Освітологія хрестоматія

РОЗДІЛ ІV. Управління освітою

–влади, що зберігають єдине освітнє середовище та підтримують впевненість у тому, що академічні заклади захищають національні інтереси;

–інформації, що забезпечують звітність системи вищої освіти перед громадськістю (споживачами освітніх послуг), більшу прозорість цієї системи (адже точна інформація спрощує визначення попиту та пропозиції споживачів, стимулюючи в такий спосіб ринкові сили);

–фінансові, що пом’якшують негативний вплив ринку (наприклад, фінансування фундаментальних досліджень) і послуговують засобом мотивації та корекції діяльності закладу.

Незважаючи на важливість державного управління університетом питання його автономії є актуальним. Автономія у процесі реформування вищої школи надає закладам (залежно від рівня акредитації) права самостійно розробляти й затверджувати навчальні програми, запрошувати на контрактній основі викладачів та вчених (з інших закладів, регіонів, країн), визначати зміст освіти, тобто активно запроваджувати механізми академічної демократії. Академічна автономія передбачає комплекс прав і обов’язків, якими користуються працівники вищої освіти та студенти, з обов’язковою підзвітністю вищому органу управління. Згідно з принципом «академічної свободи» університети мають бути позбавленими будь-якого тиску на державному чи на міжнародному рівнях. Навпаки, саме вони повинні вказувати політичній владі шляхи розвитку суспільства, визначати цілі та методи їхнього досягнення. Зрозуміло, що «академічна свобода» не припускає анархії та повного заперечення підзвітності університету відповідним державним органам, громадськості. <...>

Надання університету свободи досліджень, творчості та викладання означає серйозне обмеження повноважень державних органів управління, оскільки навчальні заклади дістають право самостійно формувати власну освітню й наукову політику. Завдяки цьому колегіальні органи управління вищою освітою <…> отримують більшу владу.

Ефективність управління вищою освітою залежить від чіткого визначення місії, основних цілей системи. До цього слід залучати: вищі органи управління, котрі встановлюють основні вимоги до кінцевого

551

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

продукту системи (директивні органи); керівну систему, вимоги якої формуються у вигляді обмежень щодо якості кінцевого продукту; освітнє середовище, тобто елементи оточення, що стосуються кінцевого продукту, виступаючи споживачами або учасниками виробництва продукту; саму систему вищої освіти, яка, окрім місії, має і власні цілі, що також трансформуються у вимоги до кінцевого продукту. <...>

Хто ж володіє юридичними повноваженнями стосовно визначення, встановлення цілей освітніх систем? В Україні законодавчу силу мають укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, закони, прийняті Верховною Радою України. Разом із тим необхідно визнати, що законодавчі органи встановлюють надто загальні цілі. <...>

Національне освітнє законодавство спирається на Конституцію України. Воно включає нормативні акти для освітніх закладів, програму Міністерства освіти, науки, молоді та спорту України, бюджет освітньої системи, регулює питання професійної підготовки, діяльність приватної освіти.

Держава, як творець освітньої політики, постійно зустрічає на своєму шляху педагогічні, економічні, юридичні, бюрократичні та інші проблеми, які є предметом вивчення та дослідження. Державні органи управління освітою зобов’язані проводити поточну експертизу, аналізувати проблему та знаходити засоби її розв’язання.

Державна освітня політика в умовах побудови громадянського суспільства повинна:

−мати системний характер, бути тільки комплексною та охоплювати всі сфери людської життєдіяльності;

−ґрунтуватися на власних матеріальних, фінансових, кадрових та інших ресурсах; використовувати інвестиційний потенціал Європейської спільноти та внутрішніх джерел;

−створювати умови для вирішення освітянських потреб та проблем населення;

−залучати громадськість до управління національною освітою;

−забезпечувати формування загальнолюдських та національних цінностей.

552

РОЗДІЛ ІV. Управління освітою

М. Вебер визначив три типи легітимного державного управління: раціональний, патріархальний та харизматичний. Стосовно цих трьох типів можна констатувати, що в державному управлінні ідеєю університету переважає раціональний тип, хоча його реалізація далека від ідеалу. Раціональність не повинна базуватися на обмеженості ресурсів і мати характер «підтримки життєздатності», як це відбувається в українській освітянській практиці. Раціональність повинна полягати в максимальній можливості та спроможності використати ресурси галузі (університету) та їх примножити. Обов’язково йдеться про реінвестиції ресурсів університету в національний соціально-економічний комплекс. Даний тип є принципом, реалізуючи який держава сама стає конкурентоспроможною, так само як стають конкурентоспроможними громадяни (випускники університетів).

У реалізації патріархального типу спостерігаються певні суперечності. Від патріархальності власне українського університету (Острозька академія, Києво-Могилянська академія) не залишилося майже нічого. Патріархальність сучасного українського університету більше схожа на радянську патріархальність. Мається на увазі застарілість управлінських структур, стереотипні підходи до формування завдань навчального закладу, бюрократична відсутність мобільності більшості університетів.

Аналізуючи харизматичний тип легітимного державного управління, можна дійти висновку, що його реалізація відбувається локально на прикладі декількох навчальних закладів в Україні. Серед них можна назвати відновлену Києво-Могилянську академію, класичні університети в Києві, Харкові, Львові, національні політехнічні університети та ін. <...>

Державне опікування галуззю освіти можна розглядати в кількох аспектах – соціальному, політичному, правовому, соціологічному, організаційному, процесуальному, моральному. Додамо, що, поряд із зазначеними, можна виділити також фінансовий, економічний, культурологічний та інші аспекти державного опікування галуззю освіти. Разом із тим у державному управлінні університетом спостерігається посилення позиції державного регулювання. Це зумовлюється тим, що, по-перше, університети в Україні розвиваються

553

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

врізноманітних формах власності (державні, комунальні, приватні) і говорити про їхнє пряме (безпосереднє) державне управління вже стає некоректним. По-друге, посилення децентралізації державного управління університетом дає підстави збільшувати колегіальність, корпоративність в управлінні ідеєю університету, що віддзеркалюється

вбагатоаспектності стратегій розвитку навчальних закладів у довгостроковій перспективі. Отже, потребують розвитку та активізації різноманітні методи державного регулювання університету, зокрема такі:

−прямі: нормативно-правові акти (закони, постанови), державні цільові комплексні програми, обсяги фінансування, державні замовлення, державні стандарти, ліцензії, квоти, ліміти;

−непрямі: фіскальна політика.

Нагромаджені протягом років незалежності України досвід та аналітичний матеріал дозволяють визначити основні, найбільш концептуальні недоліки загальної системи державного управління, а саме:

−система державного управління не завжди виступає адекватною стосовно об’єкта управління;

−розвиток системи державного управління загалом відстає від розвитку системи освіти;

−у системі державного управління відбуваються не системні, а локальні зміни, що ускладнює досягнення результатів в освітній галузі.

<...>

554

РОЗДІЛ V. Економіка освіти

Огнев’юк В. О.

СИСТЕМА ОСВІТИ, СОЦІАЛЬНА СФЕРА Й РИНКОВА ЕКОНОМІКА: ПРОБЛЕМА ПОСИЛЕННЯ ВЗАЄМОДІЇ 149

Європейський і світовий досвід розвитку країн переконливо свідчить: чим вищий освітній рівень населення, тим заможнішим є народ, потужнішою держава, розвинутішими економіка й демократія.

У багатьох країнах освіта стала важливою складовою національного багатства; як сукупність компетенцій, вона є найефективнішим виробничим ресурсом, який, на відміну від зношуваної матеріально-технічної бази, постійно оновлюється, вдосконалюється, забезпечуючи сталий розвиток сучасних націй.

Сталий розвиток суспільства значною мірою визначається інтелектуальним і культурним рівнем населення, його соціальною захищеністю, станом охорони здоров’я. Адже інтегральним

показником успішності сучасного суспільства виступає не лише економіка, але й інтелектуальний, науково-освітній потенціал і здоров’я населення. Найрозвиненіші країни світу отримують майже 40 валового національного продукту винятково за рахунок віддачі від інвестування в освітній рівень населення. Інвестиції, спрямовані на розвиток системи освіти виявляються найефективнішими. Узагальнення 20 різних оцінок окупності витрат на середню освіту засвідчує, що ці величини змінюються в межах від 8 до 20%. За різними підрахунками у структурі валового національного продукту від 25 до 70% доходу може забезпечуватись за рахунок освіти. Відтак кожна інвестована в освіту одиниця витрат, як правило, дає не менше чотирьох одиниць прибутку, вираженого в грошовій формі. Підвищення освітнього рівня населення позитивно позначається на ефективному використанні матеріальних і людських ресурсів, створює оптимальні умови для інноваційного розвитку суспільства.

Ефективність інвестицій в інтелект нації зростає за умови випереджаючого розвитку системи освіти відносно стратегії розвитку економіки.

149 Огнев’юк В. О. Освіта в системі цінностей сталого людського розвитку /В. О. Огнев’юк – К.:

Знання України, 2003. – 450 с. – С.141 – 143; 146 – 148.

557

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Високорозвинені країни світу постійно збільшують асигнування на розвиток освіти. <…>

Про випереджаючий розвиток освіти можна говорити лише в контексті майбутнього, оскільки збанкрутіла ще за радянських часів економіка не була здатна підтримувати розвиток освіти. <…> Поступ суспільства до європейських стандартів життя може відбутися за умови розвиненої освіти, оскільки ефективність сучасного виробництва, впровадження високих технологій та перехід до інноваційного розвитку є неможливим без постійного зростання рівня інтелектуального потенціалу, широкого доступу до набуття якісної освіти. Саме освіта й наука можуть забезпечити інноваційний розвиток суспільства, й у цьому розумінні освіта стає інноваційною, тобто

такою, що постійно перебуває в процесі зміни змісту, методів і результатів відповідно випереджаючи потреби трансформаційного суспільства. Закладені в освіті методи діяльності, способи вирішення проблем, творчий підхід сприяють переходу всього суспільства до інноваційної моделі розвитку. <…>

Однією з причин відставання нашої освіти є недостатній обсяг фінансування, а відтак втрачені можливості щодо розвитку ресурсів галузі. На відміну від поширеного вживання терміна «матеріальнотехнічна база», поняття «ресурси галузі» є значно ширшим, оскільки включає не лише матеріально-технічну складову, але й людський потенціал, технології, інформаційні джерела тощо. <…>

Фондоозброєність галузі освіти сьогодні катастрофічно відстає від галузей матеріального виробництва, що засвідчує недооцінку взаємозумовленого вияву освіти та розвитку національної економіки. Позначається традиційний радянський стереотип щодо трактування сфер охорони здоров’я, освіти і культури як непродуктивних. <…>

Це зумовлює потребу в забезпеченні навчальних закладів новітніми засобами навчання з урахуванням норм і потреб педагогічного процесу. Новими бачаться й відносини між навчальними закладами та підприємствами різних форм власності, зокрема зацікавлення підприємств у підтримці навчальних закладів. <…>

Держава має запровадити програмно-конкурсні умови фінансування перспективних напрямів розвитку освіти, в яких братимуть участь підприємства, банки, фонди, громадські організації тощо.

558

РОЗДІЛ V. Економіка освіти

Кризові явища в економіці та освіті України тісно взаємопов'язані. Недостатній рівень освіти й кваліфікації фахівців, зайнятих у господарстві, позначається на ефективності економіки. <…>

В умовах реформування вітчизняної економіки слід визначити місце і роль освіти, що є основою людського капіталу й оновлення суспільства. <…>

Розробники програм реформування економіки, як правило, не пов’язують її прогнозований розвиток із розвитком системи освіти й науки. Навіть якщо питання освіти і науки присутні в урядових програмах, вони залишаються автономними у загальному їх контексті. Так закладається розрив між економікою та освітою, що практично унеможливлює системні зміни в суспільстві. Цей недолік значною мірою нівелюється активною позицією реформаторів системи освіти, які хоч і не мають прямого впливу на підготовку економічних програм, проте добре усвідомлюють взаємозв’язок розвитку освіти й економіки.

Інша тенденція спостерігається в країнах із розвиненою економікою, де освіта є важливим елементом стратегії економічного зростання. Прогнозування такого зростання та всебічне сприяння йому ввійшли до практики державного регулювання. Могутнім стимулом розвитку цієї сфери стало визнання й поширення теорії людського капіталу, внаслідок чого освіта перестала сприйматися як один з видів невиробничого споживання й почала трактуватися (відповідно до об’єктивної зміни її місця в суспільному відтворенні) як інвестиції в людський капітал, що не лише приносять економічні й соціальні дивіденди, але й стимулюють економічне зростання країни. <…>

Сисоєва С.О.

ОСВІТА ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ СУТНОСТІ ТА СОЦІАЛЬНОЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА 150

<…> Щоб визначити місце освіти в тій чи іншій економічній системі, необхідно насамперед виявити глобальні тенденції соціально-

150 Сисоєва С. О. Освіта і особистість в умовах постіндустріального світу: монографія / С. О. Сисоєва.

– Хмельницький: ХГПА, 2008. – 324 с. – С.16 – 26.

559

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

економічного розвитку. На сучасному етапі, коли індустріальна стадія цивілізації трансформується на постіндустріальну, інформація стає домінуючим чинником розвитку економіки, глибокої модифікації її структури. Формується нова економіка – інформаційна.

У60 – 70-ті рр. у розвинутих країнах були прийняті закони, які стимулювали діяльність держави і підприємців щодо розвитку інтелектуального потенціалу трудових ресурсів, за «інвестиціями у людину» шляхом відповідних пільг: податкових, кредитних.

УЯпонії Рада з розвитку економіки ще 1973 році прийняла розгорнуту концепцію «Про інтелектуалізацію народного господарства

ірозвиток можливостей населення», яка поклала початок процесу інтелектуалізації суспільної праці. В останні 15 років у розвинутих країнах були зроблені енергійні кроки щодо реформування системи освіти і підготовки кадрів. До кінця 80-х рр., наприклад, пройшли реформи освіти у Великобританії і Японії. Завершується така реформа в США, а у Франції почалася підготовка до її здійснення. У США вважають, що від стану американської освіти залежить економічна конкурентоспроможність країни, Англія проголосила своє кредо – «освіта, освіта й освіта» – і прийняла відповідну національну програму її розвитку. Ще на початку 90-х років А. Меддісон писав, що важливою характеристикою розвинутих капіталістичних країн є їхні зусилля щодо підвищення рівня освіти населення. Витрати на освіту в розвинутих країнах у другій половиш 90-х рр. знаходилися в межах 4,9

– 7,1% ВВП.

Дослідження, проведені Всесвітнім банком, свідчать, що найвищий рівень економічного росту у країнах, що розвиваються, за період із 1965 до 1987 року спостерігався там, де існував більш високий рівень загальної освіти.

Не випадково деякі країни світу прийняли державні програми переходу до масової вищої освіти як імперативу розвитку нової економіки.

У1997 році в Італії відбулася конференція на тему «Європейська програма змін у вищій освіті в XXI столітті», учасники якої зробили висновок, що для європейської системи освіти необхідність реформ

пов'язана з потребою адаптації освіти до мінливих соціально-

560