Тема 5. Правова культура української родини

У системі народної свідомості та знань чільне місце займає звичаєве право. Сукупність правових традицій та звичаїв склалася у процесі суспільно-історичного розвитку народу. Звичаєве право відігравало роль регулятора стосунків і пове­дінки людей; у ньому знайшли своє визначення основні засади шлюбно-сімейних відносин, спілкування, майнового становища та ін. Характерними ознаками українського звичаєвого права є обрядовість та демократизм. Усі правові дії супроводжувались традиційними обрядами та здійснювались привселюдно.

Основні засади правових традицій та звичаїв сформу­валися за часів функціонування та розбудови держави в Україні у княжу добу. “Руська Правда”, Литовський статут та інші правові акти, що складалися під впливом різних державницьких позицій, визначаються типовими українськими правовими традиціями: співвідношенням права особи і відповідальності її перед спільнотою, визнанням праці – джерела достатку.

Так, однією з важливих умов для укладення шлюбу вважалася відсутність кровного споріднення. Народний звичай унеможливлював шлюби між родичами до сьомого, навіть восьмого коліна по прямій лінії. Винятки траплялися дуже рідко, і тільки за згодою церкви [Кравець О., 1966, 45].

У сім’ї існувала певна обов’язкова черговість одруження. Поки не одружувався старший син або дочка, не мали права одружуватися молодші.

Звичаєве право українського народу не передбачало обо­в’язкової згоди молодих на одруження, але здебільшого її брали до уваги. Згода на одруження їхніх батьків була обов’язковою. Діти, які брали шлюб самовільно, позбавлялись батьківського благословення, а в деяких місцевостях і спадщини. Хоча в ба­гатьох випадках з часом такий шлюб батьками визнавався, дітям виділяли певне майно і запрошували жити разом.

У XVI-XVII ст. шлюби нагадували звичайну угоду, за якою обидві сторони приймали певні умови, що скріплювалися в усній або письмовій формі перед весіллям. Вінчання в церкві, яке спочатку вважалося обов’язковим лише для знатної вер­хівки, поступово з середини ХVIII ст. стає складовою частиною весільного обряду для всіх. Для такої форми шлюбних відносин, як “жити на віру”, що існувала подекуди в Україні, вдавалися в тому випадку, коли “канонічні перешкоди заважали легалізаціі шлюбу, а економічні умови спонукали до спільного співжиття. Так, наприклад, селянин, який поховав трьох дружин, для підтримання господарства, для збереження звичайного плину сімейного життя, до якого він звик, шукає собі подругу, і зна­ходить її, звичайно, в особі вдови, що поховала трьох чоловіків (і за народними поглядами не мала права виходити заміж – авт.), або в особі жінки, “залишеної чоловіком” [Коцюбинський М., 1961, 390]. Народ не засуджував такого співжиття “на віру” серед молоді.

Офіційні розлучення – рідкісне явище в колишній сім’ї. Їх здійснювали самостійно сторони, які розлучалися за взаємною згодою. Для цього досить було спеціального зобов’язанння, причому до ХVII століття усного. Пізніше для здійснення розлучення стали складати так звані розлучні листи, спочатку в присутності свідків, а з посиленням церковного впливу – і представників церкви.

Наприкінці ХVIII ст. вища церковна влада заборонила розірвання шлюбу за народним звичаєм і оголосила спеціальні умови, що забезпечували право на розлучення, але тільки за згодою церковного суду.

В Україні визнавалося право жінки розірвати шлюб і повернутися до батьків – “йти в лишанки”. Українська жінка могла повернутися не лише до своїх батьків, а й до брата чи до когось із рідні. Тут вона жила, аж поки чоловік не визнавав своєї провини перед нею і не перепрошував її рідні. Народ не тільки не ганьбив “лишанок”, а й співчував їм та передбачав за ними певне право на самооборону.

Прикладом відображення родинного звичаєвого права є складені українським народом приповідки, майстерно описані В.Охримовичем у його книзі [1912]. У них зафіксовані подружні стосунки і віками вироблена необхідність триматися цього сімейного осередку – “Муж і жона – то одна сотона” (І. Франко), “Чоловік і жінка – то одна спілка” (І.Франко); поради про утворення нової сім’ї – “Жени сина коли хоч; коли можеш, давай доч” (І. Франко); “До сім літ чеши, по семи літах стережи, – ще заплати тому, що узяв лихо з дому” (М. Номис); “До миловання нема силовання” (І. Франко); народний звичай засудження розлучення – “Жінка не черевик, із ноги не скинеш” (М. Номис); “Перша жінка від бога, друга від людей, а третя від дідька” (І.Франко); ведення спорідненості по матері та її значення для виховання дітей – “Нема цвіту цвітнійшого над маківочку, нема роду ріднійшого над матіночку” (М.Номис); “Вітців, як воробців у стрісі, а мати єдна” (І.Франко); “Отець умре, то пів сирота дитина, а мати (вмре), то вже цілая сиротина” (М.Номис); право кожного бути господарем у своїх справах “Як хто хоче, так по своїй мамі плаче” (І.Франко) та ін.

Правові відносини сучасної сім’ї і держави регламенту­ються нормативними документами, указами й постановами. Сім’я знаходиться під захистом держави, яка проявляє турботу про сім’ю шляхом створення і розвитку мережі загальноосвітніх закладів, виплати допомог з нагоди народження дитини, по догляду за нею, надання допомоги і пільг багатодітним сім’ям, у вихованні й медичному обслуговуванні тощо.

В основі правової культури сім’янина покладено сімейне право, закріплене Конституцією України, різноманітними зако­нодавчими й нормативними документами про шлюб, сім’ю, права дитини і захист дитинства.

Важливе місце серед документів, що охоплююють зміст сучасної правової культури особистості, займає “Декларація прав дитини” (проголошена Генеральною Асамблеєю Організа­ції Об’єднаних Націй 20 листопада 1959 р.), “Конвенція про права дитини”, схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 20 лис­топада 1989 р. й ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 р., Всесвітня декларація про забезпечення виживан­ня, захист та розвиток дітей і План реалізації цієї декларації в 90-х роках. У відповідності з цими документами високого світо­вого рівня батьки гарантують свободу й гідність своїм дітям, створюючи в сім’ї умови, при яких вони формуються як особис­тості й громадяни, забезпечуючи передумови для їхнього віль­ного творчого життя.

Зокрема, у Конвенції про права дитини підкреслено, що діти мають право на особливу турботу й допомогу, для чого в сім’ї як найважливішому осередку повинен бути забезпечений необхідний захист. Конвенція надає нові можливості для вста­новлення правових відносин у сучасній сім’ї, виявлення кон­кретної любові до дітей. Конвенція застерігає батьків від авто­ритаризму в сімейному вихованні, закликає будувати взаємини батьків і дітей на високій морально-правовій основі. Повага до думки, поглядів, до особистості дитини має стати в сім’ї не ли­ше виявом норми загальнолюдської культури, але й нормою права. Сімейні взаємини будуються на основі рівноправності особистостей, рівноправних суб’єктів права, а не на основі вимог старших, не на сліпому підкоренні одних іншими. Батьки мають прагнути до того, щоб стрижневим у формуванні підрос­таючої особистості стало виховання шанобливого ставлення до законів, до прав інших людей [Зайченко І., 2001, 123].

Важливими є три принципи реалізації Конвенції: знання основних положень; розуміння проголошених у ній прав; підтримка й конкретні заходи і справи, спрямовані на реалізацію її в життя.

Конвенція про права дитини, Декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей увібрали в себе основні положення про охорону життя й здоров’я дітей, про роль, права і обов’язки батьків, спрямовані на створення умов для цього. У відповідності з цими документами перебувають законодавчі й нормативні акти, що регламентують становище дітей в Україні, виховні функції батьків, роль членів сім’ї у формуванні особистості дитини.

Батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, а також дітей непрацездатних і тих, хто потребує допомоги. Матеріальне утримання дітей є необхідною передумовою для забезпечення всіх інших батьківських прав і обов’язків. До батьків, які не виконують свого обов’язку перед дітьми щодо їх утримання і виховання може бути застосований крайний мо­ральний захід – позбавлення батьківських прав. Підставою для такого рішення може стати жорстоке поводження з дітьми, вияв шкідливого, аморального впливу на них, антисуспільна поведін­ка: алкоголізм, наркоманія, проституція, хуліганство, тяжкі пси­хологічні розлади. У випадках недобросовісного виконання батьківських обов’язків органи опіки здійснюють нагляд, регу­люють відносини батьків, інших родичів, якщо складається складна ситуація. Для правового розв’язання таких ситуацій у нових умовах життя в Україні вживаються заходи, в тому числі й на державному і законодавчому рівнях.

Характеристика правової культури сучасного сім’янина включає такі напрямки:

• знання прав і обов’язків молоді в дошлюбний період становлення сім’ї;

• усвідомлення міжособистісних прав і обов’язків подружньої пари;

• відношення до певних фактів, подій, джерел правової інформації, дій і вчинків батьків та дітей у їх юридичних стосунках;

• врахування мотивів окремих вчинків та дій, поведінки членів сім’ї в процесі розірвання шлюбу, спілкування з дитиною того з батьків, котрий проживає окремо;

• знання аліментних відносин подружжя;

• усвідомлення правових проблем усиновлення;

• обізнаність з правовими відносинами оформлення опіки.

Обстеження старшокласників і студентів з метою виявлен­ня рівня сформованості правової культури сім’янина, проведене у 1992-1995 рр. на основі тесту-опитувальника правової готов­ності старшокласників і молоді до сімейного життя (автори З. Болюк та В. Костів; див. хрестоматійний матеріал до теми) виявило такі результати.

Констатовано майже “нульовий” рівень правової культури сім’янина: у групу з середнім рівнем сформованості правової культури сімейних відносин увійшло тільки 80 учнів з 410 опитаних (що становить 19,5 відсотків). Решта учнів перебу­вають у групі з низьким (56,1 %) або найнижчим рівнем правової готовності до сімейного життя (24,4 %). З ідеальним та високим рівнем сформованості правової культури сімейних відносин старшокласників не виявлено.

Порівняння цих результатів з відповідями студентів педагогічних спеціальностей, які вивчали “Етику і психологію сімейного життя” (і відповідно розділ “Правове регулювання сімейних відносин”) показало протилежну картину.

Результати сформованості правової культури сім’янина в обстеженого контингенту студентів третього і п’ятого курсів історичного (спеціальність “Педагогіка і методика виховної роботи, етика і психологія сімейного життя”) та педагогічного (спеціальність “Педагогіка і методика початкового навчання та виховання в дитячому будинку і школі-інтернаті”) факультетів виявились досить високими. 43 відсотки опитаних студентів показали високий, 52 – середній і тільки 5 відсотків – низький рівень сформованості правової культури сімейних взаємин. Найвищі результати сформованості цієї якості виявились у випускників: 60,8 відсотків із них мають високий, 35,3 – середній і тільки 3,9 відсотків – низький рівень сформованості правової культури сімейних взаємин (див. таблицю 3).

Результати обстеження дозволили зробити такі висновки:

• необхідно враховувати, що думки та оцінки респон­дентів залежать від того, якою мірою і яка сторона проблеми найбільше цікавить опитуваних у даний момент (близько 80 від­сотків відповідей старшокласників на питання першого блоку –знання прав і обов’язків у дошлюбний період спілкування юна­ків та дівчат – виявилися правильними; позитивні відповіді на питання інших блоків пропорційно зменшувались);

Таблиця 3