Zbirka_Part2

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

(повністю або частково) було евакуйовано в тил СРСР, і лише Ворошиловградський педагогічний та Куп’янський і Старобільський учительські інститути працювали до червня 1942 р. Школи Києва й Одеси та кількох областей Лівобережної України заняття розпочали, але незабаром навчальний процес було призупинено, оскільки й ці райони стали фронтовими чи прифронтовими, і розпочалась евакуація. У тих місцевостях, де навчання продовжувалося, заклади освіти перебудували навчальновиховний процес таким чином, щоб студентів і учнів підготувати до боротьби з гітлерівськими загарбниками.

У ході війни виникла також необхідність внесення змін у навчальні плани шкіл. По-перше, було потрібно посилити ідейно-політичне і патріотичне виховання школярів. Зокрема, з історії збільшувалася кількість годин на вивчення тем боротьби слов’янських народів проти німецької агресії в XIII-XV століттях, Вітчизняної війни 1812 р. тощо. По-друге, визнавалося невідкладним значне збільшення годин на військово-фізичну підготовку учнів, вивчення санітарної справи, засобів захисту від повітряного та хімічного нападу ворога, а надалі запровадження до навчальних планів спеціальної навчальної дисципліни. По-третє, масове залучення школярів до сільськогосподарських робіт вимагало введення у шкільні програми курсу основ сільського господарства. По-четверте, необхідно було приділити більше уваги загальнотрудовій підготовці учнів і роботі в навчально-виробничих майстернях [21]. Науково-дослідний інститут педагогіки Наркомосу УРСР до початку навчального року підготував і розіслав на місця інструктивно-методичний лист «Про організацію навчально-виховної роботи в школах УРСР у 1941-1942 навчальному році» [5].

Учні шкіл Української РСР, евакуйовані у східні регіони СРСР, розпочали 19411942 навчальний рік у школах Російської Федерації, Казахстану, а також республік Середньої Азії та Закавказзя. У східних районах Радянського Союзу, де була компактна маса дітей-українців, для них відкривалися початкові школи або окремі класи, які працювали за навчальними планами Наркомосу УРСР.

Так, нарком освіти РРФСР спеціальним наказом зобов’язав крайові та обласні відділи народної освіти, а також наркомоси автономних республік організувати для евакуйованих з України дітей навчання українською мовою. У результаті в областях, краях і автономних республіках РРФСР було відкрито десятки шкіл і сотні класів з українською мовою навчання. Тільки в Саратовській області українською мовою навчалося 5 000 дітей, у Свердловській – 1 060, Волгоградській – 1 000, Пермській – 500, Омській – 250 тощо [6, 18-19]. У Казахстані було відкрито 18 українських шкіл, а в 46 школах організовано окремі класи [20, 57]. Методичне обслуговування шкіл для дітей українського населення було покладено на науково-методичний сектор Об’єднаного (Київсько-Харківського) українського державного університету, що пра¬цював у цей час в м. Кзил-Орді Казахської РСP [11]. Значна кількість вищих навчальних закладів України продовжила свою роботу в евакуації: Одеський університет та Одеський педагогічний інститут були евакуйовані спочатку в м. Майкоп на Північному Кавказі, а потім у м. Байрам-Алі Туркменської РСР, Запорізький і Мелітопольський педінститути і Бердянський учительський інститут були евакуйовані в м. Ленінабад

222Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Таджицької РСР, Харківський інститут іноземних мов – у м. Енгельс-на-Волзі РРФСР, Луганський педінститут – у Сталінградську область РРФСР, Академія наук УРСР була евакуйована в м. Уфу Башкирської АРСР [21].

Укінці липня 1942 р. уся територія України була окупована фашистами. В умовах війни і протиборства двох ворожих ідеологій (нацизму і комунізму) сфера освіти перетворилася на арену гострої ідеологічної боротьби. У владних структурах рейху існувало два погляди на впровадження освітньої політики на окупованих територіях. Один з них, поміркований, ґрунтувався на ідеї використання національних прагнень українців у боротьбі з СРСР. Згідно з цим поглядом окупаційна влада повинна була під гаслами національно-культурного відродження створити обмежену національну систему освіти в Україні. «…Треба дозволити певне культурне піклування, ми повинні підняти історичну свідомість українців, відкрити в Києві університет», – зауважував А. Розенберг [8, 514]. Іншого погляду дотримувалися Г. Герінг, Г. Гіммлер та Е. Кох, які взагалі не вважали за потрібне відкривати будь-які навчальні заклади в Україні. Існування розбіжностей у поглядах на методи реалізації освітньої політики

вУкраїні зумовлювало і специфічні особливості її впровадження в регіонах країни, що увійшли до різних окупаційних утворень. Основна частина української території була поділена між рейхскомісаріатом «Україна» (Волинь, Поділля, Житомирщина, Київщина, Полтавщина, Дніпропетровщина, Кіровоградщина, Миколаївщина і Запоріжжя), що являв собою німецьку цивільну адміністративну одиницю, військовою зоною (Донбас, Харківська, Чернігівська і Сумська області), де була військова влада, і адміністративними одиницями, що перебували під контролем Румунії (Трансністрія, Буковина, Бессарабія). Західні області України (Львівська, Дрогобицька, Тернопільська і Станіславська) під загальною назвою «дистрикт Галичина» приєднали до Генеральної губернії [17, 131].

Дистрикт «Галичина» розглядався нацистами як найбільш цивілізована і найменш більшовизована українська територія, відтак окупаційна влада вела тут значно м’якшу політику, порівняно з іншими українськими землями. Нацисти пішли на певні поступки, щоб завоювати прихильність українців. У результаті організація освітнього життя в Галичині різко контрастувала на тлі нацистської політики в рейхскомісаріаті «Україна». Тут, як і в більшості країн Західної Європи, проводилася так звана політика «освіченого колоніалізму» [3], яка дозволяла обмежений розвиток національної системи освіти за умов її поступової германізації (особливо вищої ланки) і жорсткого контролю з боку окупаційних структур за освітнім процесом.

Урейхскомісаріаті «Україна» освітня політика була значно жорсткішою. Згідно з директивою Е. Коха дозволялося розпочати заняття в лютому 1942 р. лише в початкових 4-річних школах, що мали охоплювати дітей віком до 11 років.

За формальними ознаками система освіти в умовах «нового порядку» майже не змінилася – більшовицька ідеологія поступилася нацистській. На початковому етапі освітніпослугипередбачалинаданнялишеелементарнихзнаньзарифметики,письма, читання. Провідне місце у програмах 4-річних шкіл належало трудовому навчанню: дітей насамперед вчили первинним виробничим навичкам: рукоділлю, теслюванню,

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

ремонту одягу, плетінню рибальських сіток, корзин тощо [4, 206]. Школа розглядалася окупантами як своєрідна біржа дитячої праці. В одному з наказів окупаційної влади вказувалося: «Завідувачу школи закрити школу з 13 квітня і організувати учнів… на сіяння соняшника. Роботи треба проводити до пізнього вечора» [4, 207].

Згодом гостра нестача фахівців середнього рівня для забезпечення нагальних військових потреб зумовила активні дії «нової влади» в галузі професійної освіти. З цією метою запроваджувалися два її рівні – професійні підготовчі й середні школи, а також училища й технікуми. Функціонували навчальні майстерні при підприємствах, відкривалися різноманітні курси для перепідготовки спеціалістів, які здобули освіту до війни. Українська молодь сприймала здобуття освіти в навчальних професійних закладах різного профілю як засіб уникнення депортації до Німеччини. Неевакуйовані вищі навчальні заклади з 1 вересня 1941 р. відкрили двері для студентів, але продовження їхньої діяльності не знайшло особливої підтримки з боку окупаційної адміністрації. Слід зазначити, що в рейхскомісаріаті не створювалися органи освіти на регіональному чи навіть обласному рівні. Це заважало уніфікації освітнього процесу і разом з тим створювало умови для певної свободи дій місцевих органів влади, що визначало специфіку в освітній галузі не тільки на рівні областей, районів, але й окремих населених пунктів [2]. В окупованій Україні інститути не тільки працювали, а й видаваливипускникамдипломипровищуосвіту.Так,приПолтавськомупедагогічному інституті діяла аспірантура, а у Дніпропетровську ступінь доктора наук отримало більше, ніж 30 осіб [16, 12]. Однак 21 січня 1942 р. Е. Кохом було видано розпорядження про політику в справах вищої школи, згідно з яким закривалися всі вищі навчальні заклади, за винятком окремих медичних, ветеринарних, сільськогосподарських, лісогосподарських та технічних факультетів [15, 71, 76-77].

Дещо в іншому напрямку розвивалися освітні процеси на теренах румунської зони окупації України. Румуни найбільшу загрозу для свого режиму вбачали не стільки у більшовицькій ідеології, скільки в націоналістичних ідеях і розгортанні українського національного руху. З цього й випливала освітня політика окупантів, яка базувалася на румунізації навчальних закладів і характеризувалася гострою антиукраїнською спрямованістю. Разом із цим освітня політика румунів на теренах України була більш м’якою, ніж німецька в рейхскомісаріаті «Україна», доказом чого є відкриття і досить тривале існування єдиного в окупованій Україні університету в Одесі [22].

Східні області України входили до зони військового управління, що визначило суперечливий характер освітньої політики окупантів. Участь військової влади в галузі освіти зводилася до кількісного та структурного обмеження системи освіти, розроблення ідеологічних настанов щодо організації навчально-виховного процесу, закріплення української мови як мови навчання й німецької мови як обов’язкової для вивчення, видачі дозволу на підготовку та видання обмеженої кількості навчальних та навчально-методичних посібників.

Розпорядженням VII відділу армії від 29 грудня 1941 р. «Про шкільництво у військовій зоні» чітко окреслювалося коло дозволених на окупованій території навчальних закладів. Згідно з цим документом у військовій зоні мала існувати усічена

224Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

система освіти для місцевого населення, що будувалася на основі початкової та нижчої фахової школи [19]. Метою її було передовсім формування нижчої допоміжної ланки фахівців для потреб господарства.

Головна мета політики нацистів у галузі освіти полягала в перетворенні освіти на знаряддя утвердження «нового порядку» на окупованих територіях України. Освітня політика нацистів не була єдиною, оскільки набула регіональних особливостей, які визначалися ступенем європеїзації і радянізації населення та рівнем індустріального розвитку того чи іншого регіону. Однак, незалежно від регіону України, незмінними характеристиками системи освіти залишалися її расистський характер й ідеологічна спрямованість.

За час фашистської окупації на терито¬рії України було знищено повністю 8 018 і напівзруйновано 10 062 шкільні будинки [13, 557]. За далеко неповними підрахунками, було знищено 15 тис. навчальних кабінетів і лабораторій, близько 5 тис. бібліотек із 19 млн книжок, 500 тис. парт, 45 тис. класних дощок і багато іншого цінного обладнання [11].

Після розгрому фашистських військ під Москвою і визволення ряду районів Харківської, Донецької і Сумської областей там було поновлено роботу шкіл. На організації навчально-виховного процесу 1943-44 навчального року важко позначилися умови прифронтової зони, а також нестача на¬вчальних приміщень, учителів, підручників та приладдя. Однак учителі й учні мужньо переборювали ці труднощі й докладали всіх зусиль, щоб виконати навчальну програму. Слід зазначити, що в цей період значну частину часу школярі проводили на сільськогосподарських роботах. Так, у 1944 р. учні виробили в колгоспах 26 млн трудоднів, а у наступному – 28 млн трудоднів [11, 100].

Під час війни радянським урядом було ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи зараховували з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (проіснувало до 1954 р.); з’явилися нові типи навчально-виховних закладів (школи робітничої і селянської молоді, суворовські та нахімовські військові училища); відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт; запроваджувалися обов’язкові випускні екзамени, нагородження випускниківвідмінників золотою і срібною медалями тощо.

Рада Народних Комісарів УРСР у постанові від 27 лютого 1943 р. зобов’язала Наркомат здійснити негайні заходи щодо ліквідації наслідків руйнування шкіл: провести облік дітей шкільного віку, розгорнути комплектування шкіл учнями з тим, щоб забезпечити повне охоплення дітей школою, укомплектувати школи педагогічними кадрами тощо. У 1943-1944 навчальному році в Україні вже працювало 22 186 шкіл з 2 759 900 учнями, а через рік – 26 096 шкіл з 4 505 800 учнями [11, 103].

Таким чином, роки Великої Вітчизняної війни – час великих випробувань для української освіти. Умови воєнної доби змусили радянську систему освіти посилити ідейно-політичне, патріотичне виховання учнів, посилити військово-фізичну підготовку, розгорнути серед школярів оборонну роботу, залучити їх до руху з надання допомоги фронту, промисловому виробництву, аграрному сектору. Система освіти за

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

умов нацистського окупаційного режиму мала расистський характер й ідеологічну спрямованість. Як і в радянській школі цього часу, нацисти широко використовували працю учнів. Сама система освіти формально не змінилася, але кількість навчальних закладів значно зменшилася, рівень навчання в них був надзвичайно низьким.

Цілісна картина розвитку системи освіти в Україні в 1941-1945 рр. потребує неупередженого вивчення і має стати проблемою дослідження як окремих статей, так і монографічної праці.

Джерела та література:

1.Антонюк Н.В. Українське культурне життя в Генеральній Губернії (1939-1944 рр.) / Н. В. Антонюк. – Львів, 1997. – 232 с.

2.БистраМ.О.Освітняполітиканімецькогокомандуваннянаокупованійтериторії України / М. О. Бистра // Історичні і політологічні дослідження: Матеріали ІІІ

Міжнародної наукової конференції «Україна в системі міжнародних відносин очима молодих дослідників». – Донецьк : Вид-во ДонНУ, 2001. – № 2 (6). – С. 103–110.

3.Боляновський А.В. Німецька окупаційна політика в Галичині у контексті гітлерівського «нового порядку» в Європі у 1941-1944 роках : Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.02 / Львівський національний ун-т ім. І. Франка. – Львів, 1999. – 16 с.

4.Голиш Г.М. Експлуатація неповнолітніх громадян на території рейхскомісаріату «Україна» у 1941–1944 рр. / Г.М. Голиш // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). Вип. 26. К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – С. 203–216.

5.Гриценко М.С. Школа Украинской ССР в период Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. : Учебное пособие по педагогике и истории педагогики для студентов-заочников / Гриценко М. С. – Одесса, 1960. – 76 с.

6.З історії боротьби Комуністичної партії за розвиток народної освіти на Україні (1943–1970 pp.). – К.: Київ. пед. ін-т, 1972.

7.Коваль М.В. Доля української культури за «нового порядку» (1941–1944): Методологія та методика історичного дослідження / М.В. Коваль // Український історичний журнал. – 1993. – №11. – С. 13-28.

8.Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / В. Косик. – Париж, Нью-Йорк, Львів: Наук. т-во ім. Т. Г. Шевченка, 1993. – 660 с.

9.Ленська В.В. Фашистська шкільна політика на окупованій території України / В.В. Ленська // Український історичний журнал. – 1990. – №10. – С. 81–86.

10.Луцький О. Українське культурне життя Галичини під час окупації 19411944 рр. / О. Луцький // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 1997. – №3–4. – С. 194–225.

11.Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР (1917 – 1967). – К. : Рад. школа, 1967. – 485 с.

12.Народне господарство Української РСР : Стат. збірник. – К.: Держстатвидав, 1957. – 536 с.

13.Народное образование в СССР. – М. : Изд-во АПН СССР, 1957. – 782 с.

226Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

14.Народное хозяйство СССР. 1922-1972 гг. : Юбил. стат. ежегодник. – М.: Статистика, 1972. – 848 с.

15. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Збірник документів і матеріалів / Упор. А.А. Батюк, І.Л. Бутич, П.М. Кострита та ін. – К.: Держполітвидав, 1963. – 488 с.

16.Спудка І.М. Німецька окупаційна політика у соціокультурній сфері в рейхскомісаріаті «Україна» (1941-1944 рр.) : Автореф. дис... канд. іст. наук : 07.00.01 / Запорізький національний технічний ун-т. – Запоріжжя, 2007. – 21 с.

17.Стафійчук І.П. Могутня зброя партії. Іделогічна, масово-політична робота Компартії України по мобілізації трудящих УРСР на відсіч ворогу (1941-1944) / І.П. Стафійчук. – К. : Вища школа, 1985.

18.Стефанюк Г. Українська школа в політичних планах німецької окупаційної адміністрації в 1941-1944 рр. / Г. Стефанюк // Людина і політика. – № 2 (20). – Київ– Харків–Львів–Донецьк, 2002. – С. 19–28.

19.Україна в Другій світовій війні у документах : Збірник німецьких архівних матеріалів / НАН України, Ін-т української археографії та джерелознавства ім.

М.Грушевського. – Львів, 1997. – Т. 1 – С. 368.

20.Філіппов О.М. Розвиток радянської школи в УРСР в період першої післявоєнної п’ятирічки. – К.: Рад. шк., 1957. – 151 с.

21.ЧерникС.А.СоветскаяшколавгодыВеликойОтечественнойвойны/С.А.Черник. –

М.: Педагогика, 1975. – 120 с.

22.Щетников В.П. Одесский университет 1941 – 1944 годы (по материалам оккупационной прессы) / В.П. Щетников // Записки істор. ф-ту Одеського держ. ун-ту ім. І.І. Мечникова. Вип. 9. – Одеса, 1999. – С. 266–271.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Олександр Бровар (Донецьк, Україна)

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА ЗМІНИ В ЗАКОНОДАВСТВІ СРСР ЧАСІВ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

(1941 – 1945 рр.)

Роки Великої Вітчизняної війни стали тяжким випробуванням для всього українського народу. Героїчна боротьба воїнів-українців на фронтах, рух Опору на окупованій території України, самовіддана праця всіх верств населення в тилу котрий раз довели всьому світові мужність та незламність народу України у виборюванні свободи та незалежності. І дотепер для вітчизняних істориків актуальним залишається дослідження змін у різних сферах державного, економічного, політичного, громадського життя за особливих умов воєнного часу. Нині, коли події Великої Вітчизняної війни, як і Другої світової війни взагалі, розглядаються більш об’єктивно та неупереджено, зростає зацікавлення громадськості і до тих змін, що позначилися на той час у галузі права. Адже побудова України як правової держави, наближення національного законодавства до світових стандартів неможливі без вивчення досвіду правотворчості та її реалізації у складних умовах війни.

Проблема змін у вітчизняному законодавстві під час війни розглядалась у монографії “Советское право в период Великой Отечественной войны”, частково в дослідженнях В.М. Куріцина, Б.В. Щетиніна, Г.Й. Петрова та ін. [1]. Проте спільним недоліком зазначених праць є винятково позитивна оцінка змін, що відбувались у сфері права протягом воєнних років, що є досить суперечливим.

Об’єктивна необхідність оборони країни та мобілізації всіх зусиль і ресурсів народу зумовила суттєві зміни в системі радянських правових норм за двома напрямами: ухвалення нових законодавчих актів на період воєнного часу та внесення відповідних змін і доповнень до вже чинного законодавства. Усі закони воєнного часу формально ґрунтувалися на загальних конституційних засадах, проте порядок їхнього видання не завжди дотримувався і був значно спрощений: деякі друкувалися для загального відома, а частина проголошувалася наказом наркому оборони СРСР [2].

У цей період відчутних змін зазнало цивільне право – галузь, що безпосередньо регулювала господарську діяльність та майнові відносини. Особливо проявлялася така особливість радянського цивільного права, як закріплення принципу єдиності державної власності.

З метою збільшення випуску військової продукції, організації перебазування промисловості на Схід, а згодом відбудови підприємств у звільнених від ворога районах нерідко здійснювався перерозподіл основних фондів господарчих органів.

228Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Постанова Раднаркому СРСР від 1 липня 1941 р. “Про розширення прав народних комісарів СРСР за умов воєнного часу” значно спрощувала порядок передання підприємств, обладнання та використання матеріальних ресурсів, що сприяло накопиченню у військовій промисловості ресурсів інших галузей та розгортанню військового виробництва [3].

За умов воєнного часу інколи складно або взагалі неможливо було знайти та встановити власника того чи іншого майна, тому більш актуальним стало питання про безгосподарське майно, а з часом про відповідне юридичне оформлення трофейного майна. З метою закріплення переходу майна у власність держави на підставі вищеозначеного постановою ДКО від 16 січня 1942 р.“Про здання трофейного майна” та ухваленим Раднаркомом СРСР 17 квітня 1943 р. положенням„Про порядок обліку та використаннянаціоналізованого,конфіскованого,виморочноготабезгосподарського майна”передбачалося,щоустанови,підприємства,організаціїтаособи,укористуванні якихзнаходилосятакемайно,повиннінепізніше,ніжзап’ятиденнийтермінповідомити про це відповідні фінансові органи, а виконкоми обласних рад депутатів трудящих повинні забезпечити повний облік безгосподарського, залишеного та виморочного майна протягом двох тижнів від дня визволення їхньої місцевості [4].

Для воєнного часу характерним було певне скорочення сфери застосування договірних відносин. У деяких випадках відносини між юридичними особами були взагалі вилучені з цивільно-правової галузі й передані до адміністративної сфери або ж замінені іншими зобов’язальними відносинами. Так, відповідно до постанови Раднаркому СРСР від 17 грудня 1942 р. забезпечення народного господарства нафтою, вугіллям, сланцями здійснювалося без укладення угод між господарськими органами, а лише на підставі планових завдань, нарядів-заяв та умов постачання. При цьому посилення господарської дисципліни зумовлювало підвищення рівня відповідальності за цивільно-правовими зобов’язаннями. Постановою визначалося, що сам по собі факт війни не є підставою для звільнення боржника від узятих договірних зобов’язань, а, навпаки, значно збільшує висунуті до нього вимоги, особливо, якщо воно (зобов’язання) пов’язане з виконанням планового завдання. Лише у випадках, коли викликані війною обставини робили неможливим виконання умов угоди, вони могли вважатися підставою для відстрочки від відповідальності. Встановлювалося принципово важливе положення, за яким на тимчасово окупованій території не припинялася чинність законів СРСР: якщо укладені в цей період угоди не відповідали закону або порушували інтереси радянської держави, вони вважалися недійсними і не тягли за собою жодних юридичних наслідків. Призупинення виконання у зв’язку з надзвичайними обставинами дозволялося лише відносно окремих зобов’язань. Так, постановою Раднаркому СРСР від 5 лютого 1943 р. було призупинено стягнення заборгованості за грошовими зобов’язаннями з державних, кооперативних підприємств та організацій, розташованих на тимчасово окупованій території країни [5].

Якщо майно таких підприємств, установ, організацій, а також окремих громадян під час окупації було продане без згоди власника неуповноваженими на це особами,

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

то воно поверталося колишнім власникам за рішенням суду, згідно зі статтею 60 Цивільного кодексу УРСР.

Були внесені певні зміни й до житлового законодавства. Зокрема, призупинялися справи щодо виселення з житлових будинків осіб, мобілізованих до армії, а також членів їхніх родин. 5 серпня 1941 р. Раднарком СРСР ухвалив постанову, згідно з якою на час війни за всіма особами, що перебували у лавах Збройних сил, зберігалася їхня житлова площа. При цьому та частка житлової площі, що припадала безпосередньо на військовослужбовця,зовсімвивільняласявідсплати,адлячленівродинпередбачалися пільгові ставки квартирної сплати. Якщо житлова площа військовослужбовця за час його відсутності була кимось зайнята, то при поверненні власника тимчасові мешканці мусили звільнити її. У разі ж відмови вони виселялися примусово, в адміністративному порядку, без надання іншого житла. Згідно з постановою Раднаркому СРСР від 16 лютого 1942 р., робітники і службовці підприємств та установ, евакуйовані на Схід, отримували житлову площу на новому місці помешкання, а їхня колишня житлова площа переходила у порядкування місцевих органів влади і надавалася, насамперед, робітникам та службовцям оборонних підприємств, що залишилися в місті. Особи, що поверталися з евакуації, мали право вимагати в судовому порядку звільнення своєї житлової площі за умов: належного оформлення евакуації свого часу, вчасного внесення квартирної сплати та, якщо особи, що мешкали на їхній житловій площі, були вселені не через зруйнування будинку, в якому вони мешкали раніше.

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. “Про спадкоємців за законом та заповітом” вніс також певні зміни до порядку успадкування майна. Були введені дві нові категорії спадкоємців: працездатні батьки та брати й сестри. Встановлювалися три черги спадкоємців, зокрема, до першої належали діти, у тому числі й усиновлені; чоловік, дружина, непрацездатні батьки та інші непрацездатні особи, що перебували на утриманні покійного.

Розширювалася й свобода заповіту: кожен громадянин мав право заповісти своє майно або частину його одній або кільком особам із числа спадкоємців за законом, а також державним органам та громадським організаціям. Проте заповідач не міг позбавити своїх неповнолітніх дітей та інших непрацездатних спадкоємців частки, яка мала належати їм при успадкуванні за законом. За відсутності спадкоємців за законом майно можна було заповісти будь-якій особі.

З перших днів війни почалася також перебудова кримінального права відповідно до завдань воєнного часу. Кримінальне законодавство цього періоду відзначалося жорсткістю, репресивністю, розширенням переліку злочинів, за які передбачалася смертна кара.

Ще на початку війни, 22 червня 1941 р., вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про воєнний стан”, згідно з яким на всій території Української РСР вводився воєнний стан, що відразу істотно змінювало правовий режим, оскільки наступні пункти цього указу встановлювали, що за невиконання розпоряджень та наказів військової влади, а також за злочини, скоєні в місцевості, що перебувала на військовому стані, винні підлягали притягненню до кримінальної відповідальності, згідно із законами

230Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

воєнного часу. Виняток до чинних правил щодо розгляду судами кримінальних справ у місцевостях, що перебували на воєнному стані, становили справи про злочини, скоєні проти оборони, громадського порядку та державної безпеки, які передавалися на розгляд військових трибуналів. Окрім того, військовій владі надавалося право ставити на розгляд військових трибуналів справи про спекуляцію, злісне хуліганство та інші злочини, передбачені кримінальними кодексами союзних республік, якщо командування визнавало це необхідним за умов воєнного стану. Розгляд справ у військових трибуналах здійснювався згідно з правилами, визначеними положенням „Про військові трибунали у районах воєнних дій”. Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали й могли бути скасовані або змінені лише в порядку нагляду [6].

Під час війни автоматично набирали чинності й ті норми кримінального права, застосування яких передбачалося лише в разі оголошення воєнного часу або воєнного стану, за якими встановлювалися набагато суворіші покарання за 22 з 31 складу військових злочинів.

Військові трибунали, згідно з вищезазначеним положенням, отримували надзвичайні повноваження. На відміну від звичного громадського порядку, військові трибунали в місцевостях, що перебували на військовому стані (а це стосувалося всієї території України з першого дня війни), мали право розглядати справи через 24 години (а не через 3 доби) після вручення звинувачення підслідному, до того ж у складі лише трьох постійних членів військових трибуналів, без залучення до розгляду народних засідателів. Вироки, винесені ними, набували чинності з часу їхнього проголошення й негайно виконувалися. Такий порядок виконання вироків у місцевостях, що перебували на воєнному стані, та в районах воєнних дій запроваджувався спільним наказом наркома юстиції та наркома оборони з дозволу Раднаркому СРСР. Виконання смертних вироків могло бути призупинене на 72 години лише командувачем фронту або армії з одночасним повідомленням про це Головному військовому прокурору, який міг дати згоду про передання справи на розгляд Військової колегії Верховного Суду СРСР. Якщо протягом цього терміну про таку згоду не надходило повідомлення, вирок виконувався негайно. Проте практика доводила, що такий порядок розгляду справ та виконання вироків як стосовно військових, так і цивільних осіб, за складних умов знаходження у районах бойових дій фактично унеможливлював перегляд справ вищою інстанцією, а, відтак, і скасування смертних вироків. З огляду на це, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 серпня 1941 року військовим прокурорам та головам військових трибуналів фронтів було надане право опротестування вироків військових трибуналів, що діяли в межах певного фронту, а Указом від 28 липня 1942 р. дозволялася участь народних засідателів у судових засіданнях військових трибуналів [7].

На початку війни були ухвалені закони, спрямовані на боротьбу зі злочинами, які так чи інакше загрожували боєздатності країни. Так, було ухвалено кілька указів Президії Верховної Ради СРСР, зокрема від 6 липня 1941 р. “Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення”