Zbirka_Part2

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

17.Светлишин Н.А. ПВО страны в Великой Отечественной войне / Н.А. Светлишин // Москва, 1979. – 245 с.

18.Светлишин Н.А. Роль фронтов противовоздушной обороны по опыту Великой Отечественной войны / Н.А. Светлишин // Военная мысль. – 1974. – №12. –

С.79 – 89.

19.Светлишин Н.А. Фронты ПВО и управление войсками / Н.А. Светлишин // Военноисторический журнал. – 1976. – № 6. – С. 37 – 45.

20.Светлишин Н.А. Узловые вопросы опыта оперативно-стратегического примененияВойскпротивовоздушнойобороныстранывВеликойОтечественной войне / Н.А. Светлишин // Военная мысль. – 1973. – № 12. – С. 68 – 79.

21.Созинов В.М. Взаимодействие Войск ПВО страны с силами и средствами ПВО и ВВС фронтов в третьем периоде войны / В.М. Созинов // Военно-исторический журнал. – 1975. – №11. – С. 20 – 26.

22.Федоров А.Г. В боях за Киев / А.Г. Федоров, С.К. Рудченко // Вестник ПВО. – 1961. – №11. – С. 74 – 80.

23.Хатунцев И.И. Войска ПВО во втором и третьем периодах Великой Отечественной войны / И.И. Хатунцев // Бессмертный подвиг. Сб. статей, посвящ. 20-летию победы сов. народа в Великой Отеч. войне. – Харьков, 1965. –

С.181 – 202.

72Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Ганна Паніван (Одеса, Україна)

ТЕМАТИЧНИЙ ОГЛЯД ФОНДІВ ОСОБОВОГО ПОХОДЖЕННЯ УЧАСНИКІВ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1941 – 1945 рр.

У Державному архіві Одеської області (далі – ДАОО) зберігається велика кількість документальних матеріалів з історії Другої світової війни та її наслідків в Україні.

Такі фонди, як «Одеський міський виконавчий комітет» (Ф. Р-1234), «Документи

іматеріали з історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. на території Одеської області. Підпільно-партизанський рух на Одещині» (Ф. П-92), а також ті, які відображають період тимчасової німецько-румунської окупації – це фонди органів влади й управління періоду тимчасової німецько-румунської окупації Одеси та Одеської області – «Губернаторства Трансністрії» (1941 – 1944). Про наслідки Другої світової війни розповідають матеріали фондів «Державний архів Одеської області» (Ф. Р-1142), «Одеська обласна комісія сприяння в роботі Надзвичайної державної комісії зі встановлення й розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників

іїхніх спільників і заподіяного збитку громадянам, колгоспам, громадським організаціям, підприємствам і установам» (Ф. Р-2238) (1943-1945 рр.), «Одеський обласний виконавчий комітет. Відділ репатріації радянських громадян» (Ф. Р-2000) (1945-1953 рр.) Та це тільки частина матеріалів, яка допомагає дослідити історію Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр.

Окрім вищезазначених фондів управлінської документації, які відображають історію життя м. Одеси в окупаційний період, розповідають про збитки, завдані окупаційними силами, звірства фашистських загарбників на території України під час Другої світової війни, окремим специфічним комплексом документів є особові фонди, що містять унікальні матеріали, які відтворюють конкретні події з життя діячів того чи іншого періоду.

Нині в Державному архіві Одеської області зберігається чотири таких фондів, кожен з яких має свою історію створення і по-своєму унікальний.

Раніше збиранням матеріалів з названої тематики займалися такі музеї, як, наприклад, Музей оборони Одеси, який згодом став Одеським краєзнавчим. Проте з часом постала потреба зосередити документи особистого характеру в Державному архіві Одеської області.

Першим на державне зберігання до архіву надійшов фонд в’язня німецьких таборів Миколи Степановича Рузанкіна. Відповідно до заяви вдови М.С. Рузанкіна від 9 квітня 1993 р. на підставі розпорядження директора ДАОО В.М. Мальченка від

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

27 вересня 1994 р., був складений Акт приймання-передачі документів на державне зберігання за № 85.

РУЗАНКІН МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ

Р-8015, оп. 1, 10 справ 1920 – 1992 рр.

М.С. Рузанкін народився 1905 р. в Ардатовому (нині Мордовська Республіка Російської Федерації) у бідній сім’ї сільської вчительки. З дитячих років працював, а після закінчення радянської партійної школи приїхав до с. Батраків Сизранського округу. У січні 1925 р. прийнятий до лав Комуністичної партії, працював інструктором райкому комсомолу, директором школи та брав участь у колективізації. У 1929 р. був секретарем партосередку Батраківського колгоспу. Закінчив Куйбишевський індустріальний інститут, напередодні війни працював викладачем хімії та директором однієї із середньоосвітніх шкіл м. Куйбишева. З 23 червня 1941 р. перебував у діючій армії на посаді командира взводу 273-го батальйону зв’язку. У вересні 1941 р. потрапив у полон, перебував у німецьких концтаборах. За спробу втечі опинився в німецькій в’язниці, засуджений до страти. У квітні 1945 р. звільнений Червоною армією. Неодноразово проходив фільтраційні комісії та перевірки в органах МДБ-КДБ. Після війни працював на Куйбишевському толеруберойдовому заводі, а з 1949 р. – на Одеському руберойдовому заводі, ще пізніше – у будівельних організаціях Одеської області. Кавалер ордена Вітчизняної війни II ступеня [1].

У фонді С.М. Рузанкіна зберігаються особисті документи, матеріали про трудову діяльність, нагородження та ін. (1938 – 1992); зібралося багато цікавих подробиць про життя німецької громадськості в роки війни, перелічені імена учасників антифашистського підпілля. Мемуари Степана Миколайовича – велика знахідка для істориків. Там і характеристика довоєнної Одеси, і нотатки про перебування у фашистському полоні («У каждого своя биография (записки кацетника)», «Люди, прошедшие ад», «В плену у желтого диявола»). У записнику – адреси радянських військовополонених – в’язнів концтаборів. Збереглося листування С.М. Рузанкіна з колишніми в’язнями концтаборів і остарбайтерами, рідними, є фото з дружиною, учнями та колегами, а також біографічні документи Т.М. Рузанкіної [2].

Чергове надходження до Державного архіву Одеської області – особовий фонд учасника визволення м. Одеси, начальника штабу 46-ї гвардійської артилерійської бригади 37-ї армії 3-го Українського фронту Ісака Абовича Боринського від 31 серпня 1995 р. за Актом приймання-передачі документів № 53.

БОРИНСЬКИЙ ІСАК АБОВИЧ

Р-8046, оп 1, 129 справ 1945 – 1995 рр.

І.А. Боринський народився в м. Одесі 29 березня 1913 р. Учасник Великої Вітчизняної війни, кавалер 4-х орденів і 13-ти радянських та болгарських медалей, пройшов шлях від командира взводу до начальника штабу 46-ї гвардійської артилерійської бригади. Учасник визволення Болгарії, перший комендант м. Пловдива (Болгарія) після визволення міста від німецьких загарбників. У повоєнний час – голова Ради ветеранів війни, підтримував зв’язки з клубами інтернаціональної дружби міст і сіл Болгарії. З 1947 до 1995 р. перебував у м. Одесі, працював у проектному інституті

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

Фонд складається з біографічних матеріалів О.С. Вайнштейна – особистих документів (посвідчення учасника війни, картки ветерана, автобіографії); відомостей про діяльність у період Великої Вітчизняної війни як редактора районної газети «Велижанский ударник» у м. Омську, кореспондента Всесоюзного радіокомітету; інформаціїпровиконаннязавдань«Совинформбюро»налініїфронту;списківгенералів запасу і відставки, ветеранів Великої Вітчизняної війни, чекістів-прикордонників, що мешкали на території Жовтневого району міста Одеси в 1970 році; газетних публікацій О.С. Вайнштейна та інших авторів про прикордонників. Збереглися і фотографії О.С. Вайнштейна (індивідуальні та в колі сім’ї), ветеранів-прикордонників [6].

Унікальну колекцію документів полковника запасу Радянської армії, відомого одеського краєзнавця, спеціаліста в галузі пошукової роботи з питань встановлення місць поховань учасників Другої світової війни, подій військової історії в кількості 152 справ передав 28 травня 2002 року ДАОО син Романа Олексійовича Шувалова – Андрій Романович Шувалов.

ШУВАЛОВ РОМАН ОЛЕКСІЙОВИЧ

Р-8187, оп. 1, 151 справа, 1988 - 2001 рр.

Р.О. Шувалов народився 15 жовтня 1911 р. у м. Одесі. У 1926 р. закінчив Одеську школу № 3 (Маріїнську гімназію). З 1926 р. по 1929 р. навчався у професійній школі «Метал». З 1929 р. по 1933 р. працював техніком на Одеському верстатобудівному заводі ім. Леніна. У 1933 – 1936 рр. призваний до лав Червоної армії, відбував службу в м. Житомирі. Навчався в Одеському інституті зв’язку ім. Попова, одночасно працював лаборантом учбового радіоцентру інституту. Брав участь в обороні Одеси, командував взводом зв’язку 287-го стрілецького полку 25-ї стрілецькій дивізії. У вересні 1941 р. був поранений та евакуйований до Краснодарського шпиталю. З листопада 1941 р. знову повернувся на фронт у діючу армію, до 13-ї окремої стрілецької бригади Південного фронту. З 1942 р. проходив службу у складі 161-ї стрілецької дивізії Воронезького (згодом – ІV Українського) фронтів. Пізніше став начальником зв’язку дивізії. Після війни служив у складі 107-го стрілецького корпусу. Нагороджений двома орденами Вітчизняної війни I ступеня, орденом Червоної Зірки, орденом Богдана Хмельницького, медалями «За відвагу», «За оборону Одеси», а також ювілейними медалями. Автор багатьох видань з історії Одеси. Помер 14 квітня 2002 р., похований на 2-му Християнському кладовищі в Одесі [7].

В особовому фонді Р.О. Шувалова близько 150 справ. Це: автобіографія видатного краєзнавця; його особова справа; статті на краєзнавчу тематику; альманах «Серце віддаю людям» – про роботу пошуковців-дослідників України; «Указатель мест захоронения воинов, погибших в годы Великой Отечественной войны (1941 – 1945), прах, которых покоится в земле города Одессы»; карти-плани кладовищ, де були поховані радянські воїни, а також німецькі, італійські та румунські військовополонені. Окрім того, нотатки, фотографії, перелік місць масового знищення єврейського населення в Одеській області; нотатки документів Державного архіву Одеської області, статей з періодичних видань щодо встановлення прізвищ і місць поховань військовослужбовців Одеської області в роки Першої і Другої світових воєн; мемуари

76Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

(рукописні нотатки)“Воспоминания о боевом пути в составе 161 стрелковой дивизии»; список Героїв Радянського Союзу – уродженців Одеської області (уточнення до„Книги Пам’яті”); матеріали про льотчиків 69-го винищувального авіаційного полку, що брав участь в обороні та визволенні Одеси; відомості про встановлення місць поховань загиблих партизанів та підпільників. Є також дослідження про долю радянських військовополонених, побут німецьких колоністів у Причорномор’ї, списки церков, довідкових видань, матеріали про роботу в комісії з перейменування вулиць м. Одеси. Цікаві документи про діяльність видатного благодійника Григорія Маразлі в Одесі, комплекс фотографій та листів про пам’ятні місця, пов’язані з болгарськими і французькими діячами в Одесі. Значний інтерес становлять матеріали дослідження з історії Запорізького і Чорноморського козацтв; копії карт та фотографії пам’ятних місць Одеси, а саме – унікальна колекція світлин дореволюційного періоду з краєвидами Приморського бульвару, Одеської портової гавані, Інституту шляхетних дівчат, пам’ятника герцога Рішельє, Михайлівської та Римсько-католицької церков; добірка єврейських газет і значна кількість наукових видань із дарчими написами видатних діячів [8].

Унікальність згаданих фондів поза сумнівом. Нині робота з поповнення Національного архівного фонду України документами учасників Великої Вітчизняної війни, які проживали на території Одеси і Одеській області тільки набирає темпу. Так, Державний архів Одеської області, співпрацює з обласною радою організації ветеранів України, головою якої є Олексій Георгійович Гурський. Нині ми маємо список ветеранів Великої Вітчизняної війни – учасників визволення м. Одеси, які мешкають на території Одеської області, а саме потенційних фондоутворювачів ДАОО за тематикою Другої світової війни. Ведеться активна робота в архівних відділах Державного архіву Одеської області, є вже перші результати в цьому напрямі. Сприяють цій роботі і не байдужі люди. Так, наприклад, заступник голови Комісії з питань реабілітованих, Галина Якимівна Гоняк, архівіст за покликанням, у минулому відповідальний співробітник Одеського архіву, постійно веде перемовини з репресованими радянською владою, які також можуть залишити свої свідчення, які сприятимуть вивченню історії краю прийдешніми поколіннями.

Джерела та література:

1.ДАОО. – Спр. ф. Р-8015 (Рузанкін Микола Степанович).

2.Там само. – Ф. Р-8015. – Оп. 1. 10 справ, 1920 – 1992 рр.

3.Там само. – Спр. ф. Р-8046 (Боринський Ісаак Абович).

4.Там само. – Ф. Р-8046. – Оп 1. 129 справ, 1945 – 1995 рр.

5.Там само. – Спр. ф. Р-8067 (Вайнштейн Олександр Соломонович).

6.Там само. – Ф. Р-8067. – Оп 1. 47 справ, 1920 – 1995 рр.

7.Там само. – Спр. ф. Р-8187 (Шувалов Роман Олексійович).

8.Там само. – Ф. Р-8187. – Оп 1. 151 справа, 1988 – 2001 рр.

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

Володимир Бережинський (Київ, Україна)

РОЗРОБКА ТЕОРІЇ МОРСЬКОЇ ДЕСАНТНОЇ ОПЕРАЦІЇ НАПЕРЕДОДНІ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Упершій половині XX ст. у бойових діях на морських театрах і в прибережних районах важливу роль відігравали морські десантні операції. Це підтверджує й військова історія України, де в різні історичні періоди, що передують Другій світовій війні, мали місце морські десанти різного масштабу.

У20 – 30-х роках минулого століття розвиток воєнно-теоретичних поглядів і практична підготовка Збройних сил Радянського Союзу відбувалися під впливом бойового досвіду, набутого армією і флотом під час Першої світової та громадянської воєн. Цей досвід був далеко не такий великий і успішний, як цього хотілося б, однак він давав певну суму вихідних даних для наукового дослідження, узагальнення й вироблення рекомендацій для підготовки до майбутньої війни. Так, наприклад, теорія

іпрактика десантних дій Чорноморського флоту багато в чому сприяли утвердженню у вітчизняному воєнному і воєнно-морському мистецтві принципу взаємодії сухопутних військ, флоту та авіації.

Уперіод між громадянською і Великої Вітчизняною війнами під впливом розвитку сил і засобів армії, флоту та авіації відбувалися подальші зміни в умовах ведення десантних дій. Посилення глибоко ешелонованої оборони на сухопутних фронтах створювало більші труднощі для розгортання фронтальних атак і визначало необхідність організації обхідних маневрів. На приморських напрямках десанти являли собою не що інше, як обхідні маневри військ, здійснювані морем.

Уцей час удосконалювалися сили й засоби, призначені для ведення десантних операцій. Передусім це стосувалося авіації, що відкрила більші можливості у веденні розвідки протидесантної оборони противника. Авіація створила умови для надійнішого забезпечення й прикриття десанту на всіх етапах операції. Зросли можливості й сили флоту в обороні десанту на переході морем, у бою за висадку і на суші, однак корабельні засоби боротьби з береговими укріпленнями майже не змінилися. Розвиток сухопутних сил підвищив ударну міць десанту, його рухливість після висадки. Але на найбільш відповідальному й важкому етапі десантної операції

– у бою за висадку – бойові порядки й вогневі засоби десантних військ перебували у згорнутомустанійнемогливзятиучастьубоюдовиходунаузбережжя.Затакоїситуації десант завжди перебуває у менш вигідних умовах, ніж сили протидесантної оборони. Десантні сили й засоби не могли адекватно відповісти на швидке перегрупування підрозділів, що обороняються, оскільки способи висадки військ залишалися

78Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

переважно на рівні Першої світової війни. Особливості ведення десантних дій, що випливають із досвіду Першої світової війни, не завжди належно враховувалися.

Уперше в Радянському Союзі офіційні погляди на ведення десантних операцій були викладені в Бойовому статуті Військово-морських сил РККА 1930 р. [1]. Серед змішаних (спільних) операцій у ньому розглядалися й десантні операції. На початку 1930-х років у Військово-морській академії розробляються засади теорії оперативного мистецтва флоту, визначається перелік типових операцій флоту, у тому числі й десантних, розробляються теоретичні засади їхнього ведення [2, 761 – 848].

Величезну роль у формуванні теоретичних поглядів на цей вид бойових дій відіграла робота І.С. Ісакова «Десантна операція», що вийшла в цей час [3, 178 – 186]. Починалася вона з визначення десантної операції та її змісту. «Десантна операція, або інакше – операція з висадження десанту, – писав І.С. Ісаков, – бойова операція, у якій одночасно беруть участь як сухопутна армія, так і морські сили. Десантна операція полягає в перевезенні сухопутних частин десанту морем, висадженні його на узбережжя, зайняте ворогом, і в наступних діях десанту на березі» [4, 178].

У той час уже вважалося, що під час майбутньої війни десантні операції стануть неминучими. Основні умови для їхнього проведення:

1). У разі, коли противники розділені морем і для досягнення військових або політичних цілей потрібне вторгнення на ворожу територію.

2). Якщо боротьба ведеться на приморській ділянці і фланг та тил противника може бути уражений тільки обходом через море.

3). За наявності сухопутного фронту з’являється можливість завдати удару на новому напрямку шляхом висадження десанту на узбережжя, що перебуває осторонь основного фронту або у глибокому тилу.

До того, вказувалося, що десантна операція не повинна змішуватися з морським перевезенням військ, коли висадження на свою територію або територію союзників не пов’язані з боєм і фактично зводяться до техніки розвантаження.

Відтак, визначальними для десантної операції були бій за висадку, а також дії десанту для досягнення поставленої мети, тобто вирішення бойового завдання на березі. Усе інше, зокрема й бойові дії на морі та у повітрі, було засобом для досягнення успіху, а також забезпеченням операції.

На думку І.С. Ісакова, існувало три види десантних операцій: стратегічний десант, тактичний десант і десантна партія. Кожній з цих операцій були властиві свої характерні особливості. По суті, це була перша в історії військового мистецтва класифікація морських десантних операцій.

Уже тоді було зрозуміло, що десантна операція належить до найважчих і найскладніших бойових дій (маневрів) як за різнохарактерністю її елементів (дії польовихвійськтаїхнявзаємодіязавіацією,військовимфлотом,комерційнимисудами, залученими до транспортування і т.ін.), складність організації, так і за залежністю її від складного комплексу зовнішніх умов – загальної бойової обстановки (на березі, у морі, у повітрі), погоди й навіть астрономічних показників (фази місяця, тривалості дня і ночі). Тому природно, що успіх десантної операції зумовлювався низкою факторів,

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

а саме: відповідність мети і завдань, покладених на десант, тим силам і засобам, які можуть бути виділені для проведення операції та її забезпечення; наявність сприятливої обстановки для перевезення й висадження військ (сюди належить блокування флоту противника, який може зірвати десантну операцію, розлад дій його авіації й т.ін. або створення таких умов, коли противник не може перешкодити десантній операції, наприклад, повна раптовість, умови погоди); наявність єдиного плану, що випливає із плану дій десанту на березі, і єдність загального керівництва та організації; правильність вибору пункту й моменту висадки; старанність підготовки до десантної операції всіх сил і засобів; потайність підготовки й виконання.

Вважалося, що для дій самого десанту, крім зручності місця висадки (глибина підходу, пологість берега та ін.), потрібна наявність зручних шляхів для розвитку наступу й достатність джерел прісної води. Зі збільшенням масштабу операції ці фактори відігравали все більшу роль. Стратегічні десанти великого розмаху, крім того, зазвичай спиралися на підтримку класового або національного угруповання місцевого населення, без чого успіх ускладнювався б, адже харчування десанту, охорона порядку в тилу й т.ін. ставали досить скрутними й потребували величезних затрат сил та засобів, значно обмежених природою десантної операції.

Розвиток методів і засобів ведення війни все більше ускладнював здійснення десантної операції, оскільки наявність підводних човнів та авіації, що не підлягають блокаді, виключала можливість абсолютного володіння морем або панування в повітрі навіть при значній перевазі сил нападаючої сторони. Однак усі ці складнощі не виключали десантних операцій не тільки тому, що в деяких випадках вони були єдиною можливою формою бойових дій (супротивники розділені морем, причому морські сили не можуть вирішити хід війни), але й тому, що загроза, а тим більше успіх десантної операції давали багато переваг.

За наявності значної морської межі десантна загроза з моря змушувала ворога розпорошувати сили, тримати їх у різних прибережних пунктах, навіть при гострій потребі додаткових сил на головному фронті. Досвід морських десантних операцій під час Першої світової війни показав, що Росія змушена була тримати до чотирьох корпусівнаузбережжіЧорногоморя,незважаючинанаявністьвеликогофлотуідосить сумнівну можливість висадження турецького десанту; з іншого боку, Туреччина мала в районі Босфору значні сили, що безцільно прождали всю війну появи російського десанту (що готувався в Одесі), і навіть у період особливо важкої для неї обстановки боротьби за Дарданелли турецько-німецьке командування не наважувалося повністю використати цей резерв [5]. Завдяки перевагам морського транспорту великий десант міг бути підвезений до кожного (придатного для висадження) пункту узбережжя і висаджений у порівняно короткий строк, тоді як відповідна концентрація військ для його відбиття, навіть при використанні залізниці, потребувала значно більшого часу. Крім того, морський транспорт мав більшу можливість вибору маршрутів, що давало змогу швидко змінити вже прийнятий напрямок у процесі самої операції, тобто з’явитися в одному місці, а здійснити висадку в іншому або висадити десант одразу в кількох пунктах. У цій гонитві за своєчасною концентрацією сил в одному

80Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

пункті узбережжя всі переваги були на боці того, хто мав у своєму розпорядженні морські шляхи. Якщо при цьому перевезення вдавалося виконати потай (уночі), то атакований міг сконцентрувати потрібні сили в небезпечному районі тільки через значний проміжок часу, коли, можливо, вже десант здобув необхідний плацдарм на березі.

І.С. Ісаков – перший з військових дослідників-теоретиків, хто виділив етапи підготовки і проведення десантної операції. Усі ці етапи мали забезпечуватися діями морських і повітряних сил від протидії флоту та авіації противника, причому для забезпечення транспортування належало використовувати всі засоби, включаючи маскувальне фарбування судів. Були визначені також сили й засоби, що беруть участь у великій десантній операції.

Роль повітряних сил під час десантної операції, як вважав І.С. Ісаков, була досить значною. Попри те, що великий стратегічний десант завжди матиме у своєму складі повітряні сили, потрібні для забезпечення його дій на березі, авіація (зазвичай гідроавіація) мала надаватися для захисту каравану транспортів від підводних човнів

ідля попередження його про наближення надводного ворога. Уся розвідка майбутніх місць висадження, генеральна розвідка театру воєнних дій для з’ясування складу, дислокації й намірів ворожих сил повинні були проводитися зазвичай гідроавіацією зі складу загону прикриття (головних сил).

Десантна операція, на думку І.С. Ісакова, висуває до десантних частин підвищені вимоги щодо фізичної і моральної стійкості, спеціального тренування і спорядження порівняно з польовими військами (посилені вогневі й технічні засоби, моторизовані та самокатні розвідувальні частини, самохідна артилерія і танки, невеликі, але моторизовані обози й тили). Підготовка десантних військ мала проводитися під час навчальних занять у мирний час, репетицій посадки й висадження в умовах, аналогічних очікуваній дійсності [6, 179 – 180].

Головні сили великих десантів завжди формувалися з постійного складу польових військ, однак авангардні частини зазвичай відбиралися з найбільш стійких і надійних частин, які могли складатися з морських команд.

Одним із найважчих питань десантної операції була організація командування й керівництва. Найпоширенішою схемою для стратегічної десантної операції вважалася така: загальне керівництво всією десантною операцією покладається на сухопутного начальника, причому йому ж підлеглі безпосередні виконавці – командувач десанту

ікомандувач морських сил. Спеціальний обмін делегатами-командирами зв’язку (сухопутними і морськими) забезпечує взаєморозуміння цих начальників у разі їхнього перебування в різних пунктах. Дуже складним було питання взаємодії корабельної артилерії і піхоти десанту. Корабельна артилерія мусила вести вогонь за вказівками піхотних командирів, для чого при останніх мали бути артилеристиспостерігачі з кораблів, з’єднані з кораблями всіма можливими засобами зв’язку. Морський начальник, що поєднує засоби транспортування, охорони й підтримки, називався начальником висадки й відповідав за транспортування та висадку. З моменту, коли десант зміцнився й здобув самостійність у своїх діях, начальник