Освітологія хрестоматія

РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти

-невідповідністю пасивного викладання інтерактивній культурі сучасного соціокультурного освітнього середовища, що складається в суспільстві, і обмеженими можливостями класноурочної системи навчання;

-низькою культурною писемністю випускників, зниженням культурного рівня спілкування, тих хто вчиться, одноманітністю шкільного середовища, однолінійністю навчання, падінням мотивації дітей до навчання;

-спробами уніфікувати, стандартизувати освіту, низькою культурою управління, домінуванням установок адміністрації, непродуманою політикою держави у сфері освіти, яка більшою мірою будується на спробах розширити контроль, а не забезпечити реальні умови інноваційного розвитку.

Усе це вимагає нових культуровмісних проектних, організаційних

іпедагогічних рішень, осмислення всіх процесів в поняттях культурології освіти. Освіта (на рівні її теорії і практики) підійшла до певної межі, стало зрозуміло, що потрібні інші підходи до організації життєдіяльності школи. Проблеми можна вирішити, ставлячи нові, культурні цілі загальної освіти, а не деталізуючи або варіюючи її колишні знаннєві (академічні) завдання.

Культурологічний підхід, як сукупність методологічних і методичних принципів трактування освіти з позицій культури, заклав основу для інтеграції багатьох інноваційних ідей і створення культуровідповідної моделі освіти, що базується на розвитку творчого потенціалу дитини. <…>

Культурна парадигма освіти. На відміну від основних елементів традиційної знаннєвої парадигми, домінуючої сьогодні у шкільній освіті (повідомлення вчителя, передача інформації і вимога її адекватного засвоєння учнями, усні і письмові відповіді учнів на питання/завдання вчителя), культурна парадигма будується на іншому базисі – створенні самостійних культурних текстів самого учня, що передбачає іншу позицію і учня, і вчителя, який повинен уміти цей текст у кожному своєму учневі побачити, зрозуміти і допомогти виразити. <…>

Принцип культуровідповідності, культуровідповідна школа.

Культуровідповідність – один з провідних принципів освіти,

проголошений (поряд з принципом природовідповідності) ще

711

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Дістервегом, який характеризував культуру і культурне середовище як визначальні умови розвитку, виховання і навчання дитини в єдності її індивідуальних, національних і загальнолюдських основ. При цьому культуровідповідність, за Дістервегом, – відповідність освіти вимогам часу, розвитку кожної людини і того рівня культури, на якому знаходиться народ. Сьогодні, відповідно до вимог часу, трактування культуровідповідності розширюється. Воно включає наступні ідеї:

•самовизначення і самореалізація зростаючої людини в сучасній культурі;

•прийняття різноманіття, властивого глобальній культурі, культурній толерантності;

•активна участь дітей і дорослих в культурних подіях і створення таких культурних подій в школі і поза нею.

Це змінює не лише зміст, але і якість освіти. «Якість освіти» треба розглядати як певну «культуру освіти», оскільки один з основних сенсів культури якраз і полягає у визнанні «обробленої», «високої організованості», «впорядкованості», «зразковості» явища. Тому якість освіти – не просто її цивілізаційна оснащеність, співвіднесена з результатами, але і відповідність високому рівню соціальних і особистих потреб. <…>

Сисоєва С.О.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ КОНЦЕПТИ ОСВІТОЛОГІЇ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ПОЛІКУЛЬТУРНОГО

СУСПІЛЬСТВА185

<…> Освіта завжди була особливою функцією суспільства й держави, спрямованою на формування й розвиток соціально-значущих якостей кожної людини. Як соціальне й культурне явище, освіта є атрибутом людства, невід’ємним його супутником у поступальному русі еволюційного розвитку. <...>

185 Сисоєва С.О. Культурологічні концепти освітології в контексті розвитку полікультурного суспільства / С.О. Сисоєва / Edukacja w społeczeństwach wielokulturowych. – Redakcja: W. Kremień, T. Lewowicki, J. Nikitorowicz, S. Sysojewa. – Warszawa: Wyższa Szkoła Pedagogiczna, ZNP Uniwesytet w Białymstoku, 2012. – С. 131 –145.

712

РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти

Сучасність висуває проблеми, вирішення яких потребує розвитку системних наукових підходів в галузі гуманітарного знання. Гуманітарні науки вивчають явища, що відносяться до гуманітарної реальності. У такому ракурсі виникають особливі рефлексивні відносини між дослідником і явищем, що вивчається, оскільки вони мають приналежність до одного плану – культури, духу, свідомості тощо. <...>

У сучасному поліетнічному та полікультурному суспільстві все гостріше відчувається потреба в новому типі соціальних відносин, що будуються на принципах діалогу і толерантності, міжнаціонального спілкування. Вирішення цієї проблеми значною мірою залежить від активного залучення потенціалу освітньої галузі, оскільки сфера освіти надає унікальну можливість спланованого впливу на процес формування життєвих орієнтирів молоді та відповідно на майбутнє тих народів, до яких ця молодь належить. Сфера освіти як соціокультурна система забезпечує культурне наслідування (трансляцію культурних норм, цінностей, ідей); розвиток людської індивідуальності; підготовку людини до успішного існування у соціумі, власній культурі, полікультурному середовищі; прилучення людини до культури, включення її в світ людської суб’єктності; вплив на формування суспільної свідомості та свідомості кожної людини. Саме тому, вітчизняні науковці, аналізуючи взаємозв’язок культури і освіти, розглядають проблему полікультурності переважно в площині культурології, а саме в історико-культурному контексті; в аспекті діалогу культур та становлення особистості; у контексті культурологічної підготовки вчителя. <...>

Суттєва відмінність об’єкту дослідження освітології від інших гуманітарних наук полягає у тому, що освітологія є своєрідною освітньою синергетикою для дослідження сфери освіти. Такий синергизм найбільш яскраво виявляється при дослідженнях освіти як складової культури, унікального соціокультурного феномену, що розкриває взаємозалежність і взаємозумовленість множинності культур і освітніх систем, що їх відображають, взаємовплив культури та освіти. Такі дослідження, на наш погляд, є об’єктом культурології освіти – складової освітології.

713

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Аналізуючи значення культурології освіти для гуманізації життєдіяльності суспільства, треба підкреслити, що освіта та культура в їх синергизмі залишаються провідними чинниками суспільної гуманістичної практики та здійснюють значний вплив на розвиток усіх сфер суспільства; забезпечують розвиток суспільного та індивідуального інтелекту, духовності народу, підвищують культурний та освітній рівень суспільства, безпосередньо впливають на формування людини як освіченої. Культурологія освіти сприяє створенню такого освітнього простору, де найбільш повно взаємодіють різні культури, формується толерантність і повага до Іншого та культури Іншого, відбувається усвідомлення, що глобальна культура складається з різних культур, множинність яких і створює її унікальне забарвлення й забезпечує здатність до саморозвитку як її цілісності, так і кожної її складової. Саме хаотичне поєднання різних культур, які здаються несумісними й протилежними, створюють ту неврівноваженість глобальної культури, яка народжує універсальні цінності, що сприяють її розквіту та стійкому розвитку земної цивілізації. У практичній площині культурологія освіти може сприяти розробці освітніх соціокультурних технологій, спрямованих на вирішення проблем полікультурної та міжкультурної освіти, забезпечення впровадження в освітній сфері культурологічного підходу, осмислення таких понять, які виникають на стику освіти і культури (педагогічна культура, професійна культура тощо), формування змісту освіти на засадах культурологічного підходу. Культурологія освіти здатна, на нашу думку, якщо не подолати, то зменшити розрив у традиціях спілкування старшого та молодшого покоління, подолати уніфікацію поглядів людства, вирівнювання особистісних характеристик.

Таким чином, культурологія освіти як складова освітології, концептуально огортає проблеми полікультурного світу, культурологічні проблеми освіти та освітні проблеми культурології. Розвиток культурології освіти, на наш погляд, буде сприяти гармонійному співіснуванню культурних відмінностей в умовах глобалізації, які толерантно можна розглядати як чинник активізації суспільного, політичного та економічного розвитку світової спільноти.

714

РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти

Прокопенко І.Ф.

УЧИТЕЛЬ І ПОЛІКУЛЬТУРНА ОСВІТА186

Як і в попередні історичні періоди, вчитель не втратив функції носія інформації, транслятора досвіду попередніх поколінь. Але в умовах, коли Україна у своєму розвитку намагається не відставати від Європи і в цілому від цивілізованого світу, який швидко рухається до нової якості суспільства – суспільства знань, тобто суспільства, в якому інформація і технології починають диктувати лінію поведінки людей, учитель уже не єдиний, хто виступає носієм нової інформації для учня. За цих умов суспільна роль учителя не зменшується, а навпаки, модифікується і значно зростає. Динамічний поступ людства вимагає від школи і вчителя швидко реагувати на виклики сучасності, змінюючи форми і методи організації навчально-виховного процесу. Учитель, як і раніше, відповідає перед державою за формування суспільного здоров'я, за збереження і підтримку самобутності народу, повернення історичної пам'яті, формування толерантного, полікультурного суспільства. Тим, хто опікується підготовкою сучасного вчителя, слід пам'ятати, що перелічене у шкільній або освітній практиці стало елементом змісту і якості освіти, а не виноситься, як раніше, за дужки основного навчально-виховного процесу. Формування освіченого українця: громадянина, патріота, професіонала – не факультатив, а основоположна функція освіти і держави. <…>

Логіка розвитку науки, освіти і суспільства показує, що майбутнє за полікультурною освітою. Концепція сучасної освіти в Україні, у тому числі в нашому регіоні, розглядає її як цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини, суспільства та держави. <…> Освіта у сучасному розумінні, що знаходить підтвердження в законах та інших нормативних актах про освіту, не зводиться до суми знань, умінь і навичок. Вона містить розвиток Богом даних, або природних здібностей людини, виховання високої моральності, виваженого ставлення до світу, до інших людей, до самого себе.

186 Прокопенко І. Ф. Учитель і полікультурна освіта / І. Ф. Прокопенко // Педагогічна і психологічна науки в Україні /відп. ред. О. В. Сухомлинська. – К.: Педагогічна думка, 2007 – Т. 1. Теорія та історія педагогіки. – С.128 – 135.

715

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Виховання, навчання і саморозвиток – взаємопов'язаний процес. Саме тут людина оволодіває необхідними знаннями, саме тут засвоює культурні цінності, набуває досвіду спілкування, залучається до соціокультурного досвіду людства.

Формування вчителя на засадах полікультурної освіти передбачає спрямування змісту освіти і педагогічного процесу на формування у студентів готовності до усвідомленого вибору моральних цінностей і продуктивної професійної діяльності в умовах культурного і політичного розмаїття у суспільстві. Нагадаємо, що ідеї багатокультурності суспільства і полікультурної освіти не є продукт сучасної епохи. Ще у «Панпедії» Я. А. Коменського (XVI ст.) важливу роль відведено вихованню у молоді уміння жити в мирі з іншими, виконувати взаємні обов'язки, поважати і любити людей. <…>

Зауважимо, що в умовах глобалізації й антиглобалізаційних викликів завдання підготовки вчителя до життя і діяльності у багатокультурному світі назване в числі пріоритетних у документах ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи.

Сьогодні і надалі однією з основоположних функцій школи є навчання людей уміння жити разом, уміння перетворити існуючий взаємозв'язок держав і етносів у свідому солідарність. З цією метою освіта, а отже, і вчитель, повинні сприяти тому, щоб, з одного боку, людина усвідомила своє коріння і визначила те місце, яке вона посідає у світі, а з іншого, – прищепити їй повагу до інших культур, інших людей. Це інше і складніше від ідеї пролетарського інтернаціоналізму. У нашому розумінні, полікультурна освіта є важливим механізмом залучення молоді як до рідної, української, так і світової культури.

Культурно освічений і вихований учитель – це вільномисляча, відкрита, толерантна особистість, здатна до усвідомленого морального вибору у світі різноманітних культурних цінностей, до духовноморального самовдосконалення і творчого саморозвитку.

Сказане дозволяє дійти висновку: навчати і виховувати майбутнього вчителя тільки з допомогою теоретичних конструкцій неможливо. Справжня полікультурна система педагогічної освіти передбачає еквівалентний загальнотеоретичній підготовці практичний вишкіл, який уже не може обмежуватися обсягом ознайомчих і педагогічних практик. Він передбачає інтенсивне практичне значення мов, культури і побуту інших народів. <…>

716

РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти

Завдання педагогічного університету – поєднати освіту і культуру, їх єдність і багатоаспектність, а культурні досягнення народу як складову світової культури. Визнано, що етнічна культура розуміється як віддзеркалення способу життя народів, що населяють Україну, їхніх віросповідань, етнічних цінностей, життєвих пріоритетів, зумовлених історичними, географічними, ментальними та іншими особливостями етносу. Українська культура вбачається як сукупність матеріальних і духовних досягнень народів, об'єднаних традиціями сумісного проживання, державністю, економічними зв’язками, об’єднаних внеском у розвиток освіти, науки, літератури, мистецтва, спорту та інше.

Світова культура визначається як результат матеріальної, наукової і художньої творчості різних народів, стану їхньої освіти і добробуту, об'єднаних загальним світовим простором.

Полікультурна освіта розпочинається із засвоєння людиною ціннісних уявлень, що є загальновизнаними у навколишньому соціальному середовищі. Підготовку вчителя до самостійного життя у багатокультурному суспільстві слід розпочинати, спираючись на різноманітні морально-етичні цінності, що сформувалися протягом розвитку людства.

Це насамперед стійкі уявлення про добро, красу, кохання, істину і інші, що мають загальнолюдську цінність, сприймаються і поділяються більшістю людей у всі часи й епохи.

Без перебільшення високим і потужним виховним потенціалом наділені цінності культури українського народу: миролюбність, відкритість, працелюбність, безкорисність, уміння співчувати чужому горю як власному, ставити суспільний обов'язок вище власного.

У полікультурній підготовці вчителя важливо також передбачати вивчення культурних цінностей інших народів, що мешкають в Україні, та народів світу, зокрема таких, як мужність, безмежна повага до батьків і старших, непоказна гостинність, відвага.

Враховуючи геополітичне місце України, джерелом полікультурної освіти мають стати як західні уявлення про самобутність і самодостатність людини, свободу, рівність, підприємливість, бережливість, так і східні, в яких знаходять місце ідеї самопожертви, ненасильства, виваженості.

717

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Головне полягає у тому, щоб ціннісні орієнтири сприяли моральному удосконаленню людини, її переходу від біологічного єства до культурного, збагачували інтелектуальну й емоційну сфери життя, допомагали становленню гуманістичного світогляду.

Метою полікультурної освіти у педагогічному університеті як передбачуваним результатом реалізації його завдань і змісту є формування особистості дипломованого професіонала як культурно збагаченої й освіченої людини, здатної до успішної самореалізації і високопродуктивної професійної діяльності в умовах полікультурного суспільства, людини, яка має гуманістичний світогляд і навчена жити у мирі і злагоді з носіями різноманітних культур.

Коротко основні завдання полікультурної підготовки вчителя можна окреслити так:

-оволодіння студентами знаннями про культурне розмаїття

світу;

-формування уявлень про культурні відмінності як джерело суспільного прогресу і самоудосконалення;

-виховання поважного ставлення до рідної (материнської) культури;

-стимулювання пізнавального інтересу до інших культур;

-розвиток знань, умінь і навичок міжкультурного спілкування. Вирішення, поряд з іншими, цих завдань складає зміст

полікультурної освіти. <…> Відповідно до мети і завдань зміст полікультурної освіти

передбачає три основних компоненти:

-засвоєння відповідних знань;

-оволодіння способами і методами міжкультурної взаємодії;

-формування гуманного ставлення як ціннісної основи зв'язку людини з різними сторонами й об'єктами реальної дійсності.

Знання як визначальний чинник полікультурної освіти висвітлюються у поняттях і категоріях, що характеризують сутність культури у її багатоаспектних проявах, функції культури у професійній діяльності, повсякденні факти дійсності і науки, пов'язані з культурою

іміжкультурним спілкуванням. <…>

У сучасному світі, що тяжіє до глобалізації, особливого значення набуває засвоєння змісту понять світова культура, спільність різних культур, багатобарвність культур, їх відмінності та особливості,

718

РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти

взаємозв'язок і взаємний вплив культур, міжкультурна комунікація. <…>

Важливим компонентом полікультурної освіти є норми ставлення людини до себе, інших людей, навколишнього світу. Цей компонент також тісно пов'язаний зі знаннями й уміннями. Особливого значення набуває гуманне ставлення до тих чи інших об'єктів і суб'єктів культури. <…>

Усистемі полікультурної педагогічної освіти провідна роль належить мовам – носіям культури. Мова як неперевершений здобуток людства є найважливішим засобом формування ціннісних орієнтацій і світогляду. У мові найбільш повно висвітлюється динаміка розвитку відносин між представниками різних народів.

Кожна мова, віддзеркалюючи реальний світ по-своєму, формує ту сукупність концептуальних знань про дійсність, яка накопичується і зберігається у лексико-семантичній системі мови і формує національно-мовну картину.

Упедагогічному університеті освітній стандарт, узгоджений з критеріями полікультурної освіти, повинен уже на цьому історичному етапі передбачати професійне володіння як мінімум трьома мовами.

Важливо переконати студента, що оволодіння багатьма мовами може бути продуктивним тільки у процесі міжкультурної комунікації, яка визначає розгортання цивілізаційних взаємовідносин для досягнення гармонії у світовому співтоваристві. Така ж роль повинна відводитися й іншим чинникам полікультурної освіти.

Голубенко О.Л., Чурсін М.М., Гайдуков В.Ф.

ПРО КУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ І ВЕКТОР ІННОВАЦІЙ В ОСВІТНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ВИЩОЇ ШКОЛИ187

<…> Нововведення у вищій освіті часто розглядаються саме як самостійні цінності, залучаючи учасників освітньої діяльності до неперервного поступального руху, якому немає ні передиху, ні

187 Голубенко О. Про культурний аспект і вектор інновацій в освітній діяльності вищої школи / О.

Голубенко, М.Чурсін, В. Гайдуков // Педагогічна і психологічна науки в Україні (до 15-річчя АПН України) / ред. колегія Сухомлинська О.В., Бех І.Д., Луговий В.І. – К.: Педагогічна думка, 2007. – Т.4. Педагогіка і психологія вищої школи. – 439 с. – С. 108 – 122.

719

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

закінчення. Освіта стає неперервною і поширюється на весь період професійної діяльності людини, тобто практично на все активне життя. Виникає, як пишуть В. О. Кутирьов і І. С. Іванова, Homo studiosus. Проте, кризу освіти все-таки убачають в тому, що вона «повернена до минулого», не «встигає за новітніми досягненнями науки», «погано оснащена засобами навчання». У кризовому стані не освіта сама по собі, а людина в ній. І те, в чому ентузіасти необмеженої інформатизації (технологізації, комп'ютеризації, фантоматизації, автоматизації) вбачають вихід із кризи, її породжує і поглиблює. Суть кризи освіти у зведенні в ній цілісної людини, повноти її буття до усвідомленості, до голого інтелекту, до примітивного інформаційного комплексу, який, порівняно зі штучними носіями інформації, демонструє свою застарілість і нездатність. Ніяк за ними не встигнути! Це результат не браку, а надлишку інформації, яка пригнічує інші сфери духу, взагалі життя. У людей, у тих, хто вчиться, виникає «нетравлення голови» з різними наслідками, що раз за разом випливають звідси. Усі стурбовані не істиною або благом і часто навіть не практичним результатом, а отриманням нової інформації.

У цьому зв'язку корисно пригадати про досвід подолання інформаційної кризи, що є в науці. Ця криза виникла, як відомо, у тому числі і внаслідок появи нових інформаційних технологій, стимулюючих зростання інформаційних потоків у науковій сфері. Інформаційні технології, з іншого боку, стали і засобом подолання інформаційної кризи в науці. «Постійно діючим» прикладом подібної технології є Інтернет. <…>

Перетворення знання, інформації в свого роду «навколишнє середовище» ставить питання про те, що, може, в школу, в інститут треба «ходити жити». Що освіта в цілому має орієнтуватися не стільки на технічні науки, скільки на екологію і гуманізм. І вже потім, на цій базі забезпечувати спеціалізацію. Кажучи більш концептуально, вона має бути калькою не з науки, а з культури, залучати також до мистецтва, релігії, моралі, учити правил поведінки і т.ін.

Таким чином, поява нового покоління людей – homo studiosus, homo internetus, живильним середовищем для яких стали комп'ютери й відомі три W (World Wide Web – всесвітня мережа), призводить до створення нового, постіндустріального суспільства, девізом якого є гасло: «Хто володіє інформацією, той володіє світом».

720