Освітологія хрестоматія
.pdfРОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти
затребуваної, так і перспективно обраної), яку має готувати освіта зараз і в доступній для огляду перспективі;
•культурно-світоглядне завдання, пов'язане з виробленням підстав і принципів формування в учнів цілісної соціокультурної картини світу, систематичного уявлення про структуру і динаміку соціальної реальності;
•культурно-просвітницьке завдання, пов'язане з введенням учнів у систему знань про культурне та історико-стадіальне різноманіття світу і характер внутрішньокультурних та міжкультурних відносин;
•культурно-виховна мета, пов'язана з безпосередньою соціалізацією і інкультурацією учнів, опануванням найбільш загальних правил соціального гуртожитку, норм життя і діяльності в суспільстві;
•культурно-ідентифікаційне завдання, пов'язане з орієнтуванням учнів у системі основних відмінних ознак їх національної культури, вибудовуванням їх національної, соціальної, політичної та іншої ідентичності;
•культурно-комунікативна мета, пов'язана з навчанням учнів різних принципів і технологій соціальних, внутрішньокультурних та міжкультурних взаємодій, основних стратегій міжетнічних і міжконфесійних відносин;
•культурно-систематизуюче завдання, пов'язане з визначенням галузей знань про суспільство та культуру, а також ключових змістовних компонентів цього знання, на підставі яких може проводитися системна соціалізація та інкультурація учнів;
•культурно-інституційна задача, пов'язана з визначенням основних професійних якостей фахівців, які повинні вести навчання по всьому спектру культурологічних завдань освіти, і аналізом існуючих практик підготовки таких фахівців та ін.
Проблемне поле культурології освіти знаходиться на перетині інтересів культурологічної та педагогічної наук. Воно пов'язане з потребою постійної модернізації програми загальноосвітньої підготовки учнів із метою більшої відповідності цієї програми сучасним вимогам і суттєво збільшеним темпам соціокультурного розвитку суспільства.
701
ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ
Ключовими проблемами культурології освіти є:
•удосконалення програми комплексного відтворення російського суспільства як цілісної соціокультурної системи засобами освіти, розробка динамічної моделі подібного відтворення, що веде до прогресивного розвитку цієї системи;
•перехід російської освіти до нової змістовної моделі – «культурологічної парадигми освіти»;
•удосконалення програми загальноосвітньої підготовки учнів, яка більшою мірою відповідає сучасним вимогам;
•удосконалення програми громадянського виховання, соціалізації і інкультурації учнів, систематизація змісту такої програми;
•удосконалення програми підготовки кадрів для вирішення завдань культурологізації вітчизняної освіти.
Методологія і методи досліджень культурології освіти включають:
1.Методологію і методи, загальні для суспільних наук
•методології:
−еволюціонізм;
−дифузіонізм;
−функціоналізм;
−структуралізм та ін.
•методи:
−польового збору і первинного узагальнення матеріалу;
−атрибуції;
−систематизації;
−типологізації;
−компаративного аналізу;
−функціонального аналізу;
−аналітичного моделювання тощо.
2. Методи досліджень, специфічні саме для культурології освіти як особливої сфери пізнання:
•вимірювання та аналіз соціальної ефективності освітньої підготовки;
•вимірювання рівнів громадянської, соціальної і культурної компетентності людини;
702
РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти
•вимірювання та оцінка соціальної та культурної відповідності людини до умов середовища;
•вимірювання адекватності соціальних домагань людини;
•вимірювання ступеня традиційності ціннісних орієнтацій людини і його готовності до змін;
•вимірювання рівнів соціальної мобільності та культурної толерантності людини та ін..
Специфічний категоріальний апарат культурології освіти формуватиметься з розвитком найновішого наукового напрямку. Він буде близький понятійно-категоріальному апарату культурології в цілому, але в той же час стане відрізнятися акцентами на різних актуальних для даного наукового напрямку аспектах, серед яких:
•характеристики сучасного «культуроцентричного світу»:
−культурні стимули та мотивації соціальної активності
людей;
−потреба людей в культурних маніфестаціях;
−потреба людей у демонстрації «культурної інакшості»;
−проблема культурного заповнення вільного часу;
−ієрархічні й мережеві культурні простори;
−медіа- і масова культура;
−культурні імітативні практики;
−нав'язані соціальні та культурні «спокуси» тощо.
•характеристики культурологічних інтерпретацій процесів життєдіяльності:
−культурологічне моделювання історичних і соціальних
процесів;
−культурологічні інтерпретації психологічних реакцій;
−культурологічні інтерпретації поведінкових мотивацій;
−культурологічні інтерпретації ціннісних орієнтацій;
−культурологічні інтерпретації релігійних установок;
−культурологічні інтерпретації художніх відображень та ін.
•характеристики виявлення рівнів культурної зумовленості освітніх стратегій і програм:
−«культурологічний поворот» в освіті;
−культурологічна парадигма освіти;
−зростання соціальної ефективності освіти;
703
ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ
−соціокультурна актуальність освітніх стратегій і програм;
−відповідність освітніх стратегій рівню розвитку суспільства;
−культурно-трансляційна продуктивність освіти;
−соціокультурна перспективність освіти тощо.
•характеристики засвоєння норм і кодів культури індивідами:
−рівні соціалізованості та інкультурованості індивіда;
−громадянська, соціальна та культурна компетентність
індивіда;
−нормативно-ціннісна адекватність індивіда;
−соціальна пластичність і мобільність індивіда;
−комунікативна активність і «проникність» індивіда і т.д.
•характеристики параметрів соціокультурних картин світу індивідів і груп:
−домінантні соціальні та приватні індивідуальні картини
світу;
−систематичні моделі світогляду;
−структура соціальної реальності;
−динаміка соціальної реальності;
−системна єдність соціальної реальності;
−нав'язані комплекси світоуявлень;
−ситуативні і фрагментовані картини світу та ін..
•характеристики ознак ідентичності індивідів і груп:
−ідентифікаційні комплекси та їх структури;
−історична динаміка ідентичності;
−стадіальні домінантні ідентичності;
−ситуативні ідентичності;
−симулятивні ідентичності тощо.
•характеристики переважаючих типів культурної комунікації індивідів і груп:
−культурно-комунікативні стратегії та практики;
−комунікативні режими;
−комунікативні альянси;
−мови і форми міжкультурної комунікації;
−ситуативні міжкультурні синтези і т.д. <…>
704
РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти
Кузьміна С.Л.
ФЕНОМЕН ОСВІТИ І КУЛЬТУРА183
<…> Сутність освіти. Осмислення феномену освіти в київській академічній традиції XIX – початку XX ст. відбувається в кількох дисциплінарних сферах – загальнофілософській, моральнобогословській і власне філософсько-педагогічній. Зокрема, Петро Ліницький тему освіти пов'язує з вічною проблемою сутності філософії. На його погляд, психологічне підґрунтя освіти становить «недоступна раціональному аналізу здатність людини до самовизначення і самовдосконалення», а її «пусковим механізмом» є загальнолюдська потреба утворення керівних ідей пізнання і практичної діяльності. Саме задовольняючи цю потребу, вважає вчений, окрема людина і людство взагалі творять філософію – певний спосіб думки, сприйняття світу і спосіб життя. А згодом нехтування філософією прирівнюють до нехтування освітою. Сама ж філософія – це світоглядна система органічно пов'язаних між собою абстрактних і універсальних понять (на кшталт буття, пізнання, істини тощо), які поширюються на все, що можна пізнати, охоплюють різні сторони людського життя. Ця особливість філософії, на думку П. Ліницького, надає їй надзвичайного освітньо-виховного значення завдяки тому, що, долаючи розриви між словом і ділом, знанням і життям, теорією і практикою, зводить у цілісний космос внутрішній світ особистості, а в зовнішньому світі суспільства знімає, спираючись на загальнолюдський здоровий глузд, поділ людей за класовими чи інтелектуальними ознаками. Здається, екстраполяція філософії на освіту перетворює її тут на інструмент уніфікації мислення і діяльності людини за якимсь стандартом однакових для всіх «загальних понять». Проте можливість чистого поняття як «абсолютно відстороненої думки» існує для мислителя лише в ідеалі, а в реальному житті воно засвоюється і відтворюється із «суб'єктивними домішками» конкретної особи, набуваючи у світогляді кожної людини яскравого особистого забарвлення.
183 Кузьміна С. Філософія освіти та виховання у Київській академічній традиції XIX – початку XX
ст.: Монографія / Світлана Кузьміна. – Сімферополь: Н. Оріанда, 2010. – 552 с. – С. 349 – 362.
705
ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ
Але, за П. Ліницьким, не кожна філософія може стати справжньою освітою – рушієм духовного самовдосконалення особистості. Це властиво лише філософії, яка органічно поєднує у собі знання і віру. На відміну від наукових, здобутих у результаті чуттєвого споглядання, «байдужих» понять, релігійні ідеї мають ідеальний, умоглядний характер, їхнє значення полягає в тому, що, будучи відображенням прагнення людського духу піднестись над наявною, кінцевою дійсністю, лише вони дозволяють зрозуміти загальний сенс існування всієї світобудови, а також власного життя. Саме тому справедливе твердження, що знання, позбавлене будь-яких керівних загальних (тобто релігійних) ідей, діє не творчо, а руйнівно. <…> Відтак, завдяки вірі освіта як філософське зусилля стає чистим увиразненням свободи: починаючись із підсвідомої спонтанної потреби самовизначення і самовдосконалення, вона втілюється в особистісні форми переконань, що визначають мотивацію, а отже, напрямки і характер творчої діяльності людини.
М. Олесницький сутність освіти визначає, передусім, під кутом моральності. Мета моральної діяльності людини, наголошує він, – це освіта або висвітлення образу Божого в особистості, утворення морального характеру, який, по суті, відповідає задуму Творця і є стабільним спрямуванням волі до добра. Звісно, така освіта неможлива без взаємодії із зовнішнім світом удосконалення фізичних і душевних здібностей. <…> Отже, центр ваги освіти треба розмістити в самій душі, у її стосунках із Богом. Саме тут для людини відкривається можливість здобути повну свободу, переходячи з одного ступеня моральної досконалості на інший. <…>
Формування концепції освіти С. Гогоцького відбувається у полі специфічної філософсько-педагогічної проблематики. Визначаючи освіту як «культивацію», певну здатність фізичних і душевних сил людини до самовдосконалення, він пов'язує в єдине ціле окрему особистість і народ, культуру, до яких вона належить. Як людині, вважає мислитель, притаманний одвічний потяг до «вдосконалення свого безпосередньо-даного чуттєвого стану, до перетворення його на інший», якнайліпший, так і культура є колективним «неосяжним і складним», «безперервним і найрізноманітнішим перетворенням безпосередньо-даних нам матерій і сил нашим тілесно-душевним єством». Мета цього перетворення – не лише забезпечити
706
РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти
індивідуальне і родове фізичне «існування за несвідомим інстинктом», а свідомо здійснити на своєму конкретному місці й у суспільних відносинах загальний людський закон, загальний порядок життя, в якому людиною керує розуміння обов'язку, потреба його виконувати. Отож, освіта в С. Гогоцького – це взаємовіддзеркалення і гармонія особистості та культури.
Звісно, погоджується С. Гогоцький, людина не народжується вже освіченою і готовою до людського способу життя. Аби досягти гармонії із соціальним середовищем, а отже, і піднятись на певний рівень розвитку, їй необхідно розвинути свої сили. З огляду на це, в освіті, що, власне, триває все життя, він виокремлює особливий період «виховної освіти». Вона не відрізняється від «освіти взагалі» по суті, адже так само розвиває зовнішні й внутрішні сили людини, збагачує її знаннями про навколишній світ і себе, «оформлює», конкретизує її свободу. Натомість «виховна освіта» має низку кількісних і якісних відмінностей. По-перше, вона обмежена у часі – починається з народженням дитини, здійснюється під впливом догляду, дисципліни, навчання і завершується тоді, коли молода людина стає здатною до самовдосконалення. По-друге, під час «виховної освіти» увагу здебільшого приділяють тому, щоб тренувати сили, набувати корисних навичок, а не їхньому використанню у творчій праці. Проте мислитель зазначає, що через навички людина пристосовує свій «тілесний механізм» до виконання намірів розуму, свобідної волі, увиразнюючи у мініатюрі космічну гармонію причинного і цілеспрямованого порядку речей. А по-третє, «виховна освіта» відрізняється від справжньої формою. Якщо свідоме самовдосконалення дорослого – це чиста самодіяльність, то духовний і фізичний розвиток дитини відбувається лише під впливом старших і досвідчених. <…>
В ідеалі ж освіта має привести до гармонії між знанням зовнішнього світу і самопізнанням, яка є не грою індивідуальних сил, а здійсненням гармонії усієї світобудови, «речовинних причин явищ» і розуму, що їх осмислює. Так, за концепцією С. Гогоцького, освічена людина відображає у собі не лише культуру, а й увесь космос, а освіта нагадує філософію.
П. Юркевич ознаки освіти вбачає в розвинутих сумлінні, смаку і мисленні. Природні для людини принципи здобування освіти, як і розбудови культури загалом, вважає вчений, треба шукати у філософії.
707
ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ
Найяскравіше вони втілені у вченнях Платона і Канта. Так, перший принцип вимагає визнавати об'єктивність ідей блага і добра, приймати їх на віру. Тим часом саме дитячій душі притаманна довірливість, що становить природну передумову формування однієї з найважливіших якостей зрілого освіченого духу – мати свідому віру, а з нею – певні образи чи зразки, тобто критерії розрізнення «в кожному окремому досліді істинного і помилкового, доброго й злого, прекрасного й огидного». Водночас засвоєння об'єктивних знань, на думку філософа, підтримує властиві дитині «споглядальний напрямок духу», безкорисливий інтерес до дійсності. Кантівський принцип, який визначає культуру як особистий рефлекс і вправляння особистих сил, так само суголосний природним потягам дитини до самостійності й випробування себе. Завдяки його застосуванню освіта стає «другою природою» людини. «Перша природа», тобто органи чуття, пояснює П. Юркевич, нездатна обумовити багатство й напруженість душевного життя. Численні й складні його форми, які знаходимо у зрілій душі, утворюються із вражень від зовнішнього світу лише під впливом виховання та освіти. Саме виховання та освіта впливають на «першу природу» так, що змінюють елементарні фізичні відчуття за допомогою спеціального режиму, тренувань, навчання, занять, призвичаювання до певного способу життя. <…> Відтак, побудована на платонівському і кантівському принципах, освіта в П. Юркевича постає своєрідною призмою світосприйняття, пізнання і самопочуття, огранюванням людської природи. <…>
Освіту, яка об'єктивує і розвиває, звільняє сили людини і спрямовує їх на вирішення творчих завдань, за П. Юркевичем, природно порівнювати з філософствуванням – самопізнанням і вільним творенням внутрішнього світу.
Як бачимо, у творчості київських філософів-академістів освіта – це, так би мовити, уособлення філософії – постійна рішучість людської особистості пізнавати себе, світ і Бога, культивуючи власні сили, охоплювати цілісність буття інтелектуально, емоційно, діяльно. Київські мислителі не уявляють людину поза конкретною культурною спільнотою, отож освіта для них – не лише продукт творчості окремої індивідуальності, а похідна «колективного свідомого» в системі педагогічної взаємодії, передання досвіду. <…>
708
РОЗДІЛ VІІ. Культурологія освіти
Крилова Н.Б.
ПИТАННЯ КУЛЬТУРОЛОГІЇ ОСВІТИ 184
<…> Стає очевидним той факт, що освіта не вирішує завдання, які перед нею постають, оскільки перебуває в контексті застарілих культурологічних пояснень і не може вийти із колишнього герменевтичного кола – ідей трансляції, впливу, односторонньої соціалізації. Виявити і реалізувати активність та творчий потенціал людини, що зростає, забезпечити розвиток нових форм освіти, організувати школу по-новому можна тільки на основі нового методологічного підходу в галузі педагогіки та психології, а також культурології освіти.
Нове завдання потребує опори на систему нових для педагогіки, дидактики і теорії освіти (у тому числі теорії управління освітою) понять.
Система нових понять включає:
-категорії, що мають фундаментальне значення (наприклад, «культурологія освіти», «культурні практики дитини»);
-поняття, що поєднують загальне і прикладне знання (наприклад, «культурологічний підхід в освіті», «культурна парадигма освіти», «культуровідповідність, принцип», «культуровідповідна школа», «педагогічна культура», «культурне середовище освіти», «культурна модель школи», «устрій шкільного життя»). <…>
Культурологія освіти – науковий напрям, що формується на стику філософії освіти, культурології, культурної психології і інноваційної педагогіки, і який пояснює весь комплекс культурних проблем освіти. Напрям системно інтерпретує освіту як культурний феномен і включає наступні наочні блоки і коло проблем:
-культурна парадигма як основа організації і розвитку сучасної
освіти;
-культурна політика в розвитку освіти;
-культурний, соціокультурний і культурологічний зміст освіти:
пріоритет культурних цінностей, функцій, цілей, завдань,
184 Крылова Н.Б. Вопросы культурологи образования [Электронный ресурс] / Н.Б. Крылова // Научно-
методическая серия «Новые ценности образования». – 2011. – № 5. – С. 2 – 16. – Режим доступа: http://www.values-edu.ru/?page_id=96.
709
ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ
спрямованості (їх пріоритет і домінування над існуючим репродуктивним науково-технологічним змістом);
-культурні форми відкритої освіти: розуміння, інтерпретація, діалог, вибір, аналіз, творча робота (культурний текст і артефакт);
-принципи забезпечення різноманітності освіти: мультикультурності (полікультурності), культуровідповідності (у єдності з природовідповідністю), варіативній, інноваційнності освітньої діяльності;
-культурні моделі освітніх систем;
-культурні практики дитини/ підлітка в освіті;
-педагогічна культурологія: педагогічна культура (індивідуальна, групова і така, що реально існує в співтоваристві, рівень культури батьків), культура організації викладання, навчання і учіння; якість (культура) і спрямованість педагогічних методів і засобів;
-культура глибинного спілкування з дитиною (у єдності з педагогічною підтримкою її в освіті);
-включення дитини (підлітка) в культуру і субкультуру та її саморозвиток через субкультуру;
-культурний (субкультурний) розвиток дитячих і підліткових угруповань;
-становлення особистісної культури дитини в освіті і пріоритети індивідуальної освіти;
-організація, становлення, прояв, забезпечення культурного (соціокультурного, мультикультурного) середовища в конкретних освітніх системах і сфері освіти в цілому;
-устрій шкільного життя; культура самоврядування, співуправління і самоорганізації у школі;
-соціокультурне планування і проектування в освіті;
-культура управління в освіті, якість організації і управління у сфері освіти. <…>
Культурологічний підхід в освіті. Становлення нового розуміння освітньої і педагогічної практики викликане загостренням соціокультурних протиріч і проблем у сфері освіти, зокрема:
-об'єктивним зниженням якості освіти, викликаним старінням колишньої науково-технологічної (предметно-знаннєвої і репродуктивної) парадигми освіти;
710