Освітологія хрестоматія

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

концептуалізацію великий інтерес становлять Одеса, Київ, Полтава як окремі, локальні осередки, оскільки центр, як ми пам'ятаємо, перебував у Харкові.

Білою плямою є стан освіти під час Другої світової війни на українських землях, в окремих регіонах. Епізодично з'являються деякі публікації щодо цього періоду, але в цілому він оцінюється в концепції радянської історико-педагогічної історіографії, хоча тут регіональні підходи можуть виявити багато нового й досить несподіваного.

Після Другої світової війни всю Україну було об'єднано в СРСР. Вона виступала регіоном у контексті загальносоюзної державної політики, і практично регіони УРСР не відрізнялися не тільки один від одного та від Києва (начебто центру), а й від Москви, Саратова, ХантиМансійська тощо. Єдине, що відрізняло Україну від метрополії – це викладання української мови (далеко не скрізь) і курсів історії України, які редагувалися й коригувалися центральними союзними партійнодержавними органами. <…>

Сучасна українська історико-педагогічна думка в регіональному вимірі перебуває між минулим і майбутнім і, як засвідчив аналіз, не набула якісної визначеності, що свідчила б про присутність концептуальних, науково аргументованих регіональних підходів до історико-педагогічної проблематики. Ми стоїмо на початку значної роботи в цьому напрямі й від нас залежить її наповнення. <…>

Огнев'юк В.О.

ЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПОСТУП ОСВІТИ В КОНТЕКСТІ ОСВІТОЛОГІЇ90

Історія освіти, як і будь-якого іншого суспільного явища, пройшла шлях від ідеї до системної інституції певного рівня досконалості завдяки еволюційним змінам. Стосовно розвитку освіти, найбільш прийнятним у контексті моїх філософських поглядів, є поняття

90 Огнев’юк В. О. Еволюційний поступ освіти в контексті освітології / В. О. Огнев’юк / Освіта у полікультурних суспільствах: зб. наук. праць / за редакцією Василя Кременя, Тадеуша Левовицького, Єжи Нікіторовича, Світлани Сисоєвої. – Вища педагогічна школа (м. Варшава, Республіка Польща). – 2012. –

С.117 – 129.

311

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

«еволюційного поступу». <…> Використовуючи поняття «поступ», я

хочу підкреслити, що внаслідок нарощування змін та їх поширення відбувався супроводжуваний позитивними змінами цивілізаційний розвиток. Зважаючи на філософське осягнення історичних реалій та логіки розвитку освіти, відбулося шість, а нині відбувається сьомий, еволюційний поступ освіти.

Філософи, педагоги та історики практично одностайні в тому, що першою ланкою освіти завжди була сім’я. <…> Найдавніші батьки, вводячи дітей у контекст життя, прагнули передати дітям свій досвід, зрештою, вони хотіли, щоб діти успадковували їх спосіб життя та діяльності, вірувань і традицій. Відтак вони навчали дітей усьому, що вміли і знали самі. На цьому етапі у зародковій формі виникла педагогічна діяльність, виділилися навчання і виховання. <…> Власне сім’я сформувала ідею школи і стала її прообразом. Зародження ідеї навчання, виховання і розвитку дитини у сім’ї, виокремлення відповідних функцій та ролей стали першим еволюційним поступом освіти.

Але пройшли тисячоліття важких зусиль людини, які підготували другий поступ освіти. У ХІІ – ІІІ тисячоліттях до Р.Х. людство створило перші пам’ятки писемності. Їх і сьогодні можна бачити на території України, поблизу сучасного Мелітополя. Нині там функціонує Державний історико-культурний заповідник «Кам’яна могила». <…>

Загальновідомо, що близько 5 тисяч років тому в стародавній державі Шумер, виникли перші школи. Було започатковано професійну педагогічну діяльність, системне навчання з визначеною метою, а глиняні таблички стали першими засобами навчання. <…>

Винайдення людиною письма і створення школи, як соціального інституту, – дві події, які стали визначальними для усього подальшого розвитку людства, вони визначили напрям культурного розвитку цивілізації. <...> Це був другий еволюційний поступ освіти. <…>

Трансформація ідеї школи та пошук моделей її діяльності відбувався в добу античності та продовжує відбуватися нині. Виплекана родиною ідея та практика навчання, виховання і розвитку дитини, підштовхнула до появи когорти людей, які стали першими, хто зробив навчання і виховання своєю професією. Фалес та інші мудреці, Піфагор і члени піфагорійського союзу сформували засади, на яких

312

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

розвивалася професія педагога. Беручи за основу батьківські функції та, висловлюючись словами Сократа, досвід «повивального мистецтва» софісти і Сократ у Європі, а Конфуцій у Китаї, як перші професійні вчителі, які забезпечували себе засобами для життя тим, що навчали молодь, сприяли третьому еволюційному поступу освіти. Їх діяльність розгорнула ідею школи до масштабу суспільного явища, педагогічна діяльність стала професійною, з’явилися перші навчальні заклади. Цей еволюційний поступ завершили Платон і Аристотель, які розвинули ідею школи, створивши Академію та Ліцей – навчальні заклади, що стали базовими моделями в реалізації не тільки ідеї школи, а також ідеї університету, еталонами, за яким створювалися навчальні заклади ще багато століть поспіль. У цей період було виокремлено теоретичну і практичну підготовку, сформовано навчальні плани, з’явилися підручники і посібники, було започатковано підготовку учителів, визначено обов’язки держави стосовно навчання і виховання молоді, започатковано ідею законодавчого регулювання освіти, вперше сформульовано освітні вимоги для різних вікових груп населення тощо.

Четвертий еволюційний поступ освіти відбувся під безпосереднім та визначальним впливом християнства. Потреба християнської церкви у навчених читати, писати і тлумачити релігійні тексти священнослужителів спонукало до відкриття шкіл при церквах та монастирях, а відтак суттєво розширило можливості для поширення освіти. Відбулося зміщення освіти у бік морально-етичних засад, в основі яких були морально-етичні цінності християнства. Освітнім ідеалом стає людина віруюча, але така що вміє читати і писати. Зважаючи на це світсько-релігійна влада в особі короля франків Карла Великого (787 р.) зобов’язувала утворювати школи в усіх єпархіях, при кожному монастирі. Київський князь Володимир Великий відразу після запровадження християнства (988 р.) зобов’язав своїх підданих віддавати дітей на навчання. У кінці Х століття започатковано перший університет Європи у м. Болонья (Італія). Так було закладено підвалини для розбудови системи шкільної та університетської освіти у Європі.

П’ятий еволюційний поступ освіти пов'язаний із великим впливом гуманістичних ідеалів епохи Відродження та добою промислового виробництва. У цей період ідея школи та освіти набула багатогранного

313

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

розвитку. Еволюційний поступ в освіті відбувався під впливом конституйованої педагогічної науки Я.А. Коменським, а запропонована ним класно-урочна система якнайкраще відповідала потребам народжуваного індустріального суспільства. <…>

Слід зазначити, що школа добре послужила індустріальному суспільству, але й воно урізноманітнило школу, вивільнивши її з-під панівного впливу церкви та ввівши у контекст потреб світського суспільства. Із винайденням способу друкування книг у Європі відкрився шлях для самостійної освіти, чому, зокрема, активно сприяв протестантизм, адже обов’язком кожного батька було навчити дітей самостійно читати Святе письмо. Книгодрукування розширило доступ до освіти та переходу до масової шкільної освіти, яка, у свою чергу, дала поштовх розвитку шкільної індустрії: будівництву шкіл, виробництву меблів і засобів навчання, що у наші дні є доволі важливим сегментом бізнесу. Окрім того, поширення шкільної освіти сприяло створенню великої кількості робочих місць. <…>

Відтак школа стала не тільки освітньою інституцією та механізмом соціалізації особистості, а й важливим чинником суспільного розвитку, вагомим споживачем товарів і послуг. Але це, так би мовити, супутні фактори її діяльності. Важливим її надбанням у період зародження індустріального виробництва став гуманізм, пріоритет загальнолюдських цінностей і ліберальна педагогіка. Зусиллями таких європейських мислителів, як Руссо, змінювалося ставлення до дитини. <…> Його ідеї мали значний вплив на поширення гуманізму в освіті. Відтак школа мала переорієнтовувалася на освітні запити людини, враховувати її природні здібності, потреби індивідууму, унікальність та особистісність кожної людини. Проте заради об’єктивності потрібно зауважити, що гуманізм у шкільній освіті утверджувався доволі непросто. Якщо говорити про українську школу, то завдання її гуманізації залишається актуальним й донині. <…>

У межах п’ятого еволюційного поступу освіти було сформовано мережу університетів та навчальних закладів, пов’язаних із набуттям різних професій, утворено начальні заклади, основним завданням яких була підготовка учителів. Так, зокрема, починалася історія Київського університету імені Бориса Грінченка. Для п’ятого еволюційного поступу освіти характерним також є утворення інституцій з управління

314

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

системою освіти. Саме в цей період виник перший у Європі прототип сучасних міністерств освіти, в 1773 році у Варшаві, а з часом і в інших європейських столицях.

Якщо раніше можна було говорити про якийсь певний тип освітнього ідеалу, то віднині він диференціюється. Освітній ідеал це – людина енциклопедичних знань, але з’являються також освічений та підприємливий джентльмен (Локк), а також інженер, майстер, конторський службовець і робітник: кожен володіє відповідним рівнем знань та може бути освітнім ідеалом у відповідному середовищі.

Шостим еволюційним поступом освіти стало запровадження обов’язковості початкової, а пізніше повної загальної середньої освіти. Цей поступ хоч і відбувався в рамках індустріальних трансформацій, але за своїм значенням він виокремлюється як найбільш системотворчий. Цей процес відбувався у період найбільшого промислового розвитку, у більшості країн Європи – перша половина ХІХ – початок ХХ століття. В Україні він охопив період 20-х – 70-х років минулого століття. Запровадження обов’язковості шкільної освіти в Радянському Союзі, до якого належала тоді Україна, стало значним цивілізаційним зрушенням. Безперечно, що воно мало значний історичний вплив на розвиток країни. Але разом із тим, варто також зазначити, що цей процес здійснювався на консервативних засадах комуністичної ідеології та авторитарної педагогіки, він не передбачав розмаїтості освітніх моделей і свободи вибору в освіті. <…>

Але повернемося до суті шостого еволюційного поступу в освіті, внаслідок якого шкільна освіта стала не тільки масовою, а й обов’язковою, а відтак – важливим рушієм суспільних трансформацій у сучасну епоху. Чим більше пропоновані моделі загальної середньої освіти відповідатимуть освітнім запитам Людини освіченої, тим більше розвинутим буде суспільство. Відтак абсолютно зрозумілою є наша рефлексія щодо школи та її місії у швидкозмінюваному світі,

адже нині ми перебуваємо у руслі сьомого еволюційного поступу освіти. Для нас в Україні важливим є те, наскільки наша освіта відповідає передовим позиціям нового еволюційного поступу освіти.

Якщо у стародавні часи від появи перших зразків писемності до створення школи, пройшло приблизно дев’ять тисячоліть, а від появи

315

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

писемності до технології друку не менше 12 тисячоліть, то нині, час настільки прискорився, що будь-які взаємопов’язані події спричиняють масштабні та надзвичайно швидкоплинні зміни. Найбільш яскраво про це свідчить розвиток цифрових технологій. Нині вони проникли практично в усі сфери людської діяльності. І якщо школа, з часу своєї появи, практично не змінювалась упродовж декількох тисячоліть, але при цьому майже повністю відповідала потребам суспільства, то нині вона потрапила у круговерть постійних змін і має постійно докладати зусиль, щоб зберігати свою актуальність для суспільства.

Власне сьогодні мова повинна йти не стільки про школу у класичному розумінні цього поняття, скільки про різні моделі отримання освіти. Загалом освітні послуги все більше переходять у віртуальний простір. Подібні тенденції були описані Е. Тоффлером ще у 80-ті роки минулого століття. Сучасні засоби передання інформації змінили функції школи. Якщо раніше діти ішли до школи за знаннями, то сьогодні – не стільки за знаннями, як за способами їх отримання, опрацювання та використання. Діюча школа втратила монополію на знання, яке стало широко доступним завдяки різноманітним способам накопичення та передавання інформації. Сьомий еволюційний поступ, якщо вести мову про українську шкільну освіту, покликаний завершити з рудиментами авторитаризму єдиних навчальних планів і програм, забезпечити варіативність, гнучкість, максимальну свободу форм, методів, технологій та методик, подолавши таким чином певні негативні наслідки масовості та усереднення освіти, її орієнтацію на середньостатистичного учня та сумнівні результати навчання.

Зашкільняк Л.O.

ІСТОРІЯ «СВОЯ» Й ІСТОРІЯ «ЧУЖА»91

<…> Немає сумніву в тому, що історичне знання в системі індивідуальної та суспільної свідомости відіграє структуротворчу роль, допомагаючи людині орієнтуватися в сучасному світі, усвідомлювати

91 Зашкільняк Л.О. Історія «своя» й історія «чужа» / Л. О. Зашкільняк // Критика. – 2009. – Число 9 – 10 (143 – 144). – С. 24 – 27. – С.24.

316

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

своє місце в соціяльних процесах, розуміти функціонування природи, соціюму та індивіда. <…>

Якими нам бачаться майбутні покоління громадян України – свідомими патріотами й захисниками етнокультурних надбань українського народу, чи високоосвіченими громадянами, котрі зуміють поєднати найкращі світові культурні здобутки з національними?

Найпростіша відповідь – потрібне і те, й інше. <…> Згідно з сьогоднішніми уявленнями науковців про людське

пізнання, історичне знання є не інформацією про об’єктивний характер міжлюдських узаємин, а суб’єктивними конструкціями істориків задля певної інтерпретації цих узаємин відповідно до світоглядних позицій і соціяльно-культурного багажу самих істориків та їхніх суспільних середовищ. Це породжує уявлення про жорстку ідеологічну зумовленість історичних знань, а разом із нею – про відносність історичної істини, яка набуває ідеологічного виміру. Не вдаючись до розлогих епістемологічних міркувань, підсумуємо попередні твердження висновком про неуникненну дихотомію історичних знань: з одного боку, вони є продуктом певної соціяльно-культурної спільноти, яка прагне усвідомити і злегітимізувати себе, посівши, відтак, своє місце серед інших соціяльних спільнот (колективів, націй, держав тощо); з другого боку, вони, з необхідності, прагнуть вийти за рамки цієї спільноти й усвідомити себе в загальнолюдському вимірі, у порівнянні з іншими. Звідси й нерозв’язна епістемологічна суперечність між соціяльно-культурною залежністю, схильною до ідеалізації себе та своєї спільноти, і загальнолюдським поглядом на світ, де «я» і моя спільнота взаємодіють з іншими «я» і спільнотами і, на жаль, не завжди виглядають привабливо. Іншими словами, це суперечність між науковим історичним знанням, що виходить зі світового досвіду пізнання людських узаємин, і «ужитковим» історичним знанням, яке обслуговує практичні інтереси окремої спільноти. <…>

317

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Торосян В.Г.

ІСТОРІЯ ОСВІТИ ТА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ92

Однією із найактуальніших і найгостріших проблем людства на межі тисячоліть є проблема освіти та виховання. <…>

Подальше зростання обсягу знань не виправдало себе – воно однаково не зможе наздогнати стрімке зростання інформації. Не є виходом також вузька спеціалізація та професіоналізація. Навпаки, сучасні проблеми найчастіше виникають на зіткненні різних дисциплін, вимагаючи широкого, різнопланового погляду, уміння бачити взаємозв’язки та їх динаміку. <…>

Об’єктивно спільною справою для людства у ХХІ ст. стають освіта та виховання, формування покоління, що готове до стрімкості та глибини змін, що відбуваються. <…>

Для того, щоб глибше зрозуміти сучасні проблеми і перспективи освіти, необхідно звернутися до історії освіти та педагогічної думки, яка має бути не просто хронологічним описом історично змінних освітніх ідей та педагогічних поглядів, механічним запам’ятовуванням імен їх авторів, а являтиме собою їх аналіз у максимально широкому і багатоплановому соціально-культурному контексті.

Аналіз історії освіти та її сучасного стану підтверджує її нерозривність із конкретним часом: у будь-яку епоху і в будь-якому суспільстві сама система освіти, її ідейні основи, цілі та завдання, методика та методологія, структура та організація втілюють як встановлений стан суспільства, так і тенденції його розвитку. У свою чергу, саме освіта виявляється вирішальною для реалізації тих чи інших соціально-культурних тенденцій, перспектив суспільного розвитку.

Важливо усвідомлювати, що не тільки глобальні проблеми освіти, але і найчастіші та найконкретніші питання педагогіки, її методи, прийоми, «технології», є похідними від загальної концепції освіти, її основних принципів, провідних ідей та положень, тобто, походять у своїх основах із філософських проблем. Різні педагогічні школи та течії – не що інше, як вираження різних концепцій освіти, що мають глибоку соціально-культурну зумовленість. <…>

92 Торосян В. Г. История образования и педагогической мысли: учебник для вузов / В. Г. Торосян. –

М.: ВЛАДОС-ПРЕСС, 2006. – 351 с. – С.3.

318

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

Піскунов А.І.

ІСТОРІЯ ПЕДАГОГІКИ ТА ОСВІТИ. ВІД ЗАРОДЖЕННЯ

ВИХОВАННЯ У ПЕРВІСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ ДО КІНЦЯ ХХ СТ.93

<…> Осмислення історичного досвіду людства у сфері виховання, освіти та навчання підростаючого покоління допомагає студентупедагогу усвідомити значимість індивідуального стилю роботи вчителя з учнями, зрозуміти, що його діяльність не може обмежуватися простим слідуванням набору рецептурних рекомендацій, кому б вони не належали.

Є підстави стверджувати, що саме історико-педагогічна освіченість дозволяє сучасному педагогу краще орієнтуватися у різноманітті ідей та підходів, які існували та існують у педагогічній науці та освітньо-виховній практиці. Історико-педагогічні знання допомагають і майбутньому учителю, і учителю-практику в осмисленні професійно-педагогічної діяльності як такої і своїх поглядів щодо неї.

Разом із усім суспільством педагогічна наука і педагогічна практика беруть участь у переоцінці минулого та спробах прогнозувати з його урахуванням майбутнє. У такій складній ситуації історико-педагогічні знання дозволяють мислячому педагогу розумно діяти у сучасних умовах, з огляду на майбутнє. <…>

Радул О.С.

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ. ЯРОСЛАВ МУДРИЙ94

Київський князь Володимир, якого в билинах називають Красним Сонечком, був видатним реформатором, будівником держави. Саме в

93История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном обществе до конца XX в.: Учебное пособие для педагогических учебных заведений / Под ред. академика РАО А.И.

Пискунова. – 2-е изд., испр. и дополн. – М.: ТЦ «Сфера», 2001. – 512 с. – С. 3.

94Радул О. Історія педагогіки України X-XVII століть: персоналії: навч. посібн. / О. Радул. – К.:

Основи, 2005. – 238 с. – С. 7 – 14.

319

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

роки його в загальних рисах князювання завершується формування давньоруської державності. <…>

В історію освіти Володимир Святославич увійшов як організатор школи «книжного навчання». Літопис пов'язує це із запровадженням християнства. Під 988 роком сказано: «...І почав він ставити по городах церкви, і попів [настановляти], і людей на охрещення приводити по всіх городах і селах. І, полавши [мужів своїх], став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони були вірою і, як померлого, вони оплакували».

Суттєва особливість нових шкіл полягала в тому, що навчання там велося за книгами, завезеними з Візантії, а це значно розширювало межі пізнання й можливості освіти. Через перекладну літературу на Русь проникали античні знання й античні педагогічні ідеї, візантійська книжність і наука. Нова освіта насаджувалася зверху, дітей знатних батьків забирали з дому і віддавали на вчення книжне вчителям, очевидно, грекам і болгарам, а також русичам, які володіли книжною мудрістю. І те, що матері плакали за відданими в школу дітьми як за померлими, не є метафорою літописця – за їхніми уявленнями, сини дійсно помирали для життя устрою, що минав. Ці юнаки ставали опорою князя в різноманітних релігійних, політичних, економічних справах.

Педагогіка того часу ще не виражала свої поняття науковими термінами, вона вдавалася до визначень, якими намагалася адекватно відобразити педагогічний процес за допомогою його опису. Так у давньоруській педагогічній термінології з'явилася фразеологічна одиниця «книжне вчення». Однак уже в XI столітті паралельно з терміном «книжне вчення» став складатися точніший термін «училище» (від дієслова «учити»), який наявний майже в усіх слов'янських мовах, що свідчить про його давнє походження. <…>

«Вчення книжне» – це не просте навчання грамоти, а викладання наук в тодішньому візантійському розумінні терміна, викладання, яке давало серйозну (на той час) освіту. Грамоти навчалися не в школі, створеній Володимиром. Проста грамотність була відома на Русі задовго до Володимира. <…> Дітей знатних батьків – старших дружинників, бояр набирали не для того, щоб виховати з них

320