Громадянське суспільство

Однією з важливих у політології є концепція громадянського суспільства. В багатьох наукових працях громадянське суспільство визначають як сукупність суспільних відносин, які перебувають поза межами державного втручання (економічних, соціальних тощо). Отже, громадянське суспільство – сфера вільної реалізації індивідами своїх інтересів. Ці інтереси виникають в першу чергу внаслідок інституту приватної власності. Також зазначають, що громадянське суспільство – це спонтанна взаємодія, в той час як держава – взаємодія організована. До ознак громадянського суспільства відносять також громадські організації тощо.

Все це не означає, що держава взагалі не пов’язана з громадянським суспільством. Вона є його породженням і, на думку теоретиків, створена, щоб гарантувати свободи, за яких формуються відносини, що є змістом громадянського суспільства. Гарантії полягають в законодавстві, діяльності незалежного суду тощо.

Отже, класична концепція громадянського суспільства невіддільна від концепцій договірного походження держави та природних прав людини, а держава, згідно з нею, є правовою, тобто такою, де закони втілюють природні права. Відтак серед ознак громадянського суспільства називають рівність громадян перед законом.

Вважається, що громадянське суспільство є запорукою демократії. Воно не дає державі втручатися у приватні справи та здатне впливати на державу, якщо вона здійснює дії проти індивідів та суспільства. У зв’язку з цим в політичній риториці та інколи в науці розрізняють «сильне» та «слабке» громадянське суспільство. Ознакою сили називають здатність впливати на державу та захищатись від її авторитарних дій, а запорукою «сили» – інститут приватної власності.

Але вже в цих тезах щодо ознак громадянського суспільства та його взаємодії з державою є суперечності. Держава має важелі для впливу на суспільні відносини та використовує їх. Більше того, цього від неї вимагає саме суспільство – для захисту прав та свобод. Щоправда, прибічники класичної концепції говорять, що такий захист не є втручанням. Але це непереконливо. Держава, захищаючи права індивіда від інших індивідів, обмежує їх вільну взаємодію, тобто втручається у суспільні відносини.

Щоб розв’язати ці суперечності, треба дослідити історію формування концепції громадянського суспільства, зокрема, й концепту громадянства.

Хоча класикою концепції громадянського суспільства є філософія Нового часу, її передумови складалися ще у стародавньому світі. Звернемо увагу на етимологію понять «громадянин», «громадянський». Вони тісно пов’язані з громадою (спільнотою). Арістотель громадянами називає тих, хто бере участь у законотворчості та судовій діяльності, тобто у діяльності держави. Сучаснику це може здатися дивним: хіба «спільні справи» – це лише держава? Але треба розуміти, що у давніх греків спільним був поліс, тобто держава. Тому «спільні справи» і державне управління – для них одне й те саме. Греки не розрізняли суспільство та державу, а громадянином був той, хто брав участь у діяльності держави.

Початок розрізнення держави та суспільства – особливість Середньовіччя. Тоді утвердилася церква – перший громадський інститут. Держави виникали та гинули, а церква залишалась.

Звичайно, король міг і мав бути християнином та відповідно себе поводити, але цього він міг не дотриматись (свобода волі для католиків священна, інакше не було б покаяння – джерела доходів церкви) і тоді переставав бути громадянином. Церква відлучала його. Але він міг покаятись та грішити далі, знову сподіваючись на покаяння, тим більше враховуючи масовий продаж індульгенцій.

Але держава і церква зіткнулись з молодим капіталізмом. Відтепер «спільні справи» церквою не обмежувались, а включали ринок, а його основою були приватна власність та особиста свобода. Громада захищала їх від феодальної держави. І тут народжуються концепції й природних прав (право на життя, свободу, власність), й громадянського суспільства. Отже, ця концепція – ідеологія буржуазії в боротьбі проти держави.

Але розвиток капіталізму щастя не додав. Приватної власності на всіх не вистачало. Той, хто її не мав, був змушений йти у найми. А отже і його свобода обмежувалась. Та й взагалі, постала дилема – чи має право вільна людина здійснювати дії, які обмежують свободу інших? Виходило, що свободи теж на всіх не вистачає.

Тому Гегель відкоригував концепцію громадянського суспільства. Він говорив, що в громадянському суспільстві свобода одного перетворюється на несвободу іншого, а справжня свобода досягається у державі, яка врівноважує приватні інтереси. Тобто громадянське суспільство поглинається державою. А це пряме втручання держави.

Але й гегельянські тези були суперечливими, адже не пояснювали, хто буде визначати, як залагоджувати громадянські суперечності. Коли Гегель був живий, все було зрозуміло – освічений абсолютизм, але його скинули. Натомість владу стали формувати на виборах. Отже, саме громадянське суспільство формує владу. Віднині механізми соціального контролю почали зосереджуватися у політиці. А це означало повернення античної концепції, за якої громадська діяльність є політичною.

Регулювання владою, що обирається, суспільних відносин здійснюється в інтересах груп суспільства, які виявились сильнішими. Громадські об’єднання зміцнили політичний плюралізм, але перенесли суперечності громадянського суспільства на державу, що й відзначив К. Шмітт, зауваживши, що парламент є ареною боротьби непримиренних інтересів (і не лише він). Здавалося, це були й підтвердження застережень Гегеля щодо громадянського суспільства, й дискредитація його висновків, оскільки не держава поглинала громадянське суспільство, а навпаки.

З часом з’ясовується, що більшість суспільства не має до формування влади ніякого відношення, насправді вирішують все партії та організації, які привласнюють право говорити від громадянського суспільства, та їх лідери, які завойовують державні посади і керуються власними інтересами, які видають за спільні. В самих громадських організаціях відбувається розшарування. Їх керівництво монополізує вплив, віддаляється від пересічних членів, а інтереси отримання лідерами влади переважають інтереси інших членів організацій.

Найчіткіше це продемонстрували тоталітарні режими. Але це властиве й демократіям. Все вирішує держава, а точніше індивіди та групи, які керують нею. Держава стає новим ідолом політичної науки і до останньої третини ХХ ст. про громадянське суспільство забувають.

Ситуація змінилася в останні десятиліття ХХ ст. Численні кризи засвідчили – держава не може виконати соціальні зобов’язання, які вона перебрала. Індивідуальних та групових інтересів надто багато, щоб вона могла їх усі врахувати. Це мало наслідком руйнування соціалістичної системи та західної «держави загального добробуту». Тому суспільство має взяти зобов’язання, які виконувала держава. Поширюється концепція субсидіарності, за якою якомога більше функцій суспільного управління слід зосередити на нижчих рівнях управління, і лише при неможливості реалізації їх слід передавати на вищі рівні. Це викликало новий сплеск інтересу до громадянського суспільства в останню третину ХХ ст. З новими концепціями виступили Д. Кін, Е. Арато тощо.

Р. Патнем відкрив, що, попри деградацію традиційних структур громадянського суспільства, упродовж останніх десятиліть зростають структури нового типу, які відрізняються від традиційних організацій цілями та структурою, ставленням до політики. Ще у 1980-ті рр. він зафіксував чисельне зростання товариств пенсіонерів, анонімних алкоголіків, інтенсифікацію волонтерської діяльності. Дослідження інших вчених призвели до схожих результатів. Зокрема, з’ясувалося стрімке зростання останнім часом в США такого товариства як The Red Hat Society, яке об’єднує жінок похилого віку, які є найбільш активними освоювачами інтернету. Це наштовхує на гіпотезу, що форми громадянської активності змінюються, оскільки змінюються форми комунікації.

Все це не скасовує античну концепцію громадянства, але доповнює її. В умовах «розмивання» влади громадянська активність та політична активність ототожнюються між собою, але не з діяльністю державних органів, оскільки політична влада включає не лише державну.