65. Антропологічний, гносеологічний і психолого-педагогічний зміст категорій: «дух», «душа», «свідомість».

Свідомість – одне з головних понять філософії, психології, соціології, яке означає найвищий рівень відображення об”єктивної дійсності, що притаманне лише людині як соціальній істоті. Це продукт суспільно-історичного розвитку, функціональна властивість мозку, регулятор свідомої діяльності, поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю (самопізнання, самооцінка, самокерування).Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

Дух як субстанція представлений у світогляді спіритуалістів. Спіритуалізм, від лат. «spiritus» — «дух», розглядає дух першоосновою дійсності і розуміє його безтілесною субстанцією, що не залежить від матерії. Дух як субстанція визнає лише трансцендентне Я, вбачає істинне буття людини у недоторканому Я і на місце живого Я ставить надлюдську особистість. Дух як акциденція представлений у феноменології духу. Термін феноменологія походить від сполучення грецьких слів «феномен» та «логос», що перекладаються як «те, що з'являється» та «вчення», «слово», «думка», і позначає розмисли про явлення. Феноменологія духу пов'язана з працею Гегеля «Феноменологія духу», у якій простежується розвиток свідомості від «чуттєвої вірогідності» до «абсолютного знання».Якщо спіритуалісти говорять про дух в собі і пропонують людині непростий (складний) шлях самовизначення себе як особистості, то феноменологія говорить про дух при іншому і знову пропонує складний, можна сказати, складений шлях самотворення, через те, що дух є структурною складовою, логічною абстракцією самотворення. Дух рухається не односторонньо. Не від чуттєвого до надчуттєвого або від надчуттєвого до чуттєвого, а в усіх напрямках одночасно. І хоч наша творчість ззовні здається причиною духу, насправді він сам себе втілює через нашу внутрішню діяльність. Аристотель казав, що перше «по природі» є найпізнішим для нас. Виникаючи внаслідок, дух є причиною самого себе, а наша творчість — необхідність чистого Я. Отже, дух являє себе там, де є зусилля людської думки і саме зусилля нашої думки свідчить про причетність людини до духу. Дух — не відкидання людиною своїх предметних виявів і не зацикленість не собі — недоторканному, не деталізація своїх предметних переживань і не культивування абсолютного, а сміливий, рішучий поворот погляду від предметного до абсолютного. Дух - не зневажливе ставлення до природного, а не зважання на нього (винесення поза себе) через зосередженість на духовному.

Душа — індивідуальна своєрідність внутрішнього світу людини. Це вглядування людиною в належне, її стурбованість духовним. Душа походить від лат. «anima», що позначає особливе нематеріальне начало, незалежне від тіла. Грецький переклад «психе» позначає сутність, що здатна до оживотворення і пізнання. Якщо дух прагне до безумовного і тому безкінечно рухається власне переживанням за абсолютне, то душа спрямована до іманентного, ближнього і є «спалахливою». Дух як реальна (невблаганна) всеєдність не збігається з душею, яка серединна, поблажлива і схильна до розладу і суперечностей. Душа слабка і тому викликає збої у внутрішньому світі людини. Проте сила людини в її слабкості. Душа імпульсивна і водночас пульсація душі народжує бажання пізнати себе і світ, виділяє людину із загалу і залучає її до належного. Душа - свідок вміння людини обирати добро, прекрасне, благо і боротися проти зла. Часто в філософській традиції «осередком» душі вважали серце. Це наводить на думку, що вічні причини духовності слід шукати «всередині» людини, а не над людиною.