42. Своєрідність антивоєнної проблематики у романі е.М.Ремарка „На західному фронті без змін”.

«На Західному фронті без змін» (нім. Im Westen nichts Neues, дослівно — «На Заході без змін») — антивоєннийроман Еріха Марії Ремарка, виданий 1929 р. У передмові до нього автор говорить: «Ця книга — не викриття і не сповідь. Це лише спроба розповісти про покоління, яке занапастила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть якщо врятувався від снарядів».

Оповідь у романі ведеться від імені молодого хлопця Пауля Боймера, який разом зі своїми сімома однокласниками потрапив на фронт під час Першої світової війни. Він розповідає про все те, що відбувається зі звичайними солдатами під час війни. Участь у бойових діях на Західному фронті, життя під час більш-менш спокійних днів, перебування у шпиталях і коротких відпустках вдома. Ремарк називає цих молодих людей«втраченим поколінням», бо вони через душевні і психологічні травми, отримані під час війни, не зможуть вжеадаптуватися до «нормального» мирного життя. Ця проблема є однією з найважливіших в романі.

Тодішня німецька влада цього твору не схвалила, оскільки він суперечив правоконсервативній воєнній літературі, яка плекалася в епоху Веймарської республіки, котра намагалася виправдати програну Німеччиною війну і героїзувати її солдат.

43. Жанр інтелектуального роману у літературі I пол. Хх ст.

Термiн iнтелектуальний роман був уперше запропонований Томасом Манном. В 1924 р., у рiк виходу у свiтло роману Чарiвна гора, письменник помiтив у статтi Про навчання Шпенглера, що iсторичний i свiтовий перелом 1914- 1923 р. з надзвичайною силою загострив у свiдомостi сучасникiв потреба збагнення епохи, i це певним чином переломилося в художнiй творчостi. Писав Т. Манн: стирає границi мiж наукою й мистецтвом, вливає живу кров у вiдвернену думку, створює той тип книги, що… може бути названий iнтелектуальним романом. ДО iнтелектуальних романiв Т. Манн вiдносив i роботи Фр. Ницше. Саме iнтелектуальний роман став жанром, що вперше реалiзував одну з характерних нових рис реалiзму XX в.- загострену потребу в iнтерпретацiï життя, ïï осмисленнi, тлумаченнi, що перевищувало потребу в розповiданнi, втiленнi життя в художнiх образах. У свiтовiй лiтературi вiн представлений не тiльки нiмцями — Т. Манном, Г. Гессе, А. Деблином, але й австрiйцями Р. Музилем i Г. Брохом, росiянином М. Булгаковим, чехом К. Чапеком, американцями У. Фолкнером i Т. Вулфом, i багатьма iншими. Але в джерел його стояв Т. Манн Нiмецький iнтелектуальний роман можна було б назвати фiлософським, маючи на увазi його очевидний зв'язок з фiлософствуванням у художнiй творчостi. Нiмецька лiтература завжди прагнула зрозумiти свiтобудову. iнтелектуальний роман став унiкальним явищем свiтовоï культури саме завдяки своïй своєрiдностi. Томас Манн , Герман Гессе автори дали найбiльш глибоку iнтерпретацiю сучасностi. I все-таки нiмецький iнтелектуальний роман прагнув до всеохоплюючоï системностi. Якщо в американському iнтелектуальному романi, у Вулфа й Фолкнера, героï вiдчували себе органiчною частиною величезного простору краïни й всесвiту, якщо в росiйськiй лiтературi загальне життя людей традицiйно несло можливiсть вищоï в собi самоï духовностi, то нiмецький iнтелектуальний роман — багатоскладне й складне художнє цiле Романи Т. Манна або Г. Гессе iнтелектуальнi не тiльки тому, що тут багато мiркують i фiлософствують. Вони философични по самiй своïй побудовi — по обов'язковiй наявностi в них рiзних поверхiв буття, спiввiдноси постiйно один з одним, один одним оцiнюваних i вимiрюваних. Праця сполучення цих шарiв у єдине цiле становить художню напругу цих романiв. У нiмецькому iнтелектуальному романi час розiрваний ще на якiсно рiзнi шматки. У жоднiй iншiй лiтературi не iснує настiльки напружених вiдносин мiж часом iсторiï, вiчнiстю й часом особистiсним, часом iснування людини. Особливий характер має зображення внутрiшнього миру людини. Психологiзм у Т. Манна або Гессе iстотно вiдрiзняється вiд психологiзму, наприклад, у Деблина. Однак нiмецькому iнтелектуальному роману у цiлому властиво укрупнене, генерализованное зображення людини. Герой виступала не тiльки як особистiсть, не тiльки як соцiальний тип, але як представник роду людського. образ людини став бiльше об'ємним. Вiдбувається, як говорив Ґете про свого Фауста, безустанна до кiнця життя дiяльнiсть, що стає усе вище й чистiше. Головний конфлiкт у романi, присвяченому вихованню людини, не внутрiшнiй — головнi труднощi в пiзнаннi. часто дiють причини, що лежать за межами компетенцiï людини. У силу вступають закони, перед особою яких неспроможнi вчинки по совiстi. Тим бiльше враження робить, коли людина все-таки повiдомляє себе вiдповiдальним, приймає на себе всю вагу миру, коли Леверкюн, герой Доктора Фаустуса Т. Манна, визнає перед тими, що зiбралися свою провину. Нiмецькому роману виявляється зрештою недостатньо пiзнання законiв свiтобудови, часу й iсторiï. Завданням стає ïхнє подолання. Проходження законам усвiдомлюється тодi як зручнiсть i як зрадництво стосовно духу й самоï людини. Однак у реальнiй художнiй практицi далекi сфери були пiдпорядкованi в цих романах єдиному центру — проблемам iснування сучасного миру й сучасноï людини Вийшов в 1924 р. роман Чарiвна гора був не тiльки одним з перших, але й самим певним зразком новоï iнтелектуальноï прози. Намальована ним цiлком конкретно й вiдчутне життя, хоч i захоплювала читача сама по собi, все-таки вiдiгравала роль посередника мiж нею й не виражалася нею бiльше складною суттю дiйсностi. Об цей^-те сутi й велося мовлення в романi. Пiсля виходу у свiтло Чарiвноï гори письменник опублiкувало спецiальну статтю, полемiзуючи з тими, хто, не встигнувши освоïти новi форми лiтератури, побачив у романi тiльки сатировi на вдачi в привiлейованому високогiрному санаторiï для легеневих хворих. Змiст Чарiвноï гори не зводилося й до тих вiдвертим диспутам про важливi суспiльнi, полiтичнi тенденцiï епохи, якими зайнятi десятки сторiнок цього роману

Нiчим не примiтний iнженер з Гамбургу Ганс Касторп попадає в санаторiй Бергхоф i застряє отут на сiм довгого рокiв по досить складних i неясних причинах, аж нiяк що не зводиться до його закоханостi в росiянку Клавдiєвi Шоша. Вихователями й наставниками його незрiлого розуму стають Лодовико Сеттембрини й Лео Нафта, у суперечках яких схрещуються багато найважливiшоï роблем Європи, що коштує на iсторичному роздорiжжi. Час, зображений Т. Манном у романi,- епоха, що передувала першiй свiтовiй вiйнi. Але насичений цей роман питаннями, обретшими найгострiшу актуальнiсть пiсля вiйни й революцiï 1918 р. у Нiмеччинi. Сеттембрини представляє в романi шляхетний пафос старого гуманiзму й лiбералiзму й тому набагато привлекательнее свого вiдразливого супротивника Нафти, що захищає силу, жорстокiсть, перевагу в людинi й людствi темного iнстинктивного початку над свiтлом розуму Ганс Касторп не вiдразу вiддає перевагу першому своєму наставниковi. Дозвiл ïх споровши взагалi не може привести до розв'язки iдейних вузлiв роману, хоча у фiгурi Нафти Т. Манн вiдбив багато суспiльних тенденцiй, приведшие до перемоги фашизму в Нiмеччинi. Причина коливань Касторпа в тiм, що суперечки Сеттембрини й Нафти не вiдбивають всiєï складностi життя й складностi роману. Другим шаром, надаючи живоï художньоï конкретностi вищий символiчний змiст веде Т. Манн найважливiшi для нього теми , про елементарному, неприборканому- iнстинктивному, сильному не тiльки в баченнях Нафти, але й у самiм життi. При першiй же прогулянцi Гансу Касторпа по коридорi санаторiю за однiєю iз дверей лунає незвичайний кашель, начебто бачиш нутро людини. Лякають ряснi трапези, з жадiбнiстю поглина хворими, а часто й напiвживими людьми Сама хвороба починає сприйматися як наслiдок розбещеностi, вiдсутностi дисциплiни, недозволенного розгулу тiлесного початку. Через приглядивание до хвороби й смертi (вiдвiдування Гансом Касторпом кiмнат умираючих), до народження, змiнi поколiнь (глави, присвяченi спогадам про дiдiвський будинок i купельной чашi), через завзяте читання героєм книг про систему кровообiгу, будовi шкiри веде Томас Манн ту саму найважливiшу для нього тему. Поступово й поволi читач уловлює подiбнiсть рiзноманiтних явищ, поступово усвiдомлює, що взаимоборство хаосу й порядку, тiлесних i духовного, iнстинктiв i розуму вiдбувається не тiльки в санаторiï Бергхоф, але й у загальному iснуваннi й у людськiй iсторiï Питання, що хвилювало всiх великих романiстiв XX в., питання про те, як правильно жити, сприймається Томасом Манном як постiйно варта перед кожним завдання.