Політична свідомість та політична культура

План

1. Політична свідомість.

2. Політична ідеологія.

3. Політична культура.

4. Політична участь та політична соціалізація.

Політична свідомість

Аналіз політичного життя неможливий без дослідження свідомості його учасників. Політична свідомість – це одна з форм суспільної свідомості, специфічний спосіб опанування політичної дійсності.

Політична свідомість – це сукупність теоретичних і повсякденних знань, оцінок, настроїв та почуттів, за допомогою яких соціальні суб’єкти усвідомлюють сферу політики, опосередковують відносини з політичними структурами, обґрунтовують претензії на участь у владі.

Свідомість як явище взагалі має подвійний характер. З одного боку, вона віддзеркалює навколишню реальність, з іншого – має активний характер, керує діями людей, які спрямовані на зміну реальності. Відтак політична свідомість є, з одного боку, відбитком політичної дійсності, з іншого – системою знань, переконань тощо, на основі яких виробляються стійкі політичні орієнтації та настанови людей щодо політичної системи.

Враховуючи це, політична свідомість не є тим, що існує поза межами політичної дійсності. Вона виникає у процесі соціально-політичної діяльності людей, а форми організації діяльності у сфері політики (її суб’єкти, цілі, напрями, засоби й методи реалізації) безпосередньо впливають на анатомію політичної свідомості.

Структурні компоненти політичної свідомості:

- політична концепція – це певний спосіб трактування політичних явищ та процесів, включає основні знання про об’єкт;

- політична доктрина – це система поглядів і положень, що встановлює основні напрямки політичного розвитку. Доктрина утворює сукупність норм, що визначають реалізацію ідеологічних цінностей;

- політична програма – виклад основних положень і цілей діяльності, зокрема, партій;

- політична психологія – сукупність почуттів, емоцій, настроїв, переживань, стереотипів, які виникають у індивідів та соціальних груп;

- політичні уявлення – образи політичних об’єктів, які формуються на ґрунті особистого досвіду, через соціальне спілкування і виховання. Вони можуть ґрунтуватись на об’єктивних політичних знаннях або існувати у вигляді політичних почуттів і настроїв;

- політичні переконання – принципи, які є усвідомленими потребами особистості, що спонукають до дій у сфері політики.

Важливу роль у формуванні політичних переконань відіграють політичні цінності – принципи, норми та ідеали політичного життя, значущі для окремих індивідів та соціальних груп.

Стійкість політичній свідомості надають політичні традиції – нормативні зразки політичної поведінки, що склались історично, передаються з покоління в покоління та зберігаються тривалий час. Політичні традиції можуть бути динамічними і статичними, стійкими і нестійкими.

Політичні настанови характеризуються схильністю суб’єкта до певних форм політичної активності. Особливим різновидом настанов є політичні орієнтації – настанови, що засновані на системному уявленні суб’єкта про мету, план і засоби здійснення політичних дій.

За глибиною відображення політичної дійсності в політичній свідомості виокремлюють рівні свідомості:

- повсякденна (емпірична) свідомість, яка формується на ґрунті життєвого досвіду індивідів, фіксує переважно зовнішні аспекти подій та явищ, що відбуваються на поверхні суспільного життя;

- науково-теоретична свідомість виходить на рівень узагальнень, аналізу механізмів управління політичною сферою. Цей рівень представлений політичними доктринами, ідеологіями тощо і розробляється особливою категорією людей (ідеологів, науковців тощо).

З точки зору суб’єкта політична свідомість поділяється на: масову, стан якої виражає громадська думка і суспільні настрої мас; групову, яка узагальнює свідомість великих (соціальні групи і прошарки) і малих (політична еліта, групи тиску) груп; індивідуальну, яка забезпечує процес пізнання особистістю політичної реальності та орієнтації в ній.

Як між собою співвідносяться поділи політичної свідомості за суб’єктами та за рівнями? Індивідуальна політична свідомість може бути повсякденною та теоретичною. Наприклад, якщо індивід є політичним теоретиком, ідеологом, науковцем, просто освіченою та здатною до політичного аналізу (нехай не в загальноприйнятих в науці категоріях та поняттях) людиною тощо. Але це не означає, що ці люди, зокрема, й науковці, партійні теоретики, не можуть піддаватися політичним емоціям, почуттям тощо. Адже вони теж мають свої інтереси.

Але чи може групова та масова свідомість бути теоретичною? Наука це допускає, зокрема, коли групова свідомість об’єктивується в теоріях, доктринах, ідеологіях, які беруть на озброєння політичні сили. В першу чергу партії. Але партії, як зазначалося у попередньому розділі, неоднорідні та складаються з внутрішніх угруповань зі своїми інтересами та ідеологічними засадами діяльності. Відтак партія може сприяти не об’єктивуванню політичної свідомості, а, навпаки, консервувати її на рівні емоцій, почуттів тощо. Щодо масової свідомості так само можна уявити, що вона може набувати теоретичного рівня, що, наприклад, спостерігається за тоталітарних режимів. Але як показав досвід ХХ ст., в сучасних умовах привести усіх громадян до єдиного ідейного знаменника, змусити їх сприймати положення однієї політичної теорії неможливо.

Враховуючи, що політична свідомість формується в процесі здійснення політичних дій, політична свідомість має характер, відкритий для сприйняття різного досвіду, для постійного уточнення оцінок минулого і сьогодення, інтерпретації політичних явищ. Проте обов’язковою умовою формування політичної свідомості є взаємодія індивіда з іншими політичними суб’єктами. Відтак звуження можливостей для участі у здійсненні політики, наприклад, за тоталітарних та авторитарних режимів, сприяє консервації політичної свідомості, відторгненню нею новацій, а відповідно й деградації механізмів влади.

Дослідники виокремлюють такі функції політичної свідомості:

- когнітивну – відображення потреб суспільства у постійному оновленні знань для виконання і модифікації функцій політичних суб’єктів;

- комунікативну – забезпечення усвідомленої взаємодії суб’єктів між собою та з інститутами влади;

- інтегруючу – інтегрування людей у межах соціуму на основі певних спільних поглядів, норм та ідеалів;

- ідейну – усвідомлення зацікавленості суб’єктів у набутті і популяризації власного бачення політичного світу;

- компенсаторну – заміна бажаного, але відсутнього в реальному житті політичного явища;

- прогностичну – передбачення розвитку політичної системи.