Принципи передачі власних назв російського походження

Неможливість перекладу (приклади й винятки). Специфіка передачі фонетичних і структурних особливостей у зв’язку з соціальними функціями власних назв. Національна ідентифікація й інтернаціоналізація власних назв. Особливості передачі російських букв “и” та “е” в основах власних назв. Відмінювання прізвищ. Особливості звертань і творення імен по батькові. Особливості мовного етикету при перекладі або складанні ділових документів з використанням звертань.

Принципи передачі власних назв спираються на їх особливий статус, а отже, фонетичні процеси та їх формальна передача засобами української мови відрізнятимуться від принципів передачі загальних назв. Передусім треба пам’ятати про таке:

1. Власні назви іншою мовою не перекладаються (принцип недоторканної власності). Як правило, передаються лише фонетичні і структурні особливості української (чи якоїсь іншої) мови, якщо вони не руйнують адресну або інформативну функцію. Треба пам’ятати, що будь-який переклад власних назв насправді є актом перейменування, який має спиратися на рішення відповідних органів, що уособлюють у собі права певного власника.

Наприклад, Кузнецов – Кузнецов (а не Ковалів), Дьяков – Дьяков (а не Дяков чи Дяків), Красноармейск – Красноармійськ (не Червоноармійськ) з чергуванням [е] – [і] і пом’якшеним суфіксом -ськ-; Святогорск – Святогірськ з пом’якшеним суфіксом -ськ- і чергуванням [о] – [і] у закритому складі (бо йдеться про “Святі гори”), але Углегорск – Вуглегорськ (а не Вуглегірськ, бо йдеться про місто) з фонетичною “протезою” [в] і пом’якшеним суфіксом -ськ-; село Красне (“красиве”), а не Червоне чи Красноє тощо.

Отже, при передачі російських (іншомовних) власних назв у першу чергу слід орієнтуватися на об’єкт, на його соціальний, національний або культурно-історичний контекст, а вже потім працювати зі словом, відображаючи фонетичні і структурні особливості української мови.

2. Проте при інтернаціоналізації або реґіоналізації власної назви з прозорим значенням компонентів (але з ярко вираженою адресною функцією) переклад стає єдино можливим способом підкреслити загальносвітову або невизначену належність об’єкта (принцип спільної або невизначеної власності): Северный Ледовитый океан – Північний Льодовитий океан, проспект Освобождения Донбасса – проспект Визволення Донбасу, Первое мая – Перше травня, Южные авиалинии – Південні авіалінії, улица Большая Житомирская – вулиця Велика Житомирська, площадь Независимости – майдан Незалежності (але Сєвероморськ, Владивосток, Первомайськ). Такі власні назви, як правило, не вживаються без номенклатурних термінів (Аравійське море, мис Доброї Надії, Перська затока) або мають при собі прикметники на означення розмірів, взаємного розміщення та сторін світу, що виступають у складі географічних назв (Великий каньйон, Нижній Новгород, Південна Америка, Північний полюс).

3. Принцип національно-адресної ідентифікації враховується:

– при передачі власних назв типу Ворошиловськ, Єнакієве з суфіксом -ов-, -ев-, -єв- (бо в їх основі російські прізвища Ворошилов, Єнакієв) і Васильків, Київ (суфікси -ів-, -їв- в українських назвах від Василь, Кий); при передачі закінчень у присвійних прикметниках на -о або -е: Іваново, Домодєдово, Внуково (населені пункти Росії) і Єнакієве, Ханжонкове, Мукачеве, Рівне (населені пункти України); при варіюванні коренів -поль- // -піль-: Севастополь, Маріуполь, Константинополь (об’єкти, пов’язані з грецькою культурою, де -поль- має значення “місто”) і Тернопіль, Добропілля (міста, пов’язані зі слов’янською культурою: “тернове поле” – Тернопіль, Тернопілля, “добре поле” – Добропілля) тощо. Слід також пам’ятати, що закінчення -(ь)е в російських географічних назвах передається українською мовою як -я: Забайкалье – Забайкалля, Затишье – Затишшя, Заволжье - Заволжя;

– при відтворенні російських прізвищ типу Толстой, Крамськой (рос. Толстой, Крамской) і українських типу Чепурний (рос. Чепурной). У цих випадках варіанти закінчень – яскраве свідчення належності цих людей до певної національності (у російській мові під наголосом у прикметників чоловічого роду закінчення -`ой, а в українській – завжди -ий). Проте в російських географічних назвах прикметникового походження завжди буде закінчення -ий:Белый Яр – Бєлий Яр, Великий Устюг – Великий Устюг, Крутой Лог – Крутий Лог;

– при пом’якшенні кінцевого [ц’] у власних назвах слов’янського походження: Кравець, Швець, Кролевець (але Ліфшиц, Клаузевіц, Кац)

Проте поки що національна ідентифікація не враховується при передачі імен та імен по батькові (діє радянська традиція національної невизначеності): Анна – Ганна, Николай – Микола – Миколайович (хоча точніше було б Миколович від Миколи, а Миколайович від Миколая). Ось чому цілком справедливо ця усталена традиція починає сьогодні долатися передусім у практиці розмовного, художнього й публіцистичного стилів. Наприклад, ім’я українського письменника Миколи Хвильового передається сьогодні в російській мові як Микола, а в українській рекламі при передачі прізвища російського співака Баскова зустрічається варіант Ніколай Басков.

4. Принцип статевої ідентифікації слід враховувати при відмінюванні прізвищ.

Чоловічі прізвища, якщо вони вписуються в граматичну систему української мови, відмінюються завжди (принцип “несталості”): Терлак Микола – Терлака Миколи; Шевченко Тарас – Шевченка Тараса; Навка Ілля – Навці Іллі (але: Олег Чапні – Олегу Чапні; Олексій Толстих – Олексія Толстих; від Живаго, Дурново тощо). При цьому у подвійних прізвищах відмінюються обидві частини на знак рівності окремих родів: Донецький державний університет економіки і торгівлі імені М.І.Тугана-Барановського; твори І.Нечуя-Левицького тощо. Але: виконавчий комітет міста Івано-Франківська, бо у цьому випадку поєднуються за допомогою інтерфікса -о- в одній складній назві ім’я і прізвище.

Що стосується жіночих прізвищ, то вони відмінюються тоді, коли структура слова формально “підходить” під жіночий рід (принцип “гармонії”): Сорока Тетяна – Сороці Тетяні, Мурза Людмила – Мурзи Людмили (але: Красько Ніна – Красько Ніни; Сидаш Олена – Сидаш Олени).

5. Принцип класифікаційно-родової належності реалізується частіше всього при відмінюванні географічних назв і прізвищ.

Перш за все треба знати, що назви населених пунктів (і, ширше, географічних назв) відмінюються за звичайними моделями першої, другої або третьої відмін, крім випадків, коли рід або складна структура власної назви не дозволяє цього робити при вживанні номенклатурних термінів: Київ – до Києва, Одеса – в Одесі, Рівне – до міста Рівного, Ханжонкове – у місті Ханжонковому, Прип’ять – на річці Прип’яті (але: до міста Одеса, у місті Волноваха – ж.р. власної назви не узгоджується із с.р. слова місто; на річці Дон – ч.р. гідроніма не узгоджується із ж.р. слова річка; до міста Кривий Ріг, від міста Красний Лиман – складна географічна назва не узгоджується з номенклатурним терміном) тощо. Якщо ж йдеться про назви залізничних станцій або портів, на які переносяться назви відповідних населених пунктів, це фіксується їх невідмінюваністю: до станції Біла Церква, біля станції Житомир, від порту Миколаїв тощо. У цьому контексті, навпаки, не можна загальним назвам кафедр, організацій або комітетів з відповідними функціями надавати статусу власних назв, позбавлених лексичного значення: не кафедра “Менеджмент і господарське право”, кафедра “Розвідка корисних копалин” або факультет “Економіка й менеджмент”, а кафедра менеджменту і господарського права, кафедра розвідки корисних копалин, факультет менеджменту і господарського права тощо.

По-друге, відмінювання географічних назв, що походять від присвійних прикметників, відрізняється від відмінювання відповідних прізвищ: Кіров, Пушкін – Кіровим, Пушкіним (прізвища), але Кіровом, Пушкіном (географічні назви). Порівняйте також: Єнакієв, Ханжонков – Єнакієва, Ханжонкова (прізвища), але: Єнакієве, Ханжонкове – Єнакієвого, Ханжонкового (географічні назви).

Отже, особливості української вимови і морфології враховуються лише тоді, коли ці особливості не впливають на інформативну або адресну природу власної назви. В останньому випадку треба передавати власні назви якнайближче до звучання у мові-джерелі (рос. Пугачёв – укр. Пугачов, рос. Афанасьев – укр. Афанасьєв, фр. Bordeaux – укр. Бордо, рос. Ильин – укр. Ільїн, рос. Гурьин – укр. Гур’їн). При цьому слід пам’ятати про специфіку передачі суфіксів -ськ-, -цьк-, -зьк-, -ець- у прізвищах слов’янського походження, м’яку, тверду і роздільну вимову в українських та іншомовних словах, про фонетичні процеси, пов’язані з подовженням і подвоєнням, спрощенням, чергуванням тощо: рос. Забайкалье, Беспалов, Раздоры, Подкопаева, Рассыпное, Харцызск, Воинов, Измаилов, Токарь, Кравец – укр. Забайкалля, Безпалов, Роздори, Підкопаєва, Розсипне, Харцизьк, Воїнов, Ізмаїлов, Токар, Кравець тощо.

Проте найбільшу значимість мають особливості передачі російських букв и, е в основах власних назв, а також специфіка оформлення імен по батькові та звертань.

Особливості передачі російської букви “и” українською мовою. Найчастіше російська буква “и” в основах власних назв передається як “і”: Нікітін, Ніколаєв, Сахалін,Тагіл. “И” з’являється лише тоді, коли вимова [і] в українському контексті неможлива, а саме:

а) після шиплячих і [ц]: Чичиков, Щипачов, Анциферов, Перечин;

б) у префіксі при- і суфіксах -ик-, -ич-, -иц-, -ищ-: Приморськ; Ратников, Углич, Станкевич, Бронниці, Радищев (тому що в українській мові немає префікса прі- (за винятком слів прірва, прізвище, прізвисько) і суфіксів -ік-, -іч, -іц, -іщ);

в) якщо у споріднених українських словах виступає “и”: Миргородський, бо мир; Пивоваров, бо пиво; Писарев, бо писати;

г) у прізвищах, що закінчуються на -их: Легких, Польских – Легких, Польських.

Особливості передачі російського звука [‘е] українською мовою. Найчастіше в основах власних назв російський звук [‘е] передається як “е”: Державін, Нева, Онегін. Буква “є” можлива лише як форма передачі м’якої вимови попереднього приголосного звука:

а) у суфіксах -єв- або -єєв-, якщо вони стоять не після шиплячих, [ц] або [р]: Малєєв, Корнєєв, Соболєв, Фадєєв (але: Лазарев, Плещеєв);

б) якщо у споріднених українських словах виступає “і”: Бєликов, бо білий; Мєшков, бо мішок; Мєркулов, бо міркувати (але Білик, Білоусенко, бо це прізвища суто українські).

Особливості вживання звертань і творення імен по батькові. При звертаннях в українській мові вживається тільки кличний відмінок із закінченнями -у (-ю), -е в іменниках чоловічого роду другої відміни однини (Іваненку, Юрію, Іване) і -о, -е (-є), -ю – в іменниках першої і третьої відміни (Варваро, Надіє, Лесю). Мовний етикет вимагає наступних форм: при звертанні на ім’я і по батькові – Шановний Євгене Степановичу! Шановна Ольго Петрівно!; при звертанні зі словом пан, пані – Шановний пане Андрію! Шановний пане Пилипчук! Шановна пані Олено! Шановна пані Шевченко! Шановний пане професоре! Шановний пане ректоре! (і не можна пане ректоре Іванчук, пані Олено Степанівно, пане слюсаре тощо).

При цьому російські суфікси -ович-, -евич- (для чоловічих імен по батькові) і -овн-, -евн- (для жіночих імен по батькові) змінюються на -ович- (-йович-) або -івн- (-ївн-), причому вони додаються до основи імені: Юрій – Юрійович, Юріївна; Ігор – Ігорович, Ігорівна; Євген – Євгенович, Євгенівна; Іван – Іванович, Іванівна; Євгеній – Євгенійович, Євгеніївна. Винятки становлять імена по батькові типу Лукич (і Лукович), Ілліч (і в розмовному стилі Ількович), Савич (і Савович), Кузьмич (і К`узьмович).