Історія політичної думки

Політична думка Стародавнього Світу. Міфологія була першою формою політичної свідомості. В ній не лише першоджерелом влади, а й самим правителем був Бог. Такі погляди були властиві усім народам. Надалі ускладнення процедур здійснення влади призвело до раціоналізації свідомості. Але міфологія остаточно не була подолана. Вона відроджується у суспільстві кожен раз, коли постає новий лад. Так, напередодні краху СРСР поширені були думки, що досить проголосити незалежність та західні стандарти суспільного життя, як в Україні запанує демократія, право. Лише з часом прийшло розуміння, що реалізація цих цілей вимагає тривалої розбудови інститутів, які можуть і не прижитися.

Перші пам’ятки раціоналізованої політичної свідомості з’явились за 2 тис. років до н.е. У Законах вавилонського царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.), індійських Ведах, в рамках буддизму, збірці «Махабхарата», що ґрунтувалася на оновленому брахманізмі, влада та право постали як світські інститути. Однією з давньоіндійських пам’яток була «Артхашастра» («Наука про державний устрій»). Вчені сперечаються щодо її автора, але погоджуються, що це була збірка розвинених політичних технологій.

Значний відбиток в політичній думці залишили китайці. Конфуцій і сьогодні вважається в цій країні найвидатнішим мислителем. Ідеї його та інших політичних філософів Давнього Китаю надані в табл. 2.

Таблиця 2

Політична філософія Давнього Китаю

Напрям	Період	Основні ідеї
Конфуціанство (Конфуцій)	VI-V ст. до н.е.	Влада має божественне походження, але залишається такою, поки імператор править розумно. Управління здійснюється на основі доброчинності та законів. Доброчинність важливіша за закони і включає ритуал, турботу про людей, шанування правителя.
Даосизм (Лао Цзи)	VI-V ст. до н.е.	Дао – природній хід речей. Причина соціальної нерівності, війн – відхилення від дао.
Моїзм (Мо Цзи)	V ст. до н.е.	Усі люди народжуються рівними. Верховним правителем є народ. Держава виникає внаслідок укладання людьми договору.
Легізм (Шан Ян)	IV-ІІІ ст. до н.е.	Закон є засобом управління, а не закріплення прав індивідів. Він віддзеркалює інтереси правителя.

В античному світі (давні Греція та Рим) саме політика була сферою свободи. Але ця свобода не дорівнювала пізнішій ліберальній її інтерпретації, в основі якої – свобода індивіда. Для греків бути вільним від суспільства неможливо. Згідно з законом афінського правителя Солона, «хто під час смути не стане зі зброєю в руках ні за тих, ні за інших, той ..позбавляється громадянських прав».

Грецька політична думка пройшла шлях від міфології (Гомер, Гесіод) до науки. Пов’язує їх філософія «сімох мудреців» (Солон, Піттак тощо), піфагорійців (розробляли категорії рівності, справедливості), Геракліта (засновник діалектики), софістів (софія – мудрість). Софісти (Гіппій, Антіфонт) вважали еквівалентом справедливості природне право, а мінливий закон – таким, що суперечить їй. Вони були фактичними винахідниками договірної концепції держави (Лікофрон).

Але найвідомішими філософами були Сократ, Платон, Арістотель. Сократ (469-399 до н.е.) вважав неможливою політику без права, що тотожнє справедливості, а свободу трактував як панування справедливих законів. Він був прихильником договірної концепції держави.

Для Платона (427-347 рр. до н.е.) чуттєвий світ – спотворене віддзеркалення світу ідей. Розумному, вольовому та чуттєвому началам людини відповідають стани філософів, воїнів, виробників. В ідеальній державі правлять філософи, бо вони керуються загальним благом. Реальні держави – недосконалі копії ідеальної, серед них виділяються тимократія (влада сили), що вироджується на олігархію (влада багатих), остання – на демократію, а вона – на тиранію. Отже, Платон відкрив закон зміни форм правління. Якщо ми порівняємо його схему з рухом форм правління в період сучасних революцій, то відкриємо багато спільного.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) вперше назвав політику наукою та найважливішою формою спілкування. Право він розглядав як інститут, що складається з природного та умовного (законів) права. Політичним є правління законів, а не людей. Арістотель – автор концепцій громадянства (громадянин – той, хто бере участь у законотворчій та судовій діяльності), середнього класу, що увійшли до сучасної думки. Він вдосконалив типологію форм правління, виділивши їх за якісним (правління на користь усіх /правильні форми/ або самої влади /неправильні/) та кількісним (правління одного, кількох, більшості) критеріями.

Таблиця 3