Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Zbirka_Part2

.pdf
Скачиваний:
8
Добавлен:
22.03.2015
Размер:
1.82 Mб
Скачать

РОЗДІЛ І.

51

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

України, українці становили 50 – 70 % особового складу. У Червоній армії служили близько 300 генералів (М. Кирпонос, І. Черняховський, Й. Апанасенко, С. Тимошенко, Ф. Костенко, Я. Черевиченко; Акт капітуляції Японії підписував генерал К. Дерев’янко). У 1944 р. створено Народний комісаріат оборони УРСР (нарком – генерал-лейтенант В. Герасименко), формально ця структура існувала до 1977 року. Під час Другої світової війни партизанську війну проти Німеччини вела Українська повстанська армія (створена 1942 року). Близько 100 тисяч партизанів України були підпорядковані Українському штабові партизанського руху. Внесок України в перемогу над нацизмом визнаний фактом прийняття її до складу членів – засновників Організації Об’єднаних Націй [3, 227].

Унаслідок воєнної катастрофи населення України зменшилося на 10,5 мільйонів осіб, з них 4 мільйони (за іншими джерелами, 5 – 7 мільйонів) загинули, решта – депортовані на примусову працю, евакуйовані або заслані до радянських таборів. У 1944 – 1945 рр. у сучасних кордонах УРСР мешкало близько 30 мільйонів населення. За етнічним складом найбільших втрат зазнали євреї, яких загинуло близько 2 мільйонів. Усі німці з України відійшли з німецьким військом. У 1945 – 1947 рр. близько 800 тисяч поляків із західних українських земель виїхали до Польщі, а 500 тисяч українців переселилися з українських околиць Польщі до УРСР, переважно у Донбас і Крим. Росіяни почали масово переселятися до міст України, надто на західні землі.

У повоєнні роки засуджено й депортовано сотні тисяч українців, насамперед із західноукраїнських земель. Їх відправляли в концентраційні табори за політичними та релігійними мотивами. Не уникла тяжкої долі значна частина осіб, що були примусово депортовані на роботи до Німеччини і згодом повернулися до УРСР. За контакт із західним світом заслано до Сибіру близько 300 тисяч чоловік із 1 мільйона 250 тисяч осіб, вивезених до Німеччини, решта зазнали політичного перевиховання (рішення ЦК КП(б) У від 24 – 26 травня 1944 року) [4, 129 – 130].

13 вересня 1945 року Надзвичайна державна комісія повідомила про матеріальні втрати від війни. Лише прямі збитки внаслідок руйнувань, пограбувань державного, кооперативного та особистого майна тощо оцінювалися в 679 млрд крб. (у довоєнних цінах). А з урахуванням воєнних видатків і втрат від припинення промислового і сільськогосподарського виробництва в районах, що перебували під нацистською окупацією, вони досягли 2 трлн 569 млрд крб. Ця фантастична цифра більш ніж у 14 разів перевищувала всі прибутки державного бюджету СРСР за 1940 р. Було втрачено 30 % національного доходу СРСР, загинуло близько 30 млн його населення.

Протягом 1941 – 1944 рр. смертоносна хвиля воєнних дій двічі прокотилася територією України, де загинули 3,9 млн мирних жителів, 2,2 млн було силоміць вивезено до Німеччини; багато з них загинули. У роки війни пішов із життя кожний шостий мешканець України, 10 млн осіб втратили притулок. На руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу й понад 28 тисяч сіл України (понад 250 із них зазнали долі Хатині), 16,5 тисяч промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних установ, майже 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС. В Україні залишилось тільки 19 % довоєнної кількості промислових підприємств, різко скоротилося поголів’я худоби.

52Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Прямі збитки, завдані господарству України, становили 285 млрд крб. Ця сума вп’ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших державних підприємств протягом усіх трьох довоєнних п’ятирічок. Загальна сума втрат, яких зазнали населення й економіка України, становила майже 1,2 трлн крб. [5, 330].

У сумній статистиці кількості воєнних жертв Україна посідає перше місце: за час війни вона втратила, згідно з офіційними даними, 5,5 млн осіб, тоді як Білорусія

2,2 млн, Росія – 1,8 млн, Литва – 666 тисяч, Латвія – 644 тисячі, Естонія – 125 тисяч, Молдавія – 64 тисячі. Втрати України на фронтах (2,5 млн осіб) поступаються російським і становлять від 3 до 4 млн осіб. Але якщо підсумувати загальну кількість загиблих серед військових і цивільного населення, то в українському випадку ця цифра становитиме близько 8 млн осіб, що на 2 – 3 млн більше, ніж втрати Росії і на 2,5 млн – втрат Німеччини [2, 262].

Кровопролитною була війна на території Миколаївської області.

Відрукзагарбниківзагинули74662мирнихгромадяні30699військовополонених, 25884 особи вигнано на каторгу до Німеччини. На всій Миколаївщині окупанти запровадили тяжку трудову повинність [6, 53].

Відступаючи під ударами Червоної армії, загарбники намагалися зрівняти із землею Миколаїв. Були зруйновані суднобудівні заводи, електростанція, залізничні колії, 15 із 17 причалів морського порту, вокзал, три хлібзаводи, 106 магазинів, 7 шкіл, три театри, музеї, лікарні, готелі, 317 кращих житлових будинків, знищено або вивезено устаткування заводів «Дормашина», чавуноливарного й механічного, м’ясокомбінату, парфюмерної, макаронної фабрик та інших підприємств. На час визволення в місті налічувалося тільки 63 тисячі жителів проти 169 тисяч у 1939 році.

Величезної шкоди завдали гітлерівці народному господарству області. Було зруйновано багато підприємств, колгоспів, радгоспів, висаджено в повітря й спалено 10886 виробничих, житлових, культурних та інших споруд, вивезено або знищено матеріальні й культурні цінності, а також 179 907 голів великої рогатої худоби, 101 тисяча коней, 70 % тракторного парку і 80 % комбайнів, багато іншої техніки. Якщо до війни на полях області працювало 6000 тракторів і комбайнів, то на час визволення Миколаївщинизалишилося274тракториі270комбайнів,щопотребуваликапітального ремонту. У Володимирівському районі в населення залишилося тільки 152 голови великої рогатої худоби, 52 коней і одна свиня. Загальні збитки, завдані німецькофашистськими загарбниками області, становили 17 млрд 519 млн крб (у грошовому еквіваленті цін 1946 року) [7, 266].

Миколаївська земля рясно полита кров’ю воїнів нашої Вітчизни. У лавах військових з’єднань воювали цілі полки й дивізії, сформовані із представників братніх народів. Так, 4-й гвардійський кавалерійський корпус був укомплектований кубанськими козаками і представниками народностей Північного Кавказу. Серед воєначальників, які брали участь у визволенні області, були генерали В.Д. Цвєтаєв, В.І. Чуйков – росіяни, Р.Я. Малиновський і Т.І. Танасчишин – українці, М.Г. Мікеладзе

грузин, І.О. Плієв – осетин та інші. За героїзм, виявлений у цих боях, понад 100

РОЗДІЛ І.

53

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

 

 

 

 

 

 

воїнів удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 19 з’єднанням і частинам Червоної

 

армії присвоєно найменування «Миколаївських», «Первомайських» і «Новобузьких»

 

[6, 54 – 55].

 

12 – 13 серпня 1941 року після тривалих боїв фашисти захопили райцентр – місто

 

Нову Одесу, а до кінці серпня окупували весь Новоодеський район.

 

З перших днів окупації в районі почалися розстріли мирних громадян. У вересні

 

1941 року німці розстріляли 125 громадян єврейської національності – жителів Нової

 

Одеси та переселенців із Бессарабії.

 

Страх перед звірствами окупантів змусив багатьох жителів Нової Одеси ховатися

 

в каменоломнях. Протягом кількох днів фашисти намагалися шляхом вибухів і

 

руйнувань змусити людей вийти зі своїх сховищ. Їм вдалося це зробити за допомогою

 

отруйних газів.

 

Із 300 осіб відібрали жінок і зачинили у хліві, а чоловіків погнали в сусіднє

 

село Андріївку. Там 14 березня 1942 року їх розстріляли. Серед 104 загиблих були

 

люди досить поважного віку й зовсім молоді (13 – 15 років). Під час відкриття місць

 

поховання розстріляних і дослідженні їхніх рештків було встановлено, що 70 %

 

громадян отримали кулеві поранення рук, ніг, спини, грудей, тобто були засипані

 

землею ще живими. Очевидці свідчили, що земля в тому місці ще довго ворушилася...

 

У ряді випадків розстрілу передували знущання – у загиблих були виламані руки,

 

виколоті очі, розбитий череп, сліди побоїв прикладами гвинтівок.

 

13 березня 1944 року в Новій Одесі на квартирах розстріляно 19 осіб. Їх

 

звинувачували в організації партизанського загону та в підпільній роботі проти

 

німецько-фашистських військ та переховуванні від вигнання в німецьке рабство.

 

20 березня 1944 року в селі Троїцьке біля сільради були розстріляні 20 громадян.

 

Ус. Карлівка в бараках табору утримувалися мирні жителі. В’язні карлівського табору будували дорогу. Там працювали переважно жінки, діти, із чоловіків – лише люди похилого віку. Умови втримання в’язнів були неймовірно складними – важка фізична праця, голод, холод і бруд.

Уселі Себіно в таборі утримували військовополонених.

Загалом у районі розстріляно – 282, повішено – 8, замучено – 5, вигнано в рабство

– 505 осіб.

Значних збитків завдано народному господарству. За два роки і сім місяців окупанти зруйнували в районі 12 шкіл, 28 бібліотек, 12 клубів, 5 кінотеатрів, пограбували 260 колгоспних ферм, забрали 7363 голови великої рогатої худоби, 3888 коней, 5297 голів свиней, близько 30 000 овець і кіз [8, 207 – 208, 210].

Історія Другої світової війни і через 50, 65 років дивує, відкриває свої таємниці, розповідає про своїх героїв. Важко уявити, що до 1994 року ніхто не знав про нашого земляка, Героя Радянського Союзу генерал-майора Анатолія Йосиповича Петраковського. Пам’ять про нього повернулася на рідну землю через 60 років після Великої Перемоги. Автор цих рядків 30 листопада 1994 року отримав листа від Івана Івановича Ігнатенка, у якому той писав, що у видавництві «Окфа» міста Одеси вийшла книга його батька, Івана Харитоновича Ігнатенка, – «Записки військового

54Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

зв’язківця» [9], у якій йдеться про військовий шлях нашого земляка – Анатолія Йосиповича Петраковського. Генерал А.Й. Петраковський під час Великої Вітчизняної війни був командиром 57-го стрілецького корпусу, у якому воював І.Х. Ігнатенко.

На превеликий жаль, зустрітися з І.І. Ігнатенком так і не вдалося. 11 червня 1995 року його не стало [10]. Але велику допомогу в пошуках матеріалів про нашого славного земляка надала дружина І.І. Ігнатенка – Світлана Федорівна ДовченкоІгнатенко.

Довгих 10 років пішло на те, щоб повернути пам’ять про Героя на Батьківщину. У шкільному музеї нашого села зібрано значний матеріал, який висвітлює його життєвий шлях, подвиг, ратний труд у документах [11], пресі [12], офіційних виданнях [13], наукових працях [14, 345 – 346].

Героя Радянського Союзу генерал-майора Анатолія Йосиповича Петраковського було нагороджено медаллю «Золота Зірка» – 1940 р.; двома орденами Леніна – 1940 і 1947 рр.; трьома орденами Червоного Прапора – 1942, 1944 і 1953 рр.; Суворова ІІ ступеня – 1944 р.; Кутузова ІІ ступеня – 1945 р.; медалями «За оборону Москви», «За оборону Кавказу», «За Перемогу над Німеччиною», «За Перемогу над Японією», «30 років Радянської армії і флоту» [11].

А.Й. Петраковський народився 29 грудня 1901 року в селі Нижній Сафронівці Новоодеського району Миколаївської області, в сім’ї селянина. Учасник фінської війни 1939 – 1940 років, командир батальйону 554-го стрілецького полку 138-ї стрілецької дивізії 7-ї армії Північно-Західного фронту, кадровий офіцер, наш земляк із самого початку Великої Вітчизняної війни став на захист рідної землі. Розпочав її на посаді командира 395-ї стрілецької дивізії. Воював на Кавказькому, Західному, Закавказькому, Степовому, 2-му Українському, Далекосхідному фронтах. У 1942 році закінчив Військову академію імені Фрунзе, у 1945 році – Військову академію Генштабу.

Після Великої Перемоги А.Й. Петраковський продовжував служити в армії, передавав свій досвід на військовій кафедрі Свердловського юридичного інституту. З 1952 року генерал-майор у відставці, мешкав у Ростові-на-Дону. Помер А.Й. Петраковський 3 вересня 1969 року [13, 252].

Село Зарічне – одне із трьох сіл нашої сільради. Проживають там переважно поляки, про що свідчать прізвища та історія села. Польські сім’ї були в основному українізовані в 1920-х роках, польською мовою розмовляли ще на той час. Тепер усі мешканці задокументовані українцями, але пам’ятають своє польське коріння.

Величезних збитків завдала мешканцям Зарічного Велика Вітчизняна війна. Акти розпочали складати 16 травня 1944 року, закінчили 10 червня того самого року. Наведемо збитки, яких зазнала кожна сім’я цього села: Гроза І.М. – 86000, Маколь М.Г. – 24200, Зледенна Л.І. – 22200, Полудневич К.Т. – 33604, Смілий – 19400, Єрмолінський М.М. – 99400, Шмигирівский І.В. – 84400, Веріскховський В.С. – 59000, Лунячін О.Ф. – 48930, Полудненко Н.С. – 25300, Вадецький П.С. – 35300, Селецький Ф.Х.

– 60200, Селецька П.Т. – 22100, Ясінський Ф.Ф. – 91400, Дромарецький Е.Ф. – 37300, Гнатовський М.І. – 76600, Шкулатівський Д.Г. – 179100, Веселовський П.М. – 39300,

РОЗДІЛ І.

55

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

Селецький Т.В. – 88600, Савінський К.О. – 50400, Єрмолінська В.Ф. – 24800, Маколя М.Г.

48300, Полудневич О.М. – 33300, Колосовський І.І. – 23600, Гетьманенко М.Ю.

27200, Гнатовський М.Я.- 29600, Мілевський А.К. – 39400, Шкуратовський В.Ф.

42700, Шкуратовський Ф.Г. – 64200, Ярошевський С.М. – 55600, Тотовський С.І.

71600, Маліцька Є.М. 43330, Гнатовський Г.В. – 23900, Ярошевський А.А. – 61100, Зледенний М.А. – 42400, Малевський А.К. – 56400, Маліцький І.Г. – 17200, Маліцький П.А. – 28400, Тейсарик П.Т. – 41300, Антоненко Л.І. – 26000, Куревська О.Н.

63900, Гнатовський М.В. – 23100, Веселовська М.О. – 28300, Маліцька А.П. – 15300, Полудневич М.М. – 39400, Рачінський Т.В. – 29500, Зуй О.В. – 1200, Лашінський Г.С. 52500, Гоя А.К. -31300, Маліцький М.А. – 41400, Маліцький М.К. – 32400, Маліцька М.А.

25500, Ласінська М.І. – 26200, Заінчевська К.М. – 29500, Ганганова Л.І. – 27000, Слабуж Е.А. – 38600, Дорожинський І.Д. – 53800, Курівська К.В. – 25400, Водецька Д.В.

30500, Григоровенко С.Т. – 53170, Ходак А.М. – 23300, Остромогильська А.П. – 10600, Савінський С.А. – 41100, Ласінський С.Ф. – 44000, Дорійська Ф.Г. – 14400, Гриневич Е.З.

41600, Гнатовська М.Я. – 21500, Григоровський А.А. – 27400, Шкуратовська К.Г.

45400, Смілий В.М. – 33000, Дорожинська Н.А. – 53400, Драгомарецька М.Ф. – 25000, Куревська М.В. – 22400, Зентчковська М.Л. – 596000, Антофьєва А.П – 26125, Семенович Г.Л. – 56700, Гетьманенко М.Ю. – 15000, Чічмаренко І.Г. – 67800 карбованців.

Загалом 78 сімей Григорівської сільської ради Новоодеського району Миколаївської області зазнали збитків під час німецько-фашистської окупації на 3289529 карбованців [15, арк. 1 – 3].

На пам’ятнику села Зарічне викарбовано прізвища зарічнянців, які полягли смертю хоробрих на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років: Безкровний І.І., Водецький М.Г., Веселовський В.М., Гнатовський С.В., Гнатовський І.М., Григоровський М.С., Григоровський О.С., Дорожинський І.М., Дорожинський А.А., Дорожинський М.Д., Заіунчоковський І.М., Заіунчоковський Н.М., Куровський А.Ю., Куровський М.П., Чичмаренко.

Фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини 8 молодих жителів села Григорівки: 3 червня 1943 року – Василя Шмигирівського, Юлію Ясінську, Костянтина Селецького, Сергія Єрмолінського, Володимира Зледенного, 7 вересня 1943 року – Тіну Селюцьку, Бориса Гнатовського, Валентину Ярошевську [16, арк. 10, 16, 18, 23, 25, 37, 38, 39].

ПостраждавпідчасвійниіколгоспіменіЛеніна.Збитки,завданіцьомуколективному господарству, організованому 1929 року, становили 1 824 190 карбованців 80 копійок [17, арк. 240 – 243].

Під час німецько-фашистської окупації в Новосафронівській сільраді було вбито 4 чоловіків, вигнано до Німеччини 26 чоловіків і 13 жінок. У Григорівській сільраді вбито 3 чоловіків, 2 жінок, вигнано до Німеччини 7 чоловіків, 11 жінок [8, 208 – 209].

Наші односельці, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни та у партизанських загонах: Бобров О.М., Бобров І.П., Діденко А.І., Каштанов В.І., Коваль Г.Ф., Мироненко В.А., Миколаєнко І.Є., Мироненко Л.О., Мироненко М.М., Мироненко М.К., Маліцький Г.В., Остроухов І.С., Презеглей І.Т., Пренько І.С., Пренько М.С., Пренько І.І.,

56Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Пренько І.Т., Пренько І.П., Саворський Л.С., Сергієнко П.О., Сергієнко О.О., Титов Т.В., Фатко П.П., Чук О.П., Чернявський М.І., Чернявський І.А., Мігель Д.В.

Учасники бойових дій сіл Новосафронівки та Кам’янки, які померли після 9 травня 1945 року: Кузьмін В.Я., Каштанов Я.І., Пугач Я.П., Пренько І.К., Лебідь І.А., Соловей Г.М., Пугач П.П., Колосовський В.М., Возіян К.І., Тітов О.Т., Козаренко Я.П., Татаренко В.А., Пренько Д.Т., Маріуца В.Д., Маріуца Н.С., Пуркарь Д.Г., Пуркарь В.Г., Цешнатій Ф.Т., Сердюк П.Ф., Лебідь Л.А., Резниченко М.І., Чернявський М.П., Каретін П.Є., Гузь М.І., Брагінець М.І., Хайло М.М., Годорожа П.В., Хайло І.М., Сергієнко О., Діденко Г.Д., Лисневський О.В.

Унашій сільраді залишилося всього три ветерани Великої Вітчизняної війни – Баркарь Яків Федорович – учасник бойових дій, Діденко Пилип Андрійович, Гапонов Петро Сергійович.

Друга світова війна зачепила і наш рід.

Упрадіда Коваля Федосія Євсейовича було 12 дітей – 8 хлопців і 4 дівчат. На війну пішли всі чоловіки. Повернулося троє – двоє синів і зять. Прабабуся від горя пішла з життя у 1945 році, згорьований прадід помер на Кубані в середині 1950-х. Сиротами залишилися діти нашого роду Ковалів. Загинули – Коваль Матвій Федосійович, Олексій Федосійович, Семен Федосійович, Григорій Федосійович. Кожен із братів мав по 6 дітей. Загинув і Коваль Павло Федосійович.

Дідусь, Коваль Григорій Федосійович, був добрим механізатором, трактористом, комбайнером. Мав бронь, його не брали на фронт. Та він відмовився від броні, пішов на фронт і через кілька місяців загинув на Курській дузі, йому було 35 років. Бабуся, Коваль Катерина Олексіївна, в 33 роки залишилася вдовою з шістьма дітьми – п’ятьма синамийдонькою.НайменшогосинаІвананародилапіслямісяцявідзагибелікоханого чоловіка, якого пам’ятала й любила все життя, привчала нас, онуків, пам’ятати завжди про нього і про війну.

Не оминуло горе і доньок. Чоловіки Устини Федосіївни, Горпини Федосіївни, Ганни Федосіївни не повернулися з війни. У кожної сиротами лишилося по четверо дітей. Лукерія Федосіївна мала десятеро дітей. Її чоловік, Іван Бобрус, воював на «Катюшах», мав кілька орденів Червоної Зірки, інші нагороди. Йому пощастило вижити.

Наші Ковалі жили на хуторі Ягідному Покровського району Оренбурзької області, який, за переказами, і заснував наш прадід Коваль Федосій.

Військовим льотчиком був брат моєї бабусі Коваль Катерини Олексіївни Каретін Афанасій Олексійович, на фронті воював до Перемоги. Помер у Ростові-на- Дону наприкінці 1970-х. Медичною сестрою-фронтовичкою була і бабусина сестра, Радченко Галина Олексіївна. Обоє мали нагороди.

10 липня 1943 року загинули на війні Мірошниченко Володимир і Мірошниченко Микола Володимирович – батько і брат моєї бабусі, Коваленко Марії Володимирівни.

Не повернулися з війни багато наших Преньків. Прапрадід моїх синів Пренько Іван Порфирович, зник безвісти на Дністрі в 1944 році. Воювали й загинули його багато рідних та двоюрідних братів.

РОЗДІЛ І.

57

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

Тож Друга світова війна не обійшла нікого в Україні. Кожна область, район, село, сім’я заплатили величезну ціну за Перемогу. Це – мільйони життів, покалічені долі, сирітство, зруйновані, спалені міста і села. Нам потрібно про це пам’ятати.

Джерела та література:

1.Українська Радянська Енциклопедія. – К., 1965. – С. 159 – 160.

2.Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ

– ХХ ст.: [Навч. посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак. вузів, вчителів.] – К., 1996. – С. 262.

3.Довідник з історії України (А – Я): Посібн. для серед. загальноосв. навч. закл. / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., доопр. і доповн. – К., 2001. – C. 227.

4.Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України / Ред. Я. Грицак, О. Романів. – Львів,1992. – С. 129 – 130.

5.Історія України: нове бачення: У 2-х т. / Під ред. В.А. Смолія. – К., 1996. – Т.2. – С. 330.

6.Історія міст і сіл Української РСР. У 26-ти т. Миколаївська область. – К., 1971. – С. 53.

7.Шкварець В.П., Мельник М.Ф. Миколаївщина: погляд крізь століття. Нарис історії. Миколаїв, 1994. – С. 266.

8.Книга скорби Украины. Николаевская область. Т. 2. г. Николаев. Районы: Еланецкий, Жовтневый, Казанковский, Кривоозерский, Николаевский, Новобугский, Новоодесский, Очаковский, Первомайский, Снигиревский. – Николаев, 2003. – С. 207 – 208, 210.

9.Игнатенко И.Х. Записки военного связиста. – Одесса, 1994. – С. 200.

10.Друкований пам’ятник батьку // Чорноморські новини. – 1995. – 13 червня.

11.Центральний архів оборони Російської Федерації. – Оп. 793756. – Спр. 37. – Арк. 20, 21. Особиста справа. – Інвентарний № 0776024.

12.Приклад мужності й відданості Батьківщині. Про Героя Радянського Союзу генерал – майора Анатолія Йосиповича Петраковського // Промінь. –2004. – 28 жовтня.

13.Герої Радянського Союзу. – М., 1983. – Т. 2. – С. 252.

14.Коваль Г.П. Повернення пам’яті Героя Радянського Союзу А.Й. Петраковського // VІІ Миколаївська обласна краєзнавча конференція. Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження. – Миколаїв, 2008. – С. 345 – 346.

15.Державний архів Миколаївської області. – Ф. Р – 1894. – Оп. 23. – Спр. 236. – Арк. 1 – 3.

16.Там само. – Арк. 10, 16, 18, 23, 25, 37, 38, 39.

17.Там само. – Оп. 1. – Спр. 230. – Арк. 240 – 243.

58Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Леонід Кочерга (Київ, Україна)

ДІЯЛЬНІСТЬ ВІЙСЬК ПРОТИПОВІТРЯНОЇ ОБОРОНИ РАДЯНСЬКИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ І ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВОЄН (1939 – 1945 рр.): ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

Війська ППО надали велику підтримку Радянським Збройним Силам у справі розгрому ворожих військово-повітряних сил. Тому вивчення бойових дій військ ППО на території України, їхньому героїзму в роки війни залишається важливою темою науково-історичних досліджень.

УпершийперіодвійнизахистповітрянихкордонівРадянськоїУкраїнипроводили Київська і Південна зони ППО, війська ППО Чорноморського флоту та сухопутних військ. Наприкінці 1942 р. і на початку 1943 р., надто після Сталінградської битви, частини та з’єднання ППО збільшили свою бойову потужність, вони виділяються в окремий рід військ.

Небо України в той час активно захищали частини Харківського дивізійного району ППО, а пізніше Київського, Донбаського, Одеського корпусних районів ППО,

адо кінця війни на території України діяли війська утворених Західного, а потім Південного, Південно-Західного фронтів ППО.

Унаявних дослідженнях показується роль військ ППО у війні з німецькофашистськими загарбниками. Але діяльність військ ППО на території України розкрита недостатньо.

Укнизі“Войска ПВО страны”(М., 1968) подана характеристика бойових дій військ ППО на Україні в минулій війні, і це становить певний інтерес. Ми бачимо тут склад Київської і Південної зон ППО, командирів частин і з’єднань, приклади мужності й героїзму воїнів ППО всіх категорій. Окремо показано діяльність Київського району ППО 1941 р. і військ ППО, що прикривали Донбас, міста – Одесу, Харків, Севастополь та Крим [1].

Укнизі Свєтлішина Н.А. “Войска ПВО страны в Великой Отечественной войне” (М.,1979) є аналітичні таблиці, які допомогли автору виокремити та оцінити діяльність районів ППО, розподіл їхніх сил, структуру. Вміщено і таблицю, що показує, яка техніка надходила на озброєння військ ППО в 1943 – 1944 рр. Але ці таблиці не повні. У згаданому виданні висвітлюється досвід військ ППО країни, а вони характерні і для військППОСВ(сухопутнихвійськ), боозброєння булооднаковеі тактика використання теж, як і їхнє оперативно-стратегічне застосування, і взаємодія з іншими видами і родами військ [2].

РОЗДІЛ І.

59

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

У книзі “Войска ПВО страны в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг.” (М., 1981) наведено посилання на директиви ДКО (Державний комітет оборони), Накази Генерального штабу, політорганів про бойові дії військ ППО, їхню структуру, озброєння. У цій праці, підготованій колективом авторів під керівництвом відомого дослідника військ ППО в роки війни Н.Я. Комарова, в хронологічній послідовності показується, як день за днем зростала й міцніла протиповітряна бойова діяльність військ ППО на території України, роль у цьому громадських організацій та державних органів [3].

Про бойові дії воїнів ППО 15-ї бригади розповідає в своїй роботі “Внимание! Воздушная тревога!” Т.І. Ростунов (К., 1990). Для наших воїнів героїчна оборона м. Одеси тривала не 73 дні, як стверджують історики, а 112 днів, бо вони захищали місто з перших днів війни. В історії військ ППО країни це єдина праця про ППО України в роки війни [4]. У книзі показано специфіку подвигу воїна-зенітника і ті мотиви, які спонукали його до цього, що є важливим для розкриття теми. Але автор недостатньо торкається таких категорій воїнів ППО, як підрозділи служби повітряного зовнішнього спостереження і зв’язку (ПЗСЗ). Значна увага у книзі приділена діяльності Донбаського корпусного району ППО, який захищав небо України з жовтня 1943 р. і до її визволення, а потім перебував у резерві і був перекинутий на Далекий Схід. Автор цієї книги в роки війни командував артилерією 15-ї бригади й Донбаського корпусного району ППО. На Далекому Сході він свій бойовий досвід передав військам ППО, що діяли проти авіації Японії.

З нагоди 65-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні в державах СНД проходять науково-практичні конференції, на яких обговорюються проблеми вивчення історії війни.

Окремо по військах ППО, їхній діяльності в роки війни 1995 р. було проведено дві конференції в Києві в Управлінні військами ППО України та Санкт-Петербурзькому вищому військовому училищі радіоелектроніки ППО Російської Федерації.

Активно популяризують бойовий досвід, організацію виховання воїнів ППО в роки війни «Военно-исторический журнал», «Вестник противовоздушной обороны» та інші видання [5; 6].

Вивченню бойових дій військ ППО в роки війни присвячено і ряд наукових праць: Комарова Н.Я. «ПВО Ленинграда в годы Великой Отечесвенной войны», Грушкіна В.В. «Партийно-политическая работа в войсках ПВО Ленинградского фронта в период обороны Ленинграда», Кочерги Л.К. «Роль печати в повышении активности войск ПВО в период защиты Ленинграда (1941 – 1944)» [7; 8; 9].

Ідучи назустріч 65-річчю Перемоги народів Співдружності Незалежних Держав у війні, ми повинні знати історію наших військ ППО в роки війни, військ Повітряного захисту як виду Збройних сил нашої держави.

60Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Джерела та література:

1.Войска ПВО страны. – М., 1968. – 439 с.

2.Светлишин Н.А. Войска ПВО в Великой Отечественной войне. – М., 1979. – 296 с.

3.Войска ПВО страны в Великой Отечественной войне 1941 – 1945. – М., 1981. – 376 с.

4.Ростунов Т.И. “Внимание, воздушная тревога!”. – К., 1990.

5.Военно-исторический журнал. – М., 1959 – 1999.

6.Вестник противовоздушной обороны – М., 1950 – 1995.

7.Комаров Н.Я. ПВО Ленинграда в годы Великой Отечесвенной войны 1941 – 1945: дисс. … канд. ист. наук. – Ленинградский университет, 1964.

8.Грушкин В.В. Партийно-полиическая работа в войсках ПВО Ленинградского фронта в период обороны Ленинграда 1941 – 1943: дисс. … канд. ист. наук. – Ленинградский университет, 1975.

9.Кочерга Л.К. Роль печати в повышении активности войск ПВО в период защиты Ленинграда (1941 – 1944): дисс. … канд. ист. наук. – Ленинградский университет, 1985.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]