40. Проголошення суверенітету і незалежності України. Всеукраїнський референдум та вибори Президента.

Започаткована Перебудовою загальна демократизація політичної системи СРСР неминуче призвела до формування системи народовладдя в Українській РСР, що стало головною політичною передумовою початку процесу розпаду СРСР і перетворення України на незалежну державу.

В березні 1990 р. в Україні проходять перші демократичні вибори до Верховної Ради та в місцеві Ради. З цього часу протистояння комуністів і опозиційних демократичних сил стає публічним

16 липня 1990 під тиском зовнішніх (процеси суверенізації республік СРСР) і внутрішніх чинників Верховна Рада прийняла Декларацію про суверенітет. Декларація проголошувала:

- верховенство і неподільність влади українського народу в Україні;

- верховенство і пріоритет конституції і законів УРСР;

- право на частину загальносоюзного багатства

- економічний суверенітет.

Перший проект нового союзного договору було створено в другій половині 1990 р. На ньому позначився вплив консервативної частини радянського керівництва, яка намагалась за всяку ціну зберегти Союз у тій формі, в якій він існував до 1990 р. Проект не передбачав суверенітету республік, забороняв вихід їх з Союзу.

На початку 1991 р. виникає ідея референдуму. Консерватори сподівалися залучитися підтримкою консервативної частини радянського суспільства.

Референдум відбувся 17 березня 1991 р. На обидва питання більшість суспільства відповіли схвально (70%; 80%).

Новий проект союзного договору було розроблено в квітні 1991 р. На зустрічі союзного керівництва з представниками 9 республік, що відбулась під Москвою в Новоогарьово в цілому узгоджено текст документу. Проект враховував незалежницькі настрої республіканських еліт і допускав суттєвий перерозподіл влади на їх користь в новій федеративній союзній державі.

Радянське керівництво вирішило розпочати підписання договору в двосторонньому порядку. На 20 серпня було призначено підписання договору між Росією та Казахстаном.

Новоутворений орган Державний комітет по надзвичайній ситуації (ГКЧП), повинен був зосередити всю владу в своїх руках. Заборонено діяльність політичних партій, проведення мітингів, введено цензуру.

24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. Його легітимність було підтверджено на референдумі 1 грудня 1991 р., де 90 % виборців проголосували за незалежність. Тоді ж було обрано Президента незалежної України. Ним став Л. Кравчук.

Остаточну долю СРСР було вирішено на нараді в Біловежській Пущі в Білорусії. 8 грудня 1991 р. президенти Л.Кравчук, Б.Єльцин та Голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич констатували розпад Союзу і підписали угоду про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті до угоди приєдналося ще 7 республік колишнього СРСР.

41.Гетьманат і Директорія як історичні форми українського державотворення.

В результаті державного перевороту 28-29 квітня 1918 р. до влади було приведено режим персональної диктатури П.Скоропадського у формі гетьманату .Перебравши в УЦР еста-фету “пронімецької” орієнтації в зовнішній політиці, гетьманат істотно відрізнявся від своєї попередниці в цілому ряді відношень:

1) в класовому відношенні спирався на маєтні прошарки суспільства–великих земле -власників, капіталістичну буржуазію, багатих селян, залишки старої бюрократії та кон-сервативно налаштовану частину інтелігенції;

2) в партійно-політичному плані його опорою були ліберальні правоцентристські органі-зації - типу партій кадетів та октябристів (точніше їх залишків), Союзу промисловості, торгівлі та фінансів (Протофіс), Союзу земельнихвласників,Української хліборобсько-демократичної партії й т.д.. Висуванці цих кіл склали й гетьманський кабінет міністрів на чолі з полтавським поміщиком Ф.Д\Лизогубом, близьким до октябристів;

3) в інституційно-правовому плані гетьманат орієнтувався на модель авторитарно-мо-нархічного правління, фактично відкинувши конституційно - представницькі форми і придушуючи опозицію (силою–опозицію радикальну, профілактичними обмеженнями – опозицію помірковану);

4) в політико-ідеологічному відношенні гетьманат являв собою варіант консеватизму. Саме його принципи –державність, стабільність, приватна власність та приватна ініці-атива, опора на традицію становили “кредо” гетьманського“ відродження”.

Єдина міцна опора гетьманату – австро-німецькі окупаційні частини стали розкладатися під впливом поразок від Антанти і революцій в обох імперіях наприк.жовтня-на поч. листопада 1918 р..

Крах Четверного Союзу та криза гетьманату привели в активний рух опозицію – як ліворадикальну, збройну,- в особі створеної на поч. липня 1918 р. Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У), партій лівих українських есерів (боротьбистів) та лівих російських есерів (борбистів) і численних “безпартійних” повстанських формувань типу армії анархіста Н.Махна на Катеринославщині.

Коли в політиці гетьмана намітився поворот в бік Антанти та російської “білої гвардії” - з відмовою від принципу незалежності України, - Рада УНС 14 листопа-да 1918 р. прийняла рішення про повстання під гаслом відновлення УНР. Тоді ж була створена й Директорія – тимчасовий орган найвищого керівництва повстанням та владою.. Провідні ролі в ній грали В.Винниченко (голова) та С.Петлюра як головнокоманду-ючий повстанських військ.

Уже 14 грудня, через місяць після початку виступу, повстанці увійшли в Київ. Того ж дня П.Скоропад-ський офіційно зрікся влади та емігрував до Німеччини. Однак,цей їхній успіх був нетривким і останнім в своєму роді. Загальна ситуація і в самій Україні, і за її межами стала розвиватися не на користь цих сил.

Перш за все, будучи за формою тимчасовою військово-авторитарною диктатурою, Директорія не зуміла ні створити дієздатний апарат влади, ні забезпечити собі опору в суспільстві. Не мала вона і якоїсь цілісної, конкретної програми суспільних перетворень – наслідком чого стала постійна боротьба “в верхах”, провали й зволікання в практичних діях, наростаюче розчарування мас. Скликаний для виходу з кризи 23 січня 1919 р. передпарламент – Трудовий конгрес – виявився малорезультативним. Одним з його рішень Директорії була залишена вся повнота влади, іншим – ратифікований Акт про злуку УНР та ЗУНР, підписаний 22 січня 1919 р. ( і не здійснений на практиці).

6 січня 1919 р. в Харкові було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). Отримавши 30-тисячне підсилення за рахунок партизанів, війська радянського Українського фронту уже 5 лютого 1919 р. взяли Київ і розпочали наступ на Правобережжі .Прорив радянських військ в районі Жмеринки розірвав петлюрівський фронт на дві ізольовані частини. Одна з них, півден-на, змушена була перейти на територію Румунії, де була інтернована. Друга, північна, була розбита в районі Рівного і відступила в Сх.Галичину, на територію ЗУНР. На поч.травня 1919 р. поразка Директорії стала фактом.