Значення етимології. Труднощі вживання іншомовних власних назв

Етимологія як розділ мовознавства (визначення, специфіка). Етимологія й уживання деяких варіантів іншомовних власних назв у діловому стилі (Австрія, Відень, Данія, Копенгаген, Німеччина, Польща, Угорщина).

У процесі історичного розвитку лексики в цілому і її окремих слів спостерігаються настільки серйозні фонетичні, граматичні й семантичні зміни, що в деяких випадках неможливо з погляду сучасної людини встановити, звідки походить те чи інше слово, та чи інша його форма. Цією й іншими проблемами займається етимологія (від гр. етюмос – “істина” і логос – “вчення”) – розділ мовознавства, який вивчає походження слів для встановлення їх первинного лексичного значення.

Звичайно, що вивчення джерел і процесу формування словникового складу мови, реконструкція найдавнішого періоду його існування (як правило, дописемного) – прероґатива спеціалістів-мовників. Але іноді знайомство з первинним значенням слова дозволяє зовсім по-іншому подивитися на практику нашого повсякденного спілкування.

Так, при професійному спілкуванні часто виникають проблеми з “незрозумілим” міжмовним варіюванням слів, які постійно вживаються у діловій сфері. Йдеться про такі варіанти, як Угорщина – Венгрия, Відень – Вена, Німеччина – Германия, або січень – январь, лютий – февраль тощо. Сподіваючись на те, що прояснення їх етимології дозволить осмислено і правильно користуватися ними при спілкуванні різними слов’янськими мовами (у першу чергу, українською і російською), ми надали змогу читачам ознайомитися з деякими етимологічними етюдами.

Австрія (рос. Австрия). У німецькій мові, якою спілкуються в Австрії, назва цієї країни звучить якÖsterreich(Остеррайх), хоча у більшості мов перевага віддається латинізованій форміАустрія(див., наприклад, англ.Austria; ісп.Austria; рос.Австрия). В українську мову ця форма (із середньолатинськоїAustria) потрапила через польський варіантAustrya. Спочатку так називали східну частину Північної Ґалії (від давньо-верхньонімецькогоōstarабо давньоісландськогоaustr “схід”), буквальноСхідна країна.

Цікаво, що в російській мові аж до кінця XVII століття переважали форми, зорієнтовані на німецьку вимову (Остерейх, Устеритцкая земля), тоді як в українській мові –Аустрія, зорієнтована на польську вимову. Проте у XVIII столітті польські й українські варіанти перемогли і стали провідними.

При цьому дифтонґ [au], нехарактерний для української і російської мов, постійно руйнувався і замінювався спочатку звуком[у](Устрейя), а пізніше звукосполученням[ав] –Австрія.

Відень (рос. Вена). Для пояснення розбіжностей між російською й українською формами цієї назви достатньо подивитися на її фіксацію в інших європейських мовах: нім.Wien, фр.Vienne, іт.Vienna, англ.Vienna, польськ.Wiedeń, чеськ.Videň.

У XVI столітті таких розбіжностей не було. І в російській, і в українській мовах частіше зустрічалася форма Виден(з польськ.Wiedeń). Але в російській мові паралельно вживалися варіанти, які зазнали впливу французької, італійської або німецької мов (Виена, Вена, Виен), що й було зафіксовано пізніше як норма у форміВена.

Українська ж традиція залишилася незмінною – Відень.

Данія (рос. Дания). Звичайне для нас словоДанія з’явилося лише у Петровську епоху, хоча перші відомості про цю країну належать до XIV століття.

У різні часи ця назва мала різні варіанти: Донь, Денмаркська земля, Дацька земля, Дацьке королівство, Дацька коронатощо і, нарешті, з XVIII століття –Дания (Данія).

Ця форма зобов’язана польському Dania, що походить із середньолатинськогоDania. Етимологія цієї назви йде від давньоскандинавськогоDanir– “лісові жителі” (пор. нім.Tanne – “піхта, ялина”), звідки польськеduńczyk– “датчанин”.

Таким чином, датське Danmarkчи нім.Dänеmarkможна “перекласти” як “область (марк) лісових жителів”, тобто “датчан”.

Складною здається проблема зміни етимологічного кореня dan-надат-(датський, датчанин). Річ у тім, що слова з таким коренем стосувалися не сьогоднішній Данії, а Норвегії, яка колись залежала від Данії і мала тому назвуДатська. Отже, датчанин був первинно норвежцем.

Копенгаґен (рос. Копенгаген).У Данії назва їхньої столиці звучить якKǿbenhavn(Кьобенгавн).

До XVII століття на території України і Росії переважали форми, які наближалися саме до цього звучання. Але паралельно вживалися й такі, що були пов’язані зі взаємодією різних мовних систем: датськ. Kǿbenhavn→Копенгав; нім.Kopenhagen→Копенгаген; польськ.Kopenhagа→Копенгага; датськ.Kǿbenhavn, нім.Kopenhagen→Копенгавентощо.

У XVIII столітті форма, зорієнтована на німецьку вимову, стає провідною. Вона вживається й зараз.

Німеччина (рос. Германия). В українській і російській мовах аж до кінця XVI століття переважали традиційні форми цієї власної назви, пов’язані з типово слов’янським варіантом етноніма –німці(немцы) від “німий”, який стосувався будь-яких іноземців (пор. польськ.Niemcy, чеськ.Německo). Етнонім спочатку став основою для топонімаНімці(Немцы), а потім для подальшої появи форм типуНемецкая земля.

Починаючи з XVI століття, у російській мові паралельно почали вживатися й форми Германия, Ермания, Германская земля. Спочатку вони вимагали пояснень:Германия, сиречь Немецкое королевство, але потім стали цілком зрозумілими і до кінця XVIІ століття перемогли усі попередні. Вони виникли як книжне запозичення із середньо-латинськогоGermania. Цікаво, що у французів та іспанців варіанти назв “побудовані” на латинському запозиченніgallus(“галл”), що означає “француз” (фр.Allemagne, ісп.Allemania), а самі німці називають свою країнуDeutschland(Дойчланд) – “країна дойчерів”.

В українській традиції нормою став давній варіант Німеччина(віднімці), оформлений українським суфіксом-чина.

Польща (рос. Польша). Українська (як і російська) назва цієї країни з’явилася під впливом давньопольської форми місцевого відмінка одниниw Polszcze(в Польще) відPolska (Польська).

Щодо етимології цієї назви, то вона мала в давні часи значення “польова (рівнинна) країна”, “земля полян” (*Polska zemla).

У пізніші часи (XVII–XVIII століття) Польща мала назву Річ Посполита(рос. Речь Посполитая). Цей варіант – майже точна копія польськогоRzecz Pospolita, що калькує латинськеrēs pūblica(республіка– “справа народу”). Паралельно з цим уживається формаПольща, а також варіантиКоролівство Польське, Коруна Польська, Польська землята ін.

В усній народній творчості, а також у пам’ятках давньоруської мови дуже часто зустрічається ще один варіант назви цієї країни та етносу – Ляхи, Лядсъкая земля. Корніляд(ъ)- іпол- у різних назвах Польщі мають подібне значення “поле” (пор., наприклад, з українськимлядо – “місце в лісі, що заросло сосною”, білоруськимлядо– “нове місце”, діалектним російськимляда– “поле, яке заросло молодим лісом”, болгарськимледа – “луг у горах”, сербохорватськимледина, словенськимledina, чеськимlada– “цілина”, польськимląd– “материк”).

Можна сказати, що Лядська земляіПольща(Польська земля) – це дублетні варіанти однієї назви. Що стосується етнонімалях“поляк”, то він з’явився в давньоруській мові під впливом знахідного відмінка множиниляхи“поляки”, звідки попав уже до польської мови (lach ‹ давньопольськ.*lęch“поляк”).

Колись нейтральна назва країни (Лядская земля) та етносу (ляхи) у XVI-XIX століттях стала вживатися з неґативним забарвленням. Тепер вживається лише формаПольща, а варіанти, про які йшлося вище, вважаються історизмами.

Угорщина (рос. Венгрия).У різних мовах назва цієї країни звучить неоднаково. У російській –Венгрия, у польській –Węgry(Венгри), абоHungaria(Хунгарія), у німецькій –Ungarn (Унгарн). В основі всіх цих варіантів – спільний слов’янський коріньугри, який у різних мовах трансформувався фонетично й морфологічно. Так, наприклад, українськеУгорщина з’явилося внаслідок додавання до кореня традиційної для назв областей або країн кінцівки-щина(-чина):Львівщина, Німеччина. При цьому відбулись і фонетичні зміни у складі кореня:*ugъri›Угорщина.

Сучасне російське Венгриябере початок від польськогоWęgry, де носовий[ę]був замінений звукосполученням[ен], а під впливом латинської мови оформилася кінцівка-ия. ПольськеWęgryз’явилося внаслідок фонетичних змін (при цьому у складі кореня з’являється носовий звук[ę]) і типового для слов’янських мов додавання[в]на початку слова, якщо останнє починалося з голосного. Не випадково в давньоруських пам’ятках ми зустрічаємо поряд з формамиУгре, УгрываріантВугре.

Приблизно такі ж зміни відбулися в польському варіанті Hungariата в німецькомуUngarn(додавання носового звука[n], оформлення назви за латинським-іаабо за німецьким зразком-arn, додавання[h]у польській мові).

Сучасні назви УгорщинаіВенгрияв українській і російській мовах з’являються лише в XVIII-XIX століттях. Вони – наслідок тривалого розвитку й становлення цих форм. Так, у “Повісті времінних літ” ми зустрічаємо варіантиУгорска земляі порядУгре, Вугре, Угры, які тоді мали ознаки і топоніма (назви країни), і етноніма (назви етносу). У XV столітті зустрічаємося з варіантомВгорская земля, у XVI столітті –Гунгария, у XVII столітті –Угорская земля, Угорское королевство, Венгерская земля, Венгеры, Вангры, Венгры. Лише в Петровську епоху вперше з’являється паралельно з топонімомВенгерская земляформаВенгрия. Цікаво, що й гори, які сьогодні знайомі нам як Карпати, у IX-XII століттях мали назвуУгорські(топонімКарпатив українській і російській мовах з’явився значно пізніше і прийшов до нас з німецької мови).

Щодо топоніма, то в західних діалектах української мови разом з літературним угорець, угорка, угорціми можемо натрапити і формимадяр, мадяри, мадярка. Останні варіанти з’явилися під впливом угорської назви країни:Magyarország“країна угорців”.