

Господарські об'єднання діють на основі установчого догово­ру та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

Державним (комунальним) господарським є об'єднання під­приємств, утворене державними (комунальними) підприємства­ми за рішенням Кабінету Міністрів України або у визначених законом випадках рішенням міністерств (інших органів, до сфе­ри управління яких входять підприємства, що утворюють об'єд­нання) або компетентних органів місцевого самоврядування.

Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

Господарські асоціації - договірні об'єднання підприємств і організацій, які створюються для спільного виконання однорідних функцій та координації загальної діяльності. Асоціації належать до м'яких форм об'єднання, мінімально обмежуючи дії членів асоціації, які входять до них. Учасники асоціації володіють правом входити до будь-яких інших асоціацій.

Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація може координувати загальні розробки й дослідження, надавати учасникам послуги, здебільшого юридичні (консультації з питань правового регулювання підприємницької діяльності, включаючи експортно-імпортні операції, кредитування); інформаційні (забезпечення учасників ринковою інформацією, рекламою, інформацією технічних розробок, промисловими стандартами і статистикою), а також інші (пошук нових ринків тощо). Асоціація набула поширення як один з провідних видів збуту, сфер споживання, розробки і встановлення стандартів асоціації з питань галузевих класифікаторів якості, надійності, умов праці, рівня кваліфікації працівників господарських об'єднань, оскільки є універсальним способом ведення спільної діяльності (Асоціація "Меблідеревпром").

Корпорація - це акціонерне товариство, що поєднує діяльність декількох фірм для досягнення спільних цілей. Як юридична особа, корпорація несе відповідальність за боргами і податками за всі підприємства, які входять до її складу, і є самостійним суб'єктом підприємницької діяльності ("Богдан", "УкрАвто" - ZAZ, ROSHEN).

Трест - форма об'єднання підприємств однієї або декількох галузей, при якій підприємства, які входять до складу об'єднання, втрачають господарську і виробничу самостійність, а управління здійснюється централізовано (ВАТ трест "Київміськбуд-1", ОАО "Трест Житлобуд-1", ЗАТ "Трест Стахановшахтобуд").

Концерн - багатогалузевий комплекс підприємств, в якому структурні одиниці зберігають свою виробничу і господарську самостійність, але підпорядковуються єдиному керівництву шляхом контролю (General Motors, Ford Motor, DaimlerChrysler, Концерн "Стирол"). В Україні концерни створюються на базі великих державних підприємств і об'єднань.

Ці організаційно-господарські структури завдяки масштабам концентрації капіталу, виробничим потужностям, широким можливостям диверсифікації виробництва володіють певною стійкістю до коливань ринкової кон'юнктури, здатні вигідно перерозподіляти інвестиційні ресурси, концентрувати їх на найбільш рентабельних напрямах.

Виникнення концернів у країнах з розвинутою ринковою економікою історично було обумовлено перш за все концентрацією капіталу, його пере накопиченням в окремих товаровиробників. Важливою ознакою концернів стало об'єднання власності фірм, що входять до них, підприємств, банків. Таким чином, учасники концернів взаємозалежні не за договором, а за суттю економічних стосунків.

Консорціум - форма тимчасового об'єднання підприємств з метою вирішення конкретних завдань і проблем, здійснення великих інвестиційних, науково-технічних, соціальних, екологічних проектів. Підприємства, які входять до консорціуму, зберігають повну самостійність, підпорядковуючись спільному керівництву лише в частині діяльності, що стосується цілей консорціуму (консорціум "Трансмагістраль", "Газотранспортний консорціум", консорціум банків АКІБ "УкрСиббанк" та АКБ "ХФБ Україна"). Консорціум - це потенційно ефективний організаційно-структурний спосіб тимчасової інтеграції кадрів, потужностей, матеріальних та фінансових ресурсів.

Фінансово-промислова група (ФПГ) - це комплекс різногалузевих виробничих підприємств (промислових, транспортних, будівельних, наукових) і фінансових інститутів (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів), які об'єднані спільністю економічних і фінансових інтересів і здійснюють скоординовану господарську та інвестиційну діяльність з метою збереження домінуючих позицій на ринку (фінансово-промислова група Технології енергозбереження, ЗАО "ФПГ Енергоконтракт", ВАТ ФПГ "ДОНСІЛЬМАШ").

Учасниками ФПГ є юридичні особи, які підписали договір про їх створення і затверджена ними центральна компанія ФПГ, або основне та дочірне товариства, що створюють фінансово-промислову групу. Основними умовами створення повинна бути наявність організацій, які діють у сфері виробництва товарів і послуг, а також банків та інших кредитних організацій. До їхнього складу можуть входити інвестиційні інститути, недержавні пенсійні й інші фонди, страхові організації, участь яких зумовлена їхньою роллю в забезпеченні інвестиційного процесу в фінансово-промисловій групі. Якщо у складі учасників є юридичні особи, що перебувають під юрисдикцією держав - учасників СНД, то фінансово-промислова група реєструється як транснаціональна.

Синдикат - об'єднання підприємств однієї галузі з метою збуту продукції. Ці об'єднання сприяють усуненню зайвої конкуренції між підприємствами (алмазний синдикат "Де Бурс", національний телевізійний синдикат, синдикат цукрозаводчиків).

В Україні поряд із добровільними створюються й функціонують інституціональні об'єднання, діяльність яких започатковується в директивному порядку міністерствами (відомствами) чи безпосередньо Кабінетом Міністрів України. До таких належать виробничі, науково-виробничі (науково-технічні), виробничо-торговельні та інші подібні об'єднання (комплекси, центри), що інтегрують стадії створення (проектування), продукування, реалізації та після продажного сервісного обслуговування виробів тривалого використання.

27. Поняття та правовий статус виробничого кооперативу.

1. Виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Статутом кооперативу та законом може бути передбачено участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб. 2. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених статутом кооперативу і законом. 3. Найменування кооперативу має містити його назву, а також слова "виробничий кооператив". 4. Правовий статус виробничих кооперативів, права та обов'язки їх членів встановлюються цим Кодексом та іншим законом. 5. Особливості створення і діяльності сільськогосподарських кооперативів можуть встановлюватися законом.

У системі юридичних осіб приватного права самостійне місце займають виробничі кооперативи. Як форма об'єднання господарської діяльності фізичних осіб виробничі кооперативи набули значного поширення в країнах світу, а на території сучасної України були відомі ще з XIX ст. У радянський період виробничі кооперативи зберегли своє існування переважно у формі сільськогосподарської артілі та колгоспів, хоч їх правовий статус та економічне становище були досить суперечливими та невизначеними. Закон "Про кооперацію в СРСР" створив новий поштовх для розвитку кооперативного руху. Однак після проголошення незалежності України, констатує професор В. І. Семчик, у зв'язку з прийняттям законодавчих актів про підприємництво кооперативи у сфері виробництва і послуг почали масово перетворюватися на господарські товариства. На цей крок їх спонукало те, що діяльність таких кооперативів в Україні законодавчо не була врегульована, і вони не мали гарантій для захисту своєї кооперативної діяльності та інтересів. Тим не менше, з початку 90-х років минулого століття Україна вживає заходи правового, економічного, організаційного та політичного характеру, спрямовані на відновлення та активізацію кооперативного руху. Нині законодавчу базу функціонуванню виробничих кооперативів складають Цивільний та Господарський6 кодекси України, а також Закони України "Про кооперацію" і "Про сільськогосподарську кооперацію", в яких визначені правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні. Правовий статус виробничих кооперативів, права та обов'язки їх членів можуть встановлюються й іншими законами.

Виробничий кооператив є однією з організаційно-правових форм підприємницьких товариств, які здійснюють діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (ст. 84 ЦК). На відміну від господарських товариств - іншого виду підприємницьких товариств, виробничі кооперативи - це об'єднання осіб, а не лише капіталів, адже обов'язковою є особиста трудова участь членів кооперативу в його діяльності. Обов'язковість особистої трудової участі членів у діяльності кооперативу виключає можливість членства у такому кооперативі всіх інших суб'єктів цивільного права, крім фізичних осіб, а саме: юридичних осіб, держави, територіальних громад, АРК та ін.

Спрямованість на одержання прибутку принципово відрізняє виробничі кооперативи від обслуговуючих та споживчих кооперативів, які підприємницькими товариствами не є.

Виробничим кооперативом є добровільне об'єднання фізичних осіб на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків (ст. 163 ЦК). Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом2.

За ознакою сфери та характеру діяльності, а також за спеціальним законодавчим і організаційним забезпеченням серед виробничих кооперативів слід виокремити сільськогосподарські виробничі кооперативи. їх особливостями є те, що сільськогосподарські виробничі кооперативи, по-перше, розміщуються, як правило, у сільській місцевості, по-друге, здійснюють виробництво продукції сільського, а також рибного і лісового господарства, по-третє, використовують землю як основний засіб виробничої діяльності, по-четверте, мають сезонний характер виробництва, і, по-п'яте, результати їх роботи залежать від природно-кліматичних умов. Спеціальне регулювання правових, економічних, організаційних та соціальних умов діяльності у сільському господарстві кооперативів здійснюється Законом України "Про сільськогосподарську кооперацію", який є комплексним нормативно-правовим актом вищої юридичної сили.. Його комплексний характер полягає в тому, що він регулює низку взаємопов'язаних між собою земельних, трудових, майнових, організаційно-управлінських та інших відносин, які існують у сільськогосподарському кооперативі3.

Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими принципами: а) добровільність членства фізичних осіб у кооперативі та вільний вихід з нього; б) обов'язковість особистої трудової участі членів кооперативу у його діяльності; в) відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу; г) демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при прийнятті рішень за правилом "один член кооперативу - один голос"; д) розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу; е) обмеження виплат часток доходу на паї; є) контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом. Ці принципи діяльності виробничих кооперативів, зазначає професор В. В. Носік, забезпечують високий ступінь гнучкості та адаптивності даного виду підприємницьких товариств до економічних, правових, організаційних та соціальних умов, а також їх стабільність та стійкість проти недружніх і недобросовісних дій керівництва кооперативу та третіх осіб (наприклад, "виведення" активів, доведення до банкрутства, "рейдерство", недружнє поглинання тощо).

Виробничий кооператив є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням. Кооператив має право відкривати свої філії, відділення, представництва без створення юридичної особи. Кооперативи можуть на добровільних засадах утворювати об'єднання, які, у свою чергу, можуть утворювати об'єднання вищого рівня за галузевими чи територіальними ознаками.

28. Цивільне забов’язання: поняття та структура.

Цивільне зобов'язання — це правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Уся сукупність цивільних зобов'язань створює певну систему, яку називають зобов'язальним правом — це підгалузь цивільного права. Систему зобов'язального права, як і система цивільного права взагалі, побудовано за пандектною системою, тобто з поділом на загальну та особливу частини. Загальна частина зобов'язального права містить загальні для всіх видів зобов'язань положення щодо поняття та видів зобов'язань, підстав їх виникнення, способів виконання та припинення. Особлива частина зобов'язального права складається з низки інститутів, норми яких регулюють однотипні групи цивільних зобов'язань. До структури Особливої частини зобов'язального права належать такі інститути:

• зобов'язання щодо передачі майна у власність — інститут зобов'язального права, норми якого врегульовують перехід майна з власності однієї особи у власність іншої (купівля-продаж, поставка, міна, дарування тощо);

• зобов'язання щодо передачі майна у речове право на чужу річ — інститут зобов'язального права, норми якого врегульовують перехід майна з власності чи іншого обмеженого речового права однієї особи у речове право на чужу річ іншої (найм (оренда), житловий найм, позичка тощо);

• зобов'язання щодо виконання робіт — інститут зобов'язального права, норми якого врегульовують порядок створення та передачі певних об'єктів цивільних прав (побутовий та будівельний підряд, підряд на проектні та пошукові роботи тощо);

• зобов'язання щодо надання послуг — інститут зобов'язального права, норми якого врегульовують порядок надання послуг (перевезення, транспортне експедирування, зберігання тощо);

• зобов'язання щодо використання прав інтелектуальної власності — інститут зобов'язального права, норми якого регулюють порядок створення, використання та розпорядження об'єктами права інтелектуальної власності (ліцензійний договір, створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності, передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, комерційна концесія тощо);

• зобов'язання з багатосторонніх правочинів — інститут зобов'язального права, норми якого регулюють порядок виникнення, виконання та припинення багатосторонніх правочинів (спільна діяльність, просте товариство тощо);

• зобов'язання з односторонніх правочинів — інститут зобов'язального права, норми якого регулюють порядок виникнення, виконання та припинення односторонніх правочинів (публічна обіцянка нагороди, публічне оголошення конкурсу, вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення тощо);

• зобов'язання з рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;

• зобов'язання зі створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

• деліктні зобов'язання — інститут зобов'язального права, норми якого регулюють відносини, що виникають із відшкодування завданої шкоди;

• кондикційні зобов'язання — інститут зобов'язального права, норми якого регулюють відносини, що виникають із набуття та/або збереження майна без достатньої правової підстави.

Різноманітність цивільних зобов'язань потребує відповідної їх класифікації, яку може бути проведено за різними критеріями:

1) Залежно від спрямованості:

• регулятивні зобов'язання — зобов'язання, що спрямовані на регулювання відносин між суб'єктами в нормальному (непорушеному) стані, наприклад, договірні відносин, які здійснюються без їх порушення;

• охоронні зобов'язання — зобов'язання, які спрямовані на регулювання відносин між суб'єктами в анормальному (порушеному) стані та спрямовані на їх відновлення, наприклад деліктні зобов'язання.

2) Залежно від підстав виникнення зобов'язальних правовідносин:

• зобов'язання, що виникають з правочинів, до них, зокрема, належать договірні зобов'язання та зобов'язання, що виникають з односторонніх правочинів;

• зобов'язання, що виникають із неправомірних дій, до яких слід відносити зобов'язання, що виникають з деліктів, кондикційні зобов'язання;

• зобов'язання, що виникають з інших юридичних фактів, які охоплюють собою зобов'язання, в основі виникнення яких лежать юридичні вчинки та події.

3) Залежно від співвідношення прав та обов'язків учасників:

• односторонні зобов'язання — в яких одну сторону наділено виключно правами стосовно іншої сторони, а іншу сторону — лише обов'язками, наприклад, за деліктними зобов'язаннями одну сторону наділено виключно правом вимагати відшкодування шкоди, а інша — зобов'язана здійснити таке відшкодування;

• двосторонні (взаємні) зобов'язання — в яких кожну зі сторін наділено взаємними (кореспондуючими) правами та обов'язками щодо одна одної, наприклад, за договором купівлі-продажу кожну із сторін наділено стосовно іншої правами та обов'язками.

4) Залежно від характеру правових зв'язків між їх суб'єктами:

• прості — в яких сторони наділені лише по одному взаємопов'язаному праву та обов'язку, наприклад договір позики;

• складні — в яких у осіб є по декілька взаємопов'язаних прав та обов'язків, наприклад у договорі підряду.

5) Залежно від визначення об'єкта зобов'язання:

• зобов'язання з конкретно визначеним об'єктом;

• альтернативні зобов'язання — в яких боржник повинен учинити на користь кредитора за власним вибором одну з декількох дій, які передбачено в зобов'язанні, або відмовитися від учинення однієї з передбачених дій, наприклад, за договором особа повинна або передати певну річ, або оплатити її вартість. Логічна конструкція цього виду зобов'язань опосередковується алгоритмом: або — або. Причому вважаються, що боржник має право вибору предмета зобов'язання, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту (ст. 539 ЦК України);

• факультативні зобов'язання — в яких боржник повинен учинити на користь кредитора конкретну дію чи відмовитися від її вчинення, а у разі невиконання цього зобов'язання — вправі замінити його іншим конкретно визначеним зобов'язанням, наприклад, за зобов'язанням особа повинна передати певну річ, а у разі невиконання цього зобов'язання особа повинна передати іншу річ. Логічна конструкція цього виду зобов'язань опосередковується алгоритмом: якщо ні — то.

6) Залежно від значимості цивільних зобов'язань:

• основні зобов'язання — які можуть існувати самостійно, наприклад договір купівлі-продажу;

• додаткові (акцесорні) — які забезпечують належне виконання основного зобов'язання та виникають і існують лише за умови існування основного, наприклад, зобов'язання із застави, яке забезпечує виконання зобов'язання за кредитом.

7) Залежно від того, наскільки їх виконання залежить від персоніфікації суб'єктів:

• неперсоніфіковані зобов'язання — в яких для виконання зобов'язання не має значення суб'єкт зобов'язання;

• фідуціарні (особистісні) зобов'язання — в яких зобов'язання повинно бути виконано конкретною особою чи перед конкретною особою, а у разі відсутності цієї особи вони не переходять у правонаступництво та припиняються, наприклад, зобов'язання із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Суб'єктами цивільних зобов'язань, як уже було зазначено, є кредитор і боржник. Кредитором визнається та сторона у зобов'язанні, яка наділена стосовно іншої сторони правом вимоги щодо вчинення або ж відмови від учинення певної дії. Тобто можна зробити висновок, що кредитор здійснює панування над поведінкою боржника. Боржник же своєю чергою, визнається стороною зобов'язаною, тобто суб'єктом зобов'язання, який повинен здійснити на користь кредитора певну дію чи утриматися від її виконання.

Зобов'язання з множинністю суб'єктів поділяють в свою чергу на:

• дольові зобов'язання, тобто такі, в яких кожен із кредиторів має право вимагати виконання зобов'язання, а кожен із боржників зобов'язаний виконати зобов'язання в рівній частці з іншими особами, якщо інше не встановлено договором чи актами цивільного законодавства (ст. 540 ЦК). Слід зазначити, що дольове виконання зобов'язань із множинністю осіб презюмується;

• солідарні зобов'язання, тобто такі, в яких право вимоги чи право виконання неподільні. Також виділяють солідарні активні, пасивні та змішані зобов'язання. У разі солідарної вимоги кредиторів (солідарна активна множинність) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу в повному обсязі. Виконання боржником свого обов'язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними. У разі солідарного обов'язку боржників (солідарна пасивна множинність) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконано в повному обсязі. Виконання солідарного обов'язку в повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором. У разі змішаних солідарних зобов'язань наявні разом активні та пасивні солідарні зобов'язання. І тому застосовують правила, що стосуються кожного з цих видів. Також потрібно зазначити, що солідарне зобов'язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом (ст. 541 ЦК);

• субсидіарні (додаткові) зобов'язання, тобто такі, які характеризуються наявністю основного та субсидіарного (додаткового) боржника. Якщо кредитор звернув свою вимогу до основного боржника, а той відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність (ст. 619 ЦК). Тобто субсидіарні зобов'язання мають місце лише за пасивної чи змішаної множинності. Як і солідарні зобов'язання, субсидіарні можуть виникати лише у випадках, якщо це прямо передбачено договором чи законом.

29. Історія розвитку особистих прав і свобод людини.

30. Поняття, характеристика та значення особистих немайнових прав.

Особисті немайнові права людини забезпечують її природне іс- нування і соціальне буття, а відносини, які виникають у сфері їх реа- лізації, складають предмет цивільно-правового регулювання. Показо- во, що при визначенні предмета цивільного права особисті немайнові відносини стоять на першому місці, а майнові — на другому.

Відповідно до Конституції особистим правам людини присвячено одне з центральних місць у ній, а саме розділ II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Перелік цих прав і свобод досить великий, але він не є вичерпним (ст. 22), а самі вони не є відчужува- ними (ст. 21). Держава гарантує рівність прав і свобод людини неза- лежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших пере- конань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак (ст. 24).

Права, що виникають із приводу особистих нематеріальних благ, мають свої специфічні, характерні для них властивості, риси.

По-перше, немайнові права невіддільні від особистості їх носія, належать конкретній людині та іменуються «особистими». Нерозрив- ний зв’язок немайнових прав з особистістю їх носія дозволяє відріз- нити одного суб’єкта права від іншого, індивідуалізувати людину, зберегти і захистити її неповторність і своєрідність.

По-друге, особисті немайнові права мають абсолютний харак- тер. Так, людині, їх носію, протистоїть необмежене коло зобов’язаних осіб, кожна з яких повинна утримуватися від порушення цих прав. Якщо у відносних правовідносинах заздалегідь відомі обидва суб’єкти цих відносин, то в абсолютних — відомим є тільки один суб’єкт (носій особистого права), інший суб’єкт, або суб’єкти (зобов’язані особи) — невідомі, їх існує невизначена кількість, і кожний із них зобов’язаний не порушувати особистого права, що охороняється законом. І тільки у разі порушення особистого права з невизначеної кількості зобов’язаних утримуватися від порушення осіб виокремлюється порушник, який і є суб’єктом відповідальності.

По-третє, особисті немайнові права позбавлені матеріального (майнового) змісту. Навіть якщо вторгнення у сферу особистих прав призвело до вельми негативних наслідків економічного характеру для їх носія, особисті права не наповнюються матеріальним змістом. На- приклад, порушення ділової репутації фізичної особи може привести до розриву ділових відносин із нею, що, безумовно, призведе до по- гіршення її матеріального стану, як нині, так і в подальшому. Однак саме особисте право не стає майновим.

Поняття особистих немайнових прав і становить єдність зазначених властивостей (ознак). Особисте немайнове право — це міра можли- вої поведінки управомоченої особи щодо невіддільних від її осо- бистості абсолютних благ немайнового характеру, які позбавлені економічного змісту і надають людині можливість за своїм розсу- дом, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку в сфері особистого життя.

31. Філософсько-правове вчення Н. Макіавеллі.

Кращим взiрцемiдей нового напряму було вчення про держав

а право видатногоiталiйського мислителя Нiкколо Макiавелл

1469–1527 рр.). Народився він у Флоренцiї. Походив зі збiднiлого

натного роду. Батько був юристом, мати— поетесою. Пiсля виг

нання з Флоренцiї Медичi й створення там республiки був обраний

екретарем Ради Десяти— вищого державного органу. Упродовж

4 рокiв— з1498 до1512 р. — вiдзначився як дипломат республiки

Коли в результатi змови республiка впала, Макiавеллi був кинутий

о в’язницi, за деякий час засланий у сiльську мiсцевiсть, де, суму

ючи за друзями, створив працi, якi увiчнили йогоiм’я.

Полiтична доктрина Макiавеллi викладена у двох його працях

Роздуми про першi 10 книг Тiта Лiвiя” i “Князь” (Государ).

Форма держави. Кращою формою держави, на думку Макiа-веллi, треба вважати той державний лад, який ґрунтується на всiх

суспiльних елементахi виявляє умови, якi стримують невгамовні

пристрастi індивідів. Він виокремлює двi основнi форми держа-

Історична необхідність, з одного боку, і воля людей, з іншого приводять до утворення держав. До Макіавеллі держава трактува­лася як громадська община (civitas) чи республіка, як у Цицерона, а в Середні віки — монархія, королівство, князівство. Макіа-веллі вводить новий термін для означення держави — Stato, як політично організоване суспільство, певним чином організована влада, її інституції, наявність юстиції, права. Цей термін прижи­вся в науці і став загальновживаним (англ. State, фр. — E´tat, з якого бере початок термін етатизм). Метою держави й основою її міцності Макіавеллі вважав безпеку особистості і непорушність вла­сності. Найнебезпечніше для правителя — зазіхати на майно під­даних — це неминуче породжує ненависть. Безпека особистості і непорушність власності він називав благами свободи.

Джерелом розвитку держави є боротьба різних політичних сил, головним чином аристократії і народу. Вона і приводить до тієї чи іншої форми держави. За Макіавеллі, різниця між ними визначається структурою, організацією влади, кількісним і які­сним складом елементів політичного спілкування. На форму дер­жави впливають економічні, географічні, етнічні, військові, де­мографічні чинники, а також морально-психологічний стан суспільства, моральність правлячих. Генії і маразматики, вожді і посередності серед правлячих впливають на політику, форми держави, державне життя.

Форми державного правління, вважав Макіавеллі, залежать та­кож від числа правлячих, цілей, які вони ставлять, від якості тієї чи іншої форми. Він відтворює концепцію Полібія про виник­нення держави і коловорот форм правління. Правильні форми правління, на його думку, монархія, аристократія і демократія, метою яких є загальне благо, часто перероджуються в непра­вильні — тиранію, олігархію й охлократію, метою яких є власна користь правлячих. Слідом за античними авторами він також віддає перевагу змішаному з правильних форм правлінню — «змішаній республіці». її суть у тім, що система державних орга­нів включає аристократичні і демократичні установи, які взає­мно стримують зазіхання на інтереси тієї чи іншої частини на­селення, визначають вид державного режиму, є компромісом між знаттю і народом.

Кому надійніше доручити охорону свободи — народу чи ари­стократії? — порушує питання Макіавеллі і відповідає: «довіря­ти охорону свободи належить тим, хто менш жадібний і менш помишляє про її захоплення». Знать одержима бажанням пану­вати. Простолюддя «лише хоче не бути пригнобленим, воно більш любить свободу і менш знатних має засобів на викрадення сво­боди на свою користь».

Але змішана республіка — ідеал, майбутнє. Політичними ж реаліями Європи були монархії (у Флоренції — сеньйорія Ме-дичі). В усіх країнах феодальні відносини утворювали заплута­ний клубок прав і обов´язків, безперервну боротьбу між коро­лівською владою і васалами, низку зрад, зрадницьких убивств, отруєнь, підступних інтриг і т.п. Саме з цієї практики виходив Макіавеллі, коли формулював свої рекомендації і правила полі­тичного мистецтва в «Государі». У чому їх суть?

По-перше, на відміну від змішаної республіки, де народ охо­роняє волю і непорушність законів, що забезпечують суспільну безпеку, для государя політика — стратегія і тактика утримання влади і збереження держави. Владу здобувають різними способа­ми, у т.ч. і шляхом злочинів, помітив Макіавеллі. Якщо государ прийшов до влади за допомогою народу, він повинен намагати­ся удержати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки, щоб його не гнітили. Він більш від усього пови­нен побоюватися презирства і ненависті підданих.

По-друге, Макіавеллі спростовує загальну думку політиків про порочність народу. Народні маси постійніші, чесніші, мудріші ірозсудливіші государя, стверджує він. «Порівнявши государя, підлеглого законам, з народом, також стримуваним ними, ми бачимо, що народ вище; точно так і при самовладці народ рідше впадає в помилки, ніж государ, і притому помилки його менші і правильніші». Навіть бунтуючий народ легко умовити, а проти государя потрібно вдаватись до меча, тому що те зло сильніше, яке вимагає більш сильного засобу. Останній, звільнений від уз законів, буде невдячніше і безрозсудніше всякого народу. Отже, служіння інтересам держави повинно стати нормою поведінки правителя і підданих. Спокій в країні підвищує авторитет вер­ховної влади.

По-третє, важливим засобом політики Макіавеллі вважав ре­лігію. Вона, вважав Макіавеллі, — могутній засіб впливу на розум і вдачу людей. Саме тому всі засновники держав і мудрі законо­давці посилалися на волю богів. У Стародавньому Римі «релігія Допомагала командувати військами, надихати народ, стримува­ти людей доброчесних і осоромлювати порочних». Держава повинна використовувати релігію для керівництва підданими. На відміну від прихильників Реформації він вважав зразком і осно­вою релігійної реформи не ідеї первісного християнства, а анти­чну релігію, цілком підлеглу цілям політики. Не політика на службі релігії, а релігія на службі політики,вважав Макіавеллі.

По-четверте, політика — сфера світського життя, яке розви­вається за своїми власними законами. На противагу католиць­кій церкві, яка намагалася підкорити політику християнській етиці, Макіавеллі відокремлював реальну політику від моралі. Мо­ральних правил і шляхетних почуттів для політики замало, вва­жав він. У державній діяльності звичні інші правила, ніж у сус­пільстві між приватними особами. Вчинки політичних діячів повинні оцінюватися не з точки зору моралі, а по їх результатах, ставленню до блага держави. За Макіавеллі, головна мета полі­тичного життя — загальне благо — допускає використання будь-яких засобів, що ведуть до нього. Мистецтво політики повинно спиратись на аналіз самої дійсності, на практику суспільного й державного життя.

Не підриваючи авторитету верховної влади, міркував Макіа­веллі, треба пам´ятати і слідувати правилам політики. У «Госуда­рі» він повчав: государю слід бути в дружбі з народом, інакше у важкий час він буде скинутий. З людьми знатними слід чинити так, як чинять вони. Більше мудрості в тім, щоб, знаний ску­пим, здобувати худу славу без ненависті, ніж у тім, щоб, бажаю­чи набути славу щедрого і від того мимоволі розоряти інших, набувати худу славу і ненависть разом. Підданим краще вселяти страх, ніж любов. Методами здійснення влади можуть бути і хитрість, підступництво, обман. «Треба знати, що з ворогом можна боротись двома способами: по-перше, законами, по-друге, силою. Перший спосіб властивий людині, другий — звіру; але тому що першого часто недостатньо, то доводиться вдаватись і до другого. Звідси випливає, що государ повинен засвоїти те, що закладено в природі і людини, і звіра». Макіавеллі радив государю уподібнюватися леву і лисиці. «Лев боїться капканів, а лисиця — вовків, отже, треба бути подібним до лисиці, щоб обійти капкани, і леву, щоб відлякати вовків». Інакше кажучи, підсумовує автор «Государя», треба бути в очах людей жалісли­вим, вірним слову, милостивим, щирим, благочестивим — і бути таким справді, але внутрішньо треба зберегти готовність при необхідності проявити і протилежні якості. Нехай обвинувачу­ють вчинки государя, аби виправдовували результати.

На думку Макіавеллі, для сучасних правителів припустимі ві­роломство і жорстокість. «Слід або зовсім не кривдити нікого, або задовольняти свою злість і ненависть одним ударом, а потім заспо­коїти людей і повернути їм впевненість у безпеці». Краще вбити, ніж погрожувати. Краще жорстокість, ніж милосердя: від покарань і розправ страждають окремі особи, милосердя ж веде до безлад­дя, що породжує грабежі й убивства, від яких страждає все насе­лення. Він радив государю «по можливості не віддалятися від до­бра, але при потребі не чуратися і зла». Такі правила політики і складають сутність «макіавеллізму» — практичного керівництва для безпринципних політиків, хто нехтує благом держави.

І право Макіавеллі розглядав як засіб для досягнення держа­вних цілей. Закони охороняють свободу і спокій народу. «Коли народ побачить, що ніхто ні за яких обставин не порушує даних йому законів, він дуже скоро почне жити життям спокійним і за­доволеним». Наводить приклад: завдяки законам Лікурга, за яки­ми цар, аристократія і народ одержали кожний свою частку, Спа­рта проіснувала більш 800 років. Джерелом хороших законів, за Макіавеллі, виступає не воля государя, а невдоволення і смути — вони «завжди встановлювали закони і порядки для користі гро­мадянської свободи». Голод і нестаток роблять людей вправни­ми, вважав Макіавеллі, а закони — добрими. Тому що добрі ді­яння походять від доброго виховання, добре виховання — від хороших законів.

32. Вчення про природне право Г. Гроція.

Природно-правова теорiя вперше найдетальніше була розроб-лена в Голландiї— країнi, де в результатi успiшної буржуазної ре-волюцiї(ХVІІ ст.) була проголошена буржуазна республiкаi неза-лежнiсть вiдiспанського ярма.

Першу спробу систематичного викладу теорiї природного пра-ва зробив вiдомий мислитель Гуго Гроцiй(1583–1645 рр.).

Право, вчить Гроцiй, ґрунтується не на волi Бога, а на“при-родi” людини(мати“природного права” — власне природа лю-дини).

Увесь сенс природного права полягає в необхiдностi охорони

спiлкування людей. Звiдси й виводить Гроцiй такі принципи при-родного права:

• недоторканність чужого майна;

• повернення отриманої чужої речi й вiдшкодування здобутої

вiд неї вигоди;

• дотримання обiцянок(угод);

• вiдшкодування заподiяних збиткiв;

• накладання заслуженого покарання.

Право приватної власностi, за Гроцiєм, виникло як результат договору людей, що подiлили мiж собою майно, яким вони до того моменту володiли спiльно. “Раз вона встановлена, — зауважу-вав Гроцiй, — то силою природного права злочинно красти чужу власнiсть проти волi її власника, ...крадiжка заборонена природ-ним правом”.

Зазначені принципи природного права Гроцiй вважав незмiн-нимиi вiчними. Їх не може змiнити навiть Бог, творець усього су-щого. Наприклад, вiн не може зробити так, щоб два, помножене

на два, не було чотири, або вiн не може зашкодити дурневi бути

дурнем.

Вiд“природного права” Гроцiй вiдрiзняє право“волевстанов-лене”. Волевстановлене право— це право позитивне, що встанов-люється в суспiльствi за волею людейi Бога. У цьому зв’язку во-левстановлене право Гроцiй подiляє на божественнеi людське.

Божественне— це право, що виходить вiд волi Бога; людське—

це право, що виходить вiд волi людейi поділяється на такі види: