Тема 4. Колективістські відносини у сім’ї

Сім’я – один із основних інститутів, який забезпечує взаємодію особистості і суспільства, інтеграцію і визначення пріоритетності їх інтересів і потреб.

Сім’я розглядається дослідниками як виховний колектив, а відносини в ній – як початковий мінімум суспільних відносин, в які включена людина. Кожна людина, як правило, є членом декількох груп. Однак сам факт об’єднання людей за тими чи іншими ознаками ще не означає народження колективу. Можна, наприклад, прожити в сім’ї багато років і так і не відчути сили справжнього колективу. А в окремих випадках група певного рівня колективістських стосунків на шляху до згуртованого колективу може скластися всього за декілька місяців (напри­клад, в таборі спільної праці й відпочинку).

Процес формування справжнього колективу із дифузної групи (інакше – групи-конгломерату), тобто “групи раніше без­посередньо незнайомих людей, які виявилися (чи зібрані) на одному просторі і в один час” [Уманський Л., 1980, 78], скла­дається із ряду етапів чи рівнів розвитку. Різні автори по-різ­ному встановлюють ці етапи. Зокрема, психолог Л. Уманський розробив таку схему групи (рис. 2). У цій схемі на осі OXвідкладені величини впливу групи на розвиток особистості; на осіOYвідкладені величини рівня розвитку групи-конгломерату (нульова точка) до справжнього колективу і до антиколективу.

При розвитку групи в позитивному напрямі від групи-конгломерату вона проходить через такі етапи: номінальна група(група стає первинним утворенням з певною назвою, але цілі, норми й види діяльності їй задаються ззовні, що призводить до початку об’єднання членів групи); група-асоціація(члени групи прийняли ззовні задані цілі й види діяльності, поступово утво­рюються міжособистісні відносини на суто діловій основі, спрямованій на досягнення високих результатів у цій діяль­ності). У результаті група переходить на наступний рівень розвитку –група-кооперація.При дальшому розвитку групи проходить їїавтономізація,члени її набувають внутрішньої єдності, згуртованості, злиття, вони ідентифікують себе з нею (“моя група”, “ми” на відміну від “вони” – інша група). Але при гіперавтономізації розвиток йде в бік виникненнякорпорації– різко відособленої групи, що ізолюється і протиставляється іншим групам, коли вузько групові цілі досягаються будь-якою ціною, часто за рахунок інших груп, що веде до утворення “групового егоїзму” і хибного колективу. При здоровій, пра­вильній автономізації група-кооперація розвивається усправ­жній колективз повною відповідністю до наведеного вище визначення.

При негативному розвитку групи-конгломерату вона про­ходить також ряд етапів, що характеризуються дезінтеграцією (внутрішньою розбалансованістю, коли приналежність до групи утверджується зовнішнім тиском, страхом), інтраегоїзмом (між­особистісним егоцентризмом, антипатією), що в кінцевому результаті веде до утворення антиколективу з його суспільною агресивністю і конфліктністю [Уманський Л., 1980, 77-81; Добрович А., 1987, 38-40].

На основі аналізу найновіших досягнень сучасної психо­лого-педагогічної літератури трактуємо колектив як вищий рівень соціальної зрілості групи людей, які мають відповідний досвід групових міжособистісних відносин і поєднані збалансо­ваністю індивідуалістичних та суспільно-значущих цілей діяль­ності, організаційною, психологічною (інтелектуальною, вольо­вою та емоційною) єдністю.

Характерні ознаки становлення групи на шляху до колек­тиву наведені нами у хрестоматійному додатку до цієї теми (див. с. 79-80). Вони засвідчують, що не кожна група може називатися колективом, в тому числі й сімейна. Але сімейна група має ряд переваг, які характеризують її природну схиль­ність до налагодження колективістських відносин, що сприяє гармонійному розвитку інтересів кожного з її членів, забезпечує повноцінність задоволення їхніх потреб, соціалізацію й інте­грацію поколінь.

Зона позитивного впливу

групи на особистість

Корпорація

Колектив

Автономізація

Група-кооперація

Група-асоціація

Х

Х

Номінальна група

Група-конгломерат

0

Дезінтеграція

Інтроегоїзм

Антиколектив

Зона негативного впливу групи на особистість

Рис. 2. Схема розвитку групи на шляху до колективу

Один із найбільш авторитетних дослідників сімейного колективу А. Макаренко задуману чотирьохтомну “Книгу для батьків” розпочав саме з розгляду цієї проблеми: “Перш за все я намагався сказати, що сім’я є колектив, тобто така група людей, яка об’єднується загальними інтересами, спільним життям, спільною радістю, а іноді й спільним горем” [Т. 7, 146].

Переконуючи, що тільки в колективному досвіді можуть вирости морально цінні потреби особистості, Антон Семенович розумів колективізм сім’ї в переплетенні “багатьох образів близьких і менш близьких людей, у відчутті людської допомоги і людської потреби, в моральній залежності, зв’язку, відпові­дальності й багатьох інших”. На прикладі дванадцятирічного Миколки, який виріс в умовах неповної (позашлюбної) сім’ї, Макаренко розкриває його удавану моральну порожнечу, відсут­ність будь-якого колективного досвіду. Він підкреслює, що “така порожнеча утворюється завжди, якщо з раннього дитин­ства в сім’ї немає єдності життя, побуту, спрямованості, немає вправ у колективістських реакціях” [Т. 5, 30]. У Миколки такого колективу не було, було тільки сусідство з матір’ю.

Кінцевий результат виховного процесу Макаренко по­в’язує з порушенням структури сім’ї, руйнуванням колективних відносин у сім’ї: “Цілісність і єдність сімейного колективу – необхідна умова хорошого виховання... Хто хоче дійсно правильно виховати своїх дітей, той повинен берегти цю єдність” [Т. 5, 30]. Розглядаючи ознаки сімейного колективу, він у числі тих причин, випадків, коли цей колектив дає тріщину, вказує і на непорозуміння між батьками, і на відхід одного з них від сім’ї, і на виховання дитини самою матір’ю, а також на виховання єдиної дитини в повній сім’ї.

Найважче, на думку А. Макаренка, сімейний колектив переносить руйнівний вплив, пов’язаний із затяжними про­цесами розкладу. Називаючи умовно такі порушення відносин у сім’ї явищами “хімічними”, він підкреслює, що “хімічні” реакції в сім’ї є більш страшними, а іноді й катастрофічними [Т. 5, 77].

Макаренко діалектично підходить до визначення збере­ження такого типу сім’ї як колектив. З одного боку він вважав, що “там, де батько або мати йде із сім’ї, там сім’я як колектив руйнується і виховання дитини утруднюється” [Т. 7, 147]. Але з іншого боку, не дивлячись на нанесення такої великої шкоди, він оптимістично аналізує становище в розлученій сім’ї. На його думку, в такому випадку сімейна драма об’єктивно нічим не відрізняється від сімейного сирітства, що склалося внаслідок смерті одного із батьків. Він допускав існування сімейного колективу і без батька, в умовах якого можна “якомога краще мобілізувати сили для подальшої боротьби” [Т. 5, 78].

Головну небезпеку у вихованні єдиної дитини в сім’ї А. Макаренко вбачає у “втраті сім’ями якостей колективу”, внаслідок чого “вона втрачає велику частину свого значення, як організація виховання і щастя” й батьки “волею-неволею... виховують егоїста” [Т. 4, 61].

Існують окремі напрямки в розробці колективістських сімейних взаємин на сучасному етапі.

Соціологічна література розкриває сім’ю як колектив, ха­рактеризує її багатоманітністю внутрішньогрупових сімейних відносин. Для прикладу, соціолог Є. Яблокова виділяє такі види цих відносин: матеріальні, організаційні, юридичні, моральні, естетичні, психологічні [1984, 101].

Матеріальні відносини складають природний бік подруж­жя, тобто пов’язане з біологічною необхідністю відношення дітовиробництва та господарсько-економічні суспільні відно­сини. Економічною основою життя кожної сім’ї є матеріальний прибуток, джерелом якого виступає особиста праця дорослих. Важливим елементом господарсько-економіч­них відносин є фінансовий бік сім’ї, співвідношення її фінансових можливостей і потреб.

Різка зміна соціального становища жінки й підвищення її ролі в суспільстві в сучасних умовах допомагає перебороти патріархальні пережитки і сприяє утвердженню демократичного стилю в сім’ї. Як підкреслює Є. Яблокова, “в ролі глави сім’ї може виступати як чоловік, так і жінка” [1984, 101].

Юридичні відносини охоплюють сферу мотивації шлюбу і розлучення, правового нормування сімейних відносин. Сімейне право зумовлює закріплення сімейного колективу, охорону інтересів матері й дитини.

Моральні відносини в сім’ї, на думку Є. Яблокової, будуються на принципах любові й обов’язку. Поєднані шлюбом чоловік і жінка створюють маленький колектив, який може існувати тільки за умови дотримання його членами цілого ряду моральних зобов’язань і норм [1984, 106].

Естетичні відносини в сім’ї тісно пов’язані з моральними і включаються у культуру сімейних відносин. Вони складають естетику поведінки, мови, одягу, інтер’єру і т. ін. Спільне життя в сім’ї, спілкування породжують психологічні відносини. Для створення цілісного сімейного колективу необхідно, вважає дослідник, щоб потреби одного з членів подружжя відповідали потребам іншого [Яблокова Є., 1984, 106]. Розвиток психоло­гічних відносин в сім’ї пов’язаний з формуванням установки на спільне проживання і підвищенням культури внутрісімейних відносин.

Ряд ознак, на думку іншого соціолога – В. Титаренка, на­діляють сім’ю статусом колективу: перш за все така її важлива ознака як суспільно необхідна, соціально значуща діяльність – виробнича, суспільно-політична (поза сім’єю), виховна, госпо­дарсько-побутова, організація дозвілля (в середині сім’ї). Важ­ливою ознакою сімейного колективу є також емоційно-психоло­гічна й моральна спільність. Вона підтримується взаємною лю­бов’ю подружжя, що перебуває біля джерел шлюбу, їх духов­ною спільністю, що переростає в різноманітні форми взаємо­допомоги, яка в свою чергу, збагачує їх емоційно-психологічні зв’язки [Титаренко В., 1983, 34]. Автор робить висновок, що сім’я як реальна група стає колективом тільки за наявності вищеназваних ознак в їх єдності. Яку б роль кожна з цих ознак не відігравала у становленні й розвитку сімейного колективу, у відриві від інших вона не здатна забезпечити його формування [Титаренко В., 1983, 34].

Педагоги вважають, що сім’ї як колективу властива насам­перед функція виховання нового покоління, і тому колектив поєднаний узами спорідненості. Так, І. Гребенніков ствер­джував: “Сім’я становить особливого роду виховний колектив, об’єднаний загальними умовами, цілями, інтересами, єдністю поглядів і спрямувань, а також суспільно корисною діяльністю” [1985, 9]. В іншій роботі І. Гребенніков дає таке визначення сімейного колективу: “Сім’я – колектив різновіковий, який об’єднує рівноправних членів, поєднаних родинними узами й обов‘язками, що випливають звідси, – подружніми, родинними, дітей стосовно батьків, старших – до молодших” [1989, 149]. На його думку, сім’я не тільки відтворює населення країни, але значною мірою здійснює духовне відтворення, є берегинею культурних традицій суспільства. У сім’ї відбувається всебічний розвиток особистості, розквіт індивідуальних якостей підрос­таючого покоління. Сімейні відносини характеризуються емо­ційною оголеністю, розкріпаченістю, які виникають на самій високоморальній істинно людській основі – любові: батька й матері, дітей і батьків, взаємної любові дітей. Любов – головний “стан” сім’ї, її природна атмосфера.

Таким чином розуміє сімейний колектив і Т. Волікова. Вона підкреслює, що “сім’я – осередок суспільства, своєрідний колектив, організований зовсім по іншому, ніж, наприклад, трудовий чи шкільний. Члени сім’ї, різні за віком, часто й за професією, пов’язані узами спорідненості. Сім’я веде спільне господарство, в якому берутьть участь і діти. Взаємовідно­сини членів сім’ї будуються на взаємній любові, повазі, підтримці у всіх справах” [1980, 6].

У психологічній літературі з цієї проблеми виділимо наступні положення. А. Петровський, В. Авраменкова, М. Зеле­нова вважають, що “сім’ю як колектив утворює група вищого рівня розвитку, яка складається на основі внутрісімейного співробітництва” [1987, 108]; підкреслюють, що “сім’я – ...три-чотири людини, поєднані родинними узами, можуть стати, а можуть і не стати колективом залежно від того, якого характеру набудуть міжособистісні відносини, буде це опіка чи байдуже співіснування або ж навпаки – співпраця, породжена “спів­участю” [1987, 109]; виділяють як одну із найсуттєвіших ознак сім’ї згуртованість, виявлення ціннісно-орієнтаційної єдності. У сім’ї необов’язкова згода в оцінці кінофільму, зачіски дочки, нового костюму тощо. Однак, якщо немає згоди в оцінці того, як треба відпочивати, як ставитися до грошей, які знайомства не підходять, а які допускаються й т. ін., – це свідчить про відсутність ціннісно-орієнтаційної єдності.

На їх думку, важлива прикмета колективістських відносин у сім’ї – оцінка відповідальності за успіхи або невдачі при здійсненні спільної діяльності членів сім’ї, як дорослих, так і дітей. Для з’ясування колективістських відносин важливо виявити, як покладається відповідальність за невдачу, чи бере член сім’ї її на себе чи приписує її, як правило, іншому. Настільки ж показова ситуація успіху. Хоча міра вкладу кож­ного в ситуацію успіху важлива – визначити її також нелегко. Але в хорошому колективі швидше припишуть успіх іншому, ніж назвуть його своїм і тільки своїм. “Сім’я, для якої типово правильний розподіл відповідальності за спільну діяль­ність, є колективом”, – підкреслюють психологи [Петровський А., Авраменкова В., Зеленова М., 1987, 108].

Такі підходи беремо до уваги, характеризуючи особ­ливості сімейного колективу.

Сім’я становить специфічну групу на шляху до колективу, якій притаманні такі головні особливості, що проявляються в тісній єдності і взаємозв’язку: природний характер утворення групи, що включає поєднання індивідуалістичних та суспільно-значущих цілей її діяльності; особлива організованість членів колективу, що передбачає успадкування прогресивних родинних традицій поколінь через засвоєння досвіду рольових відносин людей різного віку; особлива емоційно-психологічна єдність членів сім’ї, що базується на любові чоловіка й дружини, мате­ринській, батьківській любові, любові й взаємовідповідальності батьків і дітей (сина, дочки); суспільно-корисна діяльність, моральна спільність членів великої родини, великий досвід і підготовленість групи через організацію різних видів спільної життєдіяльності сім’ї.

Розвиток сімейного колективу залежить від складної взаємодії і взаємовпливу найбільш значущих складових частин виховного потенціалу сім’ї, які впливають безпосередньо на колективістське становлення особистості, в тому числі й на формування суспільно-колективістської активності її членів.

Будь-який справжній колектив об’єднує спільні для всіх його членів цілі та інтереси, єдність поглядів, спрямувань, баланс індивідуалістичної та суспільно-значущої діяльності. Мета й основні завдання сімейного колективу – відтворення, всебічний розвиток самої людини й забезпечення щастя кожному своєму членові. Але досягнути цього можна тільки на основі суспільно-корисної діяльності, коли проявляється єдність цілей суспільного і сімейного виховання.

Тісний зв’язок сім’ї і суспільства необхідний для все­бічного збагачення життя, особливо для правильного виховання дітей. А. Макаренко зазначав: “Все, що здійснюється в країні, через вашу душу і вашу думку повинно приходити до дітей. Те, що здійснюється на вашому заводі, що радує чи пригнічує вас, повинно цікавити і ваших дітей. Вони повинні знати, що ви громадський діяч і пишатися вашими успіхами, вашими заслу­гами перед суспільством” [Т. 4, 47].

Не менш важливе значення має і характер сімейних від­носин. Сім’я стає колективом у залежності від характеру між­особистісних відносин. Буде це конфронтація, співіснування чи співучасть і співпраця. Конфронтація як тип відносин у сім’ї – це “протиборство” подружжя, зіткнення їхніх поглядів. У центрі таких зіткнень часто виникають і питання соціального станов­лення дітей. Співіснування як тип відносин у сім’ї характери­зується наступним. Зовні сім’я живе благопристойно: дорослі працюють, діти вчаться. Але кожний живе своїм життям. Голов­на риса таких відносин – не втручатися в справи іншого. Навіть батьки надають перевагу не втручатися в справи дітей. “Особ­ливості світів дитини й дорослих нерідко буквально декла­руються, під це підводиться “педагогічний” фундамент – нехай росте самостійним, незалежним, розкутим, вільним” (Петров­ський А.. 1983, 172). Ці два зазначені типи відносин хибні за своєю суттю. Вони не формують колективістів, негативно впли­вають на розвиток особистості взагалі, заважають дорослим досягти щастя, гальмують розвиток або призводять сім’ю до розпаду, катастрофи. Звичайно, такі сім’ї не можна вважати колективами.

Зовсім інша картина в сім’ях, яким притаманні відносини співпраці. Для них характерні єдність і близькість поглядів, спрямувань, інтересів, взаємодопомога, згуртованість, спів­участь, співпереживання, співдія. Такий тип відносин не зале­жить прямо від розміру сім’ї. А. Петровський підкреслює: “Було б помилкою розглядати розмір сім’ї як її єдину і навіть ви­значену характеристику. Все в кінцевому результаті вирішу­ється її моральним кліматом, метою, поставленою перед собою, загальною стратегічною лінією її розвитку. Просто у великій сім’ї відбуваються процеси колективоутворення, переборюється індивідуалізм, створюються умови для розвитку гуманних відносин” [1983, 172].

Сімейний колектив засновується також на рівноправності своїх членів. На плечі голови сучасної сім’ї лягає тягар від­повідальності за благополуччя, мир і лад у домі. Потрібно об’єктивно оцінювати вчинки членів сім’ї, розуміти їх потреби, уміти знаходити єдину правильну лінію поведінки, уникати небажаних конфліктів, а якщо такі й є, то правильно їх вирішити, повести себе так, щоб уникнути сварки. Сучасне прочитання прислів’я “Чоловік – це голова, але дружина – шия, яка крутить цією головою” знаходить назрілу потребу повер­нути чоловікові часом втрачені ним відчуття відповідальності за сім’ю, покласти на його мужні плечі тягар щасливих турбот про кохану жінку, про виховання дітей.

А роль жінки полягає у тонкій, непомітній корекції дій чоловіка. Жінка за своєю природою більш чуттєва, дипломатич­на. За таких умов чоловік і жінка утворюють гармонічний союз рівноправних громадян, в якому обов’язково провідну роль лідера у різних ситуаціях буде відігравати в одних випадках чоловік, в інших – дружина, залежно від того, у кого це краще виходить. У сучасних міцних, люблячих, добрих сім’ях главою стають залежно від розподілу сфери прийняття рішення.

Сім’я – колектив різновіковий, який об’єднує рівноправ­них членів, пов’язаних родинними узами та обов’язками. Цим зумовлені й відмінності у їх становищі. “Хоч кожна сім’я скла­дає колектив рівноправних членів суспільства, все ж таки батьки й діти відрізняються тим, що перші керують сім’єю, а інші виховуються у сім’ї. Про це все кожний батько повинен мати повністю ясне уявлення. Кожний повинен пам’ятати, що в сім’ї він не повний безконтрольний господар, а тільки старший, відповідальний член колективу”. При цьому влада батьків – це тільки відображення суспільної влади, а їх обов’язок перед дітьми – це особлива “форма обов’язку перед суспільством” (А. Макаренко).

Застереження, які висловлював В. Сухомлинський щодо неможливості об’єднання людей різного віку в колектив, до родинної групи не стосуються, оскільки в умовах сім’ї є набага­то більше можливостей для організації спільних різноманітних видів діяльності. Необхідно тільки пам’ятати цю умову й зва­жати на думку видатного педагога: навіть близькі люди, які не мають спільних інтересів, спільних видів діяльності, мізерно мало мають можливостей для становлення особистісного та загальнородинного щастя, а загалом й суспільного добробуту нації, держави й світового співтовариства в цілому.

Сім’я – природний колектив, природний первинний осе­редок суспільства. Сім’я є “місцем, де реалізується краса людського життя, куди приходять відпочивати переможні сили людини, де ростуть і живуть діти – головна радість життя”. Сім’я – це родинний союз, в основі якого лежить емоційне відчуття – любов (спочатку подружня, потім батьківська, синівська, дочірня, а загалом – родинна). Відношення у сім’ї багато у чому залежать від чинників: чи зберігали батьки любов, чи привчили вони дітей дієво проявляти свою любов до близьких. Діти, зігріті з перших днів народження любов’ю, турботою батьків, завжди більш довірливі й контактні, а вливаючись у дитячі колективи, легше у них вживаються [Гребенніков І., 1987].

Суспільна спрямованість сімейної групи як колективу, за переконанням А. Макаренка, – це неодмінна умова балансу індивідуалістично-егоїстичної та суспільно-колективістичної спрямованості поведінки особи. З найменших літ сім’я повинна виховати соціальний досвід спілкування, “повинна організувати вправляння людини у найрізноманітніших солідарних рухах, у подоланні перешкод, у дуже складному процесі колективного зростання. Особливо важливо, щоб відчуття солідарності у хлопчика чи дівчинки не будувалось тільки на вузьких сімейних транспарантах, а виходило за межі сім’ї в широку область… загальнолюдського життя” [3, 236].

Таким чином, сім’я як мала соціальна група стає колек­тивом тільки при наявності відповідних ознак у їх єдності: особлива організованість, баланс індивідуалістичної та суспіль­но-значущої діяльності, емоційно-психологічна, морально-вольова спільність; досвід спільної організації життєдіяльності. Яку б роль не виконував один із цих компонентів у становленні й розвитку сімейного колективу, у відриві від інших він не здатний забезпечити його формування. Атмосфера сердечності, прив’язаності, близькості, довір’я, любові і взаєморозуміння у сім’ї сприяє інтенсивності, міцності, глибині засвоєння молод­шими (в процесі копіювання й співпереживання) колективістич­них позицій батьків, старших членів родини, їх ціннісних орієн­тацій у сфері моралі.

Ці ознаки були конкретизовані й уточнені на основі педагогічної спадщини В. Сухомлинського. Серед виділених ним ознак проявляються і наступність традиційних ознак, і новий, гуманістичний підхід до їх тлумачення. Це такі ознаки: різнобічність духовного життя і моральне здоров’я колективу; багатство й різноманітність стосунків між особистостями; тур­бота про людину, дух відповідальності за неї, спільна діяльність, спрямована на творення добра для всіх людей в оточуючому середовищі; гармонійне поєднання суспільних і особистих інтересів, взаємна відповідальність і вимогливість до особис­тості; організаційна єдність [Бучківська Г., 2001, 8-9].

Інтелектуальну єдність В. Сухомлинський пов’язував із духовною, що в органічній єдності характеризувало моральне здоров’я колективу і розумілось як життєдіяльність членів колективу на засадах високих моральних і культурних цінностей, ідеалів, еталонів поведінки, які не виключають власного морального закону особистості та її солідарності з колективом внаслідок її власних моральних переконань. Ця єдність народжується і розквітає, коли між вихованцями існують різноманітні духовні зв’язки, що врешті-решт зумовлюють саме його існування як наймогутнішої форми людських відносин.

Включення членів сім’ї у багатство й різноманітність стосунків особистостей передбачає, за В. Сухомлинським, осо­бистісно-інтелектуальні, навчально-трудові, самодіяльно-творчі та ігрові стосунки. Головною рисою взаємин у колективі він називає дружбу. “Без дружби – відданої, вірної, пройнятої по­чуттями обов’язку, – немислимий колектив. Найміцніший ... ко­лектив там, де дружба осяяна високою життєвою метою, прой­нята суворою вимогливістю й непримиренністю до зла. Із цегли­нок міцної ... дружби будується те, що ми називали б моральною силою колективу”, – писав В. Сухомлинський [Т. 1, 161]. Дух родинної сердечності, щирості, чуйності, взаємного довір’я, до­помоги становить сутність емпатійних відносин у колективі. В. Сухомлинський вперше у педагогічній науці вводить у харак­теристику колективістських стосунків поняття великодушності: “Великодушність – джерело моральних сил колективу, мораль­ної краси й гідності. Там, де колектив великодушний, де він виявляє душевну щирість, ніжність, чутливість, де діяльність є передусім ніжним доторкненням до слабкого, беззахисного, – там особистість почуває себе неповторною квіткою у вінку, а не тільки прутиком у вінику” [Т.2, 526]. Визначаючи характер взаємин у колективі, В. Сухомлинський підкреслює, що не може бути ніякого колективу, якщо відносини між його членами не пройняті духом взаємодопомоги, співробітництва, товариського обміну ідеями і досвідом, стверджуючи, безумовно, й мака­ренківське розуміння характеру колективних взаємин. Але цю рису він підсилює важливим елементом людських взаємин – доброзичливістю: “Доброзичливість, розумна доброта – ось що має бути атмосферою життя ... колективу”; “Яке це прекрасне слово й водночас яке це глибоке, складне, багатогранне людське ставлення – доброзичливість” [Т. 2, 432].

Якщо у членів сімейної групи немає почуття поваги до інших людей, вміння співпереживати і співчувати, то не може бути колективу: “Як це важливо – навчити маленьких дітей по очах і по руках, по мові розпізнавати в оточуючих людей горе і радість, засмучення і тривогу, хвилювання і збентеження, – писав В. Сухомлинський. – Якщо не проводити цієї роботи, людина може вирости бездушним чурбаном. Зберіть тридцять таких чурбанів і перед вами буде “колектив”, але який? Це буде сліпа, бездушна сила, яка готова безпощадно розтоптати людину. ... Тупа байдужість, безсердечність, емоційна товсто­шкірість – це дуже сприятливий ґрунт для лицемірства, демагогії” [1989, 77].

В останні роки свого життя В. Сухомлинський вважав , що найбільш життєздатними є одновікові колективи, побудовані на певних спільних засадах (громадська спільність, трудові відно­сини, навчальна діяльність, інтерес до певної творчості тощо).

“Турбота про людину, дух відповідальності за неї” [Т. 1, 165]: “...найважливішою діяльністю, якою одухотворяється колек­тив, є постійна турбота про людину” [Т. 1, 538]. На його думку, одна з найважливіших підвалин виховання колективізму – ду­ховне благородство, яке утверджується в дитячій душі тоді, ко­ли дитина більше думає й турбується про інших, ніж про себе [Т. 1, 412]. “У колективі особливо виразно має звучати мелодія співпереживання” [Т. 1, 532]. Висловлюючи ці думки, В. Сухом­линський піднімає колектив на вищу сходинку гуманізму, вво­дить у його ознаки найтонші характеристики людяних взаємин.

Характеризуючи спільну діяльність, спрямовану на тво­рення добра для всіх людей в оточуючому середовищі, В. Су­хомлинський не відходить від макаренківської позиції, за якою колективна суспільно-корисна діяльність є однією з головних ознак колективу, але поєднує її з духовним життям групи, з його моральним змістом і добродійним характером: “...якщо дитина не знає праці, одухотвореної ідеєю творення краси для людей, її серцю чужі тонкість, чутливість, сприйнятливість до тонких, “ніжних” засобів впливу на людську душу, вона огрублюється і сприймає тільки примітивні “виховні засоби”: окрик, примус, покарання” [Т. 5, 294]. Його гуманістичною сутністю колективу є не діяльність заради діяльності, навіть згуртування. Він вимагає, щоб спільна діяльність була інструментована таким чином, щоб сприяти розвитку в колективі розуміння й відданості високим моральним вартостям.

Гармонійне поєднання суспільних і особистих інтересів – принципово нова ознака колективу, порівняно з положенням радянських часів про “підкорення інтересів особистості інтере­сам колективу”, хоча прогресивні педагоги перевтілили цей принцип у поєднання інтересів особистості й колективу. Але В. Сухомлинський це поняття доводить до логічного завер­шення: інтереси колективу повинні відбивати інтереси особис­тостей, які його складають, а не навпаки. Колективні інтереси повинні відбивати спільне й особисте. Формула гуманізму “особистість – мета, а не засіб” має бути головною засадою існування колективу. Отже, ця ознака знімає можливість перетворення колективу в тоталітарну структуру, як це, на жаль, мало місце у практиці багатьох груп. В. Сухомлинський вірив у можливість досягнення гармонії колективного й особистого, суспільного та індивідуального: “Моральна свобода – велике людське багатство. Але це багатство стає благом, якщо людина усвідомлює себе частинкою колективу, суспільства, народу, розуміє спільні для всіх людей інтереси й потреби, підкоряється власному почуттю обов’язку і на основі особистого розсуду, особистого бажання, особистої волі робить так, як вважає за потрібне колектив, суспільство, народ” [Т. 2, 266].

У забезпеченні взаємної відповідальності й вимогливості до особистості В. Сухомлинський, як і А. Макаренко, не від­діляв права і свободи особистості від її обов’язків і відповідаль­ності перед своїм колективом: “У гармонії того, що дає колек­тив, і того, що він вимагає від особистості, полягає суть колек­тивної самодіяльності” [Т. 5, 165]. Він розглядав відповідаль­ність як похідну від обов’язку, совісті, вини і свободи. Процес розвитку почуття відповідальності обґрунтовується не соціаль­ними, а внутрішніми властивостями людини, її свідомими й добровільними діями в межах внутрішньої свободи, коли вчинки оцінюються особистою совістю, усвідомленням обов’яз­ку та відповідальності, тобто особистісно-індивідуальною, а не колективною сферою [Т. 1., 429]. Цим фундаментом є виражен­ня людини в обов’язку, самоствердження через обов’язок у сто­сунках з людьми, з колективом; відношення до поняття повинна як до вимоги, поставленої людиною перед самою собою, як до веління совісті [Т. 5, 480-481]; “Головне – це воля самої людини, самообмеження. Треба тонко відчувати три речі: можна, не можна і треба. Той, хто відчуває ці речі, має найважливішу особливість громадянина – почуття обов’язку” [Т. 4, 618].

Організаційна єдність. Звичайно, колектив є певною організаційною структурою, в якій повинні бути певні зв’язки взаємної відповідальності, підпорядкування. Образно В. Сухом­линський висловлює це так: “Колектив – складний оркестр, в якому кожен має свій інструмент і грає на ньому. В ідеально злагодженому оркестрі жоден інструмент не повинен звучати дисонансом” [Т. 1, 547]. Необхідно, щоб кожен член колективу виконував свою роль, певні функції, що створює своєрідне переплетення обов’язків, турботи, взаємної відповідальності, підпорядкування, що значною мірою цементує сімейну групу, перетворює її в істинний колектив.

Серед найважливіших методик для виявлення рівня сфор­мованості колективістських стосунків виділяють співставлення реальних сімейних взаємин з результатами спостережень за умовами повсякденного життя – “L”-дані; з фактологічною інформацією, яку респондент повідомляє про себе, свою сім’ю за допомогою опитувань та анкетувань – “Q”-дані; з тестовими випробуваннями психічних властивостей індивіда або сімейної групи в цілому – “T”-дані. Зразки таких методик вміщені у джерелах: перша група методик [Гільбух Ю., Киричук О., 1994; Капралова Р., 1980; Фрідман Л., Пушкіна Т., Каплунович І., 1988; ін.], друга група методик [Костів В., 1996], третя група методик [Лучшие психологические тесты, 1998] та ін.

У дослідженнях А. Конончук, М. Варварук виявлено функціональну залежність між компонентами виховного потен­ціалу сімейного колективу і процесом формування суспільно-колективістської активності молодших школярів, які виховують­ся у цих сім’ях. За результатами констатуючого дослідження й теоретичного аналізу літератури до числа найбільш значущих складових частин виховного потенціалу сім’ї у формуванні суспільно-колективістської активності особистості вони віднесли: внутрісімейні міжособистісні відносини (подружжя, батьків і дітей); структуру сім’ї; суспільно-педагогічну спрямованість життя сім’ї, змістовність спілкування батьків і дітей на основі спільної діяльності. Розглянемо окремі з них.

У системі внутрісімейних відносин головним чином виступає стиль взаємовідносин подружжя. В. Сухомлинський називав його школою виховання дітей у сім’ї. У результаті анкетування, спостережень, бесід з батьками ми виділили декілька стилів взаємовідносин подружжя (у повних сім’ях). По-перше, сім’ї зі збереженою персональною владою, яка будується як на диктатурі глави сім’ї, так і на його моральних перевагах, яким добровільно підпорядковуються інші члени сім’ї (у 54,0 % сімей главою є батько, а в 45,9 % – мати). За даними досліджень А. Конончук, М. Варварук, такий авторитарний стиль прита­манний 36,0 % сімей і є особливістю сімейного середовища молодших школярів з низьким (13,1 %) і середнім рівнем суспільно-колективістської активності (10,6 %).

По-друге, демократичний стиль взаємовідносин. У згаданих дослідженнях він характерний для 38,5 % сімей. Це сім’я з фактичною рівноправністю подружжя у вирішенні основних питань, що є найбільш важливою передумовою фор­мування колективістських відносин у сім’ї. Встановлено, що у дітей із таких сімей більш розвинені такі якості, як доброта, працелюбність, дисциплінованість, уміння постояти за себе, са­мостійність, відповідальність, самокритичність. Прямий зв’язок інтегральної якості особистості, що вивчається, з більш вира­женим характером морально-емоційної культури подружніх від­носин, які притаманні демократичному стилю, не викликають сумніву. Так, молодші школярі з високим і середнім рівнем су­спільно-колективістської активності виховуються в основному в сім’ях з демократичним стилем відносин подружжя (32,7 %).

Успішність формування суспільно-колективістської ак­тивності особистості великою мірою залежить від того, в якій (повній чи неповній) сім’ї виховуються діти. Питома вага неповних сімей у цьому дослідженні досить висока й складає 12,2 %. На всьому масиві дослідження яскраво простежується тенденція збільшення якості неповних сімей зворотно пропор­ційно до рівня сформованості суспільно-колективістської актив­ності дітей, які виховуються в цих сім’ях. Так, неповні сім’ї, в яких виховуються пасивні діти, складають 4,9 %, з низьким рів­нем активності – 5,7%, з середнім – 2, 4%, а з високим – 0,81%, тобто у неповних сім’ях виховуються у 5 разів більше друго­класників з вихідним і низьким рівнем сформованості цієї якості особистості, ніж з високим. Таким чином неповна сім’я є харак­терною особливістю сімейного середовища молодших школярів з вихідним низьким рівнем суспільно-колективістської активності.

Якщо розглядати такий компонент як емоційний тон відношення батьків до дітей, то можна виділити умовно чотири категорії батьків: 1) ті, які ставляться до дітей з теплотою, багато їм дозволяють – “теплота-дозвіл”; 2) ті, які ставляться до дітей з теплотою й вимогливістю – “теплота-вимогливість”; 3) ті, які ставляться до дітей з “холодністю” і багато їм дозволяють – “холодність-дозвіл”; 4) ті, які ставляться до дітей з холодністю й вимогливістю (без поваги до особистості дитини) – “холодність-вимогливість”. Причому ре­зультати дослідження показали, що оптимальні умови для формування суспільно-колективістської активності молодших школярів у змозі створити тільки демократичний стиль взаємовідносин подружжя і така форма відносин батьків до дітей, як “теплота-вимогливість”.

Об’єктивним чинником соціальної ситуації формування суспільно-колективістської активності молодших школярів виступає також змістовність спілкування батьків з дітьми на основі спільної діяльності: спільне проведення дозвілля батьків і дітей, виконання домашніх справ у сім’ї, надання батьками допомоги дітям у навчальній діяльності і здійснення контролю за нею. Так, учні з високим рівнем СКА виховуються у сім’ях з високим рівнем інтенсивності спілкування батьків з ними (81,1 % сімей, середній рівень – 18,9 % сімей, низький – від­сутній), з середнім – в основному у сім’ях з високим і середнім рівнем цього чинника сімейного мікросередовища. У цій групі сімей відмічається різке зниження змістовності спілкування батьків з дітьми. Пасивні діти з низьким рівнем СКА виховуються у сім’ях з низьким рівнем інтенсивності спілкування батьків з ними, особливо татів.

Таким чином, цей короткий аналіз показав, що прояв суспільно-колективістської активності особистості як інте­гральної якості багато в чому залежить від рівня розвитку колективізму сім’ї, перебуває у складній взаємодії і взаємо­впливі найбільш значущих складових виховного потенціалу сімейної групи-колективу.

Основними умовами підвищення ефективності форму­вання суспільно-колективістської активності дітей у сім’ї є: 1) змістовне спілкування, формування морально-ціннісних відносин дітей і батьків на основі поглиблення й розширення їх моральних знань, демократизації стилю взаємовідносин, підвищення суспільно-педагогічної спрямованості життя сім’ї; 2) створення оптимального ставлення батьків до дітей (“тепло­та-вимогливість”); 3) розширення й поглиблення змістовності спілкування батьків і дітей на основі спільної діяльності в різноманітних сферах життєдіяльності сім’ї (дозвілля, госпо­дарсько-побутова діяльність); 4) організація виховної взаємодії батьків і вчителів у різних сферах життєдіяльності сім’ї і школи як рівноправних учасників; 5) співпраця школи і сім’ї в процесі формування суспільно-значущої колективістської активності особистості.

Цікаво простежити вплив колективістських відносин у сім’ї на результативність виховного процесу у сім’ї. У зв’язку з цим важливо навести результати окремих дослідників. І. Башкатов аналізує соціально-психологічну характеристику сімей м. Коломни Московської області як колективів неповно­літніх правопорушників, характеризуючи наявність чи відсут­ність ознак колективістських стосунків [1982].

Аналіз злочинів неповнолітніх, проведений ним у 1978-1979 рр. показує, що 45 % підлітків вчинили злочин через неблагополуччя у сім’ї. Цей факт спонукав його розглянути рівень розвитку сім’ї важковиховуваного підлітка як колективу з метою виявлення виховних можливостей сім’ї та її впливу на дітей.

Використовуючи “Карту-схему психолого-педагогічної ха­рактеристики сім’ї як колективу”, розробленої у Костромському педагогічному інституті, він вивчив 75 сімей підлітків, які зна­ходилися на обліку в інспекції у справах неповнолітніх у м. Коломні. Одержані дані свідчать, що більшість сімей важкови­ховуваних підлітків характеризуються багатьма особливостями.

За структурою виділилися сім’ї: прості повні (є обидвоє батьків) – 48%; неповні (є тільки мати чи батько) – 32%; повні змінені (батько не рідний) – 2%; повні складні (є бабуся) – 8%.

Вік батьків до моменту здійснення підлітком правопо­рушення відповідав соціальній зрілості: від 35 до 40 років – 28%; від 41 до 45 років – 35%; від 46 до 50 років – 28%; старше 50 років – 9%. Вік дітей, які вчинили злочин: 16 років – 24%; 17 років – 40%; 18 років – 28%.

Житлові умови: жили в упорядкованих 3-кімнатних квартирах – 12%; у 2-х кімнатах – 72%; мали власний будинок – 16%; незадовільних житлових умов не було. Однак у 74% сімей у квартирах було брудно, незатишно, прибирання кімнат здійс­нювалося епізодично. У дітей не було постійного місця для приготування уроків.

Освіта батьків: вища – 8,1%; середня і середня спеціальна –38,9%; восьмирічна – 38,9%; початкова – 14,1%.

Матеріальне становище: на кожного члена сім’ї сума прибутку була до 50 крб. – 33,2%; від 60 до 70 крб. – 25%; від 75 до 85 крб. – 29%; більше 85 крб. – 12,5%. Але сімейний бюджет витрачався нерівномірно. Більша частина грошей витрачалася батьками на випивку, задоволення своїх в основному матеріаль­них потреб. Витрати на культурні запити (кіно, книги, театр тощо) були мінімальними.

Педагогічна культура батьків дуже низька. Майже 72% батьків не вивчали літератури з проблем виховання, не займа­лися самоосвітою, не відвідували лекції і бесіди для батьків, не враховували позитивні риси вихованців, часто застосовували до дітей суперечливі диктаторські вимоги. У сім’ї часто бували скандали з лайками і побоями. У цих сім’ях відсутня єдина мета, життєва позиція, кожний член сім’ї жив своїм життям. Тільки в 28% сімей були невеличкі бібліотеки, але література в них була вузько спеціальною, яка стосувалася професії одного з батьків. Але в цих сім’ях педагогічна культура батьків невисока. Відвідування школи, де навчалася їхня дитина, було епізодичним, про інтереси й нахили дітей батьки дізнавалися від сусідів або знайомих. Мети виховання також не було. Члени сім’ї просто жили поруч, майже не турбуючись одне про одного. Для батьків головне було, щоб їх діти були одягнуті, взуті й нагодовані, а в якому напрямку формується їхнє світобачення – не знали.

У 84% сімей трудове виховання дітей практично відсутнє. Батьки не привчали дітей до праці, самі не були для них у цьому прикладом. Якщо вони й орієнтували свого сина чи дочку на вибір професії, то виходили в основному з корисливих мотивів – “більше платять”. Суспільна корисність праці не враховувалася, участь в колективній праці засуджувалась. Лише 16% батьків вимагали від дітей виконання поодиноких трудових доручень, заставляли їх здобути професію. Розумне керівництво розвитком професійних якостей, інтересів і нахилів також відсутнє.

Відсутністю суспільно-значущої мети характеризувалося майже 80% трудових сімей. У них більшість батьків турбуються про задоволення тільки своїх вузько егоїстичних планів. У сім’ях практично відсутні такі види роботи, як суспільно-політична, суспільно-корисна, технічна, ігрова, спортивно-оздоровча та інші. Вміння, навички, знання батьків не доповнюють один одного, а навпаки – у цьому проявляється нелад. Спільна сімейна діяльність відсутня у 76% сімей. Еталоном сімейної згоди, підготовленості часто виступала “чужа” сім’я. Якщо ж в окремих сім’ях й існувала ділова атмосфера, то вона мала тимчасовий і показний характер.

Спрямованість 54% сімей мала суто негативний характер. У сім’ях відсутня спільна мета, мотиви, ціннісні орієнтири. Батьки не можуть визначити місце своєї сім’ї серед інших сімейних груп, не здатні прийти до єдиної думки при обговоренні загальних питань. Діти стурбовані таким стано­вищем і практично “випадають” із сім’ї. Оскільки організо­ваність була відсутня майже в 72% сімей, то батьки не могли перечити тому, що в сім’ї кожний жив сам по собі.

Міцні інтелектуальні зв’язки членів сім’ї також були відсутні. 80% сімей не могли віднайти взаєморозуміння, спільної мови, встановити подібність суджень. Особиста думка, як правило, придушувалася, а якщо й існувала, то підтримува­лася за допомогою погроз, морального і фізичного насильства. Критичні зауваження зустрічалися вороже, розглядалися як чіпляння чи образи. Більшість рішень виносилось авторитарно.

Емоційна єдність в сім’ях обстежених підлітків також відсутня. У 76% сімей не було єдності емоційних переживань, у взаємовідносинах не проглядалось великодушності, симпатії і доброзичливості, дійсно духовної близькості й поваги. У цих сім’ях панувала підозрілість, неприязнь, байдужість, нерозу­міння один одного. Часті випивки батьків, аморальність їх поведінки призводили до затяжних конфліктів, нерідко до бійок. Конфліктність і агресивність проявлялася не тільки в стосунках з членами сім’ї, але нерідко переносилась і на інші сім’ї. Емоційно такі сім’ї не могли позитивно впливати на своїх дітей.

Найслабшою якістю сімей досліджуваних підлітків була вольова характеристика. 92% сімей не здатні до вольової на­пруги, не вміють протистояти труднощам. При першому ж непорозумінні, негараздах такі сім’ї розслаблюються, впадають в апатію. У них немає осіб, які могли б об’єднати зусилля всієї родини на подолання труднощів. Батьки знаходять “вихід” зі складної ситуації у випивках, гуляннях, які дозволяють їм на деякий час забутися, відволіктись від журливих думок. Якщо ж у сім’ях і проявляється внутрішня єдність, вона має егоїстичний, замкнутий характер і спрямована на те, щоб “показати іншим, на що ми здатні”. У таких сім’ях панують особливо жорсткі норми поведінки, пригніченість, озлобленість, часом агресив­ність, яка межує зі злочином.

Аналіз соціально-психологічних характеристик сімей обстежених підлітків дозволив І. Башкатову виділити:

• тільки 8% сімей знаходяться на високому рівні розвитку колективу, вони позитивно впливають на виховання своїх дітей;

• 20% сімей середнього рівня розвитку, внутрішньо згуртованих, але замкнутих і відірваних від інших колективів;

• 32% сімей низького рівня розвитку колективу;

• 40% сімей найнижчого рівня розвитку, характеризу­ються як “антиколективи”.

Висновок: нерозвиненість 72% сімей підлітків як колективів негативно впливає на формування й розвиток їх особистості [див.: Зюбін Л., 1982, 116-120].

Результати рівня сформованості сімейних груп на шляху до колективу свідчать про те, що загальний їх розвиток сповільнюється через різні причини, тому групи сягають, умовно дотримуючись класифікаційних етапів, виділених вище, рівня групи-асоціації, а в кращому випадку – групи-кооперації й зовсім мало сімейних груп досягають групи-автономії. Такі несприятливі в цілому висновки, отримані дослідниками в процесі діагностичних обстежень, підтверджують положення про відсутність справжніх колективістських відносин у сучас­них сім’ях, що ще раз підкреслює кризовий характер сучасної сім’ї та означає негативний вплив сімейних взаємовідносин на формування інтегративних якостей особистості.

ХРЕСТОМАТІЙНИЙ МАТЕРІАЛ ДО ТЕМИ 4

На основі праць Л. Уманського і А. Лутошкіна [1984] та Р. Нємова і А. Кирпічника [1988] нами виділені такі сутнісні ознаки й показники рівня сформованості колективістських стосунків на шляху формування від номінальної групи до колективу є крім названих наступні (табл. 2.).

Таблиця 2

Ознаки рівня сформованості групи на шляху до колективу

№ етапу	Назва	Наявність позитивних ознак	Відсутність ознак колективу
1.	Номі-нальна група	Загальне знайомство людей. Виникнення симпатій і ан­типатій. Первинний розпо­діл обов’язків, що приво­дить до появи лідерів.	Формальне об’єднан­ня людей. Актив ви­падковий і малочи­сельний.
2.	Група-асоці-ація	Спільна мета, офіційна структура. Стабілізація взає­мовідносин. Поява визнаних лідерів, стабільного активу, зміцнення їх позицій. Фор­мування і нагромадження досвіду спільної діяльності.	Немає організаційної та психологічної єд­ності. Діяльність не­стабільна за цілями й ефективністю. Виділя­ються угруповання, є конфлікти. Спільні інтереси відсутні чи недостатньо усвідом­лені.
3.	Група-коопе-рація	Установлена структура. Ви­сокий рівень підготовки до здійснення завдань, співпра­ця. Ініціативний, визнаний, авторитетний актив. Єдність цілей і організована взаємо­дія.	Неритмічність і підвищена емоційна напруга у діяльності. В основному діловий характер відносин. Немає психологічної (особливо емоційної) єдності.
4.	Група-авто-номія	Високий рівень розвитку у багатьох ознаках, особливо в психологічній єдності. Внутрішня згуртованість, спаяність. Відсутність угру­повань за симпатіями і антипатіями, поділу групи в рамках однієї статі. Велика соціальна активність та ініціатива.	Протиставлення ін­шим групам, групо­вий егоїзм.
5.	Група-колек­тив	Єдині інтереси, організацій­на єдність. Висока соціальна активність, гармонія особис­тих групових і суспільних інтересів. Ініціатива і актив­ність в досягненні суспіль­но-значущих цілей. Висока психологічна (емоційна, ін­телектуальна, вольова) єдність.

Оперативна діагностика соціально-психологічної атмосфери сім’ї (за шкалою-опитувальником Ф. Фідлера).

За нижченаведеними ознаками можна описати атмосферу у певних групах.

Чим ближче до правого або лівого слова у кожній парі характеристик Ви розмістите знак “х”, тим більше виражена ця ознака у Вашій сім’ї.

Отже, для атмосфери Вашої сім’ї характерні такі якості:

Позитивні характеристики	Оцінка	Негативні характеристики
	1 2 3 4 5 6 7 8
1. Дружелюбність		Ворожість
2. Згода		Незгода
3. Задоволеність		Незадоволеність
4. Захопленість		Байдужість
5. Співпереживання		Бездушність
6. Теплота		Холодність
7. Співпраця		Відсутність співпраці
8. Взаємопідтримка		Недоброзичливість
9. Великодушність		Відсутність великодушності
10 Відповідальність		Безвідповідальність

Підсумковий показник характеризується таким чином: від 10 балів – найбільш сприятлива оцінка, до 80 балів – най­несприятливіша.

Результати оцінювання дають уявлення про психоло­гічний комфорт кожного з опитаних членів сімейної групи. Для з’ясуванння загальної психологічної атмосфери у сімейній групі необхідно суму всіх опитаних членів сім’ї розділити на їх число.

Карта-схема для експертного оцінювання психологічного клімату колективу.

Ця методика запозичена [Лутошкін А., 1978, 29-31]. Вона цілком придатна для застосування як у шкільному класі, так і у сім’ї. Причому серед експертів можуть бути всі члени групи.

Оцінки в балах означають такі характеристики:

+3 – ця позитивна властивість притаманна групі завжди;

+2 – позитивна властивість проявляється в більшості випадків;

+1 – позитивна властивість проявляється досить часто;

0 – ні ця позитивна властивість, ні протилежна їй негативна властивість не проявляється досить помітно, або однаковою мірою проявляється те й те;

-1 – ця негативна властивість проявляється досить помітно;

-2 – негативна властивість проявляється часто;

-3 – негативна властивість проявляється завжди.

Заповнюючи цю карту-схему, треба до кожного пункту обвести на шкалі оцінок одну цифру, потім знайти алгебраїчну суму всіх балів і поділити її на 16 (знайшовши таким чином середній для даного експерта бал). Якщо в дослідженні бере участь кілька експертів, обчислюється середній бал для всієї групи. Якщо здобутий показник становить від –3 до –0,5, то в групі несприятливий психологічний клімат. При коефіцієнті від –0,4 до +1,4 він нестійкий, настрій коливається, немає емоційної єдності, колектив розвивається недостатньо. При значеннях від +1,5 до +3 в колективі мажорний психологічний клімат.

Карта-схема оцінювання

психологічного клімату групи-колективу

Позитивні характеристики	Оцінка	Негативні характеристики
	+3+2+1 0 -1-2-3
1. У групі переважає бадьорий і життєрадісний стан.		Переважає настрій пригніченості й песимізму.
2.Доброзичливість у взає­минах, взаємна прихиль­ність.		Конфліктність у взає­минах, агресивність, ан­типатії.
3. Високо цінуються принциповість, чесність, безкорисливість; є велике бажання працювати ко­лективно.		Принциповість, чес­ність, безкорисливість не в пошані; відсутнє прагнення до колек­тивної праці.
4. Група прагне спілку­ватися й співпрацювати з іншими групами		Спостерігається праг­нення відокремитися від інших груп
5. У взаєминах угрупу­вань існує взаємна при­хильність і розуміння.		Угрупування конфлікт­тують між собою.
6. Членам групи подоба­ється бувати разом, часто перебувати в групі, брати участь у спільних спра­вах, разом проводити вільний час.		Члени групи проявля­ють негативне ставлен­ня до тіснішого спілку­вання, відмовляються від участі в спільних справах.
7. Успіхи (чи невдачі) окремих членів групи викликають співпере­живання й щиросердечне співчуття всіх членів групи		Успіхи (й невдачі) зали­шають байдужими реш­ту, а інколи викликають нездорову заздрість (або злорадство)
8. Переважає схвалення й підтримка, докори й критика висловлюють з добрими мотивами.		Критичні зауваження мають характер явних чи прихованих випадів.
9. Члени групи з повагою ставляться до думки один одного		Кожний вважає свою думку головною і не приймає думки інших.
10. У важкі для групи хвилини відбувається емоційне єднання групи, коли “один за всіх і всі за одного”.		У важких випадках група “розкисає” і виникають розгубле­ність, сварки, взаємні звинувачення.
11. Досягнення або невдачі групи пережива­ються кожним як власні.		Досягнення або невдачі групи не знаходять від­гуку в її представників.
12. Група співчутливо, доброзичливо ставиться до нових членів, прагне допомогти їм.		Новачки почувають себе зайвими, чужими, нерідко щодо них виявляється ворожість.
13. Група активна, спов­нена енергії.		Група пасивна, інертна.
14. Група швидко відгуку­ється, якщо потрібно зро­бити корисну для всіх справу.		Групу неможливо під­няти на спільну справу, кожний дбає лише про власні інтереси.
15. Справедливо ставлять­ся до всіх членів групи, завжди підтримують слабких, виступають на їх захист.		Група розділена на “привілейованих” і “зне­важуваних”, тут презир­ливо ставляться до слаб­ких, нерідко висміюють їх.
16. У членів групи ви­являється почуття гордості за групу.		До похвал і заохочень група ставиться байду­же.

Аналогічним чином використовуються інші методики для визначення окремих властивостей розвитку колективістських відносин у сімейних групах. У додатках наводяться зразки таких дослідницьких методик (процедури обстежень, бланки докумен­тації, ключі до тестів тощо). Завдання полягає в тому, щоб за допомогою тих чи інших дослідницьких методик можна було оперативно виявити рівень сформованості певних властивостей-ознак сімейної групи на шляху до колективу. За сукупністю таких ознак результати обстежень дозволяють виділити ті чи інші типи сім’ї на шляху до колективу, виявити домінантні позитивні й негативні властивості рівня сформованості колективістських сімейних взаємин.