Легітимність

Однією з важливих характеристик політичної влади є її легітимність (legitime). Цей термін виник в ХІХ ст. у Франції і спочатку ототожнювався з legalite (законність). Але легітимність не має чіткого юридичного змісту та відображає відповідність влади уявленням громадян. Президент США Р. Рейган проблему легітимності визначив так: «Танго танцюємо удвох». Тобто демократична влада враховує інтереси громадян, а населення – підкорюється її рішенням. Але авторитарні режими теж намагаються забезпечити собі ознаки легітимності (виборність, народне представництво).

Легітимність політичної влади – це переконання підвладних у правомірності влади, в тому, що вона має право приймати рішення, обов’язкові до виконання. Тобто це суб’єктивний комплекс ставлення до влади. Застосування цього поняття у політології пов’язують з М. Вебером. Він першим здійснив класифікацію типів легітимності, виокремив три її типи.

Традиційна. Обумовлена традиціями, вірою у священність існуючих порядків та влади. В традиційному суспільстві М. Вебер виділяв правління: геронтократичне (старійшини), патріархальне (ватажок племені), патримоніальне (монарх) і султанізм як різновид останнього.

Харизматична. Харизма (грец. charisma – божий дар) – властивість особистості викликати віру людей в його управлінські якості без раціонального підтвердження. Цей термін був «позичений» М. Вебером у протестантів. Людина, що має харизму, є харизматиком. Феномен харизми яскраво спостерігається під час мітингів, демонстрацій тощо, тобто при безпосередньому контакті людей з харизматиком. Харизматичні політики часто виникають в умовах соціальної кризи. Для підтримки харизми необхідні регулярні «великі» діяння, що приносять успіх. Як тільки вони вичерпуються, зникає віра в незвичайні якості лідера.

Раціонально-легальна. Ґрунтується на визнанні права, що регулює відносини управління та підпорядкування. Поняття раціонально-легальної легітимності відрізняється від поняття легальності. Прикладом цього типу легітимності можна вважати президентське правління В. Ющенка. Главою держави він став внаслідок третього туру виборів, який, хоча й був санкціонований Верховним Судом, не був передбачений жодним законом. Тобто формально його президентство було незаконним, але абсолютна більшість громадян (включно опонентів) вважала його главою держави.

У ХХ ст. були сформульовані й інші типи легітимності: ідеологічна (влада правомірна, оскільки керується ідеологією, яку поділяють громадяни), етнічна (влада сприяє задоволенню потреб етнічної групи), технократична (віра в професіоналізм влади) тощо. На практиці легітимність політиків (політичних режимів) є комбінацією різних типів легітимності.

В політології використовується ще одна, розроблена в американській науці, концепція легітимності. Д. Істон та його послідовники твердять, що умовою легітимності є соціально-психологічні відносини, в їх основі – мінімальний ціннісний консенсус. Такий підхід дав змогу провести розмежування в типах підтримки як за об’єктом і змістом, так і за часом дії.

Дифузна легітимність є фундаментальною, тривалою, переважно афективною підтримкою влади, незалежно від результатів її діяльності. Приклад – події в Україні, зокрема, підтримка населенням різних регіонів «своїх» політичних сил. Навпаки, специфічна легітимність ситуативна, орієнтована на результат і базується на свідомій підтримці влади. Дифузна та специфічна легітимності існують у певному співвідношенні в будь-якій країні. Тому виділяються змішані типи підтримки: дифузно-специфічний та специфічно-дифузний. Так, в Україні, за різними даними, це співвідношення становить 2 до 1, тобто дві третини населення орієнтовані на підтримку «своїх», третина – оцінює політиків критичніше. Але потенціал дифузної легітимності теж не безмежний. Якщо «свої» політики тривалий час не задовільняють інтереси або відверто ігнорують громадян, їх легітимність може «обвалитися».