Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Освітологія хрестоматія

.pdf
Скачиваний:
145
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
4.02 Mб
Скачать

РОЗДІЛ ІV. Управління освітою

інтересів усіх її учасників і підструктур. Такий підхід передбачає врахування природовідповідної самоорганізації суб'єкта та об'єкта управління. При цьому цільові функції управлінських структур і об'єктів управління сполучаються через процеси діалогічної адаптації, що здійснюються внаслідок регулювання (взаємопристосування) цих функцій у ході супровідного освітнього моніторингу.

Висунута парадигма управління потребує теоретичного обґрунтування.

Перехід суспільства до ринкових відносин характеризується появою станів нестабільності як результату швидких змін і браку відповідної інформації, яка не встигає надходити до керівника й осмислюватися ним, що в управлінському процесі є причиною ситуації невизначеності. Це потребує переорієнтації світоглядних позицій керівників щодо організації процесу управління.

Так, основою традиційного управління є філософія детермінізму (причинної обумовленості явищ природи і суспільства) та діалектичний підхід до визначення сутності переведення об'єкта з одного стану в інший. В сучасних умовах ці філософські учіння набувають свого подальшого теоретичного розвитку й уточнення. Сьогодні все більш визнаною стає теорія нестабільності, що становить основу науки синергетики. <…> З позицій цієї науки, енергетичний та речовий приплив ззовні у середину системи (людини, організації, суспільства тощо) створює та деякий час підтримує стійку неврівноваженість, що є неприродним явищем. Для соціальних систем це можуть бути: приплив інформації, яка порушує внутрішню емоційну рівновагу людини; прихід дуже енергійного працівника в організацію, який намагається змінити встановлений порядок; зовнішня вимога, що не узгоджується з внутрішніми потребами людини, організації тощо. У відповідь на це система самостійно починає вирівнювати свій внутрішній стан шляхом встановлення енергетично-річового балансу. Процес вирівнювання здійснюється завдяки мимовільному встановленню взаємодії людей, що приводить до узгодження їхніх точок зору і кооперативної поведінки (відбувається процес самоорганізації). Результатом цього є поява нового стійкого стану системи (новоутворення) через саморозвиток. <…>

481

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

З позицій діалектико-детерміністської філософії розвиток є результатом боротьби протиріч з обов'язковою перемогою одного з них (хто не з нами, той проти нас). <…>

Синергетика розглядає розвиток як результат наближення (поєднання або сполучення) різних точок зору для досягнення спільної мети. З цих позицій, людина, яка має іншу точку зору, становить «горизонт» подальшого розвитку для кожного, хто її ще не розуміє. <…> Рушійною силою в цьому процесі є вже не керівник, а загальна мета, досягнення якої допомагає всім виконавцям впевнитися у своїх можливостях, відчути свою гідність, отримати визнання інших, забезпечити подальший розвиток своїх здібностей в інтерактивному процесі взаємодії під час виконання завдань. <…>

Поступово чисто субординаційні стосунки в сучасних умовах буття неминуче доповнюються колегіальними, партнерськими, утворюючи еволюційні перехідні форми і спрямовуючи розвиток управління за антропосоціальним напрямом, враховує не тільки потреби організації, а й потреби людей, які в ній працюють. <…>

У межах будь-якої взаємодії визначальну роль відіграє процес встановлення мети. Мета може бути ідеальною, тобто такою, яка є в нашій уяві і якої ми мріємо досягти, та реальною – такою, якої ми можемо досягти за конкретних умов.

Розглянемо питання визначення реалістичної мети діяльності людини.

Способом існування будь-якого соціального чи біологічного об'єкта у просторі і часі є рух. Рух обов'язково скеровується взаємодією зовнішніх і внутрішніх впливів.

Як і будь-який природний об'єкт, людина, яка має біосоціокультурну природу, перебуває у неперервному русі. Рухом для людини є її розвиток.

Поняття розвиток ми розуміємо як увесь процес змін людини в часі. Зміни можуть бути конструктивними та деструктивними. Конструктивні зміни ведуть до прогресу. Деструктивні – до регресу.

Основою розвитку є подолання суперечностей, що природно відбувається внаслідок зближення різних точок зору через їх діалогічне узгодження.

482

РОЗДІЛ ІV. Управління освітою

Основним інструментарієм розвитку людини є її діяльність, яка може бути примусовою або добровільною. <…>

Примусова діяльність здійснюється на основі зовнішнього управлінського впливу. Добровільна діяльність – на основі самоуправління.

Цілі людини не завжди відповідають цілям суспільства, держави, але можуть бути реалізованими тільки в узгодженні з ними.

Цілі суспільства і держави також не завжди відповідають цілям окремої людини, але можуть бути реалізованими тільки через діяльність людини.

Залучити людину до виконання зовнішніх для неї цілей можна, висунувши перед нею певні вимоги і одночасно створивши умови для її природного розвитку, що приводить до узгодження зовнішніх і внутрішніх вимог.

Людині, як і будь-якій природній системі, не можна «нав'язати» ззовні шлях розвитку, який не відповідає її базовим потребам, а відтак можна тільки сприяти або перешкоджати її власним тенденціям. <…> Тому і управління розвитком реалізується лише через самоуправління. <…>

Рух у просторі (розвиток людини) обумовлений взаємодією 3-х факторів: зовнішнім впливом (тиск ззовні), власним мотивом (внутрішній тиск) і випадковими обставинами (реалія). <…>

З посиленням дії будь-якого фактора дія інших, природно зменшується, і навпаки. Ми спроможні регулювати тиск і напрям зовнішнього впливу або умов (створювати відповідні ситуації), змінюючи таким чином формування внутрішніх мотивів діяльності у потрібному для організації напрямі через діалогічне «треба», «хочу», «можу».

Інакше кажучи, це формування стратегії управлінської взаємодії, яка передбачає сприяння у визначенні та досягненні особистістю власних цілей завдяки забезпеченню реалії їх виконання через узгодження з зовнішніми цілями та умовами (врахування ситуації, що реально складається). <…>

Підсумовуючи викладене вище, зауважимо, що перетворення в сучасній Україні вимагають від людини вільної орієнтації в нестабільних умовах буття. Для цього потрібно мати активну життєву

483

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

позицію, вміти брати на себе відповідальність, оперативно приймати рішення тощо. Формування таких якостей людини потребує зміни міжсуб’єктних відносин у всій вертикалі управління освітою, в т.ч. загальною середньою (від учня до Міністерства освіти України).

Передусім це стосується переорієнтації мети діяльності: від колективної до особистісно-орієнтованої. <…> Це вимагає пріоритетного визнання розвитку людини з боку всіх суб’єктів управління загальною середньою освітою. <…>

Найкращим способом управління є поєднання зусиль першої особи та виконавців, тобто управління через самоуправління. <…>

Поєднання управління і самоуправління дає змогу:

1.Визначити межі зовнішніх вимог і реальних обставин, в середині яких можлива реалізація власних потреб об'єкта.

2.Виробити мету діяльності на основі узгодження зовнішніх вимог, власних потреб і реальних обставин.

3.Об'єкту – забезпечити реалістичність досягнення мети, суб'єкту

отримати сигнал про відповідність висунутих вимог можливостям об'єкта і, у разі необхідності, провести відповідне коригування вимог. <…>

Отже, основними ідеями викладеної нами філософії управління в перехідному суспільстві є такі:

1.Визнати пріоритетними в освіті розвиток людини та її діяльність як засіб цього розвитку.

2.Діяльність і розвиток спрямовувати по шляху, який узгоджує вимоги людини, суспільства, держави і враховує реальні обставини.

3.Поєднувати процеси управління і самоуправління, забезпечуючи спрямовану самоорганізацію, яку здійснює сама людина в усвідомлених нею межах.

Усе це можна висловити у такій надідеї: з метою забезпечення коеволюції людини, суспільства і держави створити умови для природної самоорганізації людини в усталених межах узгоджених вимог до самої людини, суспільства, держави і реальних обставин.

484

РОЗДІЛ ІV. Управління освітою

Олійник В.В.

УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ В УМОВАХ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ133

Зрозуміло, що Україна може відбутися як велика держава лише на засадах створення такої сучасної соціальної системи, яка відповідатиме принципам гуманізму та демократизації, збереженню національних скарбів і водночас визнання загальнолюдських цінностей як основи суспільного буття. Це можливо, насамперед, за умов ефективного функціонування галузей виробництва країни з метою забезпечення основних потреб населення, гарантування достатнього рівня життя кожного громадянина.

Вирішення цих складних проблем вимагає перетворення інтелектуальної і професійної діяльності громадян на вирішальний чинник суспільного і науково-технічного прогресу. Природно, що при цьому провідну роль має відігравати освіта. <…> Проте для забезпечення необхідної її якості виникає потреба у розгляді самої освіти як окремого соціального явища, яке водночас є специфічною соціальною системою.

На даний час у державних документах освіта трактується як галузь народного господарства або просто освітня галузь. Таке означення споріднює її з усіма іншими галузями, наприклад металургійною, хімічною, вугільною тощо, що надає правові підстави для відповідного розрахунку суспільних витрат на її утримання. <…>

Ставлення до освіти лише як до окремої галузі значною мірою зумовлює такі дії держави, як невиправдане збільшення або зменшення витрат на цю галузь, закриття або відкриття певних освітніх установ, підготовка освітніх кадрів на загальних засадах. Майже не враховується той факт, що освіта здійснює підготовку фахівців для всіх без винятку ланок виробництва і культури. Освіта за своєю сутністю є міжгалузевим утворенням. А якщо це так, то, мабуть, є сенс переглянути доцільність означення освіти як галузі.

Як відомо, освіта за своєю сутністю є механізмом забезпечення існування людства, ознакою його соціально-духовного прогресу,

133 Олійник В. В. Управління підвищенням кваліфікації працівників профтехосвіти в умовах трансформації суспільства / В. В. Олійник. – К.: [б. в.], 2009. – 101 с. : іл. – Бібліогр.: – С. 89 – 101.

485

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

формою передачі інформації з покоління в покоління. Зупинити освітній процес означало б зупинити не лише розвиток, а й навіть саме фізичне існування людства, оскільки без оволодіння засобами виробництва, виробничим досвідом, які є в розпорядженні цивілізації, людство не здатне елементарно існувати, а повернутись до тваринного стану воно вже неспроможне.

Єдино можливим тут стає забезпечення нескінченного перебігу потоків інформації, засвоєння та відтворення надбань культури, прогресивного суспільного досвіду, найбільш ефективною формую оволодіння якими є освіта. Отже, освіту варто розглядати не лише як міжгалузеве утворення, а як базовий елемент соціальної організації людства.

Основною метою управління освітою сьогодні стає забезпечення гарантії ефективного освітнього розвитку громадян, досягнення ними такого освітнього рівня, який адекватний не лише індивідуальним потребам, а й реальним потребам розвитку держави. Тому як світовій освітянській практиці, так і українській, притаманний постійний пошук методологічних засад і організаційних форм створення ефективної системи управління освітою. Ускладнює цей процес той факт, що сьогодні існує ряд проблем, які концентруються у двох вимірах і вимагають постійного організаційного і творчого узгодження.

Перший вимір обумовлюється необхідністю знаходження оптимального співвідношення між професійною та загальною культурою людини. Сутність другого виміру становлять проблеми співвідношення між станом суспільства і рівнем освіти громадян.

З методологічної точки зору механізм взаємозв’язку культури та освіти, який становить сутність першого виміру, може бути охарактеризовано таким чином. Загальна культура суспільства ґрунтується на певних матеріальних, духовних та організаційних засадах, які, з одного боку, становлять її зміст, а з іншого – є чинниками і механізмами, що допомагають людині пристосуватися до її основних надбань. Неможливість визначення меж загальнолюдської культури та нескінченне розгалуження існуючих напрямів її розвитку призвели суспільство до усвідомлення необхідності здійснити умовний розподіл її основних надбань на окремі сфери: загальну та професійну культури. При цьому саме на освіту як головну інституцію неперервної

486

РОЗДІЛ ІV. Управління освітою

трансляції культурного знання та загальнолюдського досвіду суспільством було покладено функцію адаптування людини до умов існування у соціумі.

Тому такого важливого значення і набув у суспільстві рівень освіченості людини, тобто якість і кількість її знань, сукупністю яких і визначається роль та життєдіяльний статус індивіда. У зв'язку з цим у практичній освітянській діяльності і виникають проблеми зазначеного нами першого виміру – проблеми, пов'язані з пошуком оптимального співвідношення загальнокультурного та професійного знання, яке освіта на кожному етапі розвитку суспільства мас надавати індивідові.

У межах другого виміру особливого значення набуває стан соціальної системи. У цьому вимірі освітні потреби людини повинні узгоджуватись із рівнем розвитку держави. При цьому цілком зрозуміло, що держави з визначеним соціальним шляхом і стабільним розвитком, і держави, що знаходяться у перехідному стані, з притаманними йому певною невизначеністю та нестабільністю, вимагають різних освітніх систем. При визначенні основних ознак цих систем значущим є ряд факторів, що характеризують стан суспільства: національний менталітет (суспільні цінності, норми, традиції), державний устрій, стан економіки, рівень правового забезпечення, рівень освіти, що склався, демографічна ситуація тощо.

Дзвінчук Д.І.

ЦЕНТРАЛЬНІ ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ В ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ134

Сутність управління як одного з різновидів спільної діяльності зводиться до координації зусиль суб'єктів діяльності для досягнення спільної мети. Будь-який рівень управління характеризується наявністю чотирьох первинних функцій: цілевизначення і планування, організація, мотивація, контроль; двох об'єднальних процесів: комунікації і

134 Дзвінчук Д. І. Центральні органи управління освітою в законодавстві України / Д. І. Дзвінчук // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – Вид-во Української Академії державного управління при Президентові України. – 2003. – №1. – Видавництво УАДУ. – 512 с. – С.265 – 276.

487

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

прийняття рішень та самостійної діяльності – керівництво, сутність якого зводиться до можливостей і механізмів впливу на окремих працівників або їх групи таким чином, щоб вони працювали для досягнення мети.

Зрозуміло, що для ефективної діяльності центральних органів управління будь-якою системою бажано було б забезпечити на законодавчому рівні успішне, виконання визначених вище основних функцій та процесів управління. <…>

Проведений аналіз дає підставу для того, щоб сформулювати одну з першочергових проблем управління в освіті – це проблема цілевизначення, особливо в частині їх формулювання. Проблема постає як наслідок виявленого протиріччя: з одного боку, всі дослідники управління освітою погоджуються з тим, що ціль – основа управління, а з іншого – теорія і практика управління освітою не дають відповіді на питання: як конкретно сформулювати ціль. Розв'язання цієї проблеми потребує певних теоретичних, дидактичних, методичних розробок та їх практичної реалізації. Першим кроком має стати усвідомлення самої сутності цілі з точки зору факторів, що впливають на формулювання цілей.

До основних факторів впливу на цілевизначення відносять: джерела виникнення, ступінь прозорості і розуміння, ієрархія та взаємозв'язок, масштаб і час, параметри, конкретність і вимірювальність. Тільки врахування цих факторів дає можливість здійснити коректний опис цілей, що є безпосереднім свідченням компетентності менеджера освіти.

За джерелами виникнення цілі діяльності можуть бути внутрішніми (сформовані людиною самостійно, ініціативно) та зовнішніми (ставляться ззовні і відображають суспільну потребу). Із психологічної точки зору для внутрішньої цілі характерним є те, що мотив трансформується в ціль, а для зовнішньої – ціль має «шукати» мотив, тобто за цих умов діяльність має мотивуватися. Саме зовнішня ціль є характерною для освітньої діяльності, тоді як внутрішня – для підприємницької.

Ступінь прозорості та розуміння цілі визначає власне судження щодо співвідношення необхідності досягнення цілі з думкою про можливість її досягнення. Ця співвідносність характеризується уявою

488

РОЗДІЛ ІV. Управління освітою

щодо очікуваних і фактичних результатів (потреби, мотиви, власний досвід визначають особистісну вибірковість); судженням про об'єктивні і суб'єктивні умови реалізації цілей; думкою про досяжність мети з точки зору внутрішніх і зовнішніх можливостей суб'єкта діяльності. Цей фактор можна розглядати як суб'єктивну реакцію на зовнішню ціль.

Ієрархія і взаємозв'язок цілей безпосередньо пов'язана з наявністю в організації великої кількості різноманітних цілей. Ієрархічність визначає підпорядкованість цілей нижчого рівня вищим, взаємозв'язок – необхідність їх взаємної підтримки (дії та рішення, які необхідні для досягнення однієї мети не повинні заважати досягненню інших цілей).

Масштаб і час характеризують багатовекторність цілей, їх кількість у просторі і часі: стратегічні – довгострокові, тактичні – середньострокові, оперативні –короткострокові.

Параметри цілей – це їх якісні та кількісні властивості, які вкрай необхідні для оцінки ефективності досягнення проміжних та кінцевих результатів діяльності. Кількісні та якісні характеристики результату визначають норму цілі. Без нормування не може існувати конкретна ціль, ціль-завдання, операціоналізована ціль. Встановлення норм цілей передбачає: а) опис загального переліку властивостей, ознак очікуваного результату; б) ранжирування цього переліку за їх відносного важливістю (наприклад, методом експертної оцінки); в) встановлення абсолютних значень виділених властивостей та ознак майбутнього результату; наприклад, за порядковими чи номінальними шкалами.

Конкретність та вимірювальність цілей передбачає наявність таких її описів, що дають можливість здійснювати контроль за результатом. Конкретність цілі передбачає однозначність її формулювання (рівень абстракції), тобто те, що не залишає можливостей багатозначного тлумачення її смислу різними суб'єктами діяльності (наприклад, «зрозуміти» як навчальна ціль не є конкретною, оскільки неможливо оцінити; а от «довести», «пояснити», «проілюструвати», «висловити своїми словами» – це конкретизація).

Вимірювальність цілі – це така її властивість, яка забезпечує можливість визначити: цілі досягнуто чи ні. Саме ця властивість майбутнього результату є невід'ємним атрибутом контролю як функції управлінської діяльності, що є підставою для прийняття обґрунтованого рішення. Отже, опис цілей має враховувати всі основні фактори її

489

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

формування. Але зрозуміло, що цілі різних ієрархічних рівнів управління освітою повинні описуватися неоднаково. Це окрема проблема. <…>

Андрущенко В.П.

ДЕРЖАВНО-ГРОМАДСЬКИЙ ХАРАКТЕР УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ135

Демократизація суспільних процесів, що все більше виявляє себе як закономірність суспільного розвитку, безпосередньо торкається життєдіяльності закладів освіти (насамперед – університетів), організації навчально-виховного процесу, управління закладом. У широкому контексті ця закономірність реалізується в системі освіти як державно-громадське управління. Сучасна система управління сферою освіти, підкреслюється в «Національній доктрині розвитку освіти України», – має розвиватись як державно-громадська, має враховувати регіональні особливості, тенденції до зростання автономії навчальних закладів, конкурентоспроможності освітніх послуг. Діяльність освітян має спрямовуватись на і пошук нових, демократичних, відкритих моделей управління освітою, що орієнтує освітні процеси не на відтворення, а на розвиток. Нова модель системи управління сферою освіти має бути демократичною і відкритою. У ній передбачається забезпечення державного управління з урахуванням громадської думки, внаслідок чого змінюються навантаження, функції, структура і стиль центрального і регіонального управління освітою. <…>

Означені норма й мета, за якими має розвиватись освітня галузь, вивищені до принципу сучасної освітньої політики далеко не випадково. З одного боку, до цього спонукає загальний контекст економічного, політичного і соціокультурного поступу цивілізації, позначений підвищенням авторитету й ролі особистості як суб'єкта історії, зростанням повноважень громад, зростанням свідомості і

135 Андрущенко В. П. Державно-громадський характер управління освітою / В. П. Андрущенко // Вища освіта України. – Державне інформаційно-виробниче підприємство видавництво «Педагогічна преса». – 2011. – №3. – 128 с. – С.5 – 8.

490

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.