28.Розміщення та міграції населення.

Наприкінці IV ст. гуни знищили майже всі грецькі колонії, розташовані на півдні України, відбулась еміграція більшої частини готів. Більшість етнічних спільнот, що з’являлися на півдні, були тимчасовими мешканцями України. Вони або емігрували, або зазнали етнічного перетворення (трансформації).

Давня зовнішня міграція періоду V—XIII ст. призвела до збільшення кількості етнічних спільнот, представлених в сучасній Україні, та започаткувала формування величезного етнодемографічного ресурсу для майбутньої імміграції чужинців.

Імміграція до Криму хозар у другій половині VII—IX ст., євреїв на початку ІХ ст. (і, можливо, пізніше), татаро-монголів у ХІІІ ст. була важливим чинником початку етнічного творення трьох нових етнічних спільнот — караїмів, кримчаків та кримських татар. Частина України — Кримський півострів — для них є історичною батьківщиною, а Україна — головною країною проживання. Разом вони становлять сьогодні близько 0,5% людності всієї України та 10—12% населення Криму. При цьому чисельність караїмів та кримчаків разом не перевершує 2 тис. чоловік і неухильно зменшується.

Еміграція українського слов’янського населення на південь, захід та північ була першопричиною формування надалі низки нових слов’яномовних етнічних спільнот (болгар, сербів, білорусів, росіян тощо), які пізніше іммігрували і тепер представлені в Україні, а також вплинула різною мірою на формування та етнічний розвиток, а відтак — на сучасну етнічність румунів, молдаван, угорців, литовців та багатьох інших народів, що мають в Україні своїх представників.

Потужна, етнічно строката «транзитна» міграція через Україну вплинула на генезу та розвиток багатьох європейських народів, які пізніше мігрували в Україну. Насамперед це стосується гагаузів, болгар, угорців.

До вже наявних у Криму греків у Х—ХІ ст. додалися вірмени. Ті вірмени, що почали селитися у ХІІІ ст. на заході України, пізніше частково асимілювалися, частково емігрували. Малочисельні групи угорців, волохів-румунів, європейських германомовних євреїв та, можливо, німців почали з’являтися в Україні ймовірно в період ХІ—ХІІІ ст.

Зазначимо, що сучасні сліди саме давньої імміграції V—XIII ст. можемо знайти лише на етнічній периферії українців — у Криму та переважно у прикордонних районах Закарпаття й Північної Буковини. Виняток становлять залишки євреїв по західноукраїнських містах. А приазовські греки переселилися з Криму порівняно недавно.

29.Господарство, міста та шляхи сполучення в добу феодальної роздробленості.

Феодальна роздробленість була викликана причинами насамперед соціально-економічного характеру: зростанням продуктивних сил в сільському господарстві та ремісництві, подальшим розширенням, ускладненням та зміцненням феодальної власності на землю, поступальним розвитком феодального способу виробництва. Вирішальне значення при цьому мав розвиток великого вотчинного землеволодіння.

Бурхливо зростали міста, зароджувалися внутрішні торговельні зв'язки між містом та селом, відбувався повсюдний розквіт культури.

В той же час загострилася соціальна боротьба. Під її впливом посилилося прагнення місцевих феодалів збільшити власну участь в управлінні "своєю" землею, взяти безпосередньо в свої руки та всебічно зміцнити державний механізм, удосконалити правові засоби придушення опору закабалених народних мас. Внаслідок зазначених факторів феодальна роздробленість Русі стала фактом. Це яскраво виявилося після смерті Мстислава Володимировича, коли Київська Русь вступила в нову стадію свого історичного розвитку. На зміну ранньофеодальної монархії в другій треті XIII ст. прийшла поліцентрична структура державно-політичного устрою. Залишаючись відносно єдиним державним механізмом, Київська Русь являла собою федерацію півтора десятка певною мірою відособлених феодальних земель-князівств. В південно-західній частині Русі на українських землях знаходилися Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське та Галицьке князівства.

Але це був ще не розпад Стародавньої Русі. Важлива особливість історичного розвитку державних форм в розглядуваний період виявилася в тому, що разом з відособленням ряду князівств та земель мали місце й прямо протилежні тенденції. До цього часу склалася давньоруська народність. Спільність етнічної основи усіх князівств та земель Київської Русі перешкоджала її розпаду. У свідомості народних мас Русі в ході попередньої багаторічної боротьби з кочівниками сформувалося переконання в необхідності єдності. В писемних пам'ятках чітко простежується подяка народних мас тим, хто "много пота утер за землю Русскую", і засуджуються ті, з вини яких, як записано літописцями в хроніці 1132 р., "разьд-рася вся Русская земля..." Не випадково значне поширення в політичній сфері одержали програми загальноруської єдності, які висувалися і в Києві, і в Галицько-волинському князівстві, і в інших політичних центрах. Прискорення соціально-економічного розвитку поволі створювало матеріальні передумови для відновлення політичної єдності Русі.

Феодальна роздробленість як нова ступінь розвитку феодалізму на перших порах сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. посилився процес дроблення Русі, в чому не останню роль відігравав внутрішньополітичний фактор. Із складу великих князівств виділилися нові уділи, з'явилося близько п'ятдесяти окремих князівств та земель. Як зовнішня форма цього процесу виступає заздалегідь розроблений порядок розподілу феодалами володінь поміж усіма спадкоємцями — синами. Настає дійсна роздробленість. Нові, в тому числі й митні, кордони ослаблювали економічні зв'язки між князівствами та землями Русі. Неодмінним супутником роздробленості стали нескінченні кровопролитні феодальні війни ("усобиці") за землю, робочі руки, політичний вплив. Руйнувалися виробничі сили, йшло масове знищення господарств трудівників. Військові сили все більш розпилялися. Усобиці в конкретно-історичних умовах дійсно стали, за влучним визначенням сучасника, "погибелью земли Русской". Вторгнення орд Батия поставило під сумнів не тільки єдність Русі, а й саме її існування