21. Концепція авторської особистості у літературному творі з точки зору представників біографічного методу.

Основоположником біографічного методу був французький літературознавець Шарль Опостен Сент-Бев (1804—1869 рр.), який вважав, що на творі завжди позначається авторська особистість, зокрема її характер, психіка, походження, факти інтимного життя. Відомою працею Сент-Бева є тритомник "Літературно-критичні портрети" (1836—1839 рр.). Сент-Бев написав портрети всіх відомих французьких письменників з точки зору їх біографії, зв'язків з духовними течіями. Послідовники Сент-Бева — Г. Брандес (Данія), Р. де Гурмон (Франція), Ю. Айхенвальд (Росія). Біографічний метод використовували такі українські літературознавці, як М. Чалий, О. Огоновський, М. Петров, І. Франко, С. Балей, І. Дорошенко, В. Смілянська, М. Коцюбинська, Т. Гундорова.

Біографічний метод, відзначає Г. Сивокінь, дає можливість розкрити соціопсихологічний характер таланту. Біографія письменника — це не тільки життєвий шлях, але й всі складники генезису й реалізації таланту. За радянських часів особистість митця типізувалася, нівелювалася. Г. Сивокінь радить розглядати твори у зв'язку з особою творця, вивчати літературу як текстобіографію твору і творчості.

Продуктивність біографічного методу яскраво виявилася в інтерпретації "текстобіографіі" В. Стуса, який здійснила М. Коцюбинська. Вона акцентує увагу на актуальності Сгусового поняття "самособоюнаповнення". За спостереженням дослідниці, неологізми поета з початковим "само" — ("самовтрата", "самовтеча", "самобіль" і головне, підсумкове, — "самособоюнаповнення"), ці словесні матеріальні свідчення напруженого й безнастанного процесу екзистенційного осягнення світу і "свого місця в ньому" були для В. Стуса запорукою духовної суверенності, порятунком, давали змогу піднятися над обставинами. "Віднайдення повною мірою власної особистості, своєї духовної орбіти, чіткої лінії, завершеної мелодії — того, чого українська культура; вимушена утверджуватись в умовах колоніальної скутості, не знала, — вважав життєво важливим для української культури. Адже українські митці були здебільшого позбавлені радості "розкошування як особистості" і обставинами вимушені брати на себе функції публіциста, вчителя, громадського діяча, проводиря, притлумлюючи так чи так, мимоволі чи й свідомо, своє "я" в його самоцінності". Сучасний біографічний метод використовує концепції психології, психоаналізу, герменевтики, історіографії, текстології.

22. Культурно-історична школа: пошуки спільного знаменника для пояснення явищ літератури.

Родоначальник культурно-історичної школи французький історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен (1828—1893 pp.).  Головні його праці «Історія англійської літератури» (1863—1865 pp.) та «Філософія мистецтва» (1865—1869 pp.) написані на основі позитивіст­ського підходу до осмислення явищ літератури. Фундато­ром позитивізму був французький філософ Оґюст Конт(1798—1857 pp.), який оголосив усю попередню філософію недосконалою. Людство, на його думку, повинне ставити перед собою лише такі проблеми, розв'язання яких має безумовний характер. Від мистецтва він вимагав вірності фактові. Позитивізм синтезував наукові знання в різних галузях на засадах соціології.

 

Свою діяльність І. Тен спрямував на пошуки спільно­го знаменника для пояснення явищ літератури, які досі здавалися залежними від випадковостей і суб'єктивних поглядів письменників. Цей спільний знаменник фран­цузький учений прагнув знайти в інших галузях науки. Так, скориставшись працею Ч. Дарвіна «Про походження видів», І. Тен вніс до літературознавства метод аналогій, закон причинності та ідею закономірного розвитку певних явищ. Він вимагав від літературознавців об'єктивності й точності висновків: треба зрозуміти природу творчості, а не влаштовувати суд над письменником. Функція дослідни­ка буде вичерпаною тільки тоді, коли він визначить при­чини, що викликали певні факти, віддзеркалені в худож­ньому творі. Літературознавець має уникати як позитивної, так і негативної оцінки викладеного матеріалу.

 

Позитивним моментом культурно-історичної школи І. Тена є той факт, що мистецтво тут розглядається у пря­мій залежності від суспільства. Зміна суспільних відносин спричинює певні зміни в художній творчості. Однак є сталі риси, які змінюються досить повільно. І. Тен називає їх расовими. Це — національні особливості, ментальність нації.

 

Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), Ф. де Санктіс (Італія), О. Пипін, М. Тихонравов (Росія). Одним із перших головні засади культурно-історичної школи на україн­ському ґрунті застосував М. Костомаров («Обзор сочинений писанных на малороссийском языке», 1843 р.). У XX столітті методологію культурно-історичної школи активно викори­стовували В. Л. Паррінгтон (США), Р. Менендес Підаль (Франція), П. Сакулін (СРСР).