Політичні еліти та політичне лідерство

План

1. Політичні еліти.

2. Політичне лідерство.

Політичні еліти

Пробудження інтересу до проблеми політичних еліт стався на зламі ХІХ-ХХ ст. внаслідок демократизації політики. Якщо раніше політичне керівництво формувалося з економічно пануючого класу, то тепер механізми формування влади стали складнішими. За «організованого» капіталізму посада забезпечує переваги в економіці, а не навпаки. Звідси питання – якщо не приналежність до класу, то що сприяє успіху в політиці?

«Піонерами» елітизму були Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс. Моска впровадив в обіг поняття «політичного класу». Він виокремив тенденції його розвитку. Аристократична полягає у закритості, спадкоємності при обійманні посад і сприяє виродженню еліти. Демократична передбачає постійне оновлення еліти, попереджає її дегенерацію. Моска вважав за доцільне поєднання цих тенденцій, адже суспільство вимагає не лише динаміки еліти, а й стабільності. На думку Парето, еліта – це перевага розуму, спритності. Ці якості даються від народження. У 1920-1930-х рр. його ідеї стали основою ідеології італійського фашизму. Розвиток суспільства, на його думку, відбувається завдяки циркуляції еліт при владі. З-поміж еліт він виокремлював «левів» та «лисів». Перші здатні до рішучих дій, насильства. «Лисам» властива хитрість, гнучкість. Міхельс дійшов висновку, що некомпетентність та пасивність пересічних громадян в питаннях управління компенсується шаною до вождів. Тому масовим організаціям властивий «залізний закон олігархізації» – виокремлення панівної меншості керівників.

Д. Донцов протиставляв демократії ідею «ієрархізованої суспільності». На його думку, реалізація державницької ідеї неможлива без верстви людей, що керуються волею до життя, здатні накинути свою волю масам.

У ХХ ст. народилися й інші елітистські концепції. Представники демократичного елітизму (Й. Шумпетер, С. Ліпсет) стверджували, що демократії властиві не стільки вплив мас на політику, скільки конкуренція між елітами. Еліта нівелює недоліки масової свідомості – ірраціоналізм, неврівноваженість, схильність до крайнощів. У функціоналізмі також розвивалися теорії плюралізму еліт. Згідно з ними, єдиної еліти немає, натомість існують еліти соціальних груп.

В неоелітизмі, на противагу плюралістському елітизму, стверджується, що правляча меншість не є типовим представником мас, а формується з вищої економічної верстви. Усі еліти єдині щодо цінностей, а розходження стосуються вузького кола питань. До еліти допускаються ті представники інших соціальних груп, які приймають «правила гри».

Отже, політичні еліти – це групи, які посідають найвищі статусні позиції в політичній ієрархії, мають вирішальний вплив на розробку, прийняття і впровадження політичних рішень.

До функцій еліти відносять: аналіз політичної ситуації, прогнозування, вироблення програми дій політичних сил, пріоритетів державної політики, підготовку, прийняття та реалізацію рішень; політичне представництво соціальних груп; підготовку та висунення керівних кадрів, формування адміністративного апарату; самовідтворення через відбір осіб.

Класифікація. За рівнем впливу в політичному просторі виокремлюють національні, регіональні, місцеві еліти. В Україні тривалий час національні еліти формувались переважно з регіональних еліт, в першу чергу економічно розвинених регіонів (Донецька, Дніпропетровська обл. тощо).

За класифікацією політичних інститутів виокремлюють еліти державні, партійні, місцевого самоврядування тощо.

За джерелами поповнення, інтенсивністю оновлення вирізняють відкриті та закриті еліти. Перші рекрутують до своїх лав представників інших соціальних груп. Навпаки, до закритих еліт потрапити представнику інших соціальних груп важко. Внутрішньому середовищу цих еліт властиві патронклієнтарні зв’язки. Закриті еліти здебільшого функціонують в радикальних організаціях, закритих інститутах, наприклад, правоохоронних структурах. Це пояснюється тим, що закриті еліти консолідованіші. Але є випадки, коли їх теж розривають суперечності. Вони виникають в разі зовнішнього впливу на еліти, зокрема, в часи криз. Так, революція в Єгипті змусила армійську верхівку виступити проти Президента.

Залежно від положення при владі виділяють правлячі та опозиційні еліти. Опозиція – це інститут, функціями якого є акумуляція протестних настроїв, тиск на владу для вдосконалення державної політики.

Р. Даль виокремлює декілька моделей опозиції: класична (вестмінстерська або британська) – діє за наявності двох провідних партій, які змагаються за владу, в цьому випадку можна чітко ідентифікувати опозицію; континентальна – є кілька опозиційних партій, їх мета – не формування більшості у парламенті, а отримання депутатських мандатів задля політичного торгу; скандинавська – в опозиції знаходяться не лише партії, а й громадські організації, а в процесі формування влади реалізується модель соціального партнерства; американсько-швейцарська – зважаючи на те, що протистояння діям уряду не здійснює значного впливу на політичну систему, опозицію важко ідентифікувати.

Також у політичній риториці розрізняють конструктивну та деструктивну опозицію. Перша готова пропонувати владі варіанти розв’язання суспільних проблем, деструктивна – обмежується критикою влади. Якщо опозиція формується з тих верств і дотримується тих цінностей, що й правляча сила, але має свій погляд на керівництво суспільством, вона є системною. Але в країнах з нестабільним режимом, відсутністю традицій політичного діалогу міжособистісні, міжгрупові суперечності серед еліт можуть бути принциповішими за суперечності з інших питань.

Залежно від ступеня та механізмів взаємодії елітних угруповань виокремлюють фрагментовані, нормативно інтегровані та ідеологічно інтегровані еліти. Першим властивий високий рівень конфліктів. Прикладом є еліта України. Відносна єдність нормативно-інтегрованої еліти забезпечується інституціональною регламентованістю внутрішньоелітних відносин та лояльним ставленням еліт до законів, що регламентують їх відносини. Це властиве для Франції, Великобританії, низки інших країн. Щодо ідеологічно інтегрованих еліт велике значення має відсутність гострих ідеологічних розбіжностей. Щоправда, сьогодні ідеологічні розбіжності часто вибудовуються в залежності від розбіжностей з інших причин.

Для еліт важлива легітимація претензій на панівне становище. Легітимність еліт забезпечується переконаністю громадян у тому, що еліти здатні усвідомлювати та реалізовувати завдання, які стоять перед суспільством, адекватним віддзеркаленням стереотипів населення. Так, прихід у 2010 р. до влади Партії регіонів був певною мірою зумовлений її іміджем як «команди господарників», здатних «почути кожного».

На думку В. Горбатенка, особливістю України є те, що легітимність еліт значною мірою забезпечується шляхом самолегітимації. До технологій самолегітимації він відносить демонстрацію відданості (ідеї незалежності, благо народу тощо), формування у населення переконання у відсутності альтернативи владі тощо.

Але в суспільстві, де, як казав угорський екс-прем’єр Ф. Дьюрчань, еліти можуть «творити реальність», нав’язувати населенню цінності, а з іншого боку, підлаштовуються під етнокультурні особливості спільноти, будь-яка легітимність еліт – наслідок самолегітимації. Водночас у понятті «самолегітимація» міститься актуальна проблема. Уявлення еліт про їх легітимність можуть розходитися з уявленнями більшості населення. Якщо за поліархічної влади еліти теоретично мають зворотню інформацію, яка дає шанс коригувати тактику «самолегітимації», то за авторитарного режиму сигнали незадоволення можуть не проникати до еліт.

У політології вирізняють дві сис­теми рекруту­вання еліт.

Таблиця 6