Політичні комунікації

План

1. Політичні комунікації: сутність та особливості

2. Масові політичні комунікації

Політичні комунікації: сутність та особливості

Політика неможлива без опосередкованого спілкування. Це зумовлено її природою як спеціалізованої форми спілкування для реалізації групових інтересів. Груповий характер цілей передбачає їх усвідомлення розмежованими у просторі членами спільнот (держав, націй, партій), координацію діяльності людей, організацій, інститутів.

Опосередковані форми спілкування реалізуються шляхом обміну інформацією. Отже, інформація є передумовою дій суб’єкта політики і водночас ресурсом взаємодії з іншими суб’єктами. Під час обміну інформацією між суб’єктами встановлюються зв’язки, які дають змогу відігравати політичні ролі. Накопичення інформації дозволяє коригувати політичну поведінку. Водночас інформація, яка не реалізована у політичній практиці, може послабити позиції суб’єкта політичного життя.

Важливість у політиці інформації, каналів та засобів її передачі обумовлює її розмаїття. Інформацію можна класифікувати: за типом носія – на усну, письмову, друковану, візуальну, електронну; за рівнем функціонування – на оперативну (щодо поточної ситуації) та стратегічну (може вплинути на досягнення кінцевої мети); за статусом – на офіційну та неофіційну; за достовірністю – на достовірну і недостовірну (непідтверджену); за формою вираження – на пряму (інформаційні повідомлення, заяви, декларації тощо) та непряму (агітаційні матеріали, вироблені з застосуванням рекламних прийомів або психологічних методів переконання).

Налагодження контактів між тими, хто відправляє та хто отримує інформацію, є політичною комунікацією. Р.Ж. Шварценберг визначає політичну комунікацію як «процес передачі політичної інформації, за допомогою якого вона циркулює між елементами політичної системи, а також між політичною та соціальною системами». Інформаційно-комунікативні відносини забезпечують взаємодію та інтеграцію усіх рівнів і сегментів політичної системи і виконання нею (її інститутами) функцій регулювання суспільних відносин, організації, мотивації, контролю тощо.

Ті, хто відправляє політичну інформацію, називаються комунікаторами, ті, хто отримує її – реципієнтами. Оскільки люди по-різному сприймають інформацію, інтерпретуючи її на основі певних правил, способів сприйняття, принципове значення має здатність суб’єкта усвідомлено сприймати повідомлення. Отже, обмін повідомленнями – не безособовий процес, що може ігнорувати особливості реципієнтів.

Комунікації виконують функцію цементуючого розчину, який робить політичну систему цілісною та здатною до збереження, надає діяльності інститутів, суб’єктів та носіїв влади властивості самоорганізації та саморозвитку, здатності до функціонування у несприятливих умовах.

На практиці багато політичних рішень може ухвалюватись не у відповідності, а всупереч отриманій інформації. Тому можна стверджувати, що інформація є передумовою, але не фактором політичних дій.

Циркуляція інформації в політичній системі передбачає використання технічних засобів, тому комунікаційні процеси включають відповідні структурні компоненти. До них належать технічні канали, через які транслюється інформація, та структури, які передають, приймають, накопичують, контролюють, зберігають, охороняють інформацію.

Комунікація є сукупністю зв’язків та відносин, які утворюються навколо стійкого потоку інформації та пов’язані з вирішенням певного кола завдань: прийняття рішень на державному рівні, проведення виборчої компанії, врегулювання політичної кризи тощо. Для цього у конкретній ситуації створюється відповідна база даних, висуваються критерії оцінки достовірності та повноти інформації, необхідної для вирішення завдань, визначаються форми контактів та структура спілкування.

З комунікативної точки зору усі інститути, механізми та суб’єкти політики є засобами обробки інформації та відносно самостійними структурами на інформаційному ринку. Ефективність їх діяльності залежить від здатності до впорядкування інформації та налагодження усвідомлених та цілеспрямованих контактів. О. Соловйов виокремлює таких суб’єктів комунікації: інформаційні еліти (дейтократія), технобюрократія (службовці, що контролюють службову інформацію), комунікатори, комуніканти (ті, хто оброблює і інтерпретує інформацію), реципієнти.

Отже, з точки зору інформаційно-комунікативних зв’язків політика є системою, структури та інститути якої мають на меті вироблення, отримання та використання інформації як передумови здійснення політичними суб’єктами ролей та функцій. З точки зору технічних засобів інформаційного обміну політика є соціотехнологічною структурою, інститути якої зорієнтовані на цілеспрямовану передачу, обмін, захист інформації.

В основі інформаційних процесів – лінійна структура комунікації, аналіз якої дозволяє виокремити значущі аспекти, властиві будь-якій системі та процесу обміну інформацією. За Г. Ласуелом виокремлення базових компонентів цієї структури передбачає відповіді на питання: хто говорить? що говорить? по якому каналу? кому? з якою метою? з яким ефектом?

Основні форми політичної комунікації – це вплив через:

- неформальні контакти (міжособова неформальна комунікація);

- суспільно-політичні організації, об’єднання та інститути (усна та письмова агітація та пропаганда);

- друковані та електронні засоби масової комунікації.

В політології отримала поширення структура інформаційно-комунікативних процесів, запропонована Дж. Томсоном. Він виокремлює три рівні таких процесів.

На семантичному рівні, на думку Томсона, ключову роль відіграє здатність знакових (знаки, символи, зображення), вербальних (мовних), невербальних (жести, міміка, рухи тіла, діапазон голосу, мова етикету) засобів передачі інформації зберігати (викривляти) сутність повідомлень, забезпечувати їх адекватну інтерпретацію реципієнтами. Від цієї здатності залежить, чи відбудеться обмін інформацією. Так, комунікатори (органи влади, засоби масової інформації тощо) часто використовують такі конструкції, які ускладнюють сприйняття інформації та, відповідно, знижують мобілізаційне значення повідомлень. Отже, комунікаторам слід використовувати такі знаково-мовні форми, які б відповідали спроможності реципієнтів їх засвоювати. Допускаються сленгові та інші форми, що посилюють семантичну близькість мови комунікатора та донора.

Технічний рівень інформаційно-комунікативних процесів. З цієї точки зору інформаційна діяльність розглядається як функціонування спеціальних організаційних структур, баз даних, мереж і технологій зберігання та передачі інформації. Значення і роль технічних складових визначається їх здатністю передавати інформацію своєчасно, без викривлень і звертаючись до потрібного адресата. Виокремлення організаційно-технологічного аспекту інформаційно-комунікативних процесів акцентує увагу на попередженні та нейтралізації перешкод циркуляції інформації в політичній системі. До цих перешкод належать розбіжності у носіях інформації (паперових та електронних), дефіцит часу на отримання інформації, недостатня потужність та перенавантаження інформаційних каналів, низька кваліфікація кадрів, відповідальних за збір та обробку інформації тощо.

При цьому політичний суб’єкт має у кожному випадку визначати найефективніші канали та засоби, які мають надійно функціонувати як у звичайному режимі, так і за перевантаження, природних або штучних перешкод. Особливу увагу слід приділити питанню стратегії інформаційно-комунікативної діяльності, яка має бути гнучкою, реагувати на зміни політичної ситуації оперативним виробленням та поширенням необхідної інформації.

Також технічні засоби та інформаційні канали комунікатора мають відповідати засобам прийому інформації реципієнтами. Цей аспект є особливо актуальним під час виборчих та інших масових компаній.

Водночас суб’єкти інформаційно-політичних комунікацій повинні постійно вдосконалювати засоби захисту своїх інформаційних мереж з метою захисту конфіденційної інформації від конкурентів.

Інфлуентальний (від англ. influence – вплив) рівень розкриває ступінь впливу інформації на людську свідомість. На цьому рівні реципієнтом є конкретна особа, на відміну від попередніх рівнів, де суб’єкти комунікативних процесів можуть мати безособовий характер і бути представлені великими спільнотами, інститутами, партіями, організаціями.

Для підвищення ефективності інформаційно-комунікативної діяльності суб’єкти політики мають керуватись принципом адресності інформації, враховувати особливості аудиторії. Гасла та повідомлення мають бути зорієнтовані на традиції, звичаї, стереотипи масової свідомості, бути адекватними політичним реаліям, запитам суспільства та інтересам людей.

Залежно від соціально-політичних умов масові політичні комунікації можуть виконувати різні функції (класифікація Д. Макквейла):

- інформаційну – інформування про події та процеси в країні та світі; формування уявлень про політичне сьогодення;

- кореляційну – пояснення та інтерпретація повідомлень; забезпечення підтримки владі та нормам; соціалізація; координація зусиль суб’єктів; фіксація соціальних статусів і пріоритетів;

- континуїтивну – трансляція домінуючої культури; підтримання спільності соціальних цінностей;

- розважальну – забезпечення засобів відпочинку; пом’якшення соціальної напруженості;

- мобілізаційну – проведення кампаній на підтримку тих чи інших дій у сфері політики, економіки, соціальній сфері, іноді – релігії.