Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Освітологія хрестоматія

.pdf
Скачиваний:
147
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
4.02 Mб
Скачать

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

У ХХ сторіччі Україна після завершення так званого промислового перевороту стала на шлях індустріалізації. <…> В аграрному секторі економіки відбулися якісні зміни: розширилося виробництво із застосуванням імпортної сільськогосподарської техніки в землеробстві; кількість вільнонайманих робітників зросло з 1 до 2 млн. осіб, розширювалися посівні площі та змінювалась структура посівів. <…>

Оскільки промисловий розвиток в Україні здійснювався переважно на основі іноземних інвестицій та залученні іноземних фахівців, освіта в цей період не могла бути ефективним чинником індустріалізації. Та все ж вона помітно впливала на розвиток людини і українського суспільства. Навіть незначна частка освічених людей стала своєрідним ферментом пожвавлення національного руху, збудником суспільних прагнень до соціальної справедливості; освічена еліта стимулювала політичну активність українства. <…>

Зміст навчання й виховання в навчальних закладах на території України, що входила до складу Російської імперії, був просякнутий духом монархізму, ортодоксальної релігійності, великоросійського шовінізму. Досягнення поставлених цілей здійснювалось через відповідне викладання Закону Божого, курсів російської мови, історії та географії Росії. <…>

Проте слід зауважити, що водночас тодішня школа відзначалась певним практичним спрямуванням і відповідала завданням і сутності розвитку індустріального суспільства початку ХХ ст., що підтверджує аналіз навчальних планів закладів освіти, зокрема реальних училищ.

Навчальний процес у реальних училищах, створених на основі реальних гімназій, був спрямований на досягнення високого, як на той час, рівня загальної освіти, що характеризувався ґрунтовною мовною підготовкою. З огляду на тісні зв’язки з Європою, розвиток ринкових відносин, вивчення мов стало пріоритетом навчального процесу й займало майже 36% від загальної кількості навчальних годин. Це знакова ознака системи загальної освіти кінця ХІХ – початку ХХ ст. На другій позиції було вивчення математики (16,8%), що пояснюється відповідною орієнтацією індустріальної епохи. В цілому питома вага математики, фізики, природознавства й креслення в навчальному плані становила понад 30%. Вивчення Закону Божого та історії, що

371

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

виступали ідеологічною й духовною основою навчального плану, становило відповідно по 8% від загального навчального навантаження.

На відміну від реального училища, в чотирикласному сільському училищі пріоритет віддавався предметам насамперед професійного спрямування, на що відводилося майже 20% навчального плану. Підкреслимо, що заняття мали прикладний характер. Наведемо лише назви деяких навчальних предметів: комерційна арифметика, геометрія з землеробством, фізика з хімією, фізіологія з гігієною тощо. Слід зауважити, що вивченню російської мови відводилося до 20% навчального часу, а інші мови (в тому числі й українська) у 4-класному сільському училищі взагалі не вивчалися.

Проте для широкого загалу й такий рівень освіти був недоступний. Для нього, як правило, освіта обмежувалася церковнопарафіяльною школою. Подекуди, з урахуванням потреб зростаючої промисловості, створювалися ремісничі училища.

Про українське національне виховання в системі освіти годі й говорити, адже освіта слугувала інтересам держав, до складу яких входили території України, що не лише ігнорували національнокультурні потреби народів, які проживали на їхній території (звичайно, за винятком титульної нації), але й за своєю суттю були їм ворожими. Відтак українські національні цінності формувалися всупереч офіційним державним доктринам. <…> Слід особливо відзначити роль української інтелігенції, яка в особі Б. Грінченка, М. Грушевського, М. Коцюбинського, С. Русової, Я. Чепіги, І. Франка, Л. Українки та ряду інших діячів утверджувала у свідомості українців прагнення до утворення національної держави та сформування національної освіти.

У західноукраїнських землях відомий український письменник і громадський діяч І. Франко, добре обізнаний щодо критичного становища освіти на Галичині, де українців змушували вчитись німецькою й польською мовами, активно відстоював право всіх громадян безкоштовно навчатися рідною мовою, рішуче домагався поліпшення становища вчителя, зміни шкільної системи й змісту освіти, демократизації шкільного життя та відокремлення школи від церкви.

Спільним для освітніх програм шкіл і гімназій Російської та Австро-Угорської імперій було вивчення релігії та іноземних мов.

372

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

У гімназіях Галичини на опанування мовами відводилося понад 58% навчального часу, на релігійні предмети – 6,3, історію – 8,3%; понад 24% – на предмети природничо-математичного циклу. Гімназійна освіта сприяла сформуванню у молоді певного світогляду, відкривала можливості для набуття освіти в країнах Європи.

Навчальний план для народних шкіл у Галичині був дискримінаційним щодо рідної мови та утверджував пріоритет офіційної мови навчання (німецької або польської). <…>

Порівняння змісту освітніх програм навчальних закладів у Російській та Австро-Угорській імперіях дає змогу відповісти на запитання про особливості формування національної свідомості українців Заходу і Сходу України.

Якщо у школах українських земель, що входили до складу Росії, українська мова була під забороною, то в Західній Україні формувалась україномовна освіта. Це особливо важливо для розвитку освіти в Україні на початку ХХ ст., коли почали відроджуватись традиції часів Київської Русі, Запорозької Січі та Гетьманщини. <…>

Повалення російського самодержавства і розпад АвстроУгорщини активізувало в Україні дії трьох розрізнених і налаштованих одна проти одної політичних груп: загальнодемократичного (загальноросійського поступового), радикально-революційного (лівосоціалістичного) та національно-демократичного (українського) спрямування. Саме тоді була написана ще одна трагічна сторінка в історії України XX ст.: боротьба цих груп за вплив на розвиток подій спричинила політичні і збройні зіткнення, що зумовило утвердження і панування в Україні чужої державної волі. <…> Політична риторика щодо автономії України превалювала над практичними діями. <…> Історичний шанс порозуміння між різними політичними силами був безповоротно втраченим.

При цьому слід зазначити, що негативне ставлення російських демократів до національного руху в Україні все ж не змогло перешкодити проголошенню Української Народної Республіки. <…>

Німецько-австрійська окупація стала однією з головних причин краху українського національного самоврядування. З одного боку, співробітництво з німцями і австрійцями відштовхнуло від УНР переважну більшість населення України; з другого, – формально

373

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

визнаючи автономію, німці разом з австрійцями та румунами фактично вважали себе господарями України. <…> Вона ж [окупаційна влада] ініціювала <…> формування уряду гетьмана П. Скоропадського. Процес творення української демократичної державності, а разом з ним і поворот до соціо-гуманітарних пріоритетів організації суспільного життя, був перерваним. <…>

Період Гетьманату, що тривав сім з половиною місяців, незважаючи на всі його суперечності, був позитивним щодо становлення й розвитку української освіти. Він характеризувався переходом початкової школи на українську мову навчання, введенням обов’язковості української мови в учительських семінарах, створенням українських гімназій (майже 150). В університетах, де викладання здійснювалося російською мовою, як обов’язкові предмети вводилися українська мова, історія та географія України, історія української літератури.

Про особливу увагу до українознавчих предметів свідчать тимчасові програми для початкових шкіл на 1918/19 навчальний рік, якими пропонувалося вже з третього року навчання викладати молодшим школярам пропедевтичні курси географії у зв’язку з вивченням краєзнавства та історії України старшими учнями.

У Києві було відкрито перший Державний Український університет, а в Кам’янці-Подільському – другий Український університет. Для розвитку науки і освіти в Україні велике значення мало відкриття 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Першим президентом Академії став відомий український вчений В. Вернадський. <…>

Отже, за Гетьманату українська мова була легалізована та зроблено спробу щодо створення національної системи освіти.

І все ж у період гетьманства П. Скоропадського становлення України як незалежної держави не відбулося. Імперські сили виявились сильнішими. Загальна руйнація країни тривала. Над Україною нависла загроза більшовизму – більш руйнівної сили, аніж усі попередні. <…>

374

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

Андрієвська О.Т.

ОНОВЛЕННЯ ІМПЕРІЇ ЗНАНЬ109

<...> Сьогодні в Україні й університетів, і студентів у них більше, ніж будь-коли.

Без сумніву, найяскравішим символом цих змін стало відродження Києво-Могилянської академії. НаУКМА першим серед університетів пострадянської України дозволив студентам самим вибирати програму навчання. Це було радикальне нововведення в університетській системі, в якій і дотепер вища освіта здебільшого сприймається як професійне навчання. <...>

Після 1991 року з’явилося безліч нових навчальних закладів, деякі (Києво-Могилянська, Острозька, Львівська Богословська Академії) постали на місці давніх. <...>

Мабуть, найрадикальнішою і далекосяжною реформою стало запровадження 1993 року контрактної системи роботи в усіх державних вищих навчальних закладах. Намагаючись дати університетським адміністраторам більше свободи вибору в доборі викладачів, міністерство ухвалило, що весь персонал університету має працювати лише за контрактами з обмеженим терміном. Викладачів на час читання курсу беруть на роботу декани, яких призначають ректори. Кандидатури самих ректорів ухвалює Міністерство освіти. <...>

Успіх НаУКМА і поява численних навчальних закладів і програм на початку 90-х створили ілюзію прогресу в системі, котра за своєю глибинною сутністю зберегла найрегресивніші риси старої радянської системи.

З цього погляду найхарактернішими рисами університетської системи України є надзвичайно високий рівень централізації та відсутність жодних традицій університетської автономії, самоврядування й академічної свободи. Перші паростки автономії з’явилися в 1987 – 1988 роках, коли вищі навчальні заклади СРСР отримали право регулювати свою викладацьку та дослідницьку діяльність, розподіляти кошти і встановлювати прямі зв’язки з іншими

109 Андрієвська О. Т. Оновлення імперії знань [Електронний ресурс] / О. Т. Андрієвська // Критика,

2003. – № 4 (42). – Режим доступу: http://kritiki.net/2001/04/23/onovlennya-imperii-znan-1.

375

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

установами та підприємствами. Однак у 1993 – 1996 роках, усупереч численним запевненням у демократизації, держава фактично зміцнила контроль над вищою освітою. Контрактна система праці дала змогу, скоротивши штат викладачів, зменшити гостроту економічних проблем, але водночас унеможливила ідею автономності, віддавши вирішення всіх питань щодо персоналу (а отже, й програм) безпосередньо університетським адміністраторам і посадовцям Міністерства освіти. <...> Тенденція посилення централізації сягнула апогею в 1996 році: з’явилася нова «Інструкція державним вищим навчальним закладам», котра дала Міністерству освіти значну свободу у виборі академічної політики та структури управління в окремих закладах <...>. Міністерство почало не лише встановлювати академічні стандарти й указувати загальні напрямки розвитку, а й втручатися у щохвилинне планування навчального процесу. <...>

Останнім часом університети почали створювати свої власні науково-дослідницькі об’єднання (попереду – НаУКМА зі своїми вісьмома науково-дослідницькими установами). Незважаючи на це, дослідницька та викладацька робота в Україні лишаються окремими (й часто не пов’язаними між собою) видами діяльності.

Кремень В.Г.

СИНЕРГЕТИЧНА МОДЕЛЬ РОЗВИТКУ ОСВІТИ ЯК ВІДПОВІДЬ НА ВИКЛИКИ СЬОГОДЕННЯ110

<…> Необхідність філософії освіти зумовлена статусом освіти – завданням учити і виховувати (в їх безперервній взаємодії). Мета будьякої освітньої системи полягає у формуванні такого практичного світогляду людини, який би краще поєднував її професійну діяльність із загальними цивілізаційними цінностями, закладеними в основу цієї системи. Оскільки філософія з часу свого виникнення завжди відігравала функцію теоретично-рефлексійного аналізу буття людини

110 Кремень В. Г. Синергетична модель розвитку освіти як відповідь на виклики сьогодення / В. Г.

Кремень // Рідна школа: щомісячний науково-педагогічний журнал. – Київ: Рідна школа, 2010. – С.3 – 6.

376

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

та її подальшого розвитку, то вона набула найважливішого значення і в становленні нових освітніх систем. <…>

У полі уваги філософії освіти знаходяться цілі, цінності, ідеали освіти в сучасному суспільстві, а також співвідношення їх із технологіями і засобами, що практикуються, як аналіз результатів та критеріїв їх оцінки. В цьому контексті вимальовується суперечлива, динамічна система «цілі – засоби – результати», аналіз якої виявляє дисгармонійність, неузгодженість і неадекватність цих «компонентів», що, звісно, вже свідчить про наявність певної кризи в цих «підсистемах». Вона виражена насамперед у тому, що багато високих і прекрасних духовних цілей, по-перше, слабко пов’язані з реальною ситуацією, по-друге, забезпечені не належним предметним, а здебільшого ціннісним змістом, по-третє, немає адекватних психологопедагогічних технологій, по-четверте, занадто часто такі цілі реалізуються за залишковим варіантом. Важливим для визначення сутності філософії освіти є з’ясування того, чим відрізняється «освічена людина» від «людини знаючої і компетентної», і що таке «людина культурна», – складний результат духовного розвитку чи просто «освічена або навчена». Реальна цінність цих «моделей» у суспільстві або знижується, або звужується до рівня «ринкової потрібності», яка є дуже низькою. Звичайно, динаміка цих процесів детально не досліджена, проте вони свідчать про необхідність їх подальшого виявлення, оскільки актуалізують проблеми освіти в цілому. <…>

Виникнення філософії освіти є закономірним результатом розвитку самої освіти, особливо з урахуванням її переходу в людиноцентристський вимір, зміни ситуації буття і становлення нового типу людини в сучасному світі Постмодерну. Він, як уже зазначалося, змінює систему діяльності, адаптацію і життя в якісно інших умовах. Спостерігаючи й осмислюючи результати і наслідки своєї діяльності, як ірраціональної, так і раціональної, людина опинилася в ситуації, неадекватній її очікуванням, з якою вона не може знайти точки дотику, спираючись на набутий у наявній системі освіти і культури вантаж знань і здібностей. Динамічні зміни в науці, виробництві та суспільному житті багатьох країн світу вимагають оновлення системи освіти, котра допоможе подолати наявні перепони

377

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

вдуховному, інтелектуальному розвитку у ХХІ ст., що дають змогу конструктивно вирішувати проблему «розгубленої людини», здивованої незбігом цілей і результатів своїх дій, які загрожують її біологічному і духовному існуванню. Іншими словами, потрібне більш глибоке вивчення людського потенціалу в подальшому розвитку соціуму, культури і освіти, що вимагає філософської рефлексії для пошуку відповіді на запитання: яка освіта потрібна людині ХХІ століття? Якими повинні бути цінність самої людини і престиж освіти

всуспільстві? Якою за змістом і формою має бути освіта, щоб зберігати позитивне з минулого як основу? <…>

Ознаки становлення нової парадигми сформувалися давно. У природознавстві все частіше застосовується міждисциплінарність, комплексність, системність; у філософії все більшої ваги набувають такі поняття, як синтез, всеєдність, цілісність; у політиці проголошується пріоритет загальнолюдських цінностей перед груповими, посилюється переорієнтація від ворожнечі до співпраці, екологічні вимоги набувають рис морального імперативу. З погляду синергетики «духовність» має розглядатись як синтезоване, інтегративне поняття, коли треба відмовитися від дихотомічного («абоабо», протистояння) підходу до цього поняття. Є проблема не тільки духовного розвитку особистості, а й «духовно-матеріального розвитку». <…> Синергетичний підхід стверджує, що протилежності можуть співпрацювати одна з одною до певних меж. Ці протилежності підсилюють одна одну і цим забезпечують максимальний розвиток особистості. Синтезуючу роль бере на себе культура, поєднуючи науку, мистецтво і духовні вчення в цілісність ноосфери. «Всі релігії, мистецтва і науки є гілками одного дерева», – писав А. Ейнштейн в останні роки життя.

Такою всеосяжною парадигмою, універсальною основою практично для всіх сфер діяльності людини сьогодні є синергетика, достатньо молода галузь науки, яка стала самостійним науковим дослідженням наприкінці ХХ ст. Вона впевнено увійшла в сучасне життя, фактично означаючи новий підхід до творчості, заміняючи дуалізм боротьби протилежностей поліфонією мислення. Без сумніву,

синергетична модель творчості (а творчість – це розвиток)

378

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

безпосередньо стосується парадигми сучасного освітньо-педагогічного процесу.

Засновник синергетики І. Пригожин вважав, що «кінцевою метою» цієї нової філософії має стати пошук механізмів виживання суспільства. Саме система принципів синергетичної парадигми нині сприяє подоланню однобічностей у розв’язанні головної суспільної та освітньої суперечності. Ця нова парадигма принципово відрізняється від попередніх при виборі діяльності будь-якого соціуму чи особистості. <…>

Синергетична парадигма – принципово новий шлях для освіти. Це стосується розв’язання суперечностей між стабільністю, загальною необхідністю і змінністю, хаотичною випадковістю. Синергетика вперше в розвитку науки розкрила суттєву роль саме випадкових флуктуацій, які здійснюються на певних етапах розвитку складних відкритих систем. Розвиток будь-яких із цих систем, після проходження старою організацією свого критичного стану, може відбуватися в різних, зокрема, протилежних напрямах. Це і є методологічною основою введення в синергетичну парадигму принципів моралізму та релятивізму, що і застосовує філософія освіти.

Але синергетична методологія не зводиться до визнання пріоритету лише принципів моралізму та релятивізму, бо в ній розкриваються і певні закономірності їх взаємодії зі сталістю, необхідністю. Наприклад, загальнолюдські цінності протистоять будьяким флуктуаційним змінам. Ще один зі здобутків синергетики полягає в розкритті того, що властивість самоорганізації є атрибутивною для всіх складних відкритих систем і, що в історичній тенденції відбувається становлення дедалі складніших організованих систем вищих структурних рівнів. Це відкриття розглядається як значний прорив, який долає нинішні розриви між нашими знаннями. Зокрема, пропонується нова методологія вирішення сучасної інформаційної кризи, яка також стала однією з найгостріших проблем у сучасній науці й освіті.

Сьогодні синергетика, долаючи міждисциплінарний статус, швидко перетворюється на відповідального носія нової парадигми стилю мислення. Нова методологія втілюється в техніку, мистецтво, економіку і, безумовно, повинна проникати в освіту. Поява нової

379

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

парадигми в науці – свідчення кризи і, одночасно, прагнення до подолання кризи, до переходу на якісно новий рівень свідомості. Водночас необхідна установка на новий тип розвитку. Тому «необхідна нова стратегія людства, пошук якісно нового шляху розвитку цивілізації, здатного забезпечити стан коеволюції природи і суспільства. <...> Це найбільш фундаментальна проблема науки за всю історію людства. <…> Її і прагне вирішити філософія освіти в контексті синергетики.

Проблема виходу на новий рівень свідомості диктує новий рівень викладання, суттєве значення в якому має стиль викладу, котрий повинен відповідати духу парадигми. Традиційно навчання зводилося до засвоєння апробованих знань. У новій парадигмі викладання не може бути викладом готових істин. Не потрібно ні на мить забувати, що «твердо встановлені істини» сучасної науки і самі не що інше, як результати важких пошуків, не що інше, як нелегко здобуті відповіді на «питання», що колись постали перед наукою, <…> тобто, якщо розглядати справу з суто логічного боку, – науково вирішувані суперечності. І перед тим, як повідомити студенту відповіді, потрібно чітко показати йому, на які саме питання ці відповіді були знайдені й сформульовані у вигляді наукових основоположень. Пошуки, сумніви, переживання мають супроводжувати навчання, залучаючи до цього процесу всіх учасників. Звичайно, для цього необхідно, щоб викладач спирався не стільки на книжкове знання, доповнене особистим досвідом, скільки на власне, вистраждане у творчих пошуках, підкріплене і доповнене книжковою інформацією. Необхідно, але не досить, тому що потрібна ще зацікавлена участь аудиторії в русі його думки. Поки людина творить акт порівняння зовнішніх предметів, які не мають до неї стосунку, і не втягує саму себе в акт порівняння – вона не мислить.

Для сучасного освітнього процесу, який будується на методологічних принципах філософії освіти, важливо визначити творчу сутність синергетики. Відомі варіанти визначення синергетики спираються на такі властивості системи, як нелінійність, когерентність, відкритість, що справді необхідні для самоорганізації різних систем. В освіті це особистість учня і викладача, колектив студентів і

380

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.