6 Основні етапи розвитку історичної географії.

Накопичення історико-географічних знань розпочинається ще в греко-римську добу. В цей час в працях античних авторів спостерігалося поєднання історії з елементами географії. Вже давньогрецьку добу в історичній географії виділяються землезнавчий та країнознавчий напрямки. Так, в багатотомній “Історії” грецький вчений Геродот дав детальний опис розселення скіфських племен на території Північного Причорномор’я, інший грецький історик Полібій зробив реконструкцію переходу карфагенського полководця Ганнібала через Альпи, а визначний вчений Гіппократ дослідив і розробив “теорію клімату”. Елементи історичної географії зустрічалися в роботах Птолемея, Плінія Старшого, Тацита, Тіта Лівія та ін.

В часи раннього середньовіччя відбувається суттєве послаблення як науки в цілому, так і історико-георафічних знань. Основними джерелами тих часів стають хроніки (літописи), які насичені географічними фактами, інколи досить міфологічного змісту. Так, в знаменитому літописі “Повість минулих літ” було зроблено змістовний опис розселення східнослов’янських племен. Іншим видом літератури була паломницька, автори якої змальовували все, що заслуговувало на увагу, на шляху слідування до святих місць: Палестини, Константинополя, Риму та ін. Також в окремих творах європейських авторів, як наприклад, Павла Диякона “Історія лангобардів”, де Баррі про Ірландію та Уельс окрім сучасності подавалися елементи історико-географічних описів.

Деякий розвиток історико-географічної думки спостерігається з ХІІІ ст., що виявилося в появі комерційної географії, творах на географічну тематику, елементах опису в біографіях визначних діячів того часу таких, як Данте, Петрарка та ін. Так, в 1333 р. італійський вчений Пеголотті склав “Керівництво по веденню торгівлі”, в якому окремим чином зазанчалася історична географія різних місць.

Сплеском розвитку історико-географічних знань можна вважати XVI ст., коли після відкриття Х.Колумбом Америки, починає з’являтися велика кількість праць. Слід відзначити роботи де Ангієрра, Ов’єдо та Акости про Вест-Індські острови, Барруша про морський шлях до Індії вздовж Африки та ін. У підсумку в цей час виділяються три групи досліджень, а саме: опис мандрів; опис окремих країн та картографія. Цікавою є робота Гвіччардіні “Короткий довідник географічних знань”, описи Мармюлем Африки, де Гозе – Іспанії. В 1507 р. німецьким дослідником Вальдзеємюллером вперше було вжито термін “Америка”.

Вважається, що засновником історичної географії як науки був на початку XVII ст. профеосор Лейденського університету (Голандія) Клювер, хоча деякі історики віддають першість іспанцю Ортелію (друга половина XVI ст.), який був першим у світі автором історичного атласа. В періодизації історичної географії як науки сучасні дослідники виділяють три періоди, пов’язані з окремими вченими. Так, перший період – це від Клювера до Целларіуса, другий – від Целларіуса до д’Анвіля і третій – від д’Анвіля до Гаттерера та Маннерта.

Окрему зацікавленість викликають спроби дослідників дати визначення історичній географії. Так, відомий російський історик XVIII ст. В.Татіщев визначав її наступним чином. “Географія гісторична, – вказував він, – або політична описує положення, ім’я, кордони, народи, переселення, будівлі або селища, правління, силу, довольство та недоліки, і вона поділяється на давню, середню та нову, або сучасну”. Німецький історик Кречмер визначав історичну географію як вивчення протягом історії людства взаємовідносин між земною поверхнею і культурним світом людей, в дослідженнях, з одного боку, залежності культури народів від природи території, яку вони займають, а, з другого боку, політичного та економічного панування цих народів над своєю територією і деякого подолання ними завдяки культурі впливу природи.