Освітологія хрестоматія

РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти

рівня. Це той «гострий» період суспільної історії, коли відбувається зміна духовно-культурної свідомості цивілізації, що обумовлює необхідність переорієнтації освіти на нові виміри духовності людини. <…> Враховуючи зміни, які відбулися в світі, в соціумі, в державі, потрібно орієнтувати освіту і виховання на їх вимір людиною, тобто на людиноцентризм. З цієї позиції завдання національної освіти – характеризувати буття людини в її особистісній унікальності, що концентрує увагу освітньої діяльності в її педагогічній поліфонії на розвиток творчих потенцій людини, які засновані на розумі, знанні, мудрості, «душевному відчуванні», «пізнанні серцем». На всьому тому, що перетворює людину в особистість. Це – кредо сучасної «освіти людино центризму».

Луговий В.І.

СУТНІСТЬ ОСВІТИ, ЇЇ МІСЦЕ В СИСТЕМІ КУЛЬТУРИ 176

Освіта є процесом і результатом цілеспрямованого формування культури людини. Точніше кажучи, мова має йти не про культуру людини, а про культуру суб’єкта діяльності, котрим, як з'ясується далі, можуть бути і окрема людина, і соціальна група, і людство в цілому.

Підкреслимо надзвичайне значення освіти для людського життя, оскільки принципово важливою особливістю діяльності людини як способу її буття є безперечне домінування в ній набутих складових над первісно природженими. Цей неспростовний факт переконливо підтверджується хоч би добре відомими випадками вигодовування дітей тваринами. Зазначимо також, що освіти як спеціалізовано складова в соціальному організмі (який самоорганізовується, самозберігається, саморозвивається) протистоїть стихійним і тому малоефективним культурним механізмам передачі досвіду, необхідного для відтворення суспільного життя. <…>

Спілкування є міжсуб’єктною взаємодією, що породжує спільність людей, певний рівень їх духовного єднання та єдності у практичних діях, котре, однак, маючи певні форми, способи і засоби реалізації,

176 Луговий В. І. Педагогічна освіта в Україні: структура, функціонування, тенденції розвитку / В. І.

Луговий / За заг. ред. акад. О. Г. Мороза. – К.: МАУП, 1994. – 196 с. – С. 12-14.

681

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

разом із своїм результатом не існує і не мислиме поза суб'єктами, між якими воно відбувається. Однак відносна незалежність цієї особливої складової культури проявляється, якщо її розглядати з позицій індивіда, що входить у соціальне життя і застає певне культурне багатство, котре має своєю невід’ємною частиною культуру спілкування, яка теж підлягає опануванню, зокрема шляхом освіти.

Крім того, культурний феномен спілкування дає змогу краще зрозуміти інший важливий продукт людської діяльності – суспільні відносини. Як похідна діяльності і одночасно її детермінанта, вони мають бути включені до складу культури у якості особливого її підкласу. <…>

В соціально-гуманітарній літературі, зокрема стосовно розвитку особистості, слова «соціальна» та «культурна», коли мова йде про детермінацію формування людини, часто вживаються як синонімічні. Слід уточнити їх специфічну смислову різницю, оскільки, хоча вони тісно взаємопов'язані між собою та обумовлюють одне одного, все ж таки не тотожні. Зрештою, суспільство зумовлює процеси олюднення народжених індивідів, але реалізує це засобами культури. Інакше, соціально-групова форма життя може реалізуватись і генетичними (стадо, зграя), і культурний механізмами (власне гуманітарне суспільство). На «соціальності», генетично запрограмованій, виросла соціальність культурного походження, яка доповнила та перетворила першу. Отже, соціально обумовлене становлення людини як особистості, тобто соціалізація, набуття нею «соціального обличчя», відбувається шляхом оволодіння індивідом певною культурою. <…>

Луговий В.І.

ОСВІТА ЯК МЕХАНІЗМ ПЕРЕДАВАННЯ КУЛЬТУРНОГО ДОСВІДУ. ОСВІТА І НАВЧАННЯ. ОСВІТА І СОЦІАЛІЗАЦІЯ 177

За культурно-інформаційною теорією освіту можна визначити як спеціально організоване міжлюдське передавання культурного досвіду.

177 Луговий В.І. Проблема понятійно-категоріального апарату педагогічної науки / В.І. Луговий //

Педагогічна і психологічна науки в Україні (до 15-річчя АПН України) / ред. колегія Сухомлинська О.В., Бех І.Д., Луговий В.І. – К.: Педагогічна думка, 2007. – Т.1. Теорія і історія педагогіки. – 359 с. – С. 28 – 31.

682

РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти

Цей досвід відіграє фундаментальну роль у відтворенні й удосконаленні людини, її успішному житті. <…>

Освіта як системне утворення виникає на засадах самоорганізації там і тоді, де і коли зростаючі потоки культурної інформації перевищують певні критичні величини (і кількісно, і якісно – за значенням, силою впливу). Власне, освіта покликана допомогти людині опанувати ці зростаючі інформаційні потоки. Це зумовлює її історично необхідну появу на певному етапі розвитку культури, коли безсистемне, випадкове, тобто непродуктивне і неефективне засвоєння культурного досвіду в міру його швидкого накопичення й актуалізації більше не може задовольняти людство.

Освітня система покликана забезпечувати культурний розвиток людини. <…> Це виступає головною метою освіти, її місією. При цьому розвиток слід розуміти як зростання функціональної спроможності системного утворення реалізовувати свою сутність, родове призначення. <…>

В освіті між- і внутрішньопоколінна трансляція досвіду відбувається не безпосередньо, а шляхом попереднього перетворення культурної інформації, яка часто утруднена для прямого сприйняття людською психікою, у так звану освітню (педагогічну) інформацію, що доступна для засвоєння на відповідному ступені розвитку людини і адекватно (ізоморфно) відображає первісний культурний досвід. <…>

У передбаченні, прогнозуванні розвитку освітньої системи, виробленні стратегії її вдосконалення, здійснення відповідних організаційно-управлінських дій необхідно чітко усвідомлювати природу освіти, фактори й умови, що спричиняють її закономірну появу як упорядкованого утворення, розуміти освітні тенденції. Це дасть змогу узгодити самоорганізацію, організацію й управління в системі освіти, не допустити її входження в ризикований, кризовий, руйнівний стан.

683

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Вербицький А.О.

КРОС-КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ ОСВІТИ ТА СТАНОВЛЕННЯ

НОВОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ПАРАДИГМИ 178

<…> Як відомо, основна місія освіти – забезпечити наслідування та розширене відтворення світової та національної культури: духовної, інтелектуальної, соціальної, професійної. Розширене відтворення означає, що у навчальному середовищі кожен, хто навчається, не лише «споживає» культуру, але й збагачує її тим, що розвивається як творча особистість.

Досягнення цього – найскладніша проблема, пошуки шляхів вирішення якої ведуться у всьому світі на фоні процесів інтернаціоналізації, зближення національних освітніх систем та спроб формування єдиного освітнього простору, як це відбувається, наприклад, у Європі у рамках Болонського процесу.

На мій погляд, глобалізація тільки тоді буде виправдана, прийнята населенням та принесе очікувані результати, коли буде не лише збережено, але й примножено все те цінне, що складає «золотий фонд» культури кожної конкретної національної спільноти. І це не просто прекрасний лозунг, а, як мені уявляється, один з найважливіших педагогічних принципів педагогіки майбутнього, який має бути реалізований у всій системі неперервної освіти, особливо в її початковій ланці. <…>

Освіта в контексті життєвого світу особистості.

Аналіз традиційної педагогічної парадигми, налаштованої на передачу учням відомих зразків знань, умінь, навичок, дозволяє прийти до парадоксального, на перший погляд, висновку: саме ця парадигма може породжувати у представників культур, що не пройшли через горно вестернізації, несвідомий внутрішній протест, який під впливом несприятливих життєвих обставин може переходити у міжнаціональну, расову неприязнь, нетерпимість, конфлікти, ксенофобію. <…>

178 Вербицкий А.А. Кросс-культурный контекст образования и становление новой педагогической парадигмы / А.А. Вербицкий // Высшее образование сегодня. – 2008. – № 8. – С. 28 – 31. – (Научные сообщения).

684

РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти

На мій погляд, економіка майбутнього повинна бути заснована не на знаннях, а на досягненнях, здібностях та якостях людей, що ввібрали досягнення та історичний досвід світової та національної культури. Поза культурним контекстом та внутрішнім світом особистості Людини культури інформація залишається сукупністю певних абстрактних символів і не стає знанням, не залученим у суспільний, культурний та господарський обіг. У цьому розумінні вислів «економіка знань» являє собою далеко не найкращу метафору сутності нашої інноваційної епохи. <…>

Унікальний для кожного учня образ світу (культури) складає кроскультурний контекст його життя та навчальної діяльності. Цей внутрішній контекст мимоволі накладається на зовнішній контекст (на зміст освіти) та зумовлює особистісний сенс сприйманого. <…>

Внутрішній крос-культурний контекст являє собою інтегральну багаторівневу цілісність, яка складається в людини в результаті її занурення одночасно у 5 зовнішніх освітніх контекстів, що складають:

-освітнє середовище сім’ї;

-освітнє середовище своєї країни;

-освітнє середовище комунікативної та інформаційної культури;

-власне освітнє середовище;

-світове освітнє середовище. <…>

Кожен зовнішній контекст задає свою систему цінностей. <…>

На шляху до нової педагогічної парадигми: єдність в багатоманітті як альтернатива уніфікації. <…>

Урахування внутрішнього крос-культурного контексту кожного, хто навчається та його «зустрічного впливу» на поступаючи ззовні інформацію (зовнішній контекст), що надходить іззовні має стати одним із найважливіших принципів нової освітньої парадигми.

Оскільки освіта є одним з основних стратегічних напрямів державної політики передових країн, особливого значення набуває порівняльний аналіз шляхів її модернізації. <…>

Контекстним є таке навчання, в якому за допомогою всієї системи дидактичних форм, методів та засобів, традиційних та нових, моделюється не лише предметний, а й соціально-культурний зміст професійної діяльності спеціаліста, а засвоєння студентом абстрактних знань як знакових систем покладено на канву цієї діяльності.

685

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Очевидно, що такий підхід до освіти дозволяє враховувати й національно-культурні особливості.

Розмірковуючи з більш ширших позицій, можна сказати, що теорія контекстного навчання є суттєвим аспектом нової педагогічної парадигми, адекватною тенденції до економічної та культурної глобалізації. Творче начало глобалізації – у просуванні людства до більшої єдності, а не уніфікації. Розбіжність єдності та уніфікації не являється якоюсь термінологічною тонкістю. Єдність людських співтовариств має на увазі взаєморозуміння при збереженні різноманіття, а не єдино мислення та відсторонення самобутності. І контекстне навчання може і повинне допомогти, слідуючи урокам біблійської притчі, уникнути спокуси зведення нової Вавілонської башти з неминучим подальшим роз’єднанням мов та народів.

Бех І.Д.

ОСВІТНЬО-ВИХОВНИЙ ПРОЦЕС ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ179

<…> Як категорія педагогіки, поняття освіти від самого початку розвивалося в контексті антропології та філософії. Відповідно до такого підходу сили особистості мають «освічуватись», орієнтуючись на певний образ людини. Цей образ може ототожнюватися зі всебічно розвиненою особистістю або (як у християнській етиці) орієнтуватися на досконалість, що дорівнює Абсолюту, чи на набуття людиною образу людського в часі історії і просторі культури.

Таким чином, освіта завжди пов'язана з особистістю. Проте, хоч вона й має за передумову свого існування зовнішні моменти, що справляють на неї певний вплив, цей процес освоєння світу відбувається в межах особистості, в просторі світовідчуття суб'єкта. Водночас освіта є внутрішнім процесом, який розвивається під

179 Бех І.Д. Освітньо-виховний процес як соціокультурне явище / І.Д. Бех // Розвиток сучасної освіти:

освітологічні наголоси: зб. наук. пр. / за матер. Першої Всеукр. наук.- практ. конф. [«Освітологія – науковий напрям інтегрованого пізнання освіти»]; авт. кол.: В.Г. Кремень, О.В. Сухомлинська, І.Д. Бех, В.О. Огнев’юк, С.О. Сисоєва та ін. – К.: Київський ун-т ім. Б. Грінченка, 2011. – 152 с. – С. 34 – 53.

686

РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти

впливом внутрішніх спонук та інтересів особистості. Зовнішнє коло явищ може лише підготувати процес набуття освіти, а безпосередній освітній розвиток відбувається в межах суб'єкта і завдяки його особистісним зусиллям.

Освітній процес завжди пов'язаний із самовизначенням особистості, це постійний, важкий і тернистий шлях, що веде від цілковитого підкорення чужій думці до самовизначення. Завдяки освіті індивід перетворюється на цілісну особистість. Отже, є всі підстави визначити феномен виховання як перетворювальну діяльність педагогів-вихователів, спрямовану на зміну свідомості, світогляду, психології, ціннісних орієнтацій, знань і способів діяльності особистості, що сприяють її якісному зростанню та вдосконаленню. Цілі виховання – це очікувані в результаті реалізації системи виховних дій зміни особистості.

Урахування світового соціально-історичного досвіду дає можливість визначити головну мету виховання як формування гармонійно і всебічно розвиненої особистості, підготовленої до ініціативної соціальної і професійної діяльності в сучасному суспільстві, особистості, здатної сприймати й примножувати його цінності. Цілі виховання визначають його зміст, методи та засоби, оптимальна дія яких має забезпечити очікуваний результат.

Виховання – багатофакторний процес, який залежить від об'єктивних і суб'єктивних чинників. До об'єктивних слід віднести соціально-історичні особливості, культурні традиції країни, прийняту в ній систему освіти; до суб'єктивних – особистісні якості педагогів, рівень їхньої педагогічної майстерності, психологічні особливості та ціннісні орієнтації учасників виховного процесу. Критеріями вихованості людини можуть бути:

ступінь її сходження до загальнолюдських і національних гуманістичних морально-духовних цінностей, що становлять основу відповідних учинків, і повнота оволодіння ними;

рівень та ієрархія якостей особистості, набутих у процесі виховання.

Як двобічний процес (вихователь – суб'єкт виховання) виховання

передбачає зміщення акцентів ініціативи від вихователя через

687

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

партнерство до вихованця, коли набуває дієвості його ініціатива, що стає можливим завдяки актові самовиховання.

Виховання – поліспрямований процес, де кожна конкретна мета зумовлює відповідний зміст і методи. Напрям виховання визначається єдністю мети й змісту. У педагогічній науці традиційно виокремлюють моральне, естетичне, трудове, фізичне виховання, кожне з яких нині доповнюється громадянсько-патріотичним, правовим, економічним та екологічним аспектами. Процес виховання загалом і в межах певного напряму може бути реалізований на різних рівнях: на рівні соціуму, соціальних інституцій, окремих соціальних груп, інтерперсональному (міжособистісному) та інтраперсональному (самовиховання).

Становлення цивілізації зумовило новий тип виховання, детермінований соціальною та економічною нерівністю, розподілом праці, а відтак, різними педагогічними завданнями. Історична багатоманітність моделей виховання залежить від особливостей локальної цивілізації, типології культур, національної специфіки певного народу.

Східний тип культури визначив східний тип виховання, що ґрунтується на приматі суспільства над особистістю, суворому дотриманні традицій і канонів, обмеженні незалежності мислення та індивідуальної свободи. Водночас педагогічна традиція Сходу розглядає людину як осереддя емоцій, волі й розуму, які, однак, підпорядковуються суспільним та релігійним нормам.

Західний тип культури, започаткований в античну епоху, став прототипом сучасної європейської культури, породив педагогічні традиції, які значно відрізняються від східних і можуть бути визначальними для західного типу виховання. Найхарактернішими його рисами є: орієнтація на розвиток людської волі та розуму, утвердження індивідуального і творчого начал у людині, гармонізація відносин особистості й суспільства. Всі ці риси визначають цілі, спрямованість та ціннісно-раціональні підходи до розв'язання виховних проблем.

Традиції українського виховання складалися під впливом західної культури, нашаровуючись на національні особливості.

Виховні завдання вирішуються за допомогою певних методів, які становлять інструментарій педагогів-вихователів.

688

РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти

В організації процесу виховання та вивченні його проблем великого значення набувають умови його реалізації, з-поміж яких важливе місце посідають так звані виховні простори – особливі соціокультурні утворення.

Виховний простір можна схарактеризувати за такими параметрами:

педагогічний потенціал оцінюється наявним у ньому багатством духовної та матеріальної культури;

міра розвитку визначається часткою молодого покоління, охопленого освітньо-виховною системою, а також ефективністю функціонування інших компонентів;

керованістю простору.

Вагому роль у виховному просторі відіграють умови функціонування – демографічні, національні, соціально-економічні, природні. Є кілька видів виховних просторів.

Загальнолюдські та національні цінності в освітньому процесі.

<…> Ідеал національної освіти обґрунтував К. Ушинський. Провідну роль у його реалізації педагог відводив національній системі виховання, яка складається в історичному процесі становлення конкретної нації. У контексті педагогічної антропології К. Ушинський розглядав і проблему свободи людини. Він виходив із розуміння того, що вродженою якістю людини є прагнення до свободи, а людську діяльність пов'язував із цим прагненням. Що більше розширюється така діяльність, – вважав Ушинський, – то більше розширюється і свобода. На його думку, це «поєднання діяльності й прагнення свободи є поживою людської душі й основою людської гідності». У проекції на інформаційне суспільство зазначені ідеї К. Ушинського підводять до розуміння того, в якому напрямі має розвиватися сучасна педагогічна думка, якими засобами слід нині здійснювати виховання особистості та вирішувати проблеми національного виховання. Педагог зауважував, що виховання, яке дбає винятково про освіту розуму, робить велику помилку, оскільки людина виявляє себе більше як людина в тому, як вона переживає, ніж у тому, як вона розмірковує. <…>

689

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Кузьміна С.Л.

ОСВІТА І КУЛЬТУРА180

<…> У цілому принципи освіти виробляє філософія. Проте культура – це не пасивний матеріал, що фільтрується через решето якоїсь нової ідеї. Філософія лише пропонує «культурні сценарії», а обирає з них культура, зупиняючись на чомусь одному і віддаючи перевагу універсальним для неї цінностям.

Такі універсальні цінності й смисловий центр культури С. Гогоцький віднаходить в антропологічній концепції – системі поглядів на устрій, співвідношення фізичних і духовних сил у природі людини, на джерела її внутрішнього життя, місце і роль у світі. <…> Тому, напевно, філософія стала своєрідною призмою, проходячи крізь яку культура фокусується в освіті. <…> Відтак, за С. Гогоцьким, культура відображається в освіті за посередництвом філософії, що увиразнює панівний погляд на людину та її місце у світі.

Велике значення для формування образу освіти, гадає П. Ліницький, мають погляди на те, які сили керують людською діяльністю. Загалом людству відомо лише три способи проявлення своїх духовних сил – у мистецтві, релігії та науці. Але ще жодна історична доба не спромоглася цілковито реалізувати їхній потенціал. <…> Проте, наголошує він, жодний із випробуваних людством освітніх пріоритетів сам не забезпечить повноти людського існування. Лише взаємодія, органічний синтез науки і релігії, що надихає і мистецтво виконувати своє одвічне завдання – втілювати прекрасне, дозволять наповнити процес освіти глибоким і багатогранним змістом. Зрозуміло, цей синтез – винятково прерогатива філософії, але не так званої наукової, а метафізичної, придатної для утворення на основі синтезу віри і знання широкого ідеалістичного світогляду, що підносить над тверезими розрахунками щохвилинної користі й пропонує погляд вічності.

М. Маккавейський наголошує, що в освітньому дискурсі, крім настроїв історичної доби, діють «особливі умови національного

180 Кузьміна Світлана. Філософія освіти та виховання у Київській академічній традиції XIX -

початку XX ст.: Монографія / Світлана Кузьміна. - Сімферополь: Н. Оріанда, 2010. – 552 с. – С. 349 – 362.

690