45.Територія та адміністративний устрій українських земель (середина XVII – середина XVIII ст.).

Із самого початку національно-визвольної війни постала проблема державно-політичного устрою україн¬ських земель. В основу державотвор¬чих принципів були покладені традиції Київської Русі та досвід ко¬зацької державності Запорізької Січі. У створенні нової держави Б. Хмель¬ницький — її фундатор — враховував досвід європейських держав, зокрема Речі Посполитої. Зі звільненням тери¬торії України від польсько-шляхетсь¬кого панування (після підписання Зборівської угоди) влада переходила до нової генерації українського панівного класу — козацької старши¬ни. Фактично органом влади стала ра¬да козацької старшини під головуван¬ням гетьмана. Вона вирішувала най¬важливіші питання державної ваги. Паланковий устрій запорізьких зе¬мель після виходу у світ фундамен¬тальної праці Д. Яворницького [2] не був предметом спеціальних дослі¬джень, хоча деякі його питання висвітлювалися в радянській історіо¬графії [3]. Територія цієї держави в перший — гетьманський — період її існування мала найширші межі. Влада гетьмана поширювалася на колишні Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, а також на частину Волинського, Подільського та південь Білорусі.Слід зазначити, що невід´ємним ат¬рибутом державності є наявність вій¬ська. Його чисельність у період виз¬вольної війни досягла 100-150 тисяч. Формувалося воно на принципах доб¬ровільностіНетрадиційним став політико-адміністративний устрій Гетьманщи¬ни — її полково-сотенний адміністра¬тивний поділ території. Він замінив польсько-шляхетські воєводства і повіти. Вже на другому етапі війни те¬риторія козацької держави була по¬ділена на 16 полків і 272 сотні, була сформована полкова і сотенна адміні¬страція, а в містах — магістрати й ра-туші з досить широкими повноважен¬нями.

На початковому етапі існування Ге¬тьманщина була номінально залеж¬ною від Речі Посполитої, а її територія обмежувалась Київським, Чернігів¬ським та Брацлавським воєводствами. Однак фактично вона була незалеж¬ною, а влада її глави — гетьмана — по¬ширювалася на значно більшу тери¬торію (частину Волині та білоруських земель).

Після Переяславської Ради й укла¬дення Березневих статей 1654 р. між Україною та Росією московський уряд розпочав систематичне обмеження прав та привілеїв Гетьманщини, звів¬ши її до стану автономії, повноважен¬ня якої постійно звужувалися (забо¬рона у 1669 р. зносин з іноземними державами, збір у 1666-1668 рр. по¬датків на її території російськими чи¬новниками і відправка грошей до Москви, з початку XVII ст. — фактич¬не призначення гетьмана царем та ін.).

Міста на Гетьманщині користува¬лися правами самоврядування, ними управляли магістрати і ратуші. Су¬спільна структура Гетьманщини по¬ділялася на козацтво, українську шляхту, міщанство, селянство. Про¬відна роль у державному житті нале¬жала козацькій старшині та україн¬ській шляхті, з яких формувалася рада старшин, що була дорадчим органом при гетьмані. Вони ж відігравали вирішальну роль на генеральних вій¬ськових радах.

З 1765 р. у зв´язку зі збільшенням населення на Запоріжжі Січ починає розширятися. На основі таких даних можна дійти висновку, що, крім Січі, Запоріжжя розподілилось на такі паланки: Кодацьку, Буго-Гардівську, Інгульську, або Перевизьку, Прогной-ську, Орельську, Самарську, Протовчанську, Кальміуську.

Зауважимо, що «паланка» у пере¬кладі з турецького означає «невелика фортеця». Свого часу паланка була адміні¬стративно-територіальною одиницею (округом) у Запорізькій Січі. Напередодні ліквідації Нової Січі паланок було вісім: на правому березі Дніпра — Кодацька, Буго-Гардівська та Інгульська, на лівому — Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська і в гирлі Дніпра — Прогнойська.

За Нової Січі запорізьке козацтво брало участь у двох війнах Росії проти Туреччини. У 1736 р. воно воювало у складі російської армії під Перекопом, Бахчисараєм і Кінбурном. Своїм геро¬їзмом уславилося запорізьке козацтво і під час російсько-турецької війни 1768-1771 рр.

Наприкінці XVIII ст. особливого адміністративно-територіального статусу у складі Російської імперії набува¬ють території Південної України. Упро¬довж останньої чверті XVIII — перших двох десятиріч XIX ст. територіальні зміни Південної України відігравали роль механізму, за допомогою якого російський уряд регулював питання як внутрішньополітичного, так і соціаль¬но-економічного характеру.

За указами 1775 р. до Новоросійської та Азовської губерній було приєднано землі Полтавського і Миргородського полків, м. Тор з повітом, містечка Нові та Старі Водолаги. Упродовж 80-х ро¬ків XVIII ст. до Катеринославського намісництва було приєднано землі Голтв´янського і Гроднинського пові¬тів Київського намісництва.

Із включенням до Новоросійської та Азовської губерній земель Запо¬різьких Вольностей головним завдан¬ням російської адміністрації стало державне упорядкування адміністра¬тивно-територіального устрою півден¬ноукраїнського регіону.

У 80-х роках територіальні зміни були пов´язані значною мірою з вирі¬шенням територіальних суперечок між населенням Катеринославського намісництва та Військом Донським. Важливість цього питання в очах російського уряду визначалася необ¬хідністю припинення руху втікачів з України до Війська Донського. Засо¬бом вирішення цього питання стає формування на землях Війська Донсь-кого територій, які були включені до відомства Катеринославського наміс¬ництва і Таврійської області.

Таким чином, розвиток національ¬ної традиції адміністративно-тери¬торіального поділу українських земель козацьких часів характери-зується військово-адміністративними основами поділу Війська Запорізько¬го. Національна традиція адміністра¬тивно-територіального поділу була остаточно перервана на століття унаслідок ліквідації Запорізької Січі Катериною II. Тривалий період відсут¬ності національної традиції терито¬ріального устрою України негативно вплинув на сучасний стан адміністра¬тивно-територіального реформування, коли реалізація адміністративно-тери¬торіальної реформи не враховує істо¬ричних витоків територіального уст¬рою України.