7. Внутрішня та зовнішня політика великокнязівської влади у період стабілізації та полі центризму Київської Русі (30-ті рр. Хі - перша третина хіі ст.).

1.Криза князівської влади на Русі у першій чверті ХІ ст., що набула характеру війни між Володимировичами, завершилася першим з історичної точки зору династійним дуумвіратом князя Ярослава та його брата Мстислава.

Такому просторовому баченню взаємодії та співжиття відповідала й система поведінки самих князів. Так, Ярослав не завжди перебував у Києві, нерідко керував столицею із Новгорода за допомогою своїх мужів, посадників. Натомість Ярослав із Мстиславом спільно здійснювали ряд походів на заході та північному заході: 1030 р. -повернуто Белз, засновано м. Юр’єв (сучасне Тарту), 1031 р. було відвойовано Ченвенські землі, розпочато будівництво нової укріпленої лінії проти печенігів по р. Рось. Така суспільна та династійна ситуація продовжувалася до 1036 р., коли бездітний Мстислав помер у Чернігові, залишивши по собі недобудований Спаський собор і добру пам’ять.

2.Наступний період 18-річного правління Ярослава (1036 – лютого 1054 рр.), фактично, розкрито у концептуальній літописній статті 1037 р.: збудував місто велике, Золоті ворота, Софіївський собор, монастир св. Георгія та св. Ірини. Дана стаття дала підстави для численних дискусій та породила чимало міфів («бібліотека Ярослава») і метафор (Ярослава епоха «розквіту»). Реальніше можемо говорити про таке:

• діяльність князя посилює централізацію влади на Київському столі шляхом традиційного посадження синів у волостях, при цьому новим принципом стає призначення старших синів (Іллі, Володимира) у Новгород, політичне значення якого суттєво зростає;

• кодифікаційна діяльність Ярослава та реформа права забезпечили появу на Русі першого писаного кодексу давньоруського права – «Руська правда », що принципово відрізнялася від передуючих їй «Закону Руського» і «Устава земляного»;

• зовнішня політика Ярослава, на перший погляд виглядає дещо традиційною – боротьба з кочовим степом (печенігами, торками), воєнна кампанія проти Візантії (1043-1046 рр.). Безперечно, джерела дозволяють помітити «антивізантійські» жести Русі – обрання першого етнічного русича Іларіона київським митрополитом (1051 р.), воєнний конфлікт 1043 р., нарешті, візантійський ринок перестає бути головним і мало не єдиним для Русі. За Ярослава Володимировича принципово змінювався характер, напрями зовнішньої політики Русі, методи проведення її у життя (широка та результативна дипломатія матримоніального, сімейного типу). Корегування київським князем зовнішньополітичних відносин було викликано й економічними причинами – регламентацією та впорядкуванням даними продуктами й грішми, ринковою кон’юнктурою західних країн (Польщі, Угорщини, Німеччини).

• будучи учасником громадянської війни за батьківську спадщину, Ярослав доклав значних зусиль, щоб убезпечити власних синів від подібної перспективи. Під 1054 р. в ПВЛ вміщено текст «заповіту Ярослава». Вочевидь, що це не грамота з князівського архіву, а текст, складений самим літописцем близько 1093 р. У Заповіті проголошувалася ідея миру любові між братами, а також поділ Русі: старшому синові Ізяславу – Київ, Святославу – Чернігів, Всеволоду – Переяслав, Ігореві – Володимир, В’ячеславу - Смоленськ. .

3. Другу половину ХІ ст. в історії руської держави традиційно називають добою тріумвірату Ярославичів. Проте, у сучасній науковій літературі стає поширеним визначення даного періоду як колективного сюзеренітету, оскільки у ньому динамічно поєднувалися класичні тріумвірати (1054-1068 рр. – Ізяслав, Святослав, Всеволод, надалі його розпаду і відновлення у 1069-1073 рр.) з дуумвіратами (1073-1076 рр. – Святослав і Всеволод; 1077 – 1078 рр. – Ізяслав і Всеволод; 1078 – 1093 рр. – Всеволод і його син Володимир Мономах; з 1093 р. – Святополк і Володимир). Сутністю їх стане: перманентний перерозподіл політичних володінь, гостра боротьба із солідарною опозицією князів-ізгоїв (Олег Гориславич, Борис Вячеславич, Ростислав і їх нащадки), половецький фактор як каталізатор між князівських взаємовідносин.

4.Рішення Любецького з’їзду 1097 р. багато хто з істориків вважає етапними в історії Руської держави. Любецький з’їзд утвердив принцип «отчинного» заміщення князівських столів і володіння землями. Отже, отчинний порядок – поліцентризм, фактично, поклав початок автономізації окремих волостей (найперше, трьох центрів Києва, Чернігова, Переяслава) і серйозно підривав саму ідею одноосібної монархії, вів до послаблення її централізації.

5.Перша третина ХІІ ст. невід’ємна від політичного впливу на давньоруське суспільство двох великих київських князів. Батька та сина, Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.) і Мстислава Володимировича (1125 – 1132 рр.). При цьому у новітніх дослідженнях О. Толочка, А. Горського, М. Котляра констатується твердження, що у процесі централізації держави Мономаха дотримувався й отчинності (принаймні, у зміщенні київського стола), розуміючи тепер родове старшинство власної родини – Мономашичів.

Таким чином, характерною особливістю державної влади на Русі у другій половині ХІ – першій третині ХІІ ст. було сумісне, колективне правління старших Ярославичів, воно здійснювалося у формі тріумвіратів і дуумвіратів, що, при всьому егоїзмові та міжусобній боротьбі, загалом сприяло збереженню єдності Руської держави та послабленню половецької загрози. Правління Володимира Мономаха та Мстислава забезпечило централізацію держави та єдиновласної монархії.