47. Давні держави у західних і південних слов’ян (іх-хіі ст.): суспільний устрій, християнізація, типологія державотворення та історичне значення.

У давніх слов’ян протягом УІІ-УІІІ ст. активно проходив процес державотворення. Першим протодержавним утворенням було князівство Само (623-658 рр.), що утворилося як тимчасове об’єднання проти нападів франків з центром у Південній Моравії і Нижній Австрії. На чолі цього утворення став купець Само.

Велике значення в процесі виникнення Давньоболгарської держави мало створення великого політичного об’єднання слов’ян, відомого з джерел як „Союз семи слов’янських родів”, що знаходилося в Нижній Мезії.

Політика перших болгарських ханів була спрямована на зміцнення своєї держави на міжнародній арені. Помітних успіхів Болгарія досягла за часів правління енергійного хана Крума (803-814 рр.). Йому випала честь бути першим законодавцем Болгарії. Було врегульовано систему судочинства, вводилися більш жорстокі покарання за злочини, проводилася боротьба з пияцтвом, в результаті чого було вирубано в країні виноградники. Проведена адміністративна реформа, за якою ліквідовувався колишній поділ на племінні одиниці славінії і створювались нові адміністративні округи – коміти на чолі з представниками центральної влади.

За князя Бориса (852-889 рр.) Болгарія розширила свої володіння на північ від Дунаю, завоювала ряд сербських земель, досягла узбережжя Адріатики. Найбільшої могутності Болгарія досягла за Симеона (893-927 рр.). Була завойована Сербія, Македонія, частина Фракії. По смерті Симеона І Болгарське царство почало занепадати і врешті-решт, ослаблене війною з руським князем Святославом, внутрішніми негараздами, у 1018 р. було підкорене Візантією.

В середині ІХ ст. виникає державність на території Сербії в провінції Рашка. Засновником раської династії вважається Властимир. За його правління відбувається загострення боротьби з болгарськими ханами Пресіаном і Борисом. По смерті Властимира в країні починається міжусобна боротьба. Раський стіл по черзі посідають Мунтимир, його син Прибислав, якого у 894 р. скидає двоюрідний брат, що правив у Хорватії, Петр Гойникович. Його правління тривало більше 20 років і характеризувлося як час мирних взаємовідносин з сусідами, зокрема із болгарським царем Симеоном. Проте, з середини 60-х років Х ст. сербська державність розпалась, а її територія підпала під вплив болгарського царя Самуїла.

Процес формування хорватської державності найактивніше проходив на території Далмації. За князя Трпимира, правління якого припадає на 845–864 рр. проходить посилення князівської влади. Він і його наступники за підтримки франкських королів, а потім і візантійських імператорів, розширили свої володіння, об’єднавши племена Далматинської і Посавської Хорватії. З кінця ХІ ст. в країні активізуються процеси дезінтеграції, прискорюється процес занепаду держави. На країну розпочинається ціла серія військових походів угорських королів, які незабаром призвели до встановлення в Хорватії влади угорської династії Арпадів. В 1102 р. в столиці Хорватії Біограді відбулося підписання унії, що засвідчила втрату Хорватією власної державності і ознаменувала початок тривалого перебування Хорватії під владою угорських королів. Владу ж в країні фактично тримала в своїх руках хорватська знать.

Поява Великоморавської держави припадає на 30-ті рр. ХІ ст. внаслідок об’єднавчої діяльності князя Моймира. Найвищої могутності Великоморавська держава досягає за часів правління князя Святополка, який веде активну боротьбу проти німецької агресії. Після смерті Святополка у 894 р. в країні розпочалася серйозна внутрішньополітична криза. Крах держави завершили кочівники-мадяри, які в 907 р. захопили слов’янські області Моравії.

В ІХ-Х ст. у племен, що займали територію Чехії, проходить розпад родоплемінного ладу, відбувається інтенсивний процес об’єднання територіально-етнічних одиниць. Особливої інтенсивності цей процес набуває в Середній Чехії під егідою династії Пржемисловичів. Особливого піднесення чеська держава набуває за князя Болеслава І, який проводить ряд реформ спрямованих на зміцнення держави, а також здійснює жваву політику по відношенню до сусідніх держав.

Об’єднання польських земель спочатку проходило навколо декількох центрів. Найбільшої інтенсивності цей процес набув на території княжіння полян у Великій Польщі, де правив рід П’ястів.

Правління Болеслава Хороброго (992–1025 рр.) характеризується ще жвавішою внутрішньою і зовнішньополітичною діяльністю. В 999 р. до його держави було приєднано землі Віслян з Краковом. Апогеєм політичної діяльності Болеслава стала його коронація у 1025 р.

З приходом до влади Владислава Германа (1081–1102 рр.) в країні перемагають відцентрові сили феодальної опозиції. Простежується тенденція до наростання феодальної роздробленості. Правління Болеслава ІІІ Кривоустого (1102 – 1138 рр.) стало періодом тимчасової перемоги доцентрових сил.

Полабо-поморські слов’яни займали територію між річками Лабою та її притоками -- Салою на заході, Одрою на сході та вздовж узбережжя Балтійського моря. Племена полабо-поморських слов’ян суттєво вирізнялися за рівнем політичної організації. Так у бодрицького племінного союзу надзвичайно сильною була влада князя. Лютичі вирізнялися своєю демократичною формою правління. У них фактично всім управляли народні збори. У поморських слов’ян політичний устрій нагадував олігархію, коли при наявності князя владу в свої руки захопила торгівельна верхівка.

Колективний досвід досліджень дозволяє стверджувати, що історична еволюція слов’янських держав УІІ-ІХ ст. зберігала цілісність соціальної системи. В перехідних структурах слов’янських племінних княжінь простежується зростання ролі князівської влади, племінної знаті і зниження ролі племінних народних зборів.

В ІХ -- першій половині ХІ ст. відбувається становлення слов’янських держав як політичних організацій з князівською династією, адміністративно-судовим апаратом, територіальним поділом замість племінного, податковою системою, князівським законом і судом, військом, верховною власністю на землю в межах держави

Ідеологічним завершенням процесу формування ранньофеодальних держав є запровадження християнства в якості державної релігії. А це не виключало збереження значних пластів язичницьких вірувань, трансформованих у двовір’я.

Однією з найважливіших подій у становленні давніх держав була християнізація. У Болгарії, Сербії, більшості далматинських міст християнізація проходила за східним зразком. Західний зразок був притаманним Давній Чехії, Польщі, хорвато-словенським землям, Поморо-Балтійському регіону.