17. Концепція мистецтва й митця у критичному доробку д. Джойса. Джойсівське розуміння драми, літератури, мистецтва.

<...> Необходимо отделять литературу от драмы. В человеческом обществе действуют неизменные законы, которым подчиняются причуды характера и обстоятельства жизни мужчин и женщин. Мир литературы — это сфера частных жизненных коллизий и характеров, сфера необычайно обширная, — художник-литератор главным образом занимается ею. Драму же в первую очередь интересуют непреходящие законы общества во всей их обнаженности и суровой непредвзятости и только во вторую — разношерстная толпа, живущая по этим законам <...>.

Джеймс Джойс о сути и назначении искусства. (Дж. Джойс не признавал принципов реалистической эстетики. Он считал, что настоящий художник должен быть изолированным от общества, лишенным чувства принадлежности к своему народу и родине.) В основе драмы - жизнь. (Драму Джойс считает "высшей формой искусства", а основным материалом для ее создания является не что иное, как жизнь: "Под драмой, таким образом, я понимаю взаимодействие страстей, которые выявляют истину; драма - это борьба, эволюция, вообще всякое движение, всякий развитие; драма существует еще до того, как вступает в драматической формы, вне зависимости от этой драматической формы; драма обусловлена местом действия, но не подчиняется ему".) Значение творчества Джеймса Джойса. (Творчество Джойса является отражением творческого сознания эпохи, в которую он жил. Он открыл новое измерение реальности - духовность, в которой сочетаются разные времена, культуры, просторы. Настоящей новацией Джойса-модерниста есть "поток сознания".)

Джойс четко определяет границы между литературой и искусством. Литература, с его точки зрения, изображает изменчивое, преходящее, поступки и склонности людей, а искусство имеет дело с вечным и неизменным.

Джойс излагает основные положения своей эстетики. Цель искусства, с его точки зрения, – в эстетическом наслаждении. «Те явления прекрасны, которые доставляют нам удовольствие». Искусство, считал писатель, не может быть «ни моральным, ни аморальным».

18. Стилістичні засоби відбиття абсурдної повсякденності в творчості Кафки. Специфіка авторської символіки.

   Кафка належить до тих письменників, зрозуміти і розтлумачити яких не так просто. Твори Кафки досить образні метафоричні.Його великий твір "Перетворення”,романи "Процес”,”Замок”- це все переломлена в очах поета реальність, яка оточувала його, тогочасне суспільство.

Перш за все доцільно наголосити, що  Франц Кафка - письменник  дуже екстраординарний. Можливо, найдивніший з тих, що творили у -ХХ ст. Він належить до тих письменників, творчість яких досить складно зрозуміти і  розкрити .   Це пояснюється  насамперед тим , що  його прижиттєва і посмертна доля   своєю неординарністю  нітрохи не поступається його творам. Хтось бачить в ньому  іудейського віровчителя, а хтось – пророка екзистенціаліста, хтось – авангардиста, а хтось – консерватора, хтось шукає ключ до його таємниць в психоаналізі, а хтось – в аналізі семіотичному або структуральному. Але реальний Кафка завжди ніби вислизає з меж чіткого світовідчуття.

     Зрілі роки митця  припали на період становлення мистецтва експресіонізму - яскравого, галасливого,  протестуючого. Як і експресіоністи, Кафка в своїй творчості руйнував традиційні художні уявлення і структури. Але його творчість не можна віднести до певного літературного напрямку, швидше він стикається з літературою абсурду, але теж лише «зовні». Стиль Кафки абсолютно не співпадає з експресіоністичним, оскільки його виклад підкреслено відчужений,, аскетичний, в ньому присутня алогічність, яку автор використовує як стилістичний засіб для «прикрашання» своїх  творів.

Про Франца Кафку можна говорити, як про письменника відчуження. Ця риса, що була властива літературі ХХ ст., повною мірою проявилася у творчості геніального письменника. Відчуження і самотність стали філософією життя автора.

          Варто наголосити, що митець створив ірреальний фантастичний світ, у якому особливо яскраво видно безглуздість одноманітного і сірого життя. У його творах  проявляється протест проти обставин життя  самотнього письменника, що страждає. «Скляна стіна», що відгороджувала письменника від  друзів, і  самотність створили особливу філософію його життя, що стала філософією творчості. Вторгнення фантастики в його твори не супроводжується цікавими і барвистими поворотами сюжету, більш  того, вона сприймається буденно, не дивуючи читача.

               У своїх відомомих   романах «Замок» (1922), «Процес» (1915) і розповідях  в  формі гротеску та притчі автор  показав трагічне безсилля людини в її зіткненні з абсурдністю сучасного світу. Кафка з приголомшливою силою показав нездатність людей до взаємних контактів, безсилля особи перед складними, недоступними людському розуму механізмами влади, показав марні зусилля, які люди-пішаки прикладали для того, щоб уберегти себе від тиску на них чужих, інколи врожих  їм сил. Дослідник Матран Лі зазначає: «аналіз «прикордонних ситуацій» (ситуації страху, відчаю, туги і т. д.) зближує Кафку з екзистенціалістами. Сюжет і герої мають у нього універсальне значення, герой моделює людство в цілому, а в термінах сюжетних подій описується і пояснюється світ»

           У творах Франса Кафки не існує зв’язку між людиною та світом.  Світ ворожий людині, в ньому панує зло і влада його безмежна. Всепроникна сила роз’єднує людей,  вона витравляє в людині почуття співпереживання, любові до ближнього і саме бажання допомогти йому, піти  назустріч. Людина у світі Кафки – істота страждаюча, вона не захищена, слабка, безсила. Зло у вигляді долі, фатуму всюди чатує на неї.  Підтверджує свої думки письменник не стільки психологією персонажів, бо характери його героїв психологічно бідні, скільки самою ситуацією, становищем, у яке вони потрапляють.

           Письменника вважають родоначальником  літератури абсурду і чи не першим екзистенціалістом у світовій літературі.  Відштовхуючись від філософії Фрідріха Ніцше, Франц Кафка надзвичайно трагічно і песимістично оцінював людину. як жертву долі, яка приречена на самотність, страждання та муки. Він перш за все відмовився від раціонального пізнання світу і вважав, що лише інтуїтивне сприйняття  вірне.

Особливість  стилю автора полягає в тому, що він, зберігши всю традиційну структуру мовного повідомлення, його граматико-синтаксичну зв'язність і логічність, зв'язність мовної форми, втілив в цій структурі, волаючу нелогічність, незв'язність, абсурдність змісту. Специфічно кафкіанский ефект – все ясно, але нічого не зрозуміло. Але при вдумливому читанні, усвідомивши і прийнявши правила його гри, читач може переконатися, що Кафка  розповів багато важливого про свій час. Починаючи з того, що він абсурд назвав абсурдом і не побоявся втілити його.