Zbirka_Part2

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

(винні каралися за рішенням військового трибуналу тюремним ув’язненням на термін від двох до п’яти років); 26 грудня 1941 р. “Про відповідальність робітників та службовців, які самовільно залишили підприємства” (передбачав покарання винних як дезертирів тюремним ув’язненням на термін від п’яти до восьми років), 13 лютого 1942 року “Про мобілізацію на період воєнного часу працездатного міського населення для роботи у промисловості та будівництві” (передбачав кримінальну відповідальність за ухилення від мобілізації), 15 листопада 1943 року “Про відповідальність за розголошення державної таємниці та втрату документів, що містять державну таємницю” (передбачалося покарання для службовців до 5 років позбавлення волі, а у випадках, якщо це спричинило або могло спричинити небажанні наслідки – до 10 років; для приватних осіб – до 3 років).

Низка нормативних актів була спрямована на захист державної власності. Так, постановою Державного комітету оборони від 3 березня 1942 р. “Про охорону військового майна Червоної армії у воєнний час” була посилена відповідальність (аж до смертної кари) за крадіжку зброї, набоїв, продовольства, одностроїв та іншого військового майна, а також за його навмисне пошкодження.

Постановою Держкомітету від 16 січня 1942 р. “Про здачу трофейного майна” всі громадяни, що мешкали на визволеній території, зобов’язувалися здати у 24-годинний термін усю залишену ворогом і підібрану вогнепальну зброю, набої та інше військове майно, а також державне майно, привласнене під час окупації. Злісне нездання або пошкодження такого майна кваліфікувалися, згідно зі ст. 58 (14) Кримінального кодексу УРСР 1927 р., як контрреволюційний саботаж. Покарання за скоєння цього злочину передбачало штраф близько 3000 крб. або позбавлення волі до 6 місяців, а за наявності обтяжливих обставин – смертну кару. У травні 1943 року було встановлено кримінальну відповідальність за незаконне нагородження, а також привласнення орденів, медалей та інших відзнак.

Особливе місце в законодавстві воєнного часу посідав Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. “Про покарання для німецько-фашистських злодіїв, винних у вбивстві й мордуваннях радянського цивільного населення, та полонених червоноармійців,шпигунів,зрадниківБатьківщинийїхніхпосібників”.Указпередбачав особливі види покарання: смертну кару через повішення та заслання на каторжні роботи терміном від 15 до 20 років [8]. Розгляд цих справ покладався на військовопольові суди дивізій певних армій (а згодом і на військово-польові суди механізованих, танковихтакавалерійськихкорпусів).Вирокицихсудівзатверджувалисякомандирами дивізій (корпусів) та виконувалися негайно й публічно; касаційному оскарженню та опротестуванню, а також перегляду в порядку нагляду вони не підлягали.

Проте варто зазначити, що за звинуваченнями в державній зраді, пособництві та співпраці з ворогом нерідко до кримінальної відповідальності притягувалися особи, у діях яких був відсутній відповідний склад злочину, як-то: технічні співробітники міських та сільських управ, учителі, працівники залізниць, які не встигли евакуюватись і, залишившись на окупованій території, змушені були працювати за фахом; молодь, примусово мобілізована до дорожньо-будівельних частин німецької армії.

232Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Поряд із винесенням суворих покарань за тяжкі в умовах воєнного часу злочини, суди, зважаючи на небезпеку скоєного та особу винного, застосовували умовне засудження, виховні трудові роботи, відстрочку виконання вироку до закінчення війни з обов’язковим відрядженням таких засуджених до штрафних частин діючої армії.

Таким чином, кримінальне законодавство у воєнний час розвивалося передусім у напрямах забезпечення обороноздатності країни – діяльність органів правосуддя налаштовувалася на посилення боротьби з порушенням дисципліни в усіх сферах діяльності, боротьбу з втратою пильності, покарання німецько-фашистських злодіїв та їхніх посібників. Проте, як свідчить досвід, карально-репресивна спрямованість законодавства часів війни доволі часто призводила до того, що поряд з дійсно винними суворі вироки отримували люди безвинні, які ставали жертвами наклепів, упередженості слідчих чи судів, а також ті, у кого надмірна суворість покарання явно не відповідала реальній небезпеці скоєного.

Джерела та література:

1.Советское право в период Великой Отечественной войны: в 2-х ч. – М., 1948; Курицын В.М. Советский государственный аппарат в период Великой Отечественной войны // Советское государство и право. – 1985. – № 5; Щетинин Б.В. Победа советского и государственного строя в Великой Отечественной войне. – М., 1970; Петров Г.И. Советский государственный аппарат в годы Великой Отечественной войны // Правоведение. – 1975. – № 3.

3.Законодательные административно-правовые акты военного времени. – М., 1943.

4.Зайцев Л. Відновлення органів Радянської влади на Україні після вигнання фашистських загарбників // Радянське право. – 1978. – № 5.

5.Сборник законов СССР и указов Президиума Верховного Совета СССР. 1938июль 1956 гг. – М., 1945.

6.Правда. – 1941. – № 172. – 23 червня.

7.На страже социалистической законности. 50 лет военным трибуналам. – М., 1968.

8.Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 –1945 рр.: У 3-х томах. – К.: Політична література, 1975. – Т.2.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Світлана Зубченко (Київ, Україна)

ДЕПОРТАЦІЯ НАРОДІВ ПІВНІЧНОГО КАВКАЗУ В 40-х рр. ХХ ст.

Однією з трагічних сторінок в історії народів Північного Кавказу в роки Другої світової війни 1939-1945 рр. є репресії проти них тоталітарного комуністичного режиму. Друга світова війна залишила помітний слід у свідомості людей, визначила ціннісні орієнтири й ідеали не одного покоління. Напередодні святкування 65-річчя Перемоги події війни повинні оцінюватися об’єктивно й неупереджено, оскільки за ці роки виросло нове покоління незалежних дослідників, а накопичення більшого масиву фактологічного матеріалу дає можливість використовувати при вивченні війни більш розширені методи наукового пізнання, узагальнення й аналізу.

Період Другої світової війни цікавий для сучасних істориків саме тому, що дозволяє з максимальною повнотою виявити особливості національної політики радянської держави. Адже в екстремальних умовах війни і сильні сторони, і недоліки національної політики проявилися особливо чітко.

Важливе значення має вивчення розвитку такого складного багатонаціонального регіону,якПівнічнийКавказ,унадзвичайнихумовах,аналізспецифічнихформіметодів керівництва цим регіоном у цивільній і військовій областях, вивчення відновлення зруйнованого війною господарства. У нинішніх умовах складної трансформації міжнаціональних стосунків особливого значення набуває регульована політика держави з об’єднання північнокавказьких народів перед зовнішніми загрозами, подолання труднощів на шляху розвитку міжнаціональних стосунків. Дуже важливий критичний і об’єктивний аналіз такої складної проблеми, як депортація окремих народів Північного Кавказу, адже без вивчення й неупередженого аналізу минулого неможливо ефективно будувати майбутнє.

Велика Вітчизняна війна охопила велику територію СРСР, у тому числі Північний Кавказ. Битва за Кавказ, тимчасова окупація частини північнокавказького регіону, відновлення народного господарства після вигнання ворога описані в різних джерелах. Але нам відома лише частина фактів, деякі з них тепер піддаються переоцінці, інші події стають відомими лише зараз і вивчаються більш ніж півстоліття після закінчення війни. Радянська історіографія зробила великий внесок у вивчення різних проблем війни [9]. Північнокавказькі дослідники також провели значну роботу з вивчення історії війни в цьому регіоні [1], але й досі про неї не склалося цілісного неупередженого уявлення.

Територія Північного Кавказу в період Другої світової війни була і тилом, і прифронтовоюсмугою,ітеатромвійськовихдій,ізоноюокупації.Упівнічнокавказькому

234Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

регіоні виявилися характерні для країни тенденції і процеси, але була і місцева своєрідність,особливості.Зростаючийінтересдотрагічних1940-хрр.узначнійчастині пояснюється тим, що документи, пов’язані з репресивною політикою тоталітарного комуністичного режиму, тривалий час знаходилися під забороною і були недоступні для дослідників, і лише в кінці 1980-х рр. почали поступово ставати доступними для неупередженого дослідження.

Ставлення до вивчення проблем насильницького виселення й переселення народів істотно змінилося після прийняття Верховною Радою СРСР Постанови про відміну законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради РСР від 14 листопада 1989 р. “Про визнання незаконними і злочинними репресованих актів народів, що піддалися насильницькому переселенню, і забезпеченню їх прав” [6]. Депортація, виходячи з акта, розглядалася як грубе порушення ленінських принципів національної політики й соціалістичної законності. Не маючи належного наукового обґрунтування, декларація носила популістський характер. Праць із цієї проблеми практично не існувало. Були недоступні документи, у тому числі пов’язані з реабілітацією, що проводилася в період відлиги.

У першій половині 1990 – початку 2000-х рр. історики неодноразово зверталися до теми депортації окремих народів Кавказу, проводили свої дослідження на користь політичної кон’юнктури [2].

Серед автономних утворень північнокавказького регіону, звідки депортувалися народи, у першій половині 1940-х рр. найбільшою за чисельним складом населення була Чечено-Інгушська Республіка. Тут проживало 731,7 тис. жителів, у тому числі 387,8 тис. чеченців (52,8 %), 75 тис. інгушів (12,0 %), 205,8 тис. росіян (27,8 %), 57 тис. інших (7,4 %) [3].

Слабкий економічний розвиток республіки, примітивна сільськогосподарська база, помітне засилля клерикалізму, культурна відсталість створювали певні труднощі в розвитку республіки в 1920-1930-х рр. Вони посилювалися передвоєнною обстановкою і війною. Гостро відчувалися наслідки колективізації, відчутною залишалася соціальна напруженість. На території республіки безчинствували 80 антирадянських налагоджених угруповань (400 чоловік). Понад 1000 чоловік перебували на нелегальному положенні [3, арк. 5].

Урезультаті ухвалених заходів з ліквідації груп уже в 1939 р. їхні виступи здебільшого було придушено, арештовано й засуджено 1032 безпосередніх учасників

іїхні посібники, 746 куркулів, що тікали, вилучено 5 кулеметів, 21 гранату, 8175 рушниць, 3513 одиниць іншої зброї, 6838 патронів [3]. Проте ситуація в республіці, як

ів сусідніх з нею регіонах, залишалася напруженою.

У1941 р. становище знову загострилося. На липень 1941 р. на території республіки було зареєстровано 20 терористичних угруповань (84 людини), що займалися розбоями, грабежами, вбивствами. Послідував наказ Л. Берії про ліквідацію терористичних виступів в Чечено-Інгушетії. У ході його виконання залишалися 4 групи, боротьба з ними продовжувалася. Тим часом місцеве керівництво НКВС не змогло стабілізувати ситуацію в республіці. У серпні 1942 р. тут діяли вже 54 угруповання (359 чоловік), 18 банди одинаків, значилися в розшуку 2045 дезертирів [8]. У партійних

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

ірадянських органах влади спостерігалася розгубленість. Не всі з них зуміли зорієнтуватися, обрати правильні рішення, мобілізувати населення на боротьбу з бандитизмом. У Чечено-Інгушетії залишили свої пости і сховалися 80 чоловік, у тому числі 16 партробітників, 8 – райвиконкому, 14 голів колгоспів [4]. Обстановка залишалася складною, хоча і проводилися заходи для її покращення.

Протягом січня – лютого 1943 р. Північний Кавказ майже повністю був очищений від німецьких окупантів. Замість ізоляції ворожих елементів і ліквідації бандитських угруповань, що залишилися, почалася посилена розробка планів щодо депортації двох народів, що налічували на той час близько 500 тис. чоловік. У січні 1944 р. для їхнього виселення було виділено 14 200 вагонів, автомобільний транспорт, прибулий по ленд-лізу зі США через Іран у СРСР. 20 січня РНК республіки й Чечено-Інгушський обком ВКП(б) ухвалили спільне рішення “Про забезпечення підготовки тактичних учень військових частин Північнокавказького військового округу в гірських умовах” [5], що передбачало приховану підготовку до виселення чеченців й інгушів.

31 січня вийшла постанова Державного Комітету Оборони про депортацію чеченців й інгушів в Казахську та Киргизьку РСР. 21 лютого вийшов наказ НКВС № 00193 про переселення чеченців й інгушів, а 7 березня Указом Верховної Ради СРСР була ліквідована Чечено-Інгушська АРСР. Операцію з їх виконання проводили Л.П. Берія і його заступники Б. Кобулов, І. Сєров, С. Меркулов. Вона почалася 23 лютого. Наступного дня Берія доповів Сталіну: «Виселення проходить нормально... З намічених до вилучення у зв’язку з операцією осіб арештовано 842 людини” [7, арк. 165.]. На 25 лютого зі своїх рідних місць було видворено 352 647 чеченців й інгушів [7, арк. 164.]. Наприкінці лютого Берія доповів Сталіну про те, що з Чечено-Інгушетії до Казахстану

іКиргизії відправлено 478 479 чеченців й інгушів, у тому числі чеченців із Дагестану. Інгушів налічувалося 91 250 осіб. За час проведення операції було арештовано 2016 осіб, вилучено 20 072 одиниці вогнепальної зброї. За даними лідера чеченців, що виступали на стороні загарбників, X. Ісраїлова (Терлоєва), під його прапорами могли виступити п’ять територіальних округів із загальним числом учасників 24 970 осіб [8, арк. 13].

Депортація на цьому не завершилася. До кінця 1945 р. їй піддавалися чеченці й інгуші, що залишилися з різних причин на території республіки; що проживали в сусідніх областях і республіках, відбували покарання у виправних колоніях і трудових таборах, розташованих на території європейської частини РРФСР, демобілізовані з Червоної армії.

За даними архівів НКВС СРСР, на початок жовтня 1945 р. на спецпоселенні обліковувалося 405 900 чеченців та інгушів (із спецпоселенців у Казахській РСР проживали 138 788 чеченців, 43 810 інгушів; в Киргизській РСР – 39 663 чеченці, 1389 інгушів; в Узбекській РСР – 120 чеченців, 108 інгушів. Останні були розселені по інших районах країни).

Документисвідчатьпроте,щоакціїздепортаціїретельнойдетальнорозроблялися та узгоджувалися з керівництвом СРСР; вони були підкріплені юридично, а каральні органи суворо дотримувалися текстів наказів.

236Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Після переселення люди опинилися в нових природно-географічних, соціальнокультурних і етнічних умовах, традиційний устрій життя був зруйнований, кліматичні умови відрізнялися від звичних. Переселенці ледве адаптувалися до нових умов. Частина переселенців, не побажавши залишитися на новому місці, намагалася повертатися, але їх затримували й відправляли назад. Для того щоб зменшити потік “возвратников”, деякі із старих селищ руйнувалися або жителям сусідніх сіл пропонувалося розібрати будівлі й використовувати будівельний матеріал.

Можливо, умови військової (екстремальної) ситуації викликали необхідність певних попереджувальних дій радянського уряду в тилу і на підступах до лінії фронту. Але ніяк не можна виправдати застосовані до багатьох народів репресивні насильницькі заходи. Адже суворому покаранню підлягали не лише винні, але й народи в цілому. Такі заходи не можуть бути визнані справедливими, тому вони отримали рішуче засудження. Це одна з трагічних маловідомих сторінок в історії радянської держави, яку уряд зберігав в глибокій таємниці. У результаті помилкової політики масового переселення народів і груп населення, які належали до різних національностей, відважно захищали Батьківщину в роки війни, сміливо билися на фронтах, були депортовані. Необхідно підкреслити, що депортація населення завдавала збитків країні, насамперед економіці районів колишнього проживання народів, що переселяються, їхній культурі, традиціям. Обривалися сталі економічні й культурні зв’язки між народами-сусідами, деформувалася національна свідомість мас. Був помітно підірваний авторитет державної влади.

Одне слово, були здійснені грубі порушення Основного Закону держави – Конституції СРСР, знехтувані не лише права народів, але і їхня державність, оскільки ліквідовувалися автономні республіки, області. Одночасно війна висвітлила й недоліки державної політики у сфері національних стосунків, показала, що в суспільстві було далеко не все гладко, як це тривалий час представлялося офіційною державною пропагандою. Рани, нанесені народам, не могли бути забуті.

Джерела та література:

1.Аликберов З.М. Партийные организации Северного Кавказа в годы Великой Отечественной войны. – Махачкала, 1969; Шайдаев М.Г. Партия-организатор патриотического движения трудящихся Северного Кавказа в годы Великой Отечественной войны. – Махачкала, 1975; Тепун Н.Д. КПСС в борьбе за единство и сплоченность народов Северного Кавказа в годы войны (1941-1945 гг.). – Ростов-на-Дону, 1984; Схакумидов А.С. Дружба, скрепленная в боях. – М., 1986; Ибрагимбейли Х.М. Сказать правду о трагедии народов // Политическое образование. – 1989. – № 4; Ибрагимов М.-Р.А. Аккинцы-чеченцы // Новое время. – 1989. – Декабрь; Ибрагимов М.-Р.А. Народы Дагестана в ХХ в. // Расы и народы. – М., 1991. – Вып. 21.

2.Бугай Н.Ф. К вопросу о депортации народов СССР в 30-40 гг. //История СССР. – 1989. – № 6; Бугай Н.Ф. Правда о депортации чеченского и ингушского народов // Вопросы истории. – 199О. – № 7; Бугай Н.Ф. Депортация народов. Переписка

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Берии со Сталиным // История СССР. – 1991. – № 1; Кавказ. 1942-1943 годы: героизм и предательство // Военно-исторический журнал. – 1991. – № 8; Иосиф Сталин – Лаврентию Берии: «Их надо депортировать...». Документы, факты, комментарии. – М., 1992; Некрич А.М. Наказанные народы // Нева. – 1993. – № 9, 10; Бугай Н.Ф. Л. Берия – И. Сталину: «Согласно Вашему указанию...». – М., 1995; Бугай Н.Ф., Гонов A.M. Кавказ: народы в эшелонах (20-60-е гг.). – М., 1998.

3.Бугай Н.Ф. Л. Берия – И. Сталину: “Согласно Вашему указанию...”. – С. 80; ДА РФ. – Ф. Р-9479. – Оп. 1. – Арк. 5.

4.Бугай Н.Ф. Правда о депортации чеченского и ингушского народа // Вопросы истории. – 1990. – № 7.

5.Бугай Н.Ф., Гонов A.M. Кавказ: народы в эшелонах (20-60-е гг.). – М., 1998.

6.Известия. – 1989. – 24 ноября.

7.ДА РФ. – Ф. Р-9401. – Оп. 2. – Арк. 164-165.

8.ДА РФ. – Ф. Р-9478. – Оп. 1. – Арк. 244.

9.История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941-1945. В 6-ти т.

– М, 1961-1965; Советская экономика в период Великой Отечественной войны. 1941-1945гг. – М, 1970; История Второй мировой войны. 1939-1945. В 12-ти т. – М., 1973-1982; История социалистической экономики СССР. В 7–ми т. – М, 19761980; Вознесенский Н.А. Военная экономика СССР в период Отечественной войны // Вознесенский Н.А. Избранные произведения. 1931-1947. – М., 1979. – С. 484 – 604; Чадаев Л.А. Экономика СССР в годы Великой Отечественной войны (1941-1945 г.).

– М, 1985.

238Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Ігор Мазило (Вінниця, Україна)

ЗАЛІЗНИЧНИКИ УКРАЇНИ В 1943-1950-х рр.

Протягом 1943-1944 рр. на території України відбулася одна оборонна, 11 стратегічних і 23 фронтові операції. У визволенні території республіки було задіяно війська шести фронтів – 1-го, 2-го, 3-го і 4-го Українських та 1-го і 2-го Білоруських, Чорноморський флот, три військові флотилії, кілька авіаційних армій [11, 14].

Маршал Радянського Союзу А.М. Василевський згадував: «Проводилася стратегічна операція. В орбіту дій втягувалися декілька мільйонів людей на фронті й у тилу. На підприємствах випускалися гармати й танки, автомашини й літаки, снаряди й патрони. Залізничники, автотранспортники доставляли все це на передову. Перекидаються дивізії, корпуси, цілі армії» [7].

Також у боях використовувалася велика кількість бойової техніки, танків. Й оскільки в радянської сторони матеріально-технічних можливостей для організації серйозного ремонту в польових умовах просто не було, то радянські танки залишалися на полях битв, чекаючи поки тилові служби, а це було можливо зробити лише після відновлення роботи залізниць, якими зможуть відправляти їх у глибокий тил на транспортні заводи (Челябінськ, Свердловськ, Горький) [18].

Тому в період наступальних операцій радянських військ 1943-1944 рр. залізничний транспорт здійснив 80 % усіх вантажоперевезень країни [24, 179].

Стратегічна операція з визволення Лівобережної України й Донбасу мала, по суті, грандіозний розмах. Ширина фронту становила понад 100 км, глибина від 300 до 600 км. Для проведення наступу залучили 5 фронтів – Центральний, Воронезький, Степовий, Південно-Західний, Південний, а також авіацію далекої дії, Азовську військову флотилію, сили й засоби ППО [18]. Першими розпочали наступ війська Південно-Західного й Південного фронтів, проводячи Ізюм-Барвінківську (17-27.07.1943 р.), а потім Донбаську (13.08.-29.09.1943 р.) наступальні операції [18].

У 1943 році в роботі залізничного транспорту відбувся значний перелом. Це було пов’язано з визволенням значної частини території України від фашистських загарбників, які, відступаючи, нищівно руйнували шляхи сполучення. Тому була розпочата титанічна робота щодо їхньої відбудови, специфіка якої полягала в тому, що територія України, на відміну від прифронтових районів СРСР, повністю була окупована фашистами, тому ступінь руйнувань на транспорті тут був дуже високий. Насамперед доводилося здійснювати відбудовчі роботи на основних напрямках при максимальній концентрації зусиль, як залізничників, так і спеціальних військових формувань та місцевого населення.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

У повоєнний період на території України довжина залізничних шляхів становила 20102 км [1, 4].

При вимушеному відступі Червоної армії з території республіки в 1941-1942 рр. значну частину шляхів сполучення вивели з ладу, багато рухомого складу, обладнання евакуювали в тилові райони СРСР.

Німецька окупаційна адміністрація відновила 15 740 км шляхів [16, 173]. Усе це при відступі фашисти, за невеликим винятком, знищили, у тому числі зруйнували 18 заводів із ремонту рухомого складу. Сума збитків залізничного господарства України склала понад 10 млрд рублів [22, арк. 29].

Відбудова транспорту починалася за умов мінімального фінансового забезпечення. Радянською державою на відродження визволених районів України в 1943-1945 рр. було виділено 39,5 млрд рублів [19, 261]. Держава змогла надати на відродження народного господарства республіки лише 7 % від суми збитків, завданих Україні війною й окупацією [9, 296]. Для організації робіт з відновлення господарства залізничного транспорту УРСР на 1945 р. уряд затвердив план капіталовкладень на суму 1062 млн рублів [22, арк. 25].

Особливістю відбудови було поєднання різних джерел фінансування. Відновлювальні роботи велися з широким використанням робочої сили (трудові мобілізації цивільного населення з різних регіонів СРСР).

До відбудови залізниць, як і багатьох зруйнованих міст СРСР, залучалися німецькі військовополонені [20, 44]. Так, наприклад, на Ковельській залізниці працювало 2000 військовополонених [2, арк. 24]. На Вінницькій магістралі ними було відновлено водне забезпечення станцій: Козятин, Вінниця, Жмеринка, Немерчі, Суховоле, Старокостянтинів [3, арк. 48-49]. У 1945 р. для безперебійної роботи складів палива для Південно-Західної залізниці виділили 1500 осіб з числа інтернованих і військовополонених, переважно німецьких підданих [22, арк. 24].

Забезпеченість кадрами здійснювалася за рахунок перерозподілу робітників між східними і західними регіонами країни, інженерно-технічних працівників відряджали з Уралу й Сибіру. Усього за 1944 р. було направлено 118 осіб, з них: по Львівській залізниці – 24, Ковельській – 6, Південно-Донецькій – 1 [22, арк. 11].

Джерелом поповнення вакансій на транспорті стали залізничники, що були зайняті її обслуговуванням на окупованій території і які не підлягали мобілізації в діючу армію. Так місцеві органи влади зобов’язувалися постановами ДКО від 22 листопада 1943 р. і РНК СРСР і ЦК КП(б)України від 30 листопада цього року мобілізувати на роботу залізничників, які залишилися на окупованій ворогом території. Партійні і радянські органи Дніпропетровської, Запорізької областей і Криму провели чималу роботу протягом 1944 р.: виявили і відкликали для роботи на залізничний транспорт 6985 осіб, на магістралях Сталінської, Одеської – 113, Північно-Донецької – 260, ПівденноДонецької – 29 і Північно-Кавказької – 193 особи [22, арк. 11].

За даними правоохоронних органів, на Основ’янському відділенні Південної залізниці із 41 начальника станцій на окупованій території залишилося 34 особи, з яких на окупантів працювали 31, із 89 чергових по станції при німцях залишалося 88,

240Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

зяких працювали 63 особи, із 1620 працівників 7-го відділку залізниці в окупації залишилося 1478, з яких працювали 1421 особа, із 45 бригадирів-шляховиків 33 залишилися в окупації і 32 особи працювали на німців. Подібне зафіксовано також в інших регіонах України [24, 185].

Вищі органи влади СРСР вдалися до надзвичайних методів при вирішенні кадрової проблеми в системі НКШС. Таким був Указ Президії Верховної Ради СРСР від

15 квітня 1943 року «Про введення військового стану на усіх залізничних дорогах», згідно з яким усі працюючі в системі ставали мобілізованими на період війни й отримували відстрочку від мобілізації на фронт. Постановою РНК СРСР від 25 квітня 1943 р. був запроваджений новий дисциплінарний Статут робітників і службовців на залізничному транспорті з військовою дисципліною на всіх магістралях [4, 123].

Про використання примусової праці свідчить лист секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова від 1 грудня 1943 р. керівникам облвиконкомів Харківської, Сумської, Полтавської, Сталінської, Ворошиловградської, Чернігівської, Дніпропетровської, Київської і Курської областей, у яких наголошувалося, що на підставі попередніх рішень директивних органів і рішення ДКО від 22 листопада 1943 р. «Про невідкладні заходи щодо зміцнення господарства залізничних доріг, звільнених від німецьких окупантів» усі працівники – як мобілізовані, так і добровільно набрані в систему УБВР залізничних доріг – закріплювалися на постійну роботу [22, арк. 112].

У ході зимової наступальної кампанії 1942-1943 рр. радянські війська визволили від окупантів частину Східної України. До кінця вересня 1943 р. від загарбників була визволена майже вся Лівобережна Україна і Донбас [6, 318].

Відбудовчі роботи першої половини 1943 р. були здійснені в межах Ворошиловоградської (нині Луганської) області, в другому півріччі – на території інших областей Лівобережжя. На початку березня 1943 р. під визволення радянськими військами в межах Ворошиловоградської області потрапили 40 мостів і залізничних станцій, а також північно-східні райони Сталінської (нині Донецької) області. За 50 днів залізничники разом із місцевим населенням на Північно-Донецькій магістралі відбудували 700 км головних шляхів, мостові переходи, лінії зв’язку. З початку вигнання німецьких військ і до вересня 1943 р. у межах Ворошиловоградської області було відновлено 1140,1 км головних шляхів, 6 великих мостів, 21 середній міст, 68 малих мостів, 800 стрілочних переводів [22, арк. 2].

До 10 травня 1944 р. Донбас був сполучений залізничною мережею з багатьма регіонами країни. Це дало змогу в період боїв Південного та Південно-Західного (з 20 жовтня 1943 р. відповідно 3-го та 4-го Українських) фронтів з 10 серпня по 10 вересня відправити на Північно-Донецьку дорогу 37,5 тис. вагонів з вантажем [5, 262].

Був збільшений потік вантажів для військ Центрального, Воронезького й Степового (з 20 жовтня 1943 р. – Білоруського, 1-го та 2-го Українських) фронтів, що здійснювали наступ на 600-кілометровій ділянці від Лоєва до Дніпропетровська. Працівники сталевих магістралей здійснювали дислокацію 60-ї армії (25 тис. осіб з артилерією й іншою технікою) на Лоєвському напрямку. Переміщення було здійснене на 120-кілометровій ділянці. Для цього знадобилося 24 години замість запланованих 36 [13, 105].