Походження і функціонування української національної мови

Ґенеалогічна класифікація мов. Погляди щодо походження української мови у зв’язку з ґенеалогічною класифікацією мов (індоєвропейська сім’я, слов’янська група, східнослов’янська підгрупа). Виникнення, специфіка функціонування і розвитку української національної мови.

Усі мови світу традиційно класифікують за типологією (будовою) і ґенеалогією (походженням).

За походженням різні мови об’єднуються у певні сім’ї: угро-фінську, тюркську, іберійсько-кавказьку, семіто-хамітську, монгольську, малайсько-полінезійську, китайську, тибетську, японську (остання сім’я складається тільки з японської мови) та ін. Що стосується української національної мови, то вона належить до індоєвропейської сім’ї мов.

Індоєвропейська сім’я поділяється на групи мов (романську, германську, балтійську, кельтську, індійську, іранську, грецьку, вірменську, албанську), серед яких належне місце займає слов’янська група, куди входить українська мова.

Слов’янська група складається з трьох підгруп: східнослов’янської, куди входять українська, російська й білоруська мови, західнослов’янської (чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицькі мови) і південнослов’янської, до якої входять болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська і старослов’янська (тепер мертва) мови.

Проблема походження східнослов’янських мов є дуже складною. У мовознавстві існує два погляди на цю проблему: 1) східнослов’янські мови походять від давньоруської мови Київської Русі; 2) східнослов’янські мови походять безпосередньо від праслов’янської мови, а щодо давньоруської мови, то вона є науковою абстракцією.

Перший погляд є традиційним. Його дотримувалися такі відомі російські, українські й білоруські лінгвісти, як М.Надєждін, М.Максимович, О.Потебня, П.Житецький, М.Колосов, П.Фортунатов, О.Шахматов, М.Дурново, О.Соболевський, А.Кримський, Ю.Карський та ін. Цей погляд і зараз домінує в російському мовознавстві.

Разом з тим українські лінгвісти ХІХ-ХХ століття наводили й наводять арґументи на користь другого погляду (С.Смаль-Стоцький, Є.Тимченко, І.Огієнко, П.Коваль, Ю.Шевельов, О.Горбач, сучасні вчені В.Русанівський, Г.Півторак та ін.).

Проте проблема походження східнослов’янських мов є суто науковою, тому в її розв’язанні не можна керуватися політичними міркуваннями. Про це досить вдало ще на початку ХХ століття сказав О.Шахматов, який був переконаний у реальності існування давньоруської мови, але разом з тим підкреслював, що його позиція не пов’язана з політикою: визнання факту виникнення української мови з давньоруської “…анітрохи не підриває значення її як самостійного й рівноправного в очах людей науки і літератури члена в руській сім’ї мов” (Шахматов А.А. Рец. А. Крымский. Украинская грамматика для учеников высших классов гимназий и семинарий Приднепровья. – М., 1907/8. – Т.1-2 // Rocznik slawistyczni. – 1909. – С.143).

Усі слов’янські мови мають одне джерело – праслов’янську мовну основу, яка існувала у вигляді племінних діалектів (полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін.) на території сучасної України приблизно з середини ІІІ тисячоліття до н.е. і до V століття н.е. З перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й усі слов’янські мови. Ось чому кожна із слов’янських мов не тільки зберегла спільні риси, а й набула за час окремого розвитку багато нового у лексиці, граматиці або фонетиці.

Так, наприклад, слова рука, голова (біл. галава), розум (рос. разум), молодий (рос. молодой, біл. малады), що (рос. что, біл. што), він (рос. он, біл. ён) мають подібне звучання і значення в усіх трьох споріднених мовах. Але є й такі слова, які мають зовсім різні корені, наприклад, останній (рос. последний, біл. апошні), одного разу (рос. однажды, біл. аднойчы), джерело (рос. источник, біл. крыніца), заздалегідь (рос. заранее, біл. загадзя) та ін.

Як національна українська мова стверджується у ХVІ-ХVІІ століттях, коли поширюється визвольна боротьба за незалежність українських земель, зростає національна самосвідомість і відчуття єдиної нації. Саме в цей час виникає багатющий національний фольклор (пісні, казки, легенди, перекази, веснянки, гаївки, щедрівки тощо) і давня українська літературна мова (літописи, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універсали та ін.), що сприяє формуванню й вихованню спільного світосприйняття самобутньої нації.

Мова стає не тільки засобом спілкування, а й засобом спільності нації, яка здобула незалежність.

Сучасна українська літературна мова охоплює період від часів Т.Г.Шевченка до наших днів. Саме у творчості Тараса Шевченка об’єдналися кращі зразки літературної мови І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, українського фольклору і народної мови. Фонетичні, морфологічні, лексичні і синтаксичні норми стають зрозумілими для більшості, що дозволяє українській мові бути засобом збереження і передачі знань, засобом усвідомлення єдності нації.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли у світ вийшли три перші частини “Енеїди” І.П.Котляревського. Подальший її розвиток пов’язаний з іменем Т.Г.Шевченка. Його творчість зробила українську мову придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів, піднесла її на рівень найрозвиненіших мов світу.

Проте українська національна мова пройшла на своєму шляху багато випробувань. Першого удару вона зазнала від політики царського уряду. Вважаючи, що українська мова – діалект російської, спотворений полонізмами, чиновники забороняли користуватися нею в офіційній, освітній і науковій сферах. Русифікаторська політика царату була вкрай несприятлива для розвитку східноукраїнського варіанту літературної мови. Урядові укази 1863, 1876, 1881, 1894, 1895 років не дозволяли розвиватися публіцистичному, науковому й діловому стилям, перешкоджали розвиткові художнього стилю, що примушувало талановитих українських письменників, поетів, наукових, і громадських діячів використовувати російську мовну систему для передачі своєї національної самосвідомості (як приклад можна згадати творчість М.Гоголя).

Другого удару українська мова (як і українська нація взагалі) зазнала, коли з’явилася теорія нової історичної спільності – “радянський народ”, для якої націй на території Радянського Союзу практично не існувало, а засобом “міжнаціонального спілкування” мала виступати тільки російська мова, якою викладали у вищій школі, велося справочинство, забезпечувалися всі процеси адміністративного, громадського і політичного життя.

І все ж таки національна українська мова вистояла. Труднощі при вивченні ділового, наукового, художнього, публіцистичного стилів і при формуванні основ національної самосвідомості будуть неодмінно подолані, якщо політика щодо мови буде побудована не на примусовому мотиві “спілкування рідною мовою” (до речі, у такому контексті ототожнюється державна мова з рідною), а на внутрішньому відчутті спільності різних національних діалектів і культур.