Хрестоматійний матеріал до тем 1-2 Визначення поняття “сім’я”

… Сім’ю можна визначити як історично-конкретну систему взаємовідносин подружжя, батьків і дітей, як малу соціальну групу, члени якої поєднані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю, соціальна необхідність в якій зумовлена потребами суспільства у фізичному і духовному відтворенні населення

[Харчев А. Брак и семья в СССР. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Мысль, 1979. – С. 75].

…Сім’ю можна визначити як динамічну малу соціальну групу людей, які проживають спільно (чи тимчасово відсутні) і поєднані родинними відносинами (шлюбу, кровної споріднено­сті, усиновлення, опіки, свояцтва), спільністю формування й задоволення соціально-економічних та біологічних потреб, взаємною моральною відповідальністю

[Костів В. Основи педагогічної класифікації нукле­арних сімей // Вісник Прикарпатського університету. Педагогіка. – 1999. – Вип. ІІ. – С. 56-57].

…Сім’ю можна визначити як динамічну малу соціальну групу людей, поєднаних спільністю проживання (чи тимчасо­вою відсутністю) і родинними відносинами (шлюбу, кровної спорідненості, усиновлення, опіки, свояцтва), спільністю фор­мування й задоволення соціально-економічних та біологічних потреб, любов’ю, взаємною моральною відповідальністю

[Ковбас Б., Костів В. Родинна педагогіка. Том І. Основи родинних взаємовідносин. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – С. 12].

Тема 3. Філософія та етика родинних взаємин.

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ДИДАКТИКА

Формування інтелектуальної культури нації, відтворення духовного, інтелектуального потенціалу народу, вихід вітчиз­няної науки, техніки і культури на світовий рівень – першочер­гове завдання реформування сучасної суспільної системи в Україні. Серед пріоритетних напрямів і принципів реалізації цього завдання важливими є: забезпечення інтелектуальної готовності всіх громадян до здобуття освіти; нове ставлення до знань та інтелекту; невіддільність освіти від національного ґрунту, гуманітаризація освіти, що покликана формувати ціліс­ну картину світу, духовність, культуру особистості й плане­тарне мислення; поєднання, підпорядкування змісту освіти особистісно зорієнтованому процесу навчання й виховання; роз­виток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забез­печення умов їх самореалізації.

Основними шляхами збагачення духовного та інтелек­туального розвитку особи сім’янина виступають: озброєння молоді знаннями закономірностей розвитку природи і суспіль­ства, народного світорозуміння та світосприймання, національ­ної психології і характеру; розуміння ролі наукових знань і народної дидактики в інтелектуальному розвитку особистості; виховання любові до істини, розширення політехнічного світо­гляду, розвиток творчих здібностей дітей; формування цілісних уявлень про історію розвитку суспільства й національної куль­тури; розвиток творчого мислення та пізнавального інтересу до ідейно-моральної спадщини, культурно-історичних традицій, міфології, фольклору, вірувань, прикмет української нації; розвиток пізнавальної активності й культури розумової праці; вироблення готовності й здатності до самоосвіти, до застосу­вання знань у своїй практичній діяльності.

Багатогранний людський досвід пізнання і здобуття не­обхідних знань, умінь і навичок передається передусім через пізнавальну діяльність, навчання. Пізнавальна діяльність висту­пає основним чинником особистісного становлення в родині – формування розуму й світогляду дитини, її почуттів, пам’яті, уяви, мовлення і мислення, уваги й спостережливості, ставлення до життя, знань і праці, пізнавальних і творчих здібностей та ін­тересів. На основі узагальнення багатовікової практики пізнан­ня, відкриття його найтиповіших об’єктивних закономірностей постали основні народно-дидактичні принципи навчання в ро­дині: природовідповідності (“Чого Івась не навчиться, то Іван не знатиме”), наочності (“Краще раз побачити, ніж сто раз почути”), свідомості й активності (“Хто думає, той і розум має”, “Гарно того вчити, хто хоче все знати”), послідовності й систематичності (“Хто хоче знати, тому треба менше спати”), навчання в навіюванні, спонуканні, заохоченні (“Учи дітей не страшкою, а ласкою”, ”Жорстокість породжує ту­пість і дурість”, “Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина”) та інші.

Народно-дидактичні знання створювались, шліфувались, перевірялись досвідом багатьох поколінь, тому безперечно ви­правданим є застосування найважливіших елементів цих знань і сьогодні. Основними народно-педагогічними методами родин­ної дидактики є: народна дидактична гра, переконання засобами народного мовлення, усні оповідальні жанри фольклору, народ­но-пісенний вплив на свідомість і сприйняття дитиною нав­чального матеріалу, народна навчальна творчість, практичні методи засвоєння нового матеріалу.

Народно-дидактичні ігри викликають інтерес до знань, розвивають допитливість і кмітливість, сприяють сенсорному вихованню. У грі нудне й нецікаве стає легким і захоплюючим. Розрізняють творчі ігри (серед яких виділяють сюжетно-рольові, ігри-драматизації тощо) та ігри з правилами (велику групу яких складають народні ігри). Ігри з готовим змістом і правилами поділяють умовно на дидактичні, рухливі, ігри-розваги, ігри-забави і т.п. Крім того, виділяють словесні ігри, до яких включають народні загадки й скоромовки, задачі, головоломки, небилиці, лічилки, колискові пісні та забавлянки, примовки, дражнилки тощо.

Величезну значущість подібних забавлянок для емоційно-інтелектуального розвитку дитини засвідчують витяги із кни­жечки “Забавлянки мами Мар`янки” [Довженок Г., 1992, 1-24], фрагменти якої ми наводимо у хрестоматійному додатку.

Основу таких забавлянок складають дотики до пальчиків, ручок, ніжок, животика, голівки, пестливе водіння, поколю­вання, пощипування яких значно збагачує емоційно-інтелек­туальну сферу розвитку дитини. І не дивно. Адже на кінцівках рук, ніг, тіла, голівки знаходяться закінчення розгалуженої центральної нервової системи, імпульси від яких ідуть у кору головного мозку, сприяючи тим самим різнобічному розвитку, насамперед в емоційно-інтелектуальній сфері.

Народні знахідки цього феномену найрізноманітніші (див. хрестоматійний матеріал до теми 3).

Таку ж різноманітну функцію у розвитку дитини несуть колисанки. Багатовікова народна практика родинного виховання доказує, що діти розвиваються швидше, якщо регулярно стиму­лювати певні органи, пов’язані із рухом. У цьому випадку мова йде про ту частину вестибулярного апарату, що розміщена у внутрішньому вусі, яка дістає інформацію про навколишнє середовище і є основою відчуття рівноваги, прискорення руху при ходьбі, зміни напряму руху [див. детальніше: Стельма­хович М., 1985, 249-251].

Народно-педагогічний досвід батьків засвідчує, що розвиток творчих здібностей дитини відбувається ефективно при дотриманні таких умов:

- ранній початок фізичного загартування, раннє читання, лічба, раннє знайомство і робота з найрізноманітнішими інструментами і матеріалами;

- створення насамперед такого середовища і такої сис­теми взаємин у безпосередньому оточенні дитини, які б стимулювали її найрізноманітнішу творчу діяльність, поступово формували б у неї те, що становить зону її актуального розвитку (відображає систему умінь і навичок, якими дитина вже оволоділа і на основі яких вона може самостійно розв`язувати пізнавальні та інші завдання, ситуації);

- поступове ускладнення та збагачення змісту й кола тих обставин, в яких перебуває дитина, які б випереджали її інтелек­туальний розвиток і спонукали до розв`язування складних творчих задач, що становить зону найближчого розвитку (коло умінь, якими дитина може оволодіти сама, спонтанно або завдяки сприянню старших у процесі навчання);

- максимальне напруження внутрішніх функціональних сил, потенційних можливостей дитини, поступове засвоєння дитиною зони найближчого розвитку, підняття її на якісно новий щабель, навколо якого виникає нова зона найближчого розвитку (самостійне, без попереднього навчання, розв`язання нових завдань, що постають перед дитиною);

- велика свобода у виборі діяльності, у чергуванні справ, у тривалості заняття однією справою, у виборі способів праці тощо;

- ненав’язлива, розумна, доброзичлива допомога дорос­лих, встановлення відносин співробітництва з дитиною.

Значне місце серед активних засобів народної дидактики займають загадки, які міцно вкарбовуються у дитячу пам’ять, збагачують знання і разом з тим перевіряють рівень інтелек­туальної підготовки, спонукають до різноманітних розумових операцій (аналізу, синтезу, індукції й дедукції), вчать думати, логічно обґрунтовувати свої міркування, будять емоційні переживання, виробляють уважність, спостережливість, кміт­ливість, збагачують мову, привертають увагу до матеріальної і духовної культури народу [Стельмахович М., 1985, 39].

Отже, використання засобів народної педагогіки сприяє найповнішому розвитку природних нахилів, здібностей і талан­тів дитини, реалізує значні можливості в інтенсивному форму­ванні інтелектуальної сфери сім’янина.

Відомо, що духовне багатство індивіда великою мірою залежить від багатства його дійсних відносин. У індивіда, життя якого охоплює широке коло різноманітної діяльності й різних видів практичного відношення до світу і є, таким чином, багато­стороннім життям, – у такого індивіда мислення має такий же характер універсальності, як і будь-який інший прояв його жит­тя. Структура ж сімейної групи (при інших однакових умовах) багато в чому визначає потенційні можливості різноманітності відносин (див. рис. 1). У повній нуклеарній сім’ї (батько, мати, дитина) утворюється сім внутрісімейних співвідносин (сім “Я”): 1) Я (чоловік) і сім`я; 2) Я (дружина) і сім`я; 3) Ми (чоловік і дружина); 4) Я (батько) і дитина; 5) Я (мати) і дитина; 6) Я (дитина) і сім`я; 7) Ми (батьки й дитина). Збільшення кількості членів сім’ї до 4 веде до 15 видів співвідносин. Спілкування п’яти членів сім’ї зумовлює 32 різних варіанти співвідносин і виконання найрізноманітніших ролей, шести членів сім’ї – 67 варіантів, семи – 132 і т. д. за геометричною прогресією. Різно­манітність інтересів, характерів, справ, відношень, що склада­ються у повних сім’ях, – благодатна основа розвитку особисто­сті кожного члена родини, задоволення їхніх різноманітних потреб.

Родинні відносини у кожному суспільстві закладають фундамент національної свідомості громадянина, сукупність уявлень про соціальні вартості, норми, що є визначальним для віднесення особистості до національної спільноти. На думку М. Стельмаховича, національна психологія й характер українця насамперед формується у родинному колі, адже традиційна українська родина – це перша школа національного виховання, світлиця моральних чеснот і благородних вчинків, плекальниця пошанівку рідної мови, народних звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів, побутової й громадської культури [1994, 3].

Саме завдяки успадкуванню народних традицій і звичаїв українська родина навіть через часи лихоліть зберегла націо­нально-культурні цінності: національну гідність, гордість, само­пошану, державотворчі прагнення, історичну пам’ять, усвідом­лення приналежності до етнічної спільності, національного загалу, оволодіння національною культурою й духовною спад­щиною свого народу тощо.

структура взаємовідносин у

нуклеарній повній однодітній сім'ї

Взаємини батьків

Ми (батьки)

Я (мати) і батько

Я (батько) і мати дружина

Ми – сім’я як колектив

Я (дружина-мати) і сім’я

Я (дитина – син чи дочка) і сім’я

Я (чоловік-батько) і сім’я

Ми (чоловік і дружина)

Взаємини подружжя

Я (дружина) і чоловік

Я (чоловік) і дружина

Рис. 1

Взаємини в українських родинах складалися в органічній єдності з укладом життя народу, його історією, традиціями. Практика міжособистісних взаємин передбачала формування у кожного члена родини моральних оцінок з позицій добра, справедливості, що випливає з народного поняття моралі. Від народження члени родини перебували у ріднородинному сере­довищі, у народній національній стихії, прозрівали рідною мо­вою, культурою і на цій основі поступово чи паралельно простували до пізнання загальнолюдських морально-етичних основ.

Українська сім’я – хоронителька національних ідеалів, які органічно поєднуються з християнськими морально-етичними вартостями. Серед них дослідники виділяють [Вишневський О., 1996, 162-165; Стельмахович М., 1996, 43-52]: евдемонізм – прагнення створити щасливу сім’ю – здорову, багатодітну, дружну, міцну; одухотвореність і гармонію людини з природою (образ Лади – богині шлюбу, сім’ї, кохання і краси; утвердження позитивних рис характеру – виняткової працьовитості, праг­нення до волі, витривалості, мужності, винахідливості, чесності, щирості, щедрості, кмітливості, гостинності); почуття опіки щодо старших (батьків, дідусів, бабусь) і неповнолітніх братів і сестер; рівноправність чоловіка й жінки, демократизм сто­сунків у сім’ї (одруження за взаємною згодою, права жінки на майно тощо); збереження цілості сім’ї (взаємна клятва вірності молодих, виняткова вірність українських жінок, безшлюбне життя як вияв вірності передчасно померлому нареченому (нареченій), народний ритуал розлучення); дотримання сімей­них ритуалів (обряди хрещення, кумівства – прилучення дитини до церкви і християнської громади; ритуально-захисний харак­тер першої купелі, обсушування дитини біля домашнього вогнища, опора хрещених батьків та усиновлення ними дітей після смерті рідних батьків); обряд весілля (прощання молодих з дівочою й парубочою свободою; оголошення священиком про­тягом трьох тижнів про заручини як гарантія церковною громадою моральної чистоти шлюбу; богослужіння, що формує повагу до законів вірності, до обов’язків доглядати чоловіка, дружину у випадку хвороби, до піклування про потомство; утвердження культу предків, обряд похорону (догляд могил померлих батьків і близьких родичів, ритуальний характер споживання страв) тощо.

Українська сім’я з давніх давен усвідомлювала свою від­повідальність за виховання дітей. Батьки й родичі раділи, коли поведінку їхньої дитини схвалювала громада, глибоко пережи­вали, коли діти допускали відхилення від норм поведінки. А вихованість дітей, особливо в умовах сільської громади, завжди слугувала одним із головних чинників, за яким визнавали громадський статус батьків.

М. Стельмахович аналізує сім основних педагогічних умов, що виступають першоосновою успішного функціонування системи українського родинознавства, що утверджується з метою належної підготовки молоді до розбудови й розвитку міцної сім’ї, родини, нації, держави: 1) передача дорослими членами родини дітям найбільш доступних їм відомостей з українознавства; 2) заохочення дітей ділитися з батьками знаннями й уміннями з українознавства, набутими в школі через уроки про Україну та українців; 3) систематичний україно­творчий виховний вплив родинної спільноти на дітей і молодь (укладу життя сім’ї, матеріальних і побутових умов, чисель­ності, структури, ідейно-моральної, емоційно-психологічної, духовної і трудової атмосфери сім’ї, життєвого і професійного досвіду батьків, рівня їх загальної й педагогічної культури, системи взаємин зі школою, громадськістю); 4) національне спрямування, націлене на засвоєння дітьми як національних, так і вселюдських цінностей та інтересів; 5) дотримання батьками певних виховних принципів (народності, природовідповідності, гуманності, родинно-громадсько-шкільної гармонії, утверджен­ня життєвого оптимізму тощо); 6) панування в родині щирої любові до України й глибокої пошани до всього українського й українства, що, звичайно, не виключає поваги до людей, які належать до інших націй; 7) неухильне дотримання в житті духовних і морально-етичних засад традиційної україн­ської родини з її споконвічною любов’ю батьків до дітей, між­поколінною трансмісією родинно-побутової культури, збере­женням пам’яті предків, культом матері, доброзичливими стосунками між родичами й свояками, дотриманням народних чеснот і норм християнської моралі [1994, 44-47].

На думку О Вишневського, ідеал Добра, який очолює вершину християнської системи вартостей, спонукає людину до добрих вчинків, правди, справедливості, визнання людської гідності. Він ошляхетнює людські стосунки, веде до їх гармонії, досконалості тощо. Втілені у моралі, праві та в різних міжнародних документах, християнські ідеали забезпечують умови захищеності людини від людини, атмосферу взаємо­допомоги, гуманізму [1996, 54].

Формування духовно-моральних відносин сучасної сім’ї особливо актуалізується в суспільстві перехідному, де закла­даються основи демократичної ментальності, виховується здат­ність до критичного мислення, уміння відстоювати свої інте­реси, переконання, усвідомлювати свої обов’язки та виявляти толерантність до поглядів інших людей, керуватися у вияві соціальної активності демократичними принципами.

Сьогодні назріла потреба досягнення єдності родини, школи і релігійної громади у набутті основ християнської моралі, оптимальний варіант якої вбачаємо у народознавчому підході, що ґрунтується на етнопедагогічній основі.

Оскільки релігія є предметом тільки факультативного ознайомлення дітей у сучасній школі, а згідно зі ст. 35 Конституції України, церква й релігійні організації в Україні відокремлені від держави, і школа від церкви, – це визначає світський характер навчання й виховання у закладах освіти. Водночас немає жодних підстав для нехтування Законом про свободу совісті та право людини на вибір тієї чи іншої релігії в якості основи для формування світогляду.

Віра й звичаї християнські, створені церквою, є тою духовною атмосферою, в якій зростають і розвиваються всі члени родини. Якщо старші дотримуються християнських свят і обрядів, показують приклад високоморальної поведінки, знають повчання церкви, відвідують богослужіння, ходять на цвинтар поклонитися померлим, милосердно ставляться до хворих, убогих і калік, то й молодші намагатимуться чинити так само.

Глибоко вкорінюючись у душі, на релігійні почуття особливо впливають родинне оточення, традиції, звичаї та обряди сім’ї. С. Русова підкреслювала переваги, щастя тих родин, які можуть проводити культові сімейні і громадські свя­та (Свят-вечір, Великдень тощо) за архаїчно-народними звичая­ми: “...вони дають своїм дітям глибоке, прекрасне переживання, яке залишає на все життя етичне й естетичне враження і зв’язує дитину з народом, що в своїй могутній творчості утворив цей культ” [1993, 40-41]. Під їх впливом зароджується й зміц­нюється безпосереднє почуття Бога, яке має в кожної людини чіткий суб’єктивний контекст. Відтак кожен член сім’ї по-своєму переживає близькість до Бога, можливість зустрічі з Ним, по-різному усвідомлює й розуміє набутий релігійний досвід. Адже релігійні почуття, на відміну від інших, у тому числі й моральних, виражають те духовне звеличення, яке, на жаль, неможливо висвітлити в словах. Це синтез страху, любові, сподівання, відчуття гріховності, смирення, захоплення. Релігійні почуття, які акумулює й продукує психіка людини, набувають різного характеру, змісту й напрямів вираження. Отже, сьогодні маємо так будувати ставлення кожного члена сім’ї до релігії, щоб зміст релігійних почуттів зводився не лише до переживань про лякливу залежність від Бога, а й до усві­домлення Його, ідеальної сфери – Сили, Розуму й всеохоп­люючої Любові [Лисенко Н., 2001, 172-173].

На думку Н. Лисенко, християнське виховання засобами настановлення застерігає людину від усього шкідливого й потворного, що є в житті чи може несподівано її спіткати. Привчання молодших до молитви й надання їм прикладів благочестивості, систематичні вправляння в хороших справах, що сприяють утвердженню християнської поведінки, є незмін­ними принципами, на які впродовж віків опиралося релігійне виховання в українській родині. Сім’я – це праобраз най­доступніших дитині етичних і релігійних концепцій. З їх змісту кожен член родини черпає ті цінності, за допомогою яких розкриває для себе сенс совісті, чесності, гріховності. Людина не тільки пізнає, що таке добро, а й опановує способи його досягнення. Для цього важливими є воля, витримка, духовна бадьорість. Завдяки цьому межі релігійного виховання відчутно розширюються, охоплюючи важливі для особистості морально-етичні цінності. Жодна зі сфер духовного життя людини не відкриває таких можливостей для формування різнобічних уявлень, як релігійна, що є притаманною дорослим і дітям, всім членам родини.

Завдяки розповідям про Ісуса Христа, його Матір, про святих, у душу дитини змалку входить неосяжна палітра образів, емоційних, переконливих, усталених, пізнавати які доводиться людині впродовж усього життя [2001, 173-175].

У молитві української родини, написаній Л. Храпливою-Щур (1994), втілилися споконвічні благородні прагнення українців до добра, єдності та злагоди:

Приклоняємо, Отче, коліно

Перед образом під рушником,

Бо родина, що молиться спільно,

Буде жити щаслива разом.

Апогеєм молитовного наближення до Бога є сповідь і причастя, коли віруюча людина поєднується з Богом, вбираючи в себе дари Божі – Кров і Тіло Христа, – і тим самим приймає його жертву.

Український патріот зміцнює свою віру і любов до України окремою молитвою:

Станьмо на коліна перед Матір’ю Україною

І помолимось як Матері Божій.

Станемо на коліна перед Матір’ю

І душею засвітимось – праведно,

Як на сповіді.

Станемо на коліна перед Україною

І виростемо духом аж до Небес.

І хай постане ця молитва у слові,

Що зродилося з Любові.

У слові, що зросло у Вірі…

[Вишневський О., 1996, 205-206].

Таким чином, повернення членів родини до духовності через звернення до Бога, засвоєння духовно-моральних основ життя наших попередників допоможе удосконалити наше життя, зробити його кращим, змістовнішим, одухотворенішим.

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 2