Стилі мовлення. Характеристика ділового стилю і вимоги до мови документів

Визначення стилю. Загальна характеристика жанрів і мовних засобів розмовного, публіцистичного, конфесійного, художнього, наукового та ділового стилів залежно від складності, мети мовця й характеру впливу на аудиторію. Визначення ділового стилю та вимоги до його мови: об’єктивність, логічна послідовність, переконливість, доказовість, уніфікація і стандартизація, ясність викладу і точність опису. Практичне значення знань про походження і специфіку стилів у сучасному суспільстві.

Як зазначено вище, мова – це ідеальна система, якою володіють усі представники певного мовного колективу і завдяки якій відбувається спілкування. Але на практиці можливі ситуації, коли люди, користуючись однією мовою, не розуміють одне одного і не вступають у спільний контакт. Справа в тому, що різні мовні засоби функціонують залежно від того, в якому середовищі і з якою метою відбувається спілкування, а неадекватність їх використання призводить до непорозуміння або комічного чи драматичного ефекту. Отже, природа стилів соціальна –правильне їх використання стає невід’ємною ознакою сучасної людини, яка більшу частину свого життя проводить у діловому і професійному контексті.

Стилі – це функціональні різновиди загальнонаціональної мови, які різняться типовими мовними засобами залежно від сфери людського спілкування.

У мовній практиці виділяють, як правило, п’ять стилів: розмовний (або розмовно-побутовий), публіцистичний, науковий, діловий (або офіційно-діловий) і художній (або художньої літератури). Щоправда, сьогодні все більшу вагу набуває і конфесійний стиль, який був усунутий разом із секуризацією релігійного життя з кінця 20-х до майже 80-х років минулого століття. Для останнього характерними рисами є вживання старослов’янізмів, застарілих слів, реалій потойбічного світу, використання метафор, символів, порівнянь, алегорій, а також непрямого порядку слів у реченні, повторів слів і синтаксичних конструкцій.

Зразок конфесійного стилю

1. Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог.

2. З Богом було воно споконвіку.

3. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього.

4. У ньому було життя, і життя було – світло людей.

5. І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява.

6. Був чоловік, посланий Богом, ім’я йому – Іоан.

7. Прийшов він свідком – свідчити світло, щоб усі з-за нього увірували.

8. Не був він світло – був лише, щоб свідчити світло.

Євангеліє від Іоанна, 1, 1-8

Усі стилі, крім розмовного, функціонують здебільшого у сфері книжного (або писемного) мовлення. Проте сучасний стан розвитку культури дозволяє говорити про взаємопроникнення кожного зі стилів у межах як усної, так і писемної форм мовлення. Так, у діловому, науковому і публіцистичному стилях значну вагу набуває сьогодні усне мовлення: доповідь, мітинґова промова, переговори, телефонна розмова, теледебати, телевізійні інформативні передачі тощо.

У такому разі результат впливу на аудиторію або особу залежить від того, чи правильно мовець визначив стиль спілкування у конкретній ситуації, яку мету у зв’язку з цим поставив і чи вміло використовував типові мовні засоби для досягнення цієї мети.

Розмовний стиль реалізує здебільшого комунікативну функцію мови і поділяється на підстилі: розмовно-побутовий, світський, ораторський і підстиль усної народної творчості. Перший є власне розмовним, решта об’єднує ознаки розмовного стилю з елементами ділового і наукового (світський підстиль), ділового, наукового і публіцистичного (ораторський підстиль) розмовно-побутового і художнього стилів (підстиль усної народної творчості).

Оскільки комунікація в розмовному стилі здійснюється шляхом безпосереднього діалогу, головною метою мовця є встановлення психологічного контакту із співрозмовником (співрозмовниками), без якого адекватне спілкування залишається на рівні побажання. Виходячи з цього, мовні засоби, які б сприяли досягненню мети, мають бути максимально простими і зрозумілими.

Так, у найдавнішому і найпоширенішому розмовно-побутовому підстилі, що пояснюється виконанням ним найголовнішої функції мови – комунікативної, цій меті підпорядковані і вимова, і синтаксис, і лексичні засоби.

Вимовадозволяє вживати фонетичні різновиди, які не завжди співпадають з літературними нормами, але не виходять за межі національної мови. Інтонаційні барви (паузи, темп, ритм, наголос) охоплюють широкий діапазон і разом із позамовними засобами (жестами, мімікою) увиразнюють спілкування.

Синтаксисхарактеризується неповними реченнями, простими синтаксичними конструкціями з вільним порядком слів, активними зворотами, великою кількістю вставних слів і конструкцій. Психологічну напруженість діалогу підтримують питальні й окличні речення.

Лексикапобутового спілкування, як правило, розмовно-побутова, загальновживана, без використання спеціальної термінології. Для неї характерне вживання професіоналізмів, емоційно забарвлених слів, діалектизмів і жарґонізмів.

Якщо побутова розмова переходить у межі світської або ділової бесіди (світський підстиль), то мовець вимушений стримувати свої почуття, а отже, обмежувати вживання емоційно забарвлених слів, уникати жестикуляції. Проте доцільним стає використання урочистих слів, фразеологізмів, загальновживаної наукової і громадсько-політичної термінології, ускладнених синтаксичних конструкцій, вишуканих і ввічливих звертань.

Ораторський підстильнайповніше функціонує у сфері політичного життя і використовується на мітинґах, зборах, засіданнях, у дебатах, дискусіях, доповідях, лекціях тощо, збігаючись за своїми мовними ознаками з публіцистичним стилем. Він стає у нагоді тоді, коли треба вплинути на слухача, спонукати його мислити або діяти так, як того хоче оратор. Ось чому тут слід уникати шаблонних виразів, складних синтаксичних конструкцій, незрозумілої термінології і підсилювати можливості впливу вживанням фразеологізмів і крилатих висловів, активною жестикуляцією та мімікою, риторичними запитаннями й імперативами.

Підстиль усної народної творчостівідображає художнє й фразеологічне багатство національної мови, тому тут повною мірою вживаються епітети, порівняння, метонімія, гіперболи, зменшувально-пестливі суфікси, різноманітні синтаксичні конструкції з використанням синтаксичного паралелізму, однорідних членів речення, повторів, апостр`офів (звертань до відсутніх осіб, тварин, рослин, явищ природи) тощо.