Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Zbirka_Part2

.pdf
Скачиваний:
6
Добавлен:
22.03.2015
Размер:
1.82 Mб
Скачать

РОЗДІЛ ІV.

211

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

усього світу”. На конференції були прийняті рішення: про створення окупаційних зон у Німеччині й утворенні контрольного органу з головнокомандувачами військ окупаційних держав; про виплату Німеччиною репарацій країнам, що постраждали від нацистської агресії.

Водночас Кримська конференція ввійшла в історію з огляду на узгодження питання щодо створення Організації Об’єднаних Націй (ООН). Саме тут чітко визначалося положення про те, що в основу роботи її постійного органа – Ради Безпеки – ляже принцип одностайності рішень провідних держав. Досить знаковою для нас була й та домовленість, що до числа держав-засновниць ООН разом із Радянським Союзом увійдуть Україна та Білорусія, як республіки СРСР, які найбільше постраждали від німецької окупації та внесли спільно із Союзом РСР та іншими його республіками величезний вклад у розгром агресора.

У числі найбільш складних питань, обговорених на конференції, стало польське питання. Були досягнуті угоди про повоєнне створення сильної, демократичної Польщі; про реорганізацію польського уряду на широкій соціально-політичній базі; про встановлення кордонів Польщі на заході по Одеру і Нейсе, а на сході – по так званій «лінії Керзона»; про збільшення території Польщі на півночі й заході, що було конкретизовано потім на Потсдамській конференції 1945 р. Тим самим узгоджувалися питання стосовно узаконення передвоєнних територіальних придбань Радянським Союзом, а для України –її західних областей.

На Кримській (Ялтинській) конференції були прийняті також рішення стосовно Югославії (рекомендації щодо ліквідації монархії і розпуску королівського емігрантського уряду в Лондоні), угода з питань Далекого Сходу (передбачався вступ СРСР у війну проти Японії через 2-3 місяця після закінчення війни в Європі). При цьому обговорювалися умови; збереження існуючого становища в МНР; повернення СРСР Південного Сахаліну й усіх прилеглих до нього островів, відірваних у Росії в результаті російсько-японської війни 1904-1905 рр., а також передача Радянському Союзу всієї гряди Курільських островів; інтернаціоналізація торгового порту Дальний (Далянь), відновлення оренди Порт-Артура (Люйшунь) як воєнно-морської бази СРСР, експлуатація разом з Китаєм Китайсько-Східної і Південно-Маньчжурської залізничних доріг. Ці умови стали доповненнями до рішень Каїрської конференції 1943 р. і являли собою окремий документ під назвою “Кримська угода трьох великих держав з питань Далекого Сходу”.

Ялтинській конференції було призначено самою долею стати історичною. Адже сторони не тільки погодили майбутні бойові операції на європейському театрі воєнних дій, але й виробили загальну політику в умовах беззастережної капітуляції Німеччини. Великим досягненням узгодженої дипломатії стало підписання Декларації про визволену Європу, у якій встановлювалися визначені принципи політики держав-членів антигітлерівської коаліції щодо народів, що визволилися від фашизму. Декларація підтвердила право народів повністю ліквідувати залишки фашизму й нацизму, створити демократичні установи за власним вибором народів. Заява“Єдність в організації миру, як і у веденні війни” стала підсумковим документом конференції.

212Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Уній керівники СРСР, США і Великобританії погодилися зберігати і зміцнювати в майбутньому мир.

У роки повоєнного протистояння, а подекуди й нині, лунають закиди на рахунок того, що союзники поступилися радянському лідеру Й. Сталіну, що він вдало використовував прихильність Ф. Рузвельта та розбіжності останнього з В. Черчиллем. За нашою оцінкою, якщо це хоч трохи так, то тут бракує врахування всієї повноти чинників. Навіть побіжний погляд на розклад сил союзників і їхню реальну вагу в боротьбі з ворогами дає всі підстави говорити про адектватність ставлення союзників до Сталіна й відповідного впливу позиції СРСР на рішення з питань, які розглядалися. Величезний авторитет та воєнна вага СРСР сприймалися як очевидна дійсність.

Допоміжними аргументами на користь такої оцінки можуть слугувати й побіжні незаперечні факти. Президент США і голова уряду Великобританії з розумінням поставилися до того, що радянський керівник не зможе виїхати на зустріч за межі своєї держави. Як свідчить у своїх спогадах В. Черчилль, президент Ф. Рузвельт «з радістю погодився прилетіти в Крим й зустрітися в Ялті, яка йому здається найзручнішим місцем на Чорному морі». Президент телеграфував англійському прем’єр-міністру: «Я все ще сподіваюся, що воєнне становище дозволить маршалу Сталіну зустріти нас на півдорозі».

Союзники розуміли, що вони одержують унікальний шанс установити свої правила гри: уперше в історії в 1945 р. у руках усього трьох супердержав знаходилася практично вся Європа і не лише вона. Тож вельми спокусливою й разом із тим нагальною поставала потреба провести нові державні кордони на території, яка ще недавно була завойована й контролювалася гітлерівським Третім рейхом. Заодно потрібно було встановити неофіційні, але загальновизнані всіма сторонами демаркаційні лінії між сферами впливу союзників.

Уся ця робота загалом була почата ще в Тегерані. Пізніше, у жовтні 1944 р., як пише у своїх мемуарах прем’єр-міністр Великобританії, на зустрічі з володарем Кремля В. Черчилль запропонував відсотки впливу СРСР і Англії (у згоді із США) на відповідні країни, які ще були окуповані Німеччиною. Й. Сталін погодився з цими пропозиціями.

Також лідери трьох великих союзних держав розуміли, що після зникнення загального ворога вимушене об’єднання зусиль західних країн і радянських більшовиків утратить всілякий сенс. Імперативно випливала необхідність провести процедури, що могли б гарантувати хоча б відносну непорушність проведених уже в самому близькому майбутньому на карті світу розмежувальних ліній, офіційних кордонів.

Тому в Ялті була підписана Декларація про визволену Європу, що визначала принципи політики переможців на відвойованих у країн «вісі» територіях. Вона припускала, зокрема, відновлення суверенних прав народів цих територій, а також право союзників спільно допомагати цим народам “поліпшувати умови” для здійснення цих самих прав. Утім, ідея про спільну допомогу, як і очікувалося, не стала реальністю: кожна держава-переможниця мала владу лише на тих територіях, де розташовувалися її війська.

РОЗДІЛ ІV.

213

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

УКриму із завданням визначення кордонів визволених народів Європи троє лідерівсправилисядоволідобре.Рузвельту,ЧерчиллюіСталінувдалосязнайтиспільну мову практично з усіх питань. Більше того, історичні документи свідчать, що особливо важких і нездоланних протиріч з більшості із них не виникало. СРСР одержав західний кордон із Польщею по так званій «лінії Керзона», установленій ще 1920 р. Фактично кордон повернувся в довоєнний стан, коли Німеччина і СРСР розділили Польщу за пактом Молотова-Ріббентропа.

Дійсно, польське питання належало до найбільш складних, які обговорювалися на конференції. Союзники були єдині у прагненні досягнути угоди про повоєнне створення сильної, демократичної Польщі. Складнощі викликали підходи сторін щодо реорганізації польського уряду на широкій соціально-політичній базі. Певні дискусії велися навколо питання встановлення кордонів Польщі на заході по Одеру

іНейсе та її східного кордону. Але, так би мовити, пакетний підхід до всього кола питань повоєнного облаштування Польщі сприяв подоланню різних бачень Сталіна та Черчилля.

Слід наголосити, що особливе значення Ялтинської конференції «Великої трійки» полягає в тому, що саме на ній була започаткована і реалізація ідеї Організації Об’єднанних Націй. Союзники – хто більше, хто менше – вбачали потребу створення міждержавної чи навіть міжнародної організації, здатної запобігти спробам змінити встановлені межі своїх сфер впливу. Саме на конференціях переможців у Тегерані та Ялті й на проміжних переговорах у Думбартон-Оксі – старинній садибі Вашингтона, – була сформована ідеологія майбутньої Організації Об’єднаних Націй.

УКриму союзники, так би мовити, розподіляли портфелі: формували кількісні та якісні підходи щодо функціонування майбутньої ООН, розподіляли місця постійних членів Ради Безпеки, що мають право вето, і дискутували, а то й «торгувалися» про кількість радянських республік, які мали право бути членами ООН. І саме в кримських документах з’явилася дата 25 квітня 1945 р. – дата початку Сан-Франциської конференції, яка протягом двох наступних місяців напрацювала Статут ООН. Саме ООН

істала символом та формальним гарантом післявоєнного світопорядку, організацією авторитетної, іноді навіть досить ефективної, в розв’язанні міждержавних проблем.

Держави-переможниці висловилися за продовження співробітництва, яке здійснювалося в роки війни. Для цього вони визначили також його механізм: постійні консультаціїміністрівзакордоннихсправсвоїхдержав.ТимсамимусірішенняКримської конференції були націлені як на найскоріший розгром агресорів та унеможливлення або запобігання в подальшому воєнних зіткнень чи широкомасштабних воєн на континенті та в світі.

Зазначимо, що в науковій літературі побутує думка про те, що Сталін під час Ялтинської конференції, як і в Тегерані, спритно грав на протиріччях між англійцями й американцями і на довірі, яку мав до нього Рузвельт. Дехто стверджує, що протягом тижня переговорів було вирішено, найчастіше на користь СРСР, ряд фундаментальних питань: принципів діяльності ООН, східних кордонів Польщі та її повоєнного управління тощо.

214Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

На користь такого твердження наводяться й інші факти. Сталін схвалив пропозицію американського президента про те, що “ніякий постійний член Ради Безпеки не може користуватися правом вето при розгляді конфлікту, у якому він бере участь”. На думку Рузвельта, радянська позиція “була великим кроком уперед, що буде позитивно сприйнятий народами всього світу”. В обмін на ці поступки, незначні в очах Радянського Союзу, але важливі для американського президента з точки зору формування нової рівноваги для післявоєнного світу, радянська сторона домоглася бажаних результатів у питанні членства радянських республік в ООН. Якщо раніше Радянський Союз вимагав для себе на попередніх переговорах 16 місць для всіх союзних республік, то в Криму задовольнився чотирма, а потім і трьома місцями (СРСР, Україна і Білорусія).

Не викликав великих суперечок принцип військової окупації Німеччини. За пропозицією Черчилля, Сталін погодився на виділення французької зони за рахунок англійської та американської окупаційних зон. Натомість питання про майбутнє Німеччини, про її можливе розчленовування, по якому малися розбіжності між Рузвельтом і Черчіллем, було передано на розгляд спеціальної комісії.

Також наголосимо, що на Кримській конференції СРСР досяг піка своєї могутності, апофеозу міжнародного впливу. З формальної точки зору, згодом (наприклад, у 70-ті роки)Москва,щоволоділавеличезнимядернимарсеналоміконтролювалаприблизно половину світу, була значно сильнішою. Однак ніколи геополітичні прагнення Кремля неґрунтувалисянатакомуреальноміцномуфундаменті,якулютому1945-го.Союзники нехай і без ентузіазму, але визнали свою залежність від Сталіна і його моральне право, зароблене кров’ю мільйонів радянських людей, на участь у глобальному розділі сфер впливу. Такого в подальшому більше не траплялося в повоєнній історії.

Міжнародне становище СРСР після війни, у якій він переміг ціною великих утрат, було досить складним. Держава була зруйнована. У той же час її лідери мали законне право претендувати на видну роль у житті світового співтовариства. Безперечно, на Радянський Союз тоді працював відповідний авторитет держави, яка внесла левову частку в розгром людиноненависницького ворога.

В умовах усе більшої поляризації світу «холодна війна» призвела в наступні роки до утворення блоків, конфронтації, насамперед навколо німецького питання і гарячої війни в Кореї. Після зіткнень 1945-1946 рр. “холодна війна” ввійшла у свою активну фазу влітку 1947 р. Саме тоді світ розколовся на два антагоністичних блоки. Утім, посилення напруженості завжди вміло дозувалося і з однієї, і з іншої сторони в залежності від того, як кожен табір бачив свою сферу впливу.

Загаломуплощиніінтересіврадянськогокерівництва,йогоміжнародноїполітики знаходився вихід України та Білорусії як суб’єктів на міжнародну арену. Водночас це було також і визнанням реальної ваги та значення вкладу наших народів у розгром ненависних загарбників, агресорів, які розпочали війну. Звичайно, що наближення перемоги в такій запеклій війні, якою була Друга світова, ставило на порядок денний врегулювання територіальних проблем та кордонів держав. За таких умов, з метою показати більш переконливо для світової громадськості територіальні надбання СРСР

РОЗДІЛ ІV.

215

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

не як анексії, а винятково “возз’єднань”, сталінське керівництво вирішило саме так. За їхнім баченням, ліпше було мати реальних суверенних суб’єктів цих “возз’єднань” – Білоруську та Українську РСР, чиї етнічні землі певний час перебували у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. За таких умов Радянський Союз, до якого, власне, приєднувалися ці території, відходив на другий план.

Окрім цього, на думку Й. Сталіна, розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин мало значно збільшити вплив та вагу СРСР у світовій політиці. Таким чином, боротьба за голоси в ООН також стала вельми дієвою спонукою та мотиваційним чинником прихильності союзного керівництва до відновлення прав України на зовнішньополітичне представництво.

Як відомо, 6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН. Делегацію очолював Д. Мануїльський – тогочасний голова зовнішньополітичного комісаріату України. Долучившись до роботи, Д. Мануїльський очолив 1-й комітет конференції, який мав підготувати текст преамбули, тобто вступу та першого розділу Статуту: “Цілі і принципи” міжнародної організації. Членами різних комісій та комітетів були й інші представники української делегації: І. Сенін, О. Палладін, В. Бондарчук, М. Петровський, П. Погребняк.

Досить важливо, що Україна серед перших підписала Статут і ввійшла до групи держав-засновників ООН, що налічувала тоді 51 країну. Ниніі членами цієї авторитетної міжнародної організації є близько 200 держав. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрали до складу Економічної і Соціальної ради.

Наголошуємо, що Українська РСР упродовж усіх наступних років є активним членом ООН, брала дієву участь у роботі її різних формувань та міжнародних організацій. УРСР у 1945 р. стала членом Міжнародного суду, у 1946 р. – Всесвітньої організації охорони здоров’я, у 1947 р. – Всесвітнього поштового союзу, у 1948 р. – Всесвітньої метеорологічної організації, у 1954 р. – Міжнародної організації праці (МОП) і ЮНЕСКО, у 1956 р. – Європейської економічної комісії, у 1957 р.– членом МАГАТЕ. Українські дипломати в 50-х рр. працювали в 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод та конвенцій.

До числа визначних змін геополітичного характеру належить й те, що після закінчення Другої світової війни переважна більшість українських земель опинилася в складі однієї держави – УРСР. Згідно з рішеннями в Криму, державний кордон Польщі на Сході проводився по так званій «лінії Керзона». Фактично це означалао визнання принципу етнічного кордону між Польщею та Україною, суттєво зміцнювало стратегічні позиції СРСР у Східній Європі. Для Західної України це означало остаточне входження до складу УРСР.

Визначеною стала і доля Закарпаття. 29 червня 1945 р. був підписаний радянськочехословацький договір про приєднання Закарпатської України до складу УРСР. У листопадітогожрокуйогоратифікувалиНаціональнізбориЧехословацькоїРеспубліки та Президія Верховної Ради СРСР, а 22 січня 1946 р. утворюється Закарпатська область із центром у м. Ужгороді. Поряд із нею до числа західних областей входять: Волинська, Дрогобицька (1959 р. об’єднана з Львівською), Львівська, Рівненська, Тернопільська,

216Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Станіславська(1962р.перейменовананаІвано-Франківську),Чернівецька,Ізмаїльська (1954 р. увійшла до складу Одеської області). Таким чином, по завершенню Другої світової війни територія України збільшилася більш ніж на 58 тис. кв. км.

Наголосимо, що вихід України суб’єктом на міжнародну арену стало для неї новим геополітичним виміром. Варто підкреслити, що молода українська дипломатія здебільшого на міжнародних форумах виявляла себе досить активно. У липні 1946 р. українська делегація бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. У 1948 р. у ході Дунайської конференції, що розглядала права судноплавства по Дунаю, українська делегація теж проявила активність. Так, вона, підтримавши позицію делегації СРСР, виступила за скасування конвенції 1921 р., що забезпечувала привілеї в цьому регіоні недунайським державам: США, Англії та Франції.

Слід особливо підкреслити, що Україна ще в радянські часи досягала найвищого визнання світової спільноти. Так, протягом 1948 – 1949 рр. вона була як непостійний член саме обраною до складу головного органу ООН – Ради Безпеки. Удруге УРСР обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН уже в 1984 – 1985 рр.

Варто вказати, що навіть у розпалі «холодної війни» Україна виявляла максимально можливу дипломатичну активність. Так, у повоєнний час дипломати УРСР були представлені у Всесвітній Раді Миру. У вересні 1951 р. пройшла перша Українська республіканська конференція миру. Україна підтримала прохання щодо вступу до ООН таких країн, як Цейлон та Лаос.

Певно є всі підстави однозначно стверджувати наступне. Незважаючи на обмеженість можливостей України діяти потужно на міжнародній арені, діяльність її зовнішньополітичного відомства, дипломатичних представництв у міжнародних організаціях виходила далеко за чисто “церемоніальні” чи “декоративні” функції. Українська РСР, посівши відповідне місце в багатьох міжнародних організаціях, проводила активну, наполегливу політику щодо захисту прав людини, роззброєння, збереження миру тощо. Так, лише в 50-ті рр. нею було зроблено 22 поправки і пропозиції, у 1960 – 1970 рр. понад 220 пропозицій, поправок, проектів резолюцій, що вносилися її представниками.

Беззаперечним прикладом авторитету та відповідного впливу в цей період України в Організації Об’єднаних Націй була робота вітчизняної делегації на ХХ сесії Генеральної Асамблеї на чолі із заступником Голови Ради Міністрів УРСР П.Т. Троньком у 1965 р. Саме тоді глава української делегації – П.Т. Тронько 7 жовтня на денному пленарному засіданні Генеральної Асамблеї цієї найавторитетнішої міжнародної організації виступив з яскравою промовою “Обов’язок ООН – зміцнювати мир!” Він рішуче засудив агресорів, порушення ними суверенних прав тих чи інших країн, закликав ООН унеможливити втручання у внутрішні справи держав, забезпечити захист їхніх незалежності і суверенітету, добиватися здійснення загального й повного роззброєння, а також таких важливих часткових заходів, як заборона ядерної та термоядерної зброї, створення зон, вільних від ядерної зброї, ліквідації воєнних баз на чужих територіях і виведення з них іноземних військ.

РОЗДІЛ ІV.

217

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Демонстрацією поваги та оцінки вкладу делегації УРСР на ХХ сесії Генеральної Асамблеї став влаштований на її честь Генеральним секретарем ООН У. Таном прийом 24 листопада 1965 р., на якому були присутні Глава делегації України, заступник Голови Ради Міністрів УРСР П.Т. Тронько, постійний представник Української РСР при ООН С.Т. Шевченко, члени української делегації, а також заступники Генерального секретаря ООН С.В. Нарасіман, Н.Є. Нестеренко, І. Носек, Ролс-Бене, відповідальні співробітники секретаріату Організації Об’єднаних Націй.

Наголосимо, що з ухвалених багатьох резолюцій та підсумкових документів трьохмісячної роботи цього форуму стала Декларація про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, захист їхньої незалежності й суверенітету. Ця Декларація, а також рішення про підготовку і скликання всесвітньої конференції з роззброєння та директиви щодо розробки міжнародного договору про нерозповсюдження ядерної зброї були ухвалені з ініціативи вітчизняної делегації на ХХ сесії Генеральної Асамблеї ООН. Це був реальний внесок України у вирішення злободенних тогочасних проблем. І вони не втратили своєї актуальності й понині.

Водночас варто брати до уваги й те, що, з огляду на становище України як чинника республіканського в союзній державі, вона не могла проводити повністю самостійну зовнішню політику. На всіх заходах та міжнародній діяльності УРСР рельєфно позначилося становище потужного допоміжного інструмента щодо здійснення зовнішньополітичних устремлінь союзного центру. Однак це не означає, що все було виключно негативним чи те, що Київ не скористався повною мірою новими можливостями.

УРСР повністю підтримувала позицію СРСР у його боротьбі за мир і роззброєння. Україна ратифікувала Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів будьякої зброї (1971 р.). Одним із питань, що вирішувалося на світовому рівні, було питання про принцип незастосування сили (1972 р.), до якого приєдналася й Україна в 1976 р. У 1986 р. весь світ приголомшила трагедія Чорнобиля, а 41-ша сесія ООН була присвячена Чорнобильській катастрофі. Чимало питань стосувалося заборони хімічної і бактеріологічної зброї. У 1985 р. УРСР запропонувала скликати міжнародну конференцію про мирне освоєння Космосу, “за” висловилася 151 делегація, “проти” – представники США і Гренади. Міжнародне співтовариство не залишилося байдужим до Чорнобильської трагедії: на 45-й сесії ООН (1990 р.) 126 країн ухвалили резолюцію про міжнародне співробітництво з подолання наслідків Чорнобильської аварії.

Однак, за всієї уразливості тогочасного зовнішньополітичного представництва інтересів України на континенті та в світі, сам факт виходу України на міжнародну арену мав суттєве значення. Вступ України до ООН, участь її делегації у формуванні засад роботи цього авторитетного міжнародного форуму, а також наступна активна діяльність на міжнародних форумах мали велечезне значення. Про це доводиться особливо наголошувати нині, з огляду і на дещо пізніше досягнутий суверенний статус та подальшу розбудову української державності.

Весь повоєнний перебіг подій мав виграшно позитивні виміри, Україна вийшла на міжнародну арену, стала співзасновницею ООН, інших міжнародних організацій.

218Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Хоча розширення прав України у сфері міжнародних відносин мало й дещо обмежений характер, водночас це був відповідний прорив на міжнародній арені. Навіть обмежена подальша участь у міжнародних справах сприяла зростанню авторитету України та успішному входженню її у світову спільноту вже на етапі незалежного поступу.

Авсучаснудобунезалежногопоступувжепротореноюдорогоюпопередніхроків пройшла Україна. Наша держава у 2000 – 2001 рр. посідала місце одного із непостійних членів Ради Безпеки ООН. У 1997 р. уперше в історії України наш представник, Міністр закордонних справ Г. Удовенко, дістав унікальний привілей: очолити найбільший представницький міжнародний форум – Генеральну Асамблею ООН. Для України є і цей вимір підтвердженням того значення і впливу, які мала Кримська (Ялтинська) 1945 р. конференція для нашої держави.

Як добре зрозуміло нині, історичне значення Кримської конференції переосмислюється. Його розглядають не лише з огляду на конкретний перебіг подій на континенті. У глобальному вимірі саме конференція в Ялті «Великої трійки» поставила крапку в ряді міжнародних подібного роду форумів: Відень-1815 р., Берлін-1878 р., Версаль-1919 р., на яких великі держави в дусі класичної геополітики спільно виробляли принципи загального облаштування світоустрою. Наскільки б цинічною не здавалася ситуація, при якій три лідери холоднокровно перекроювали географічну карту, вирішуючи долі країн і народів, саме так у новий час і визначалися шляхи розвитку Європи та й усього світу. Нинішній світоустрій нестабільний і малопередбачуваний. Швидше за все він взагалі є лише перехідною стадією до іншої, нової фази глобального розвитку. Нинішній 65-річний ювілей Кримської (Ялтинської) конференції, так само як і відповідний ювілей перемоги союзників у Другій світовій війні, постають доброю спонукою й імперативною вимогою часу щодо об’єднання зусиль світового співтовариства для вироблення прийнятних, більш демократичних засад світоустрою.

Україна, як суверенна нині держава, спроможна і, як спадкоємниця Кримських домовленостей,покликанастативчислідержав-лідерів,якіобстоюютьсередсвітового співтовариства імперативну необхідність формування виважених, демократичних і реалістичних засад світоустрою.

Джерела та література:

1.Исраэлян В.Л. Дипломатия в годы войны (1941 – 1945). – М., 1985.

2.Громыко А.А. Памятное. Кн. 2. 2-е изд., доп. – М., 1990.

3.Черчилль У. Вторая мировая война. Кн. 3. Т. 5 – 6. – М., 1991.

4.Вторая мировая война: два взгляда. – М., 1995.

5.Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны 1941 – 1945 гг.: Сб. документов. Т. 4: Крымская конференция руководителей трех союзных держав – СССР, США и Великобритании (4–11 февр. 1945 г.). – М., 1984.

6.Самсонов А.М. Вторая мировая война.1939 – 1945. – М., 1990.

7.Волков Ф.Д. Тайное становится явным – М., 1989.

РОЗДІЛ ІV.

219

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

8.От «Барбароссы» до «Терминала». Взгляд с Запада. – М., 1988.

9.Проэктор Д.М. Фашизм: Путь агрессии и гибели. – М., 1989.

10.От Мюнхена до Токийского залива. Взгляд с Запада. – М., 1992.

11.Тронько П.Т. Обов’язок ООН – зміцнювати мир» . Виступ глави делегації УРСР заступника Голови Ради Міністрів УРСР на ХХ сесії Генеральної Асамблеї ООН // Радянська Україна – 1965, 9 жовтня.

12.Васильєва-Чекаленко Л.Д. Україна в міжнародних відносинах (1944 – 1996) – К., 1998.

13.История Новейшего времени стран Европы и Америки. – 1945 – 2000 гг. – М., 2003.

14.Кудряченко А.І., Рудич Ф.М., Храмов В.О. Геополітика – К., 2004.

15.Кудряченко А.І. Визначна подія світової історії. Про Ялтинську (Кримську) конференцію 1945 року //Трибуна. – 2005 – № 1 – 2. – С.17 – 19.

220Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Олександр Міхно (Київ, Україна)

ОСВІТА В УКРАЇНІ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Історія Великої Вітчизняної війни воістину невичерпна. Її глибоке вивчення має і теоретичне, і практичне значення. Нині ми знову повертаємося до подій того часу, прагнучи глибше зрозуміти історію своєї Вітчизни, осмислити витоки бойової і трудової доблесті нашого народу, причини патріотизму та героїзму своїх предків. Це завдання настійно вимагає нових досліджень з історії Великої Вітчизняної війни, яка, тим часом, не може бути осмислена в повному обсязі без дослідження стану української освіти в 1941-1945 рр.

Численні наукові праці висвітлюють різні аспекти зазначеної проблеми. У роботах М. Коваля [7], В. Ленської [9], Н. Антонюк [1], Г. Стефанюк [18], О. Луцького [10], В. Косика [8] та ін. глибоко аналізується політика фашистського режиму в галузі освіти на окупованій території України. Розвиток радянської освіти цього часу ґрунтовно досліджували М. Гриценко [5], С. Черник [21], проте цілісна картина розвитку освітньої сфери в умовах війни на теренах України ще залишається невідтвореною. Запропонована стаття є спробою подальшого розроблення вказаної проблеми.

Мета статті – висвітлити політику радянської влади та нацистського окупаційного режиму у сфері освіти в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

УрозвиткурадянськогошкільництвавУкраїніурокивійниможнаумовновиділити два етапи, що різняться спрямованістю і змістом розвитку навчальних закладів. Якщо на першому етапі (1941-1943 рр.) вживалися заходи, спрямовані на боротьбу проти труднощів і недоліків, за збереження школи та системи освіти, то особливістю другого етапу (1943-1945 рр.) були заходи щодо організаційно-педагогічного зміцнення школи, підвищення якості всієї навчально-виховної роботи, зміцнення дисципліни й порядку серед учнів. Подібна логіка розгляду історії школи періоду 1941-1945 рр., поперше, спирається на реальний факт існування двох етапів у ході Великої Вітчизняної війни і, по-друге, дає змогу краще бачити їхні відмінні риси.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в Україні працювало 32 087 початкових, семирічних та середніх загальноосвітніх шкіл, у яких навчалося 6 830 тис. учнів [12, 425, 449], діяли 173 виші (разом із заочними), де вищу освіту здобували 196,8 тис. студентів, та 693 середні спеціальні навчальні заклади, у яких навчалися 196,2 тис. учнів [14, 529]. Серед вишів налічувалося 24 педагогічні та 23 вчительські інститути (28,7 тис. студентів) та 80 педагогічних училищ (26 тис. учнів) [6, 37].

1941-42 навчальний рік розпочався у винятково важкій ситуації відступу радянських військ. Більшість вищих і середніх спеціальних навчальних закладів

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]