Освітологія хрестоматія

РОЗДІЛ ІІІ. Становлення та розвиток освітології

освітній процес завжди «замовлений» і зумовлений конкретним соціумом, потребами суспільства. Такі закономірності передбачають існування зв’язків між основними елементами освітньої системи. Розвиток цих зв’язків є професійно орієнтованим, відрізняється акмеологічною спрямованістю та здійснюється у відповідності, необхідності, цілісності та єдності навчання, учіння та самоосвіти.

Вирішення протиріччя між необхідністю модернізації змісту освіти та відсутністю відповідних механізмів. Протиріччя постає в наслідок того, що зміст освіти розробляється, як правило, у зовнішньому по відношенню до навчального закладу середовищі. Проте, темп розвитку науки випереджає практику – сферу її застосування. Навчальний заклад виступає посередником між наукою і виробництвом. З іншого боку, такі дидактичні характеристики, як структура, форми, методи є інерційними та можуть гальмувати розвиток усієї сфери освіти. Інноваційна спрямованість освітнього процесу дозволить формувати такий зміст освіти, який буде відрізнятися соціальною новизною та можливістю використання його як критеріїв освітньої діяльності та рівня практичної спрямованості освіти.

Дослідження освітніх систем економічно розвинених країн.

Імпульси, що зароджуються у самій сфері освіти.

Окремо підкреслимо, що одними з найважливіших завдань освітології є дослідження умов формування людини нового типу – «homo educatus» (людини освіченої). <…> Особлива місія homo educatus полягає в тому, що вона покликана гармонізувати своє буття і свою духовну сферу з буттям світу, що вигідно відрізняє її від homo sapiens. Поява homo educatus це, насамперед, результат інтелектуальнодуховного розвитку сучасної людини, що вирізняє її серед своїх попередників в еволюційному ряді. Звісно, що це не виключає впливу природних, біологічних та соціальних чинників, але чинники інтелектуально-духовного змісту в появі homo educatus є визначальними. До найбільш важливих із них варто віднести усвідомлення біологічно-духовної сутності людини, розгортання процесу пізнання через самопізнання, володіння системними знаннями про цілісність та єдність світу, вироблення системи цінностей на

201

ЧАСТИНА І. ОСВІТОЛОГІЯ: ВИТОКИ НАУКОВОГО НАПРЯМУ

основі якої розгортається власна світоглядна та життєва позиція, розуміння своєї відповідальності за світову гармонію.

Можна визначити та спрогнозувати надалі такі етапи розвитку освітології:

філософський (обґрунтування філософських засад нового наукового напряму інтегрованого пізнання освіти, об’єкта, предмета та завдань освітології);

емпіричного знання (визначення точок дотику сфери освіти до інших сфер життєдіяльності суспільства, їх взаємовпливів і взаємозв’язку, визначення прикладних освітологічних контекстів, місця і ролі освітологічного знання для розвитку суспільства);

визначення освітології як наукової дисципліни (визначення принципів і критеріїв освітологічного знання, його структури, створення ідеальних освітологічних об’єктів, побудова освітологічних теорій, методології освітологічних досліджень);

розгортання прикладних освітологічних досліджень

(визначення складових освітологічної підготовки, розробка програм і змісту навчальних курсів та спецкурсів з освітології, визначення актуальних напрямів освітологічних досліджень, розгортання міждисциплінарних та мультидисциплінарних досліджень у галузі освітології, моніторинг впливу результатів освітологічних досліджень на різні сфери життєдіяльності суспільства);

системних досліджень у галузі освітології (започаткування в Україні напряму наукових досліджень з освітології, створення системи підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації з освітології, розробка системи моніторингу впливу результатів освітологічних досліджень на ефективність розвитку різних сфер суспільства).

Підготовка з освітології, на нашу думку, повинна реалізуватися на рівні магістерських програм. Починатися така підготовка повинна навчальним курсом «Освітологія», що складається з трьох модулів, зміст яких спрямовано на розгляд сфери освіти як об’єкту наукового дослідження, здобутків і суперечностей у теорії і практиці функціонування сучасних освітніх систем, складових освітологічної підготовки і методології дослідження сфери освіти як цілісного суспільного феномену. Далі послідовно вивчаються такі навчальні

202

РОЗДІЛ ІІІ. Становлення та розвиток освітології

дисципліни, як: «Філософія освіти», «Історія освіти», «Освітня політика», «Освітнє право», «Економіка освіти», «Управління освітою», «Соціологія освіти», «Культурологія освіти», які розкривають взаємозв’язки та взаємовпливи сфери освіти і дотичних сфер життєдіяльності суспільства. При цьому навчальні дисципліни «Філософія освіти» та «Історія освіти» можуть розглядатися як такі, що дають уявлення про розвиток самої ідеї освіти й історичних витоків становлення й розвитку освітньої сфери. Навчальні дисципліни «Освітня політика», «Освітнє право», «Економіка освіти», «Управління освітою» спрямовані на розкриття інноваційних механізмів розвитку сучасної сфери освіти. Навчальні дисципліни «Соціологія освіти», «Культурологія освіти» розкривають соціокультурні технології створення освітньо-соціально-культурного простору розвитку людини, сутність освіти як складової культури, унікального соціокультурного феномену, взаємозалежність і взаємозумовленість множинності культур і освітніх систем, що їх відображують, взаємовпливи суспільства, культури та освіти.

Цілісність освітологічної підготовки забезпечується тим, що останній модуль навчального курсу «Освітологія» (Методологія дослідження сфери освіти як цілісного суспільного феномену) вивчається після вивчення всіх дисциплін, що й сприяє не тільки формуванню цілісного освітологічного знання, а й розумінню інтегрованого підходу до досліджень сфери освіти (на рівні міждисциплінарних, мультидисциплінарних та трансдисциплінарних). Підготовка з освітології через вивчення освітологічного контексту дослідження освітніх процесів та явищ дозволяє в іншому науковому ракурсі зрозуміти характер та сутність суспільного феномену – сфери освіти.

Відтак освітологія, концептуально огортаючи багатоаспектні проблеми освітньої сфери, пропонує методологію досліджень феномена сучасної освіти та напрям підготовки фахівців, які здатні системно вирішувати проблеми розвитку сучасної сфери освіти. Вважаємо, що освітологія, поступово долаючи інерцію нашого мислення та кордони міждисциплінарних наукових досліджень, може перетворитися на нову продуктивну світоглядну парадигму, спрямовану на розвиток суспільства засобами освіти.

203

ЧАСТИНА І. ОСВІТОЛОГІЯ: ВИТОКИ НАУКОВОГО НАПРЯМУ

Субетто О.І.

ПРИНЦИПИ, ЗАКОНИ І СТРУКТУРА НАУКИ ПРО ОСВІТУ

– «ОБРАЗОВАНИЕВЕДЕНИЯ». ІМПЕРАТИВ НЕКЛАСИЧНОГО СИНТЕЗУ59

В останні десятиліття чітко визначилася тенденція становлення комплексної науки про освіту – «образованиеведения» (О. І. Субетто, 1991 – 1994 рр.) або едукології (Г. Бордовський, Б. А. Ізвозчіков, Н. П. Литвинова, В. І. Прокопцов, 1001 – 1004 рр.). <…> Становлення нової науки завжди є відповіддю на певний соціальний запит, незалежно від того, наскільки він усвідомлюється. Поява авторського терміну «образованиеведение», або його іноземної кальки – «едукологія», постає як символ зміни парадигми в основах блоку наук, що так чи інакше обслуговували інститут освіти в минулому, – педагогіки, соціології, філософії, культурології та ін. <…>

Ця зміна парадигм, за версією автора, має глибоке цивілізаційне «коріння», пов’язане із глобальною системною кризою. <…>

Суспільний інтелект як нова суспільствознавча та філософська категорія у функціонально-еволюційному плані є управлінням майбутнім з боку суспільства. В інституційному плані суспільний інтелект є єдністю науки, культури та освіти, єдністю суспільної свідомості та знання, що забезпечують реалізацію функцій управління майбутнім чи творенням майбутнього: прогнозування, проектування, планування, програмування тощо. Перехід до нової форми стійкості соціоприродної еволюції є переходом до соціоприродної еволюції, якою управляють на базі суспільного інтелекту, у ній суспільний інтелект стає частиною соціоприродного гомеостазу, трансформується у ноосферний суспільний інтелект. Освіта як соціальний і цивілізаційний інститут – головний механізм відтворення суспільного інтелекту. Знання – субстанція суспільного інтелекту. <…>

Освіта та сім’я виконують функцію відтворення суспільного інтелекту через забезпечення процесів «кругообігу інтелекту», у якому

59 Субетто А.И. Принцип, законы и структура науки об образовании – образованиеведения.

Императив Неклассического синтеза [Електронний ресурс] / А. И. Субетто // «Академия Тринитаризма». – М., 2003. – Эл. № 77-6567, публ.10892. – Режим доступу: http://www.trinitas.ru/rus/doc/0016/001a/00160053.htm

204

РОЗДІЛ ІІІ. Становлення та розвиток освітології

освітній процес у широкому смислі слова, як єдність освіти – трансляції знань, виховання та навчання, несе функцію суб’єктивізації (сприйняття тим, хто навчається, знань, їх репродуктивне відтворення) та об’єктивізації знань (творчість, проблемно-проектне або інноваційне навчання). <…>

Освітнє товариство є результатом експансії функції освіти на всі соціальні інститути і сфери діяльності суспільства, є результатом освітньої революції, що відбувалася наприкінці ХХ століття і набула характеру формаційної революції. На зміну освітньо-педагогічної формації Просвітництва та освітніх послуг (що проіснували більше 300 років) приходить освітньо-педагогічна формація освітнього суспільства, у якій на місце освітньо-педагогічного виробництва освітніх послуг і «часткової людини», «людини-засобу» для капіталістичної економіки стає освітньо-педагогічне виробництво «універсальної людини», всебічно, гармонійно розвиненої, універсально-цілісної, творчої особистості, «людини-цілі» (людини як самоцілі історичного розвитку). При цьому неперервна освіта стає суттєвим атрибутом освітнього суспільства, у якому вона набуває характеру механізму соціалізації особистості і забезпечення її адаптивності, мобільності у «світі змін», тобто у світі високої інноваційної динаміки. <…>

«Образованиеведение» за своєю «науковою будовою» поліструктурне. Тому його структура може бути представлена у формі визначеної множинності системно-структурних профілів «образованиеведения» (такий підхід реалізований автором при розкритті структури людинознавства і науки про класифікації – метатаксономії та класиології <…>).

Предметом «образованиеведения» є освіта, його експлікація відбувається через категорію освітньої системи. <…> Освітня система

– узагальнена назва будь-якого навчального закладу і будь-якої організаційної системи, де реалізується освітній процес (комплексний процес, що об’єднує навчання, виховання і власне процес трансляції та генерації нових знань, тобто творчість). <…> Освітня система належить до категорії складних систем, до неї відносять освітні системи різних рангів, типів і видів. <…> Ця характеристика стосується освітніх систем різної масштабності, не тільки систем

205

ЧАСТИНА І. ОСВІТОЛОГІЯ: ВИТОКИ НАУКОВОГО НАПРЯМУ

освіти у планетарному, регіональному та станових вимірах, але і будьякого навчального закладу, будь-якої господарської системи чи соціального інституту, в яких реалізується освітній процес, підготовка, перепідготовка, перекваліфікація кадрів. Отже, виникає ієрархія уявлень про предмет «образованиеведения» у категоріях освітньої системи: освітня система планетарного масштабу як цивілізаційний інститут, освітня система масштабу країни як соціальний інститут, що втілює особливості соціальної будови суспільства і національноетичного архетипу, освітня система регіонального масштабу, <…> навчальні заклади різних типів і видів.

Кожна із освітніх систем є єдністю педагогічної або соціопедагогічної, соціальної, економічної (господарської) і науководослідницької систем. Їх роль, домінантність у цій єдності змінюється відповідно до рангу і масштабності. Якщо для освітньої системи масштабу країни посилюється соціально-економічний аспект їх функціонування і розвитку, що експлікується в освітній політиці, доктрині і концепції освіти, то для окремого освітнього закладу виходить на перший план соціально-педагогічний, педагогічний аспект, що експлікується освітніми програмами, навчальними планами, педагогічними технологіями та ін. Правда, це зміщення домінант має відносний характер.

З огляду на таке уявлення про предмет «образованиеведения», у якому розкриваються закони розвитку і функціонування освітніх систем (при цьому людина в освітній системі постає, у свою чергу, як самоосвітня система, що підпорядковує законам розвитку людської психіки, інтелекту, всього організму), можна виокремити засади структурування науки про освіту. <…>

Педагогічні засади освітніх систем базуються на всій потужності сучасної педагогічної науки. При цьому становлення «образованиеведения» супроводжується трансформацією засад самої педагогічної науки. <…>

Важливим у блоці педагогічних засад «образованиеведения» є фактор фундаменталізації знань і освіти за різними педагогічними або освітніми маршрутами того, хто навчається у системі освіти. <…>

206

РОЗДІЛ ІІІ. Становлення та розвиток освітології

Фурман А.В.

ОСВІТОЛОГІЯ ЯК СИНТЕТИЧНА НАУКОВА ДИСЦИПЛІНА:

ПРОБЛЕМА ЗАВДАНЬ, ОБ’ЄКТА, ПРЕДМЕТА, МЕТОДУ60

До історії питання. Ідея освітології як синтетичної наукової дисципліни, котра б інтегрувала знання різних наук (щонайперше філософії, соціології, психології, фізіології, педагогіки, антропології) на якісно новому рівні їх об’єднання і співорганізації, була неодноразово артикульована у 1995 – 98 роках на курсах директорів опорних шкіл та керівного складу освітньої галузі в Державній академії керівних кадрів освіти (м. Київ). У результаті її багаторазового комунікативного опрацювання з’явилася схема структури освітології, що датується 30.08.1997 р. і взаємодоповнює епістеми, методологеми, технологеми та інші складові чотирьох науково-змістових модулів – соціально-культурної парадигми (доктрини) національної освіти, теорії освітньої діяльності (як окремого проекту), модульно-розвивальної системи інноваційного навчання та фундаментального соціально-психологічного експерименту. Проте, перша публікація під назвою «Vivat, освітологія! Або мистецтво управління освітнім простором суспільства» з’явилася лише на початку 2003 року в газеті «Влада». Незважаючи на науковопопулярний стиль викладу матеріалу, вона все ж чітко окреслює як проблемно-предметне поле освітології, так і вказує на основні закономірності та факти розвиткового перебігу невидимого освітнього метапроцесу.

Власне наукова стаття побачила світ під завісу 2003 року під назвою «Постання освітології, або похід за горизонт відомого». Вона є програмною у повному розумінні цього слова, адже не просто констатує, що «наука, об’єктом якої є освіта, виокремлюється у самостійний напрямок – едукологію», як це роблять Н.В. Бодровська, А.О. Реан, а аргументовано окреслює онтологічний формат надскладного освітнього театру-простору глобального вітакультурного повсякдення у діалектичній єдності його видимої і

60 Фурман А. Освітологія як синтетична наукова дисципліна: проблема завдань, об’єкта, предмета,

методу / А. Фурман // Вітакультурний млин: методологічний альманах, 2006 (Модуль 3). – 52 с. – С. 4 – 9.

207

ЧАСТИНА І. ОСВІТОЛОГІЯ: ВИТОКИ НАУКОВОГО НАПРЯМУ

невидимої соціумних стихій, що описується системою нових гносеологічних конструктів (формальна і змістова освітологія, вітакультурний простір освітньої сфери, організоване культуротворення, психодуховний світ Я людини тощо). Загалом термін «освітологія», на наше переконання, вдало розвиває кращу національно-культурну традицію українства, щонайперше збагачує еталонну ковітальну практику його мовленнєвого етикету. <…>

Епістемологічні одиниці освітології. У системно-миследіяльнісній методології Г.П. Щедровицького встановлено, що у будь-якому науковому предметі є принаймні дев’ять різних епістемологічних одиниць: 1) проблеми, 2) задачі, 3) «дослідні факти», 4) «експериментальні факти», 5) сукупність тих загальних знань, що побудовані у цьому науковому предметі, 6) онтологічні схеми і картини, 7) моделі, 8) засоби (мови, поняття, категорії), 9) методи і методики.

Однак, наш методологічний аналіз проблеми з позицій вітакультурного підходу показав, що пропонований набір епістем є неповним, оскільки потребує, принаймні, фіксації ще трьох одиниць –

об’єкта і предмета дослідження, технології. Перших дві варто додати до базового («горизонтального») блоку «проблеми – задачі», а третю – до блоку «розробка засобів і методів». У результаті отримаємо 12 епістем методологічно обґрунтованого наукового предмета. <…>

Основні завдання освітології:

1)обґрунтувати освітологію як синтетичну наукову дисципліну,

котра інтегрує на якісно нових рівнях теоретизуванняметодологування щонайменше вісім сфер упредметненого наукового знання – філософію, соціологію, культурологію, антропологію, психологію, педагогіку, фізіологію, методологію <…>;

2)розробити три дисциплінарних сегменти освітології залежно від її змістовного спрямування – загальна, традиційна, інноваційна, а

також створити чотири предметних гілки, зважаючи на критерій головного функціонального навантаження імовірного наукового знання – філософська, теоретична, прикладна і практична освітологія

<…>;

3)інтегрувати нове міжпредметне наукове знання на взаємодоповненні чотирьох її метасистемних складових: а) теорії

208

РОЗДІЛ ІІІ. Становлення та розвиток освітології

освітньої діяльності, б) вітакультурної методології як виняткової практики професійного методологування, в) інноваційної моделі модульно-розвивальної освіти, г) фундаментального соціальнопсихологічного експерименту на предмет створення зон локального – інтенсивно-розвивального, соціокультурного – освітнього простору …, а в перспективі – «заміни традиційної освітньої моделі на інноваційну, основне завдання якої – добування, збагачення, поширення і творення кращого етнонаціонального і загальнолюдського досвіду на українській землі».

Об’єктом освітології є вітакультурний простір суспільства, що взаємодоповнює дві сфери: а) видимий освітній процес, або так звану формальну освіту (школи, інститути, культурні осередки тощо), і б)

невидимий освітній процес, тобто неформальну освіту, котра неочевидно, проте реально і дієво, розгортається на кількох рівнях – людства, соціуму, великих і малих груп, окремої людини. Звідси закономірний поділ освітології залежно від спрямування пізнавальної творчості – на традиційну та інноваційну.

Предмет освітології – ідеї, принципи, категорії, закономірності розвитку, функціонування, управління та самоорганізації освітнього простору (міжконтинентального, загальнодержавного, регіонального, локального, ситуативного) у єдності його двох сфер – видимої (формальної) і невидимої (змістової).

До здобутих дослідних фактів належать дві тенденції, котрі мають достатнє обґрунтування: по-перше, реально визначальною для духовної аури суспільства завжди є невидима сфера освітнього процесу, хоч інституційована зовні стимулює чи гальмує її певний розвитковий характер; по-друге, завжди існує певна суперечність між цими сферами, котра може набувати форм невідповідності, діалектичної чи антагоністичної протидії. У будь-якому разі злоякісний конфлікт між видимим і невидимим пластами глобального освітнього поліпроцесу в українському суспільстві очевидний, на що наочно вказують симптоми його хронічного захворювання: корупція, хабарництво, злочинність, хамство, заздрість, підлабузництво. На диво прикметно, що ці симптоми не можна зліквідувати навіть найрадикальнішими заходами у царині формальної освіти, видимої політики. Ось чому вони не тільки паразитують на культурному тілі

209

ЧАСТИНА І. ОСВІТОЛОГІЯ: ВИТОКИ НАУКОВОГО НАПРЯМУ

соціуму, а й розвиваються у симптомокомплекси, тобто є самодостатніми руйнівними проблемами держави і суспільства.

Серед об’ємного набору власне експериментальних факторів, що отримані нами упродовж п’ятнадцятирічної практики фундаментального експериментування, визначальними є ті, що свідчать про: а) реальність модульно-розвивального навчання як якісно нового способу і типу організації освітнього процесу в середній і вищій школі за психосоціальними принципами і закономірностями безперервної полідіалогічної взаємодії наставника і наступників; б)

можливість особистої причетності до повноцінної освітньої діяльності не лише вчителів і викладачів, а й учнів та студентів, яка оргтехнологічно розгортається від теоретизування і нормонаслідування до світоглядного збагачення досвіду, культуро- і

самотворення кожного; в) наявність неочевидної освітньої дійсності,

що присутня у будь-якому вітакультурному довкіллі, що аж ніяк не означає, що вона не впливає на функціонування, розвиток та самоуправління колективної та індивідуальної суб’єктності; навпаки, пояснення її природи, організованого наукового проектування і конструювання потребують високодосконалого теоретизування та професійної методологічної рефлексії.

Виявити внутрішні лінії та інваріанти психокультурного розвитку людини в освітньому просторі довкілля у складній картині її дій і вчинків дає змогу основний метод освітології – вітакультурного обґрунтування; він виконує дві глобальні функції: а) є мисленнєвим інструментом пошуку, з’ясування і ґрунтовного розуміння прихованих у сфері невидимого освітнього процесу причин, закономірностей та інваріантів (траєкторій) психокультурного розвитку; б) реалізується як наукова програма соціальнопсихологічного проектування цілісного модульно-розвивального циклу в системі інноваційної перебудови сучасної оргтехнології навчання у середній і вищій школі. <…>

210