48.Німецька класична філософія: загальна характеристика.

1.У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії та Франції в Німеччину, яка значно пізніше від своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні буржуазних перетворень виникають ідейні пошуки і духовне піднесення, що охопили все суспільство, в тому числі й філософію. Сформувалась філософська традиція, в межах якої вдалося переосмислити багато проблем, над якими безуспішно билася попередня філософська думка. Одна їх група мала гносеологічний характер: протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі; друга — онтологічний (стосувалася буття людини): протиріччя між натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке виходило поза межі цього світогляду.

2.Німецьку класичну філософію сформували І. Кант, І. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель, Л. Фейєрбах. Певною мірою до цієї традиції можна зарахувати філософію К. Маркса, принаймні категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її межі.

3.Філософів, які належать до німецької класичної філософії, споріднює зміщення центру дослідження від об´єкта до суб´єкта, в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб´єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класичній філософії суб´єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб´єкт мислиться як діяльність, яка у філософії після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється на культуротворчу діяльність, вільне самотворення.

49. Гносеологія і. Канта, вчення і. Канта про «ноумен», «феномен», апріорне й апостеріорне знання.

Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні. Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей (у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища

У філософському сенсі слово «феномен» часто застосовується для позначення явищ, які досягаються на чуттєвому рівні на противагу слову «ноумен», що означає явище, зрозуміле розумом. В новоєвропейській філософії, за визначенням Канта, феномен — будь-яке явище, яке може бути пізнане на основі досвіду.

Ноумен (від грец. νους — розум) — філософський термін, яким позначається річ або подія як незалежні від наших відчуттів.

Термін «ноумен» зазвичай використовується у філософії на противагу терміну «феномен», як явище, дане нам через відчуття. Але ноумен це не реальний об'єкт, що викликає феномен, а об'єкт нашого розуму, відомий нам через уяву.

Іммануїл Кант використовував термін «ноумен» як синонім терміну «річ у собі», однак такий ужиток в подальшому критикувався іншими філософами, наприклад,Артуром Шопенгауером.

50. «Коперніканський переворот» І. Канта і критика чистого розуму.

Аналізуючи підвалини розуму в своїх трьох книгах Кант поставив собі в заслугу “коперніканський переворот” в філософії (Копернік довів, що не Земля, а Сонце в центрі системи, і Земля обертається навколо нього, як і всі планети). До Канта вважали : пізнання формується у людини за рахунок того, що вона все сприймає, що діє на неї. Тому вона пізнає. Кант довів, людина пізнає те і на стільки, що і на скільки здобуде своєю активністю, своїми діями. Ніяке середовище знання не дає. Людина сама рухає себе. Вона задає природі запитання і заставляє її відповідати. Він ввів принцип активності в пізнанні. Кантівський “коперніканський переворот”, поставивши на перший план думку, а не предмет, активне-творче діяння, а не пасивне споглядання, оказав значний вплив на розвиток філософії. «Критика чистого розуму» (нім. Kritik der reinen Vernunft) — філософська праця Іммануїла Канта, вперше опублікований в 1781 році. Вважається однією з найбільш фундаментальних робіт в історії філософії і головним твором філософа. Ключове питання Критики — дослідження пізнавальної можливості розуму, у відриві від знань, одержуваних емпіричним, тобто шляхом досвіду. Основну тему книги складає поняття трансцендентального , яке розкривається у «Трансцендентальній естетиці » ( про простір і час як апріорних формах споглядання ) і «Трансцендентальній логіці». Остання складається з «Трансцендентальної аналітики» ( про категорії розуму) і «Трансцендентальної діалектики» ( про антиномії розуму). Поняття трансцендентального виступає в опозиції поняттю емпіричне і позначає те , завдяки чому можливий досвід , таким чином основним змістом « Критики чистого розуму » є гносеологія. Кант починає свої міркування зі специфічної класифікації суджень. Він виділяє судження на синтетичні - аналітичні та апріорні – апостеріорні. Синтетичними називаються судження , що несуть нове знання , що не міститься в понятті , яке є їх суб'єктом. Аналітичними називаються судження , які всього лише розкривають властивості, притаманні поняттю суб'єкта , що містяться в ньому самому , і не несуть нового знання .C іншого боку , апріорні судження (лат. a priori ) не потребують дослідної перевірки своєї істинності , а для апостеріорних (лат. a posteriori ) необхідна емпірична верифікація . Кант зауважує , що синтетичні судження найчастіше апостеріорні а аналітичні - апріорні.