Zbirka_Part2

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

внемецких документах, мужчины в возрасте от 20 до 40 лет, а также специалисты практически отсутствовали [9, 302].

Втечении полугода общее количество населения в разрезе статистики бирж труда сократилось. Особенно заметно оно по сведениям бирж труда Борисова, Орши, Могилёва. Пропорция соотношения между мужчинами и женщинами сохранялась в пользу последних, в основном как соотношение 2 к 3.

Всоответствии со статистическими данными, большинство занятых на территории хозяйственных команд «Витебск», «Орша» и «Бобруйск» работало в сельском хозяйстве. Следуя данным головной группы «Труд» экономического штаба Ост, касательно всей оккупированной территории, соотношение работающих в сельском хозяйстве и занятых в промышленности соотносятся как 20 к 1. Тогда как на территории экономической инспекции «Центр» эти категории занятых соотносились как5к1.Необходимоособенноотметить,чтовстатистическиеданныеэкономического штаба Ост не были включены десятки тысяч местных граждан, привлекаемых к работам после ликвидации этого военно-экономического органа осенью 1943 г. К этому следует добавить, что до конца 1942 г. на территории Беларуси, входящей

всферу деятельности экономической инспекции «Центр», на работы в рейх были вывезены первые 100 тысяч человек. Из анализа статистических данных видно, что депортация местного населения на принудительные работы в Германию составляла лишь незначительную часть тех, кто привлекался немецкой военной администрацией к разным работам на оккупированной белорусской территории.

Из документов вытекает, что региональная потребность в рабочей силе в Беларуси была более значимой по сравнению с количеством остарбайтеров. Кроме того, сравнение общей численности местного населения, вывезенного на работы в рейх с территории округа «Беларусь» (по статистике за годы оккупации с территории ГОБ было вывезено 116 082 человека, тогда как с территории ЭИ «Центр» – 180 тысяч человек), дает основание для утверждения, что мобилизация гражданской рабочей силы на территории, подчиненной военной администрации, была более результативной по сравнению с той, что велась в области действий гражданской администрации. Нужно иметь в виду и тот факт, что количество населения на этих двух оккупированных частях отличалось незначительно. Это говорит о том, что рекрутирование местного населения на территории восточной Беларуси происходило более масштабно по сравнению с территорией ГОБ. Кроме того, почти 80 тысяч местных жителей с восточной части Беларуси была спасено от угона на принудительные работы в Германию благодаря боевой деятельности белорусских партизан [10, 318].

Более четко картину использования местной рабочей силы можно проследить на примере основной группы «экономика» и ее нескольких производственных отраслей, частичновозобновившихработунаоккупированнойтерриторииБеларуси.География отраслей промышленности, восстановленных в конце 1941/42 хозяйственного года на территории ЭИ «Центр» (включая западные районы России), дает возможность выявить некоторые структурные и административно-территориальные отличия:

162Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

количество и концентрация промышленных предприятий возрастали с востока на запад и уплотнялись с севера на юг. Так, когда на территории ведущей команды «Витебск» находилось около 1/6 от всех промышленных предприятий с количеством занятых на них в 5100 человек (или 11,4 %), то на 159 предприятиях (30 %) ведущей хозяйственной команды Орша работали 16200 человек (36,6 %). Но наибольшее количество промышленных предприятий находилось на территории ведущей хозяйственной команды Бобруйск – 173 (32,2 %), где работали 18 000 человек (42,3 %).

Попытка выявления основных отраслевых черт занятости местного населения в сфере промышленности на территории ведущих хозяйственных команд «Витебск», «Орша» и «Бобруйск» приводит к следующим выводам: весной 1942 г. основная масса занятых работала на торфоразработках (20 375 человек), в лесном и деревообрабатывающем хозяйствах (15 тысяч человек) или 52 %. Вторую (меньшую) половину занятых в промышленности составляли рабочие других отраслей, среди которых в деревообрабатывающем хозяйстве трудилось 8478 человек (13 %), в текстильной и бумажной индустрии – 6717 (10 %). Эти три отраслевые группы охватывали ¾ от всех рабочих, занятых на 331 предприятии. На 168 предприятиях металлообработки и производства электроэнергии работало 12 % от всех занятых рабочих. Менее всего было занято (от 1769 до 2424) человек в химической промышленности, производстве стекла и стройматериалов. На 41 предприятии по обработке кожи работало 1439 человек.

В региональном плане на территории ЭИ «Центр» основная часть предприятий находилась на территории ХК «Бобруйск». Только бумажное производство, производство стройматериалов и заготовка утильсырья занимали более значимое место на территории других хозяйственных команд. ХК «Бобруйск» с 13 800 рабочими, занятыми на 138 предприятиях, составляли 3/10 от общего количества всех предприятий и 55 % от всех работающих. Первое место по количеству работающих занимает текстильная промышленность с 4681 человеком, работавших в Клинцах. Вообще на эту отрасль на территории ХК «Бобруйск» приходилось 7/10 от всех рабочих. Исходя из статистических сведений о количестве занятых на производстве, второе место принадлежит деревообработке с 3744 рабочими. Это составляло практически половину от всех рабочих, занятых на предприятиях деревообработки на территории ХК. Немного меньше 1/8 или 1824 от общего количества рабочих были занятывметаллообработке.Хотяпоколичествутрудящихсяхимическоеикожевенное производства составляли от 6 до 9% от общего количества занятых, но они имели особенно важное значение на всей территории ЭИ «Центр», о чем свидетельствует занятость в первом случае 7/10, а во втором – 6/10 от всех работающих на территории ХК «Бобруйск».

На долю ХК «Орша» приходилось только четверть от всех занятых (5581 человек). Главную роль здесь играла деревообработка с около 2700 рабочими. Потом шла металлообработка с почти 1000 рабочими. Близкими по показателям являлись текстильное и химическое производства, где были заняты соответственно 512 и 499 рабочих. На долю других отраслей в ХК «Орша» оставалось только 1/6 от всех занятых на производстве.

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

В ХК «Витебск» были привлечены лишь 1/10 от всех рабочих (2240). Деревообработка занимала лидирующее положение с 626 (28%) рабочими, за ней шла текстильная индустрия с 584 рабочими (26%). Значительную долю занимало производство стройматериалов, где были заняты свыше 400 рабочих (18 %) от всех трудившихся на территории ХК «Витебск»,

Рассмотрение общей ситуации через призму занятости местного населения на территории других ХК, действовавших на территории ЭИ «Центр», дает возможность выявить следующие черты. Совсем незначительное место во всем этом занимали ХК «Швайдниц» и ХК, действовавшие на оккупированной российской территории, находившейся в области оперативного тыла командования 2-й танковой армии, где были заняты около 12 % от всех рабочих, соответственно 1540 и 1440 человек. ХК, действовавшие в области 3-й танковой армии, выполняли совсем незначительную роль, поскольку здесь трудилось только 366 рабочих или 1,5 % от всего количества занятых. Такое положение отчасти объясняется тем, что на этой территории индустрия была практически полностью ликвидирована. Анализируя причины, приведшие к таким последствиям, немецкие ХК отмечали, что если в Клинцах (Брянская область) промышленныепредприятияоказалисьврукахнемцевбеззначительныхразрушений, то промышленность Гомеля была немцами безнадежно разрушена в ходе захвата города. Сравнивая российский Смоленск и белорусский Гомель, где перед войной проживало почти равное количество жителей (соответственно 156 000 и 150 000 человек), бросается в глаза, что в российском городе осталось лишь 29 тысяч человек, тогда как в белорусском – почти вдвое больше (50 000). Второй важной причиной являлся недостаток технического оборудования, а также нерегулярное обеспечение электроэнергией. Но несмотря на эти и другие препятствия военного времени, на этой оккупированной территории была фактом работа местного населения на восстановленной части местного промышленного производства [11, B l. 43–46].

Общая тенденция изменений в промышленном производстве показывает, что если в конце 1941/42 хозяйственного года общее количество промышленных предприятий составляло 542 с общей численностью 42 374 человека (ведущими отраслями являлись торфозаготовки и текстильная), то в средине 1942/43 хозяйственного года общее количество предприятий возросло до 721, а количество рабочей силы до 95 805 человек, при этом 74,3 или 70 407 человек работали на предприятиях ХК «Бобруйск», «Борисов», «Гомель», «Могилев», «Климовичи», «Орша», «Витебск», «Лепель» и «Полоцк». Наибольшее количество рабочих на этой территории были заняты в леcном хозяйстве и деревообработке – 45 950 (47,9 %) [12, B l. 198].

В 1943/44 хозяйственном году на территории восточной Беларуси сложилось катастрофическое положение в области использования рабочей силы. По оценке немецкого историка Х. Герлаха, хотя доля работающих в отношении общего количества населении Беларуси была «не очень высокой», она составляла: в Борисове – 33 %, в Сураже и Городке – 38 и 47,5% соответственно, в области тыла группы армий «Центр» –41 % [13, 456]. Но в условиях тотального использования местной рабочей силы немецкой оккупационной властью велся поиск любых путей

164Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

исредств привлечения рабочей силы, в том числе ее поощрения. Так, например, в начале 1943/44 хозяйственного года военное управление при командовании группы армий «Центр» награждает за хорошую работу бронзовыми крестами 2-й степени (без мечей) 7 местных рабочих – одного главного агронома, двух сторожей, руководителя предприятия, контролера и лесничего, работавших на территории ХК «Витебск» и ее филиала в «Полоцке» [14, B l. 6].

Тотальный масштаб приобрело использование местной рабочей силы в восточной части Беларуси в связи с возведением т.н. «восточного вала». Так, если в Гомеле в апреле 1942 г. для выполнения хозяйственных работ был привлечен каждый пятый житель оккупированного города (из 54 000), то через полгода – каждый третий. Весной 1943 г. в районе Орши и Витебска для проведения работ требовалось 50 тыс. человек [10, 309]. Недостаток рабочих рук среди мирного населения в этом случае покрывался за счет привлечения к рабскому труду военнопленных [15, B l. 31–31 R.].

Необходимо учитывать и тот факт, что в конце 1943 г. в штатной структуре немецких пехотных дивизий были созданы специальные отделы по организации работы гражданского населения (Zivilarbeitsdienstabteilung = ZADA): они отвечали за возведение боевых позиций, ремонт и строительство дорог и мостов, валку леса, проведение торфозаготовок и других коллективных работ. В соответствии с армейскими приказами, минимальная квота для каждой дивизии должна была составлять не менее тысячи рабочих, как мужчин, так и женщин в возрасте от 14 до 65 лет. По подсчетам немецкого исследователя Х.Раса, общее количество белорусских граждан, привлеченных дивизиями для использования в качестве рабочей силы весной 1944 г., и размещенных в специально созданных для этого рабочих лагерях на территории тыла группы армий «Центр», составляло от 60 до 90 тыс. человек. При отдельных дивизиях количество местного населения доходило до двух батальонов, иногда составляя 20–25 % от общего состава боевых дивизий [16, 368].

Таким образом, анализ немецких документальных источников открывает новые возможности для более полного, всестороннего и объективного исследования этой пока малоизученной страницы военной истории Беларуси. На примере анализа выявленных на сегодня материалов лишь в одной из сфер германской экономики,

в нашем случае промышленности, можно видеть сложные и противоречивые явления не только экономического, но и социального характера. Документально подтверждается, что местное население разных социальных групп, категорий и возрастов являлось основным производительным фактором введенных в

строй отраслей промышленности, сельского хозяйства и сфер обслуживания на оккупированной территории Беларуси в 1941–1944 гг.

С учетом такого подхода перед историками могут быть поставлены некоторые важные задачи, решение которых поможет приблизить белорусскую историческую науку к написанию реальной картины по социально-экономической истории Беларуси периода Великой Отечественной войны. Особенно актуальной в этой связи нам представляется задача по разработке и освоению новых исследовательских методов, превращению их в главный источник поиска информации о прошлом и уникальное средство для адекватной научной интерпретации.

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Источники и литература:

1.Кузьменко В.И. Антифашистская борьба на территории Беларуси 1941–1944 гг.: социально-классовые аспекты / В.И. Кузьменко // Партизанское движение в Беларуси и его роль в разгроме фашистских захватчиков в 1941–1944 годах: материалы Международ. науч.-практ. конф. (Минск, 25–26 июня 2009 г.) / Нац. акад. наук Беларуси, Ин-т истории, М-во обороны Респ. Беларусь; редкол.: М.В. Мясникович (пред) [и др.]. – Минск, 2009.

2.Нацыянальны архіў Рэспублікі Беларусь (далей – НА РБ). – Ф. 412. – Воп. 1. – Спр. 87: Aufstellung der zivilen Arbeitskräfte im Inspektionsbereich Mitte: Versorgung der zivilen Arbeitkräfte, vom 7. Februar 1943.

3.НА РБ. – Ф. 412. – Воп. 1. – Спр. 87 : Textilversorgung der einheimischen Arbeitskräfte für die Zeit vom 1.10.43 – 31.3.1944: Schreiben Nr. 94993 an die Wi In Mitte Chefgruppe W, Gruppe Textil, vom 5.4.43.

4.Федэральны ваенны архіў Германіі (далей: BA-MA). RW 31/570: Versorgungsplanung berechnet unter Zugrundelegung der im Bereich der H.Gr.Mitte festgesetzten Rationen für die Zeit vom 1.7. bis 15.9.1943. Anlage 3.

5.Дзяржаўны гістарычны архіў Латвіі (далей – LVVA). – P-70. – A. 5. – L. 7 : Verordnung über die Einführung der Arbeitspflicht in den besetzten Ostgebieten v. 5. August 1941 und Verordnung über die Einführung der Arbeitszwanges für die jüdische Bevölkerung v. 16. August 1941.

6.Verordnung über Arbeitspflicht und Arbeitseinsatz im Operationsgebiet der neu besetzten Ostgebiete // Die deutsche Wirtschaftspolitik in dem besetzten sowjetischen Gebieten 1941–1943 / hrsg. und eingeleitet von Rolf-Dieter Mueller. – Boppard am Rhein, 1991.

7.BA-MA. – RW 31/306: Wi Stab Ost, Chefgr, La 2 a 3 und RMfbO, III E 2 a: Die Landwirtschaft in den besetzten Ostgebieten. Statistik der landwirtschaftlichen Erzeugung 1942.

8.BA-MA.–RW31/562:WiInMitte,ChefgruppeArbeit:GrundlagenfuerArbeitseinsatzplanung

v.31.12.42.

9.Die deutsche Wirtschaftspolitik in den besetzten sowjetischen Gebieten 1941 – 1943 / hrsg. und eingeleitet von Rolf-Dieter Müller. – Boppard am Rh., 1991.

10.Pohl D. Die Herrschaft der Wehrmacht. Die Deutsche Militärbesatzung und die einheimischen Bevölkerung der Sowjetunion 1941–1944 / D. Pohl. – München, 2008. – S. 318.

11.BA-MA. RW 31/570: Statistischer Bericht Nr. 1 des Arbeitsausschusses v. 30. Juli 1943.

12.НА РБ – Ф. 412. – Воп. 1. – Спр. 118: Zusammenfassende Übersicht über Anzahl der arbeitenden Betriebe und der Beschäftigten nach dem Stande vom 20.1.1943.

13.Gerlach Ch. Kalkulierte Morde. Die deutsche Wirtschaftsund Vernichtungspolitik in Weissrussland 1941 bis 1944 / Ch. Gerlach. – Hamburg, 1999.

14.BA-MA. RW 31/799: Herresgruppenwirtschaftsführer beim Obkdo. d. Heeresgruppe Mitte: Verdienstauszeichnungen für Angehörige der Ostvölker 2. Kl. (ohne Schwerten) in Bronze,

v.21.12.1943.

15.НА РБ. – Ф. 378. – Оп. 1. – Д. 539 : RVD Minsk : EAW Gomel : Sofortbedarf an Arbeitskraeften in EAW Gomel v. 6.7.43.

16.Rass, Ch. „Menschenmaterial“: Deutsche Soldaten an der Ostfront. Innenansichten einer Infanteriedivision 1939–1945 / Ch. Rass. – Paderborn; Muenchen; Wien; Zuerich, 2003.

166Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Микола Рибак (Київ, Україна) Ігор Сокаль (Київ, Україна)

УКРАЇНА В УМОВАХ ОКУПАЦІЇ ТА ВИЗВОЛЕННЯ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1941 – 1944 рр.)

Загальновідомий факт про те, що увечері 21 червня 1941 р. німецько-фашистське командування за наказом Гітлера оголосило умовний пароль «Дортмунд» – це був сигнал до нападу на Радянський Союз. О 3 год. 30 хв. 22 червня 1941 р. радянським військам у прикордонній зоні було завдано могутнього артилерійсько-мінометного удару. Після цього танкові й моторизовані частини гітлерівської армії перейшли державний кордон СРСР. Проте на сьогоднішній день частина воєнних істориків України вважає, що українці були втягнуті у Другу світову війну дещо раніше, коли, згідно з окремим протоколом пакту про ненапад від 23 серпня 1939 року Радянський Союз і Німеччина напали в 1939 році на Польщу (Гітлер – 1 вересня, а Сталін – 17 вересня).

22 вересня 1939 року в щойно окупованому Бресті відбувся спільний радянськонімецький військовий парад, який приймали комбриг С.М. Кривошеїн і генерал Г. Гудеріан. Цей парад мав відзначити перемогу військ Червоної армії і вермахту над Польщеюісимволізувавзбройнебратерствовояківобохкраїн.Протенедовготривала ця ідилія у стосунках між Німеччиною та СРСР – 22 червня 1941 року віроломним нападом нацистської Німеччини розпочався наступний етап Другої світової війни, який для українського народу, як і для всіх народів СРСР, став Великою Вітчизняною війною [1].

Перші місяці війни виявилися для нашого народу надзвичайно важкими. Причиною цього були помилки й розгубленість влади, стратегічна перевага ворога і прорахунки радянського командування.

“Україна в огні” – таким, за висловом видатного письменника і кінорежисера Олександра Довженка, став для нашого народу період 1941-1945 років. Уже з перших днів віроломного нападу гітлерівців на Радянський Союз Україні випала трагічна доля бути геополітичним центром воєнних дій. Відомий західний політик Вінстон Черчилль писав: “З-поміж усіх народів, які опинилися під владою Німеччини, чи не найбільше постраждав український. Але, разом з тим, він ціною мільйонів своїх представників зробив величезний внесок у перемогу над нею...” [2].

Україна опинилася в самому центрі кровопролитних боїв. Воєнні дії на території України продовжувалися з 22 червня 1941 р. до 28 жовтня 1944 р., тобто 1225 днів і ночей, що складає 86 % від загального часу участі СРСР у війні з нацистською

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Німеччиною. Безпосередньо активні бойові дії складали 30 місяців, оперативні паузи

– близько 11 місяців. Площа окупованої території складала 603, 7 тис. кв. км.

Уже в перші тижні війни гостро постало питання переведення економіки на військові рейки. Про масштаби й темпи евакуації промисловості України свідчать такі дані: за період з липня по жовтень 1941 року було перебазовано у східні регіони Радянського Союзу майже 550 великих заводів і фабрик.

Незважаючи на те, що розвиток подій на радянсько-німецькому фронті відразу ж набув несприятливого для Червоної армії характеру, переможного маршу для гітлерівців українською землею не відбулося. Героїчна оборона Києва, Одеси, Севастополя змусили внести суттєві корективи в плани загарбників щодо швидкої перемоги.

У перший день війни ворогом було захоплено залізничні станції Соколики-Гірські та Сянки у Дрогобицькій (нині Львівській) області, залізничну станцію Галичани та місто (районний центр) Устилуг у Волинській області [3].

Стосовно повної окупації України, то серед великих міст останнім із захоплених 22 липня 1942 р., вважається м. Свердловськ Ворошиловградської (нині Луганської) області. Хоча із посиланням на архіви міста Луганська наводиться і дата 20 липня 1942 р. А датою, яка віддаляє повну окупацію ворогом України майже на тиждень, є 27 липня 1942 р. Тоді було захоплено селище міського типу та залізничну станцію Шотове і, таким чином, повністю окуповано Ворошиловградську (нині Луганську) область – останню серед окупованих областей України.

Ураховуючи те, що запеклі бої із загарбниками в Україні велися подекуди з перемінним успіхом, то можна назвати принаймні 332 населені пункти України (включаючи міста, обласні та районні центри, селища міського типу, села та залізничні станції), які були захоплені та визволені від ворога двічі, тричі і навіть чотири рази. НайбільшакількістьтакихвипадківтрапиласяуХарківській(148),Ворошиловградській (нині Луганській) (26), Донецькій (26), Київській (25), Сумській (24) і Житомирській (21) областях.

278 населених пунктів було захоплено й визволено від ворога двічі (Харківська – 111, Київська – 25, Донецька – 20, Ворошиловградська (нині Луганська) – 19, Житомирська – 19, Станіславська (нині Івано-Франківська) – 18, Тернопільська – 11, Вінницька – 7, Волинська – 7, Кіровоградська – 4, Кримська – 3, Полтавська – 3, Львівська – 1, Сумська – 1); 48 населених пунктів було захоплено й визволено тричі (Харківська – 31, Ворошиловградська (нині Луганська) – 7, Донецька – 6, Житомирська – 2, Сумська – 1 та Тернопільська – 1) та 6 населених пунктів було захоплено й визволено чотири рази (залізничні станції Андріївка, Кузьминівка, Лижачеве та Тройчате, місто (районний центр і залізнична станція) Лозова, селище (районний центр) Олексіївське таселищеміськоготипу(районнийцентрізалізничнастанція)СахновщинаХарківської області) [1].

Окупанти на території України проводили політику геноциду, відповіддю на яку став масовий рух Опору. Полум’я партизанської війни охопило практично всю Україну. У 46 партизанських з’єднаннях, у тисячах підпільних організацій і груп вели

168Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

боротьбу близько 600 тисяч народних месників. Вони знищили близько півмільйона гітлерівців, підірвали понад 5 тисяч ворожих ешелонів, сотні кілометрів залізничних шляхів, надали значну допомогу частинам Червоної армії під час бойових дій. Разом із тим, як мінімум 79 населених пунктів узагалі в Україні (переважно невеликих міст, районних центрів, селищ міського типу, сіл та залізничних станцій), були тимчасово зайняті партизанськими загонами або з`єднаннями під час окупації або зайняті ними на передодні приходу частин Червоної армії (Житомирська – 13, Рівненська – 12, Чернігівська – 11, Вінницька – 9, Волинська – 7, Сумська – 7, Кам’янецьПодільська (нині Хмельницька) – 6, Полтавська – 4, Київська – 3, Кіровоградська – 2, Львівська – 2, Ворошиловградська (нині Луганська) – 1, Дніпропетровська – 1 та Тернопільська – 1) [3].

Початком визволення території України від окупантів стала Сталінградська битва. Уже 18 грудня 1942 року в ході контрнаступу радянських військ був визволений перший український населений пункт – с. Півнівка Міловського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. 16 січня 1943 р. було визволено перше місто (районний центр) Ровеньки, селище (районний центр) Марківка та селище міського типу (районний центр) Мілове. До лютого 1943 року була звільнена значна частина Донбасу та Харківщини [4].

На землях України радянські війська провели 15 стратегічних (5 оборонних і 10 наступальних) операцій, а це майже половина стратегічних операцій Великої Вітчизняної війни. У бойових операціях взяли участь 54 армії Збройних сил СРСР. Безпосередньо для звільнення української землі з січня 1943 по жовтень 1944 року було проведено 11 стратегічних і 28 фронтових операцій. 680 діб тривала безпрецедентна битва за визволення України [5].

Під час боїв на території України безповоротні втрати Червоної армії склали 3 083 000 особового складу, загальні перевищили 6 683 000 особового складу, втрати танків і САУ досягли 21 615 машин, гармат і мінометів – 72 278, бойових літаків – 5 488. Середньодобові втрати, коли бої досягали найбільшої напруги, складали 68 тис. чоловік [6].

Кожна тисяча квадратних кілометрів території України була оплачена кров’ю солдатів і офіцерів однієї стрілецької дивізії (11 083 особи), одного танкового батальйону (36 танків), однієї ескадрильї літаків (9 машин).

8 жовтня 1944 р. окупанти залишили останній населений пункт на території довоєнної України – станцію Лавочне Дрогобицької області. Через два дні передові підрозділи 18 ї армії вийшли на державний радянсько-чехословацький кордон, де рядовий 351-ї стрілецької дивізії М.П. Кушніренко встановив червоний прапор [7].

Вирішальні бої за повне визволення українських земель від ворожої окупації були дані на території Закарпатської області. За повідомленнями Радянського інформбюро, 27 жовтня 1944 р. було визволено останнє серед окупованих великих міст – Ужгород. У той же час, за повідомленнями Радянського інформбюро, військами 4-го Українського фронту 28 жовтня 1944 р. було визволено залізничну станцію Чоп і цей день став днем остаточного завершення визволення усієї території України.

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

29 червня 1945 р. між СРСР і Чехословаччиною було підписано Угоду про возз’єднання Закарпаття з Українською РСР.

Чинником, що визначив місце і роль українців у Другій світовій, стала відсутність

унас власної держави. Україну та українців усі учасники війни розглядали виключно як ресурс (людський, матеріальний, політичний), який можна використати у протистоянні. Як результат – наша земля стала однією з головних арен світового бойовища, наші земляки – вояками практично всіх армій, які пройшли через неї: уже в перші дні війни українці воювали в лавах польського війська, Червоної армії. У наступні роки до цього переліку додалися нові українські формування в німецькому війську (батальйони «Нахтігаль» та «Роланд», а згодом дивізія Ваффен-СС «Галичина»), радянські та польські партизани, і, врешті, збройні формування українського визвольного руху (Українська повстанська армія) [8].

Усі учасники протистояння закликали українців реалізувати патріотичний обов’язок саме в їхніх лавах. Для цього польська влада декларувала готовність іти на поступки в повоєнному вирішенні українського питання (щоправда, лише в рамках відновленої Речі Посполитої); радянська – називала окремі свої фронти українськими, до пантеону героїв віднесла Богдана Хмельницького, іменем якого названо новий військовий орден; німці в останні дні війни пішли на перейменування колишньої дивізії Ваффен СС в «Українську національну армію» і навіть призначили її командиром українця Павла Шандрука.

Кожен, хто воював на українських землях, намагався продемонструвати свою «українськість» чи бодай прихильність до українства, особливо в критичній для нього ситуації. І не можна сказати, що це їм абсолютно не вдалося – українські юнаки, які йшли до Червоної армії, як і ті, що вступали до дивізії «Галичина», часто були переконані – вони роблять це аби захистити свій народ.

Україна була величезним резервуаром живої сили. Загальна кількість українців

ускладі Червоної армії під час радянсько-німецької війни становила не менше 6 млн чол. Ця обставина мала важливе, часто вирішальне значення для наслідків військових операцій. Кількісної переваги в одиницях військової техніки радянська сторона добилася лише з літа 1943 р. Але навіть від цього моменту й до самого кінця війни втрати радянської сторони в танках і бойових літаках значно перевищували німецькі. Тому не буде перебільшенням сказати, що натиск німецького війська стримувався горою солдатських тіл. Окрім технічної переваги німецької зброї, це пояснювалося ще й вищою військовою підготовкою німецьких солдатів: Червона армія, при рівності інших факторів, була змушена переважати німецьку в декілька раз за чисельністю особового складу [6].

Велике розтрачання людського матеріалу була однією з характерних рис радянської військової стратегії, яка просто не брала до уваги кількість втрат для досягнення поставлених цілей. Україна, яка в різні періоди війни постачала на фронт від кожного п’ятого до кожного третього солдата, служила другим (після Росії) найбільшим джерелом гарматного м’яса.

Однакукраїнціускладірадянськихчастиннепростовиконувалирольгарматного м’яса, вони виявилися добрими вояками. У ході війни жителі України одержали

170Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

2,5 млн орденів та медалей за хоробрість і відвагу із загальної кількості 7 млн. Частка українців серед Героїв Радянського Союзу становила 18,2 % (для порівняння: росіяни

– 71 %, білоруси – 3,3 %, представники інших 40 національностей – 7,4 %). Із 115 двічі Героїв Радянського Союзу 35 були українцями або ж уродженцями України. Серед трьох Героїв Радянського Союзу, які удостоїлися цієї нагороди тричі, один – льотчик Іван Кожедуб –українець.

Із 12 міст-героїв – чотири в Україні.

Українці воювали проти Німеччини і в складі інших армій та військових частин, зокрема, багато з них служило в американській та канадській арміях (в останній їх нараховувалося 40 тис.).

Зона німецької окупації покривала повністю балтійські країни, Білорусію й Україну, і саме тут жертви серед населення були найбільшими. За час війни в Україні загинуло, згідно з офіційними даними, 4,5 млн чол., тоді як Білорусія втратила 2,2 млн, Росія – 1,8 млн, Литва – 666 тис., Латвія – 644 тис., Естонія – 125 тис., Молдавія

– 64 тис. чол. Якщо додати українські втрати на фронтах (2,5 млн чол.), то загальна кількість загиблих наблизиться до 7 (за іншими оцінками – до 9) млн осіб, що на 2-3 млн більше втрат Росії і на 2,5 млн – втрат Німеччини. У сумній статистиці кількості воєнних жертв Україна посідає перше місце. Якщо ж брати до уваги інший показник

– співвідношення кількості втрат до загальної чисельності населення країни, то і в цьому випадку Україна разом з Білорусією і Польщею належала до числа трьох країн, які найбільше постраждали від війни (див. табл. 1) [2].