Нації – поняття, теорії, типологія

Поняття нації походить від лат. natio, що означає рід, плем’я. У Римі так називали чужинців. В пізнє Середньовіччя та Новий час це поняття ототожнювали з групами (буржуазія тощо), які не входили до пануючих класів. У Франції та Англії відбулися революції, в ході яких народ скинув абсолютизм та створив свою державу. Виникло поняття нації-держави. У низці країн (Німеччині) ці процеси відставали. Але й тут народ створив політичні організації, висунув вимоги до влади. Тому, попри різні визначення нації, вчені погоджуються, що її становлення пов’язане з пробудженням до суспільного життя широких мас, політизацією суспільних рухів.

Виокремлюються такі основні концепції нації.

Політична концепція розглядає націю як політичний організм чи державу. В Новий час були поширені такі її визначення: «велика кількість родин однієї крові, які народилися в одній і тій саме країні і живуть під одним і тим же урядом»; «люди, які мешкають у цьому регіоні та підпорядковуються урядові і різняться від інших своєрідним характером».

М. Вебер головним у нації називає «прагнення створити державність». К. Дойч пише: «Нація – це народ, який володіє державою». Е. Сміт, попри те, що він є етніцистом, пише, що утворення націй є наслідком програми політичного згуртування, а серед головних їх ознак називає єдиний юридичний кодекс спільних прав і обов’язків.

І. Кресіна виокремлює такі конституюючі ознаки нації – територію, державу (або прагнення і воля до неї), національну свідомість (усвідомлення ідентичності, соціальної, культурної окремішності). До ознак, які не є визначальними, вона відносить національний характер, історичну пам’ять і міфологію, духовні й політичні традиції, мову, господарські, побутові відмінності. Слід зауважити, що усвідомлення власної окремішності відбувається якраз через відмінність традицій, побутових ознак тощо.

Специфічним варіантом цієї концепції нації є вищезгадана концепція нації як уявленої спільноти, з якою виступив Б. Андерсон.

Психологічна концепція. Е. Ренан, О. Бауер, І. Кант, І.Г. Фіхте, Г. Лебон виводять природу нації з «духовної спільності», «духу народу», «національної душі». Відомий вислів Е. Ренана про націю як «щоденний плебісцит», про національну солідарність, що встановлюється почуттям жертв, які вже зроблені і мають бути зроблені в майбутньому.

На думку австромарксиста О. Бауера, нація спирається на національний характер – «комплекс фізичних і психічних ознак, що об’єднують членів нації і відрізняють її від інших націй». Він об’єктивується у цінностях, настановах, звичаях, стереотипах (автостереотипах – спрямованих на себе – та гетеростереотипах – спрямованих на інших).

Професор Гарварду Г. Емерсон пише: «Все, що ми можемо сказати про націю – це те, що нація існує тоді, коли активна і досить багаточисельна частина її членів переконана, що вона існує. Не зовнішні об’єктивні риси, а суб’єктивне переконання є вирішальним фактором.»

Культурологічна теорія. Її засновник – ще один теоретик австромарксизму К. Реннер. Нація у нього – «культурне співтовариство», для її оформлення обов’язкові національна духовна культура та спільна літературна мова. До прибічників культурологічної теорії відносять також деяких британських та американських вчених (К. Хайєса, Г. Сетон-Уотсона).

Історико-економічна теорія домінувала в радянській науці та пов’язувалася з іменем Й. Сталіна. Його визначення містило такі ознаки нації: спільність території, економічного життя, мови, особливостей психічного складу, культури. На Заході історико-економічною вважають теорію соціал-демократа К. Каутського, згідно з якою націю, як продукт суспільного розвитку, утворюють люди, яких об’єднують мова та економічні відносини.

Етніцистська теорія. Найвідоміший етніцист Е. Сміт нацією називає велику політизовану етнічну групу зі спільною культурою та історичною спадщиною. До її ознак він відносить: відмінні культурні риси, успадковану територію, відносно велику чисельність населення, зовнішньополітичіні відносини, спільні колективні почуття і систему лояльностей, безпосереднє членство в цій групі, вертикальну економічну інтеграцію.

Щоб вижити, етнічність має набути атрибутів нації, пише Е. Сміт. Такі етнічності західна етнополітологія називає «нацією-групою», «етнічною нацією», «етнонацією». Цими термінами етнічна теорія нації відмежовується від політичної, в якій «нація» вживається як синонім держави.

Отже, в понятті нації, як і етносу, виокремлюють об’єктивні та суб’єктивні ознаки. Але об’єктивне усвідомлюється суб’єктивно (мова як об’єктивна даність і як цінність, територія як ареал проживання та як міф), а суб’єктивне – об’єктивується (наприклад, національна свідомість існує не лише всередині нас, а й поза індивідуальною свідомістю).

Типологія націй. Нації класифікують за різними критеріями. Гегель поділяв їх на історичні (здатні до творення держави), та неісторичні (нездатність до державотворення викликана, наприклад, відсутністю чи низькою якістю еліти). Цю класифікацію сприйняли Ф. Енгельс та інші дослідники ХІХ ст. Згідно з нею українці відносились до неісторичних націй. Але схожої класифікації дотримувались й українські вчені, зокрема, І. Лисяк-Рудницький, який поділяв нації на повні та неповні. Історія показала, що історичність/неісторичність не є заданою на всі часи властивістю.

За засадничим критерієм виокремлюють політичні та етнічні нації. Політична охоплює всіх громадян держави, а етнічна – лише представників певного етносу. Засновником цієї класифікації був Ф. Майнеке, який на початку ХХ ст. «державною» нацією назвав французів, які мали національну державу, а «культурними» – нації, які існували в Германській, Австро-Угорській, Російській, Османській імперіях, тобто не мали національних держав. В другій половині ХХ ст., коли багато цих націй вибороли держави, ця класифікація не спрацьовувала. Виникла й проблема, до яких націй відносити, наприклад, швейцарців чи бельгійців.

Тому у 1970-х рр. Я. Крейсі та В. Велімські поділили європейські нації на 3 групи: етнічні (мають власну мову, культуру, але не мають держави – баски, бретонці, каталонці); політичні (мають державу, але не мають єдиного етнічного ядра – швейцарці, бельгійці) та повномасштабні (мають етнічне ядро, власну мову, культуру та державу – французи, німці, українці тощо). Нація, що перебувала у складі федерації, прирівнювалось за статусом до нації, яка мала державу. Натомість нації, які мали статус автономії, не вважалися націями із власною державою.

За територіальною ознакою нації поділяють на територіальні (мають власну територію) і безтериторіальні. Прикладом останніх до створення у 1948 р. Держави Ізраїль були євреї.

Територіальні нації, в свою чергу, поділяються на єдині (мешкають в одній державі) і розділені. В різні періоди розділеними були німецька, польська, українська, в’єтнамська, єменська нації, нині – корейська.

При виокремленні різних типів націй вживають також такі позначення.

Титульною є нація, яка дала назву державі (українська тощо).

Виокремлюють також діаспорні нації. За Г.Сетон-Уотсоном, це нації, більша частина яких перебуває за межами власних країн (вірмени, євреї).

Національні меншини та корінні народи. Національна меншина – група людей, яка відрізняється за етнічною приналежністю від більшості населення держави і не є в ній автохтонною*.

*/ Автохтонним є народ, історичне коріння якого знаходиться в межах цієї держави. В Україні автохтонними є українці, кримські татари, караїми та кримчаки.

Національні меншини класифікуються на такі, що проживають компактно (в Україні, наприклад, угорці, болгари), розсіяні (євреї). Бувають також емігрантські, колоніальні тощо національні меншини.

Меншини набувають політичної суб’єктності через діяльність представників та форми самоорганізації – громадські організації, інститути національно-культурної або національно-територіальної автономії.

Іноді застосовують термін «корінні народи». Конвенція Міжнародної організації праці 1989 р. визначає їх як нащадків тих, хто населяв країну під час її завоювання, колонізації чи встановлення державних кордонів, які зберігають деякі чи усі традиційні інститути (ескімоси, алеути), та проголошує необхідність поваги до їх самобутності та сприяння здійсненню їх прав. Конституція України містить цей термін, але не пояснює, до кого він відноситься. Частина науковців вважає, що впровадження цього терміну в законах призведе до міжетнічних конфліктів та посилення сепаратизму.