Етнічна та національна ідентичність та свідомість

Під ідентичністю розуміють приналежність індивіда до етнічної групи чи нації, яка ґрунтується на маркерах, за якими виокремлюють ці групи та нації і які були описані вище щодо різних концепцій етносів/націй.

Акт віднесення індивіда або групи до етносу (нації) є етнічною (національною) ідентифікацією. Вона здійснюється за об’єктивними та суб’єктивними ознаками. Тісне їх перетинання часто зустрічається серед українців. Етнічна (національна) самоідентифікація – це віднесення індивідом або групою себе до певного етносу (нації). Самоідентифікація може не співпадати з ідентифікацією, тобто з віднесенням індивіда іншими індивідами. Пов’язано це з тим, що в ході самоідентифікації об’єктивні ознаки етносу (нації) набувають суб’єктивного осмислення. Так, засновником українського націоналізму був етнічний росіянин Д. Донцов.

Самоідентифікація є процесом. Тому її результати можуть змінюватись з часом. Ці зміни залежать від зовнішніх чинників – дій держав, партій, інших індивідів.

Етнічна та національна ідентичність – явища різнопорядкові. В умовах політичної поліетнічної нації важливе місце в національній ідентичності посідає співгромадянство в його об’єктивному (національний паспорт, спільні закони, спільне економічне життя) та суб’єктивному (солідарність з іншими членами спільноти, зокрема, іноетнічними) проявах.

Зростання ролі етнічної ідентичності в сучасному суспільстві є реакцією на явища глобалізації, на тенденції уніфікації та стандартизації.

Етнічна (національна) свідомість – уявлення етносу (нації) про себе та інші народи та соціальні явища. Основний елемент такої свідомості – відокремлення «ми» від «не ми». До факторів національної самосвідомості належать також релігійні погляди, соціальні, політичні ідеї.

Етнічна (національна) самосвідомість віддзеркалює суб’єктивний вимір свідомості. Самосвідомість – важливий чинник регуляції етносу (нації). Може мати рівні – завищений, занижений, адекватний. Синтез психологічних та світоглядних виявів етнічної самобутності формує національний менталітет.

Одним з феноменів у сфері національної самосвідомості є подвійна (множинна) етнонаціональна свідомість – одночасна самоідентифікація індивіда з двома чи більше етнонаціональними спільнотами. Досить поширена в Україні. Однією з передумов цього є зміна держави, в якій мешкає етнос (нація), ситуація білінгвізму, тобто соціалізація з використанням двох мов. В умовах поліетнічних держав може виникати таке явище як конфлікт етнічної та національної свідомості. Це можливо, коли індивід ідентифікує себе з одним етносом та зовсім з іншою нацією.

Етнонаціональні відносини та етнополітика

Етнонаціональні відносини – це відносини між суб’єктами етнонаціонального розвитку (етносами, етнічними групами, націями, державними утвореннями). Сучасному розвиткові етнонаціональних відносин властиві дві взаємозалежні тенденції. З одного боку, це злам етнічних та національних кордонів, посилення взаємозв’язків, уніфікація та стандартизація суспільного життя, з іншого – викликане цим подальше згуртування етносів, націй, боротьба за самобутність, рівноправність.

Взаємодія цих тенденцій часто призводить до міжетнічних та міжнаціональних конфліктів. Найбільш поширені конфлікти виникають на основі відмінностей у володінні етнонаціональними групами природними, а також соціальними ресурсами (зокрема, доступ до політичної влади).

Осібно стоять конфлікти, які виникають на ґрунті найбільш політично значущих протиріч між державою і етнічною групою. Найчастіше вони пов’язані з юридичним або фактичним обмеженням прав останньої. Так, в СРСР влада застосовувала негласні дискримінаційні заходи щодо євреїв.

В багатьох країнах поширеним типом міжнаціональних конфліктів є протиріччя між титульним та іншими етносами. В цих випадках має місце дискримінація за національною ознакою в сфері освіти, працевлаштування, встановлюються надмірні вимоги щодо володіння державною мовою.

Але часто міжнаціональні конфлікти виникають й на ґрунті неспівпадіння цінностей відповідних груп. Протиріччя між цінностями можуть зміцнюватися ресурсним нерівноправ’ям етнонаціональних груп.

Суперечності проявляються як на рівні політичних інститутів (рухів), так і на міжособистісному, побутовому рівні. На цьому рівні формуються стереотипи ворожості (расизм, нетолерантність, ксенофобія).

Причинами, що провокують національні рухи та міжнаціональні конфлікти, можуть бути: вплив споріднених зарубіжних груп, які борються за права одноплемінників в інших країнах; політика іредентизму – свідомого об’єднання людей однієї національності в межах єдиної держави тощо. Прикладами останніх років є Косове, Абхазія, Південна Осетія.

Поширеною причиною національних рухів є низька ефективність держави щодо регулювання міжгрупових відносин. На зламі 1980-1990-х рр. в країнах Східної Європи та СРСР хвиля національних рухів була викликана послабленням державного контролю за міжнаціональними відносинами, низькою ефективністю держави в соціально-економічній сфері.

Політичними регуляторами міжетнічних відносин є державний лад, принципи державної політики, правові норми, політичні відносини.

Національний інтерес – одна з основних умов набуття національної і культурної ідентичності. Національний інтерес виражає в концентрованій формі цілі та способи їх досягнення, які закріплюють за національними рухами політичний статус в країні та на міжнародній арені.

У практичній політиці розуміння національного інтересу, як правило, поєднує елементи прагматики та ідеологічні постулати. В останньому випадку національні інтереси виступають у вигляді духовних конструктів – «Москва – третій Рим», «американська мрія», імперських амбіцій створення великих країн (Росії, Румунії) тощо. Таке тлумачення національних інтересів програмує емоційно-почуттєві мотивації політичної поведінки.

Етнонаціональна політика – цілі та дії політичних суб’єктів щодо регулювання міжнаціональних відносин. Метою її є забезпечення безпеки в міжетнічних відносинах. Сферами її реалізації є політична, економічна, регіональна, духовна, мовна та інші сфери. Важливою складовою етнонаціональної політики є регулювання відносин між державою та національними меншинами. Держава в інтересах стабільності має реагувати на вимоги, які висувають меншини.

Етнонаціональна політика регулюється правовими актами держави та нормами міжнародного права – Статутом ООН, Гельсінкськими угодами, Європейською хартією регіональних мов або мов меншин тощо. Міжнародне та національні законодавства до прав національностей відносять: право на вільну національну самоідентифікацію; право на захист від дискримінації за національною ознакою. Основоположним принципом міжнародного права є право націй на самовизначення – право визначати форму свого існування в самостійній державі чи у складі іншої держави.

Реалізація цього принципу часто веде до виникнення сепаратизму – політичного руху за відокремлення від держави. Але у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. зауважено, що відокремлення не є єдиною формою національного самовизначення. Формами реалізації права на самовизначення є: національно-культурна автономія; національно-територіальна автономія; представництво національних меншин в органах влади; відокремлення від держави з метою створення національної держави; відокремлення від держави з метою возз’єднання з іншими складовими нації в об’єднаній державі.

Державна влада може вдаватися до придушення національних рухів. Придушення може не обмежується діями щодо політичних організацій нацменшин, а включати, зокрема, знищення самих етносів як бази розвитку політичних рухів. Відповідні силові дії можуть отримувати форму: геноциду – фізичного знищення етнічної групи; етноциду – знищення культури національної меншини та нав’язування їй культурних цінностей домінуючої етнічної групи; лінгвоциду – знищення мови етнічної групи; депортації – примусового виселення етнічної групи; сегрегації – відокремлення етнічної групи від інших.

В умовах інтенсифікації суспільних комунікацій в сучасному світі площа для застосування даних дій суттєво звузилась. В останні десятиліття в багатьох західних країнах було проголошено, що суспільне життя базується на принципах мультикультуралізму – полікультурності, поліетнічності. Це означало можливість для меншин збереження традиційної культури для полегшення інтеграції в суспільство. З плином часу з’ясувалось, що проголошення цієї політики не призводить до зниження інтенсивності конфліктів. Зрослі контингенти мігрантів не поспішають інтегруватися в національні співтовариства європейських країн, прийняти традиційні державні та суспільні інститути. Вони, навпаки, прагнуть утворити закриті «паралельні» етнічні співтовариства.

Відтак низка євролідерів (А. Меркель, Н. Саркозі, Д. Кемерон) заявили про провал політики мультикультуралізму. Провальними визнані як спроба побудувати мультикультурні суспільства, так і концепція мультикультурності з її ставкою на мирне співіснування людей різних культур. Внаслідок цього були прийняті закони, що обмежують або забороняють демонстрацію, наприклад, мусульманських символів в громадських місцях, навчальних закладах; Франція депортувала 800 нелегалів (циган).

Разом з тим, на думку академіка НАН України В. Кременя, політичні особи Німеччини, Франції, Великобританії зарано викреслили мультикультуралізм із практичного вжитку. Очевидно, йдеться про «неприйнятність «радикальної мультикультурності», яка доводить до заперечення існування держави-нації і «заохочує сегрегацію» – життя у відокремлених етнічних співтовариствах». Безумовно, радикальний мультикультуралізм небезпечний для всіх держав-націй, зокрема, для України.