Тема 2. Функції та характерні риси української родини

Соціальні функції сім’ї мають два основні джерела: потреби суспільства й специфіку самої сімейної організації. Серед функцій сім’ї необхідно розрізняти такі, які пов’язані з самою її сутністю та специфікою, які жоден інший соціальний інститут в даних конкретних історичних умовах виконати не може, і такі, до виконання яких сім’я лише “пристосована” поряд з іншими соціальними організаціями.

Демографічно-репродуктивна функція сім’ї – це кількісне та якісне відтворення народонаселення. Репродук­тивна діяльність виступає як основна соціальна функція сім’ї, що забезпечує неперервність поновлення поколінь. Сутність репродуктивної функції полягає не просто у фізичному відтво­ренні населення (народження дітей за допомогою окремих осіб чи в штучних лабораторних умовах актуалізується сьогодні через неможливість мати дітей окремими членами сім’ї). Якщо ж розуміти репродуктивну функцію значно ширше – як духовне відтворення суспільства, реалізацію природної потреби у вико­нанні батьківського обов’язку, продовженні роду, задоволенні почуття материнства і батьківства, то сім’я – це первинний і єдиний осередок суспільства – який може виконати дану функцію. До цього усвідомлення ЛЮДИНА РОЗУМНА прийшла в процесі свого історичного розвитку.

Оскільки сім’я, родина є складовою підсистемою цілого ряду інших підсистем і систем – соціуму, етносу, нації, наднаціональної спільноти, світу, всесвіту, то ряд функцій зумовлені співучастю в них, їх можна об’єднати під назвою функції самовідтворення.

Серед суспільних функцій родини в системі самовідтво­рення нації, етносу, роду, особистості виділяють такі: космо­гонічну – бути прикрасою дерева світобудови (моральні чесноти, душевна краса, праця в гармонії зі світом); націотворчу – на­роджувати і виховувати українців – людей, що становлять україн­ську політичну націю; державотворчу – народжувати й виховува­ти гідних громадян Української держави; етнотворчу – вихову­вати потомство на етнічних традиціях, в гордості за свій етнос, в етнічній культурі, з етнічним менталітетом, вирощувати етніч­них українців; родовідну – вести рід, прикрашати дерево роду примноженням добрих традицій, виховувати покоління відпові­дальним перед предками й нащадками, в потребі творити родини, виховувати дітей, онуків, правнуків; міжгенераційного єднання – забезпечувати тяглість історії; людинотворчу – роди­ти й виховувати люд ину, особистість; соціотворчу – готувати членів соціуму, впливати на соціуми через членів родини; духотворчу – виховувати український дух, український гонор, українську силу; культуротворчу – бути осередком розвитку як культури українського родинного побуту, так і національної та загальної культури; “домашнього вогнища” – гріти любов’ю, бути прихистком, генерувати, відновлювати сили людини; футуротворчу – творити майбутнє; удосконалювальну – поліпшувати генерацію, а значить, націю [Захарук Д., 2000, 10].

Виховна функція сім’ї в суспільстві розглядається як цілеспрямований систематичний вплив батьків на своїх дітей з метою підготовки їх до життя й прищеплення різнобічних особистісних інтегративних якостей. Своєрідність і необхідність сімейного виховання полягає в тому, що воно більш емоційне за своїм характером, ніж будь-яке інше, оскільки його провідником є батьківська любов до дітей і почуття прихильності, довіри дітей до батьків. Як мала група сім’я найбільше відповідає вимогам поступового залучення дитини до соціального життя і поетапного розширення її світогляду і досвіду. З іншого боку, сім’я як диференційована соціальна група представляє різні вікові, статеві, професійні “підструктури”.

Виховна функція сім’ї передбачає реалізацію батьками: функції турботи, піклування; керівної й організаторської функ­цій; стратегічної (перспективні цілі, шляхи їх досягнень); інфор­маційної та ідеологічної (що, де, коли, як, оцінка суспільних подій); консультативної (поради, зауваження); регулюючої (з ким товаришувати, де вчитись, що купувати, що відвідати тощо); оцінної функції.

Господарсько-економічна функція невіддільна від інституту сім’ї, оскільки на всіх етапах свого розвитку сім’я була осередком із своєрідними особливостями виробництва, споживання й обслуговування своїх членів. Це форма реалізації потреб, причому найбільш нагальних і невідкладних, невід­дільних від людини як продукту природи (потреба в їжі, житлі, одязі тощо). Це також взаємодія із суспільним виробництвом, учасниками якого є члени сім’ї, для задоволення їхніх матері­альних та духовних потреб; ведення домашнього господарства, що включає обслуговування членів сім’ї, виробництво деяких матеріальних благ (підсобне господарство, домашнє натуральне виробництво); формування сімейного бюджету, врахування і балансування його прибуткової та витратної частини, органі­зація процесу споживання, яка означає встановлення певних пропорцій і співвідношень між формами, джерелами і спо­собами задоволення потреб.

Характер впливу господарсько-економічної функції на взаємини в сім’ї може бути двояким: справедливий розподіл господарсько-побутової праці в сім’ї, як правило, сприяє зміц­ненню подружніх і батьківсько-дитячих стосунків, несправед­ливий розподіл (коли весь тягар лягає на дружину, чоловік виступає в ролі “хазяїна”, діти – в ролі споживачів) впливає несприятливо і веде до руйнування сім’ї.

Комунікативна функція задовольняє потребу членів сім’ї у спілкуванні й взаєморозумінні. Психолого-педагогічні дослідження підтверджують, що формування різних соціальних орієнтацій, установок, емоційної культури, моральне і психічне здоров’я людини перебувають у прямій залежності від харак­теру внутрішньосімейного спілкування, від прояву в спілкуванні психологічних установок, насамперед, дорослих, від морально-психологічної атмосфери в сім’ї. Виділяють такі компоненти комунікативної функції: організація внутрішньосімейного спіл­кування, посередництво сім’ї в контакті своїх членів із засобами масової інформації, літературою, мистецтвом; вплив сім’ї на різноманітні зв’язки своїх членів з оточуючим природним середовищем і на характер його сприймання.

До факторів, що обумовлюють особливості внутрішньо­сімейного спілкування, відносяться: багатоаспектність сімейних стосунків (економічні, ідеологічні, статеві, морально-родинні тощо), їх природність, постійність, глибока інтимність, взаємо­зацікавленість, спрямованість на забезпечення всіх сторін життєдіяльності членів сім’ї.

Форми спілкування членів сім’ї: перегляд телепередач, читання й обговорення книг, журналів, газет, ведення господар­ства, робота в саду, на городі, дачі, спільні бесіди, прослухову­вання радіопередач; сімейні походи й прогулянки.

Емоційно-інтимна функція – задоволення емоційних та сексуально-еротичних потреб членів сім’ї, формування емоцій­но-інтимної культури сім’янина. На нашу думку, поняття емоційно-інтимна культура сім’янина включає три основні взаємопов’язані аспекти емоційно-інтимних відносин членів сім’ї, що перебувають у стійкій єдності та взаємозумовленості: емоційна, статева культура, культура інтимних взаємин.

Для прикладу, необхідними елементами емоційної куль­тури є:

• мотиви емоційного світовідчуття (цікавість до емоційної сфери іншої людини, прагнення зрозуміти почуття й настрій навколишніх, бажання усвідомлено керувати своїм настроєм);

• емоційні відчуття й сприйняття навколишньої дійсності та свого “Я” (відчуття радощів, захоплення, здивування, сприй­няття емоційного стану і настрою оточуючих людей та ін.);

• знання та вміння, які розкривають емоційну природу людини (знання про емоційну сферу людини, види емоційних станів і реакцій організму на впливи середовища, вміння об’єктивно оцінити емоційні обставини, подолати негативні емоції, використовувати знання про емоційну сферу у встановленні позитивних емоційних контактів);

• емоційна регуляція діяльності (здатність співпереживати, співстраждати, дарувати оточуючим радість, подавлювати влас­ний гнів);

• емоційність (здатність бачити в ясних тонах, вразливість, сприйняття чужого горя, радості, смутку);

• емоційний самоконтроль і самооцінка (здатність керувати своїми бажаннями, контролювати емоції, оцінювати емоційну ситуацію і адекватно реагувати на неї) [Соколова Л., 1994, 7].

Відновно-рекреативна або психотерапевтична функція сім’ї – це взаємна підтримка життєвого тонусу членів родини, “погладжування” (ласка й увага один до одного) та “резону­вання” (розуміння й допомога один одному в самореалізації й особистісному розвитку членів сім’ї). Кожний член сім’ї повинен бути впевненим у спокійному, турботливому ставленні до нього рідних і близьких. Без взаємної уваги, праці і зусиль всіх членів сім’я не може виконувати відновну роль – бути психотерапевтичним осередком, де можна знімати напругу, давати кожному відчуття душевного комфорту. Значущість відновно-рекреативної функції особливо зростає в наші дні, коли ритм життя помітно прискорився, а сучасна техніка й потік інформації вимагають максимальної зібраності й чіткості, створюють нервові перевантаження.

Від цієї функції сім’ї багато в чому залежить психологічне здоров’я подружжя та його дітей, психологічна врівноваженість і стійкість, психологічне задоволення життям і самим собою, більш висока психологічна підготовленість до подолання різних життєвих труднощів.

Дозвільно-оздоровча функція сім’ї служить засобом по­новлення фізичних і духовних сил людини, готує її до подаль­шої трудової і громадської діяльності. Зростання тривалості дозвілля – одна із закономірностей і один із показників суспільного прогресу. Дозвілля – це вільний час, яким людина розпоряджається повністю на свій вибір і смак, а вільний час – одна із важливих соціальних цінностей. Вільний час – це період рекреації, необхідний людині для відновлення сил, затрачених на основну діяльність – роботу чи навчання. Необхідна інтенсифікація дозвілля, установка на змістовний відпочинок. Організація сімейного відпочинку повинна виходити із загальних інтересів усіх членів сім’ї.

Хочемо зазначити про умовність виділення саме таких функцій, а не інших. Дехто з учених виділяє ще окремо регуля­тивну, феліцитологічну (прагнення сімейного щастя) функції сім’ї та інші [Бондарчук О., 2001, 6-7; Зацепин В., Цимбалюк В., 1989, 78-79; Коваль Л., Звєрєва І., Хлєбік С., 1997, 226-227 тощо]. Як видно з аналізу змістових компонентів виділених нами функцій, окремі їх складові частини накладаються в рамках декількох функцій, знаходяться в тісному взаємозв’язку та єдності.

Розрізняють такі характерні риси сучасної сім’ї [Заце­­пин В., Цимбалюк В., 1989, 70-73; Кравець В., 1995, 14-15]:

1. Відбувається перехід від сім’ї великої, нерозділеної, в якій разом проживало декілька поколінь (діти, батьки, діди, прадіди, інші родичі), до нуклеарної (одноядерної) сім’ї, що складається тільки з батьків та дітей. За різними джерелами, сьогодні в Україні приблизно 70-80 відсотків нуклеарних сімей.

2. Змінились ролі членів сім’ї. Сучасна сім’я переживає перехідний період від патріархальної до біархатної сім’ї, де співіснує влада обох, де наявна рівність чоловіка й дружини як у правах, так і в обов’язках (авторитарний тип заміню­ється демократичним типом відносин у сім’ї, як у стосунках чоловіка й дружини, так і в стосунках батьків та дітей). Дружина, як і чоловік, стали економічно незалеж­ними один від одного.

3. Здійснено перехід від багатодітності (5 і більше дітей) до малодітності (1-2 дитини), від сім’ї, в якій кількість дітей зумовлювалась природними біологічними чинниками (ве­ликою смертністю), церковними вимогами-табу на перери­вання вагітності, економічними потребами виживання то­що, до сім’ї, де їх кількість викликається новою необхід­ністю, пов’язаною з бажаннями батьків – жінка нарівні з чоловіком стає суспільним виробником, не бажає втрачати професійної кваліфікації, позбавлятись комунікацій із зов­нішнім світом, не закриватись у чотирьох стінах домаш­нього побуту.

4. Відмінність у професійних заняттях та інтересах. Якщо раніше членів сім’ї поєднували спільні господарські справи, то сьогодні подружжя займається своєю професійною діяльністю відособлено. Як правило, відсутні спільні професійні інтереси (залишаються тільки зовнішні ознаки (переміщення по службі, зміни в зарплаті), члени сім’ї стають менш цікавими один одному.

5. Відбувається перехід сім’ї з осередку, що поєднував виробництво й споживання, у суто споживацький осередок. Сьогодні засоби забезпечення життєдіяльності сім’ї здобуваються, як правило, поза сім’єю.

6. Зросла роль психологічних, моральних чинників стійкості сім’ї.

7. Має місце суперечність між виробничою й побутовою ролями жінки, що служить джерелом напруженості, веде до послаблення контролю за поведінкою дітей і є причиною зниження народжуваності.

8. Небувало високий ступінь автономності дітей від батьків внаслідок того, що значну частину часу діти перебувають поза домівкою (штучні “школи повного дня”, .

9. Великий вплив засобів масової інформації на уявлення про статеву мораль. Через поширені в суспільстві явища фемінізації відбувається фемінізація чоловічої половини, своєрідна ожіночненість чоловіків, і, відповідно, зворотна тенденція –маскулінізація жінок.

Виділяють окремі типові моделі сучасної сім’ї. За окре­мими ознаками наведемо декілька таких підходів [Кравець В., 1995, 15-16; Спиваковская А., 1986, 47-55].

1. Сім’я-фортеця, “замкнута сім’я”, автономна сім’я. Побудо­вана на малореальних уявленнях подружжя. Один або двоє з подружжя вірять, що “ти належиш мені”, що в сім’ї “я ніколи не відчую себе самотнім”, що “ревнощі – це вимір кохання” тощо. Вони впевнені, що чоловік і дружина завжди повинні бути разом, що конфлікти – це перша ознака згасання кохання. Майбутнє таких сімей, побудо­ваних на романтичних уявленнях, не передбачає нічого втішного. Попереду у них або нескінченні сварки через нездійсненні надії, або розлучення.

2. “Дуб з плющем”. Один з подружжя – “дуб”, тобто опора для іншого, володар його життя; інший, подібно до плюща, обвивається навколо “дуба”, знаходячи в ньому опору й перекладаючи на його плечі весь тягар проблем. До речі, “дуб” – не завжди чоловік. Буває, що такі сім’ї живуть добре, якщо розподіл ролей відбувся за взаємною згодою. Але частіше в таких сім’ях щастя немає, бо немає сердечності.

3. “Шлюб борців”, дім-каторга. Лише прозвучить весільний марш, починається боротьба за головування в сім’ї. Кожна дрібниця – конфлікт, долання опору іншого здійснюється без дотримання правил комунікації. Буває, правда, що такі союзи існують довго, але радості від них немає.

4. “Незалежні”, дім-готель, коли кожен з подружжя береже своє право на власну свободу (інколи – аж до права на позашлюбні зв’язки). Буває, такі подружжя навіть живуть окремо, зустрічаючись час від часу на території однієї із “сторін”. Кожен любить говорити про свою прогресивність, відсутність забобонів, про нову мораль. Але це – шлюб без справжнього кохання. Живуть такі подружжя без сварок і конфліктів, шлюб їх часто недовговічний.

5. Шлюб соратників, синкретична сім’я. Тут – намагання допомагати один одному в розвитку особистості. Вони кохають одне одного, але не тим коханням, що вимагає повної монополії на почуття й помисли одного з подружжя, а коханням тверезим, зрячим, більш довговічним. Суперечки тут не стають джерелом образ, а навпаки – двигуном подружнього корабля.

Соціолог В. Юстицький виділяє такі типові моделі сімей:

1. Сім’я з орієнтацією на соціальну недовіру (“недовірлива сім’я”): недовірливість до оточуючих, намагання в усьому бачити прихований зиск, загрозу; неконтактність, заздріс­ність; сприймання всіх оточуючих як людей аморальних (ми завжди праві, всі навколо – винні).

2. Сім’я з орієнтацією на задоволення (“легковажна сім’я”): потяг до сьогоднішніх задоволень, безтурботне ставлення до майбутнього, відсутність будь-яких планів; небажання долати труднощі, сім’я живе за інерцією; не вистачає багатьох речей; ніхто не бере на себе відповідальності; сім’я конфліктна.

3. Сім’я з орієнтацією на “авантюризм” в досягненні мети (“хитра сім’я”): високо цінується підприємливість, сприт­ність у досягненні життєвих цілей; основне – досягнення успіху “найкоротшим шляхом”, при мінімальних затратах праці і часу; легко переходить межі дозволеного, закони й моральні норми – ніщо, їх при потребі можна обійти; сумнівна діяльність; прагнення використати оточуючих у своїх цілях, вигідні знайомства; скептичне ставлення до таких якостей, як працелюбство, терпіння, наполегливість.

4. Сім’я з орієнтацією на застосування сили (“конфліктна сім’я”): процвітає культ фізичної сили; поняття “мужність”, “сміливість”, “прямота”, “безкомпромісність” трактуються “з позиції кулака”; вживаються грубі слова, бійки, неперервні конфлікти в самій сім’ї; агресивна поведінка щодо зовнішніх противників, а то й сусідів.

Характеризуючи життєвий цикл сучасної сім’ї, виокрем­люють такі фази сімейного життя [Бондарчук, О., 2001, 12-14; Кісарчук З., 1998, 15-20]: залицяння (характерні ознаки цього періоду: відсутність досвіду самостійного, фінансово незалеж­ного життя, житлові проблеми з лібералізацією сексуальних стосунків, що ведуть до поширення альтернативних форм шлюбу, підвищення рівня позашлюбної народжуваності); фаза життя без дітей (встановлення правил співжиття, роз­поділ обов’язків, узгодження інтересів, визначення цінностей, сексуальна адаптація, пристосування до родичів тощо); фаза експансії (народження дітей) – узгодження стосунків молодят з молодими бабусями й дідусями, ускладнення проблем (напру­женість бюджету, дефіцит часу, обмеження можливостей від­починку, складність поєднання домашніх обов’язків із трудовою діяльністю й т. ін.), перебудова функціонально-рольової струк­тури сім’ї; фаза стабілізації сім’ї (вирішення проблем, пов’яза­них із кризою середнього віку батьків та кризою дітей підліт­кового віку; прояв елементів розбалансованості колективіст­ських стосунків, емоційної близькості; поява сексуальних про­блем подружжя, неадекватності способів взаємодії подружжя, батьків та дітей); фаза, коли діти залишають батьківський дім (порушення звичних правил і стереотипів взаємодії, проблема компенсації емоційних втрат у зв’язку з віддаленням дітей від сім’ї, актуалізація нових життєвих цілей та цінностей на основі ситуації “порожнього гнізда”); фаза овдовіння (адаптація до зміни структури сім’ї).

Кожна фаза життєвого циклу сім’ї характеризується спе­цифічними особливостями, зумовленими тенденціями її роз­витку і пов’язаними з такими об’єктивними причинами, як науково-технічний прогрес, урбанізація, міграція населення, розвиток засобів масової інформації, емансипація тощо [Бондарчук О., 2001, 12-14].

Необхідно також зазначити про умовність виділених фаз, які в окремих випадках можуть співпадати, а в окремих специ­фічних умовах типологічної різношерстості сімей своєрідно проявляються. Так, зокрема, розрізняють такі етапи життєвого циклу неповної сім’ї: 1) перехідний період, що веде до утворення неповної сім’ї; 2) утворення неповної сім’ї; 3) період нестійкості сімейних відносин; 4) період стабілізації сімейних стосунків; 5) період дестабілізації сімейних відносин; 6) руйнування сім’ї та її перехід у новий тип сім’ї (повну змінену сім’ю тощо). Варто зазначити, що не обов’язково кожна неповна сім’я переходить через виділені етапи життєдіяльності сім’ї, в деяких випадках окремі етапи відсутні або зведені до мінімуму.

Таким чином, сучасна українська сім’я характеризується нуклеарністю, малодітністю, порушенням структури сімейних відносин і появою значної кількості неповних сімей, сімей з прийомними дітьми, опікунських сімей, трансформацією традиційних сімейних ролей.

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 1