Політичні партії – структура, функції, типологія

Важливим елементом політичної системи є партії. Слово партія походить від лат. pars – частка. Тобто партія – це частина суспільства. Перші партії виникли в стародавньому світі. В Середньовіччі та у Новий час за владу боролися аристократичні угруповання, які теж називалися партіями. Становлення масового суспільства змінило обличчя партій, вивело на арену масові партії. Їх відзначає більш чітка організаційна структура.

Політична партія – добровільне та організаційно оформлене об’єднання громадян, що виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

До функцій політичних партій відносять:

- політичне представництво соціальних інтересів;

В дійсності зв'язки груп з партіями неоднозначні. Партія може не отримати підтримку групи, чиї інтереси вона намагається представляти. Інтереси однієї групи можуть представляти кілька партій. Люди можуть підтримувати партії, чия діяльність суперечить їх інтересам.

- артикуляцію політичних інтересів індивідів та соціальних груп, тобто перетворення розпливчастих масових інтересів на чіткі гасла;

- розробку політичних програм, ідеологій, доктрин;

- консолідацію соціальних груп навколо себе;

- боротьбу за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;

- політичну соціалізацію членів суспільства;

- підготовку кадрів для держави, місцевого самоврядування шляхом рекрутування здібних представників різних соціальних груп.

Особливості сучасного розвитку змушують уточнити функції партій. Нині вони не лише представляють соціальні інтереси, а й сприяють їх формуванню. Як писав М. Дюверже, не стільки партії віддзеркалюють громадську думку, скільки остання є проекцією партійної системи. Тому важливою функцією партій є формування громадської думки.

Ще одна функція пов’язана зі змінами в суспільному середовищі. Тривалий час вважалося, що партії, презентуючи соціальні інтереси, є складовими громадянського суспільства. Урізноманітнення соціальної структури ускладнює таке представництво. З іншого боку, розширення функцій партій ускладнює внутрішньопартійне середовище, сприяє розшаруванню в партіях. Ще на початку ХХ ст. Р. Міхельс вивів «залізний закон олігархізації», згідно з яким в партіях з’являється еліта, яка визначає її діяльність, представляє її в органах влади тощо. Відтак партії є не стільки інститутами громадянського суспільства, скільки інструментами структурування політичної еліти, що є ще однією їх функцією.

Партії, що перемогли на виборах, формують парламент (місцеві ради) шляхом утворення фракцій. На Заході діє принцип автономії партійних фракцій. Члени фракцій враховують не лише партійні настанови, а й волю виборців, інтереси спонсорів виборчої компанії.

Відокремленням еліти розшарування в партії не обмежується. Партії є складними системами та включають: лідерів; партійну бюрократію; ідеологів; фінансистів; представників в органах центральної та місцевої влади; активістів; пересічних членів. Така складна структура породжує розбіжності у поглядах членів партії на її діяльність, тактику, навіть стратегію. Отже, між членами партій можуть існувати ідеологічні розбіжності. Чим чисельнішою є партія, чим більше її вплив та складніша структура діяльності, тим ці розбіжності більші.

Діяльність партії регламентується законодавством країни та партійними документами. До останніх належить, зокрема, партійна програма – документ, що містить оцінку поточного політичного моменту, перспектив розвитку суспільства, стратегічні цілі, цілі в окремих сферах суспільного життя. Напередодні виборів партії в багатьох країнах ухвалюють передвиборні програми, які містять, зокрема, цілі діяльності партії в разі обрання її представників до органів влади. Але в насиченому інформаційно-комунікативними зв’язками суспільстві, коли політика перетворюється на театралізоване дійство, цінність програм зменшується.

Організація партії регламентується статутом. Найвищим органом партії є з’їзд (конференція). Партії складаються з організацій. Їх структура пов’язана з адміністративно-територіальним поділом держави. Парторганізації утворюють ієрархічну систему. Національний виконавчий орган партії має назву центрального комітету, політради тощо.

Ефективність діяльності партії залежить від її ресурсів. Вони включають не лише фінанси, ЗМІ, матеріальні ресурси (будівлі, техніка), а й кадрові (партбюрократія, лідери, активісти), організаційні (розгалуженість організацій створює передумови діяльності на всіх рівнях політики), ідеологічно-символічні (ідеї, гасла), інформаційні (бази даних), соціальні (зв’язки з впливовими чиновниками, лідерами громадської думки тощо).

Класифікація партій здійснюється за різними критеріями. Згідно з функцією представництва соціальних інтересів партії можуть бути поділені за ознакою соціальної групи, на представництво якої претендують. Раніше виокремлювали робітничі, буржуазні тощо партії, тобто базою класифікації була класова структура. Диверсифікація соціальної структури призвела до подрібнення такої класифікації. З’явились партії, які претендують на представництво інтересів жінок (в Україні зареєстровані Партія жінок України, Партія «Солідарність жінок України», «Жінки за майбутнє»), молоді («Молода Україна», Молодіжна партія України, «Молодь до ВЛАДИ»), пенсіонерів (Партія пенсіонерів України), етнічних (Слов’янська партія, Партія «Руський блок», Партія угорців України, Демократична партія угорців), конфесійних (Партія мусульман, Республіканська Християнська партія) груп, регіонів («Рідне місто», Партія місцевого самоврядування), мешканців села (Аграрна партія, Партія селян, Партія відродження села), дрібного бізнесу (Політична партія малого і середнього бізнесу), борців за екологію (Партія Зелених, Зелена партія, «ЕКО+25%»), чорнобильців (Всеукраїнська Чорнобильська народна партія «За добробут та соціальний захист народу», Соціально-екологічна партія «Союз. Чорнобиль. Україна.»), покоління дітей війни (Всеукраїнська партія «Дітей війни», ПП «Діти війни»), користувачів інтернету (Інтернет партія України).

Партія, що представляє інтереси малочисельних груп, не має шансів здобути владу. Для цього вона має орієнтуватися на широкий соціальний зріз. В др. пол. XX ст. на зміну класовим партіям приходять «загальнонародні партії», або «партії для всіх» (catch-all-parties). Вони намагаються представити себе виразниками спільних інтересів соціальних груп.

Подрібнення соціальної структури змінює й класифікацію партій за ідеологічною ознакою. Тривалий час за цією ознакою виокремлювали комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, фашистські, націоналістичні партії. Нині, поряд з цими метаідеологіями, з’являються нові ідеології, а відтак і партії, які намагаються «вхопити» групи населення. Зокрема, партії, що проголошують ідеологіями фемінізм, екологізм, регіоналізм тощо.

Залежно від цілей та характеру діяльності розрізняють революційні (радикальні), реформістські та консервативні партії. Перші орієнтовані на радикальні зміни у суспільстві та використання революційних методів для їх досягнення, реформістські – на поступові перетворення, консервативні – на збереження традиційних засад суспільного життя.

За ставленням до влади виділяють правлячі та опозиційні партії. Ця класифікація передбачає розрізнення моделей поведінки партій при владі та в опозиції. Опозиційна партія має більшу свободу з точки зору змісту заяв, надання обіцянок. Зміна моделі поведінки при переході від опозиції до влади та навпаки пояснюється різницею інтересів влади та опозиції, нерівномірністю відповідальності, різним інформзабезпеченням.

Р. Даль виокремлював кілька моделей опозиції. Згідно з однією, за наявності двох основних партій в опозиції знаходиться та, яка програла вибори. Також в опозиції можуть бути одразу кілька партій. Опозиційними можуть бути не лише партії, а й громадські організації.

Позасистемними є партії, які виступають не лише проти тієї партії, яка в даний момент знаходиться при владі, а й проти в цілому суспільного ладу. Часто вони не беруть участь у виборах, але іноді намагаються проводити депутатів, адже парламентська трибуна дає можливості впливу на населення. У минулому позасистемною опозицією часто називали комуністів у західних країнах, але, проголошуючи радикальні гасла, вони поступово інтегрувались до режимів. Адже депутати змушені були працювати в парламентах, з урядами, а відтак втрачали радикалізм.

З часів Великої французької революції кінця XVIII ст. існує інтегративний поділ, який враховує багато з перерахованих ознак (ідеологічну, місце у політичному спектрі). Згідно з цією класифікацією, партії поділяються на ліві (комуністичні), центристські (ліберали) та праві (консерватори, праві радикали), а також перехідні позиції – ліво- та правоцентристи. Правими називають тих, хто відстоює сильну державу, приватну власність, лівими – тих, хто орієнтований на суспільну власність, виступає за більшу соціальну рівність, солідарність.

Типологія М. Дюверже передбачає поділ партій на кадрові та масові. Кадровими є партії, які не мають фіксованого членства, складаються переважно з професійних політиків, зокрема, представників партій у парламентах та інших органах, партактивістів. Ці партії функціонують для участі у виборах, отримання максимальної кількості мандатів для формування уряду і проведення своєї політики через органи влади. Прикладами є Республіканська та Демократична партії США, Консервативна партія Великобританії. Навпаки, масові партії, наприклад, англійські лейбористи, є централізованими, з обов'язковим членством в первинній організації. Вони відрізняються значною вагою ідеологічної діяльності. Чим радикальніша партія, тим більш вірогідно вона є централізованою. Навпаки, кадрові партії, орієнтовані на вибори, ідеологічно помірковані, оскільки їх пріоритетом є залучення на свій бік якомога більшої кількості виборців.