Zbirka_Part2

Крім цього, 2,4 – 2,8 млн осіб було вивезено з України до Німеччини на примусову роботу (велика частина з них загинула). Не всі українці повернулися на батьківщину після війни. Частина їх (з різних причин) залишилася на Заході. За оцінками спеціалістів, від 140 тис. до 200 тис. українців після війни виїхали до країн Північної та Південної Америки, Великобританії, Австралії, Нової Зеландії [2].

На період визволення: у Києві з 900 тис. жителів залишилося близько 200 тис. або 22,2 %, в Одесі – відповідно 600 тис. та 200 тисяч; близько третини населення залишилося в містах Харківської, Житомирської, Запорізької, Полтавської, Волинської, Сталінської областей; менше половини – в містах Вінницької, Ворошиловградської, Дніпропетровської, Кам’янець-Подільської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Тернопільської, Херсонської, Чернігівської, Чернівецької областей. У містах Дрогобицької, Рівненської, Станіславської і Сумської областей на час їхнього визволення збереглося більше половини жителів (від 57,2 до 72,6 %). У жодній області України не було міста, у якому залишилося хоча б 75 % його населення.

Не меншими були матеріальні втрати, які становили більш як 40 % усіх втрат СРСР. У 1944 р., коли німецькі війська залишили територію Української РСР, республіка буквально лежала в руїнах. Було зруйновано близько 700 міст (40 % всіх міст СРСР, знищених війною) і більш як 28 000 сіл [6].

Трагічною була доля солдатів та офіцерів Червоної армії, що потрапили в полон. Спроба Міжнародного Червоного Хреста переконати радянське керівництво в необхідності надання продовольчої допомоги військовополоненим наштовхнулася на сталінську цинічну заяву: «У нас немає військовополонених, у нас є зрадники». Сталін поспішив юридично оформити своє ставлення до військовополонених наказом № 270, де вказувалося, що «командирів і політпрацівників, які під час бою зривають з себе військові знаки розрізнення і дезертирують у тил або здаються в полон ворогу, вважати злісними дезертирами, сім’ї яких підлягають арешту як сім’ї тих, що порушили присягу…». Цей наказ залишав мільйонам військовослужбовців тільки одне право – на самогубство [3].

Справа в тому, що СРСР не підписував угод, що встановлювали правові норми ставлення до військовополонених, – Гаагських 1899 і 1907 рр. та Женевської 1929 р. міжнародних конвенцій [2].

Якщо спробувати стисло охарактеризувати сутність буття українського народу в роки війни, то це – нечуваний героїзм задля виживання нації. Трагедією для України стала не лише війна з її кров’ю та стражданнями, а й роз’єднаність народу, який потерпав від двох тоталітарних режимів. У героїчній, виснажливій та кровопролитній боротьбі, ціною неймовірних втрат він відстояв свою Батьківщину від поневолення гітлерівськими загарбниками.

172Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Історії не відомий факт, коли рішення, дії і мотиви кожного з мільйонів захисників Вітчизни поєдналися у великий подвиг в ім’я Перемоги. Історія не знала такого масового героїзму й жертовності на полі бою. Історія не знала такої самовідданості, яку виявили мільйони трудівників на фабриках і заводах, полях і фермах, забезпечуючи армію всім необхідним. Ця перемога ще раз підтвердила: у світі немає такої сили, яка могла б поневолити великий народ, що бореться за волю і незалежність Вітчизни [6].

Друга світова має стати для всіх уроком того, якою не повинна бути війна. Свій досвід з війни маємо винести й ми, українці. Адже досі не можемо назвати цифри убитих у ній своїх громадян, проте точно знаємо, що частина з них була вбита іншими українцями. Бездержавна нація повторила страшний досвід братовбивчої Першої світової.

Надзвичайно актуальним залишається питання примирення ветеранів Другої світової війни. Прикладом у цьому нам можуть слугувати країни Європи. У Росії також почали низку кроків задля примирення росіян зі своїм минулим — пригадаймо спецпотяг ветеранів Великої Вітчизняної з Росії до Німеччини, санкціоноване державою перепоховання та службу патріарха Алексія II на могилах Денікіна, установлення в 1994 році Православного меморіалу «Примирення народів» у Москві, зокрема білогвардійцям — донському отаману Краснову, генералу Кутєпову та ін. Актуальним також на сьогоднішній день залишається пошук та належне поховання загиблих воїнів, адже всім відомо, що війна не закінчена доти, поки не похований останній солдат.

Джерела та література:

1.Ковалюк В.Р. Західна Україна на початку Другої світової війни // Сторінки історії України: ХХ століття. – К., 1992. – С. 105–120.

2.Сокаль І.І. Україна в полумї війни: звитяга та жертовність заради великої Перемоги // Військо України. – № 10, 2009. – С. 21–24.

3.Коваль М.В. Друга світова і Велика Вітчизняна війна та сьогодення. Роздуми історика // УІЖ. – 1995. – № 3. – С. 3–22.

4.Коваль М.В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К., 1995.

5.Король В. Система каральних органів в окупаційному Києві (1941–1943) та її виконавці // Історія в школі. – 2000. – № 11–12. – С. 8–19.

6.Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: українці на фронтах Другої світової війни. – К., 1997.

7.Трофимович В. Україна в роки Другої світової війни (1939–1945). – Львів,1995.

8.Трубайчук А. Україна в Другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних документів. Т.1. – Львів, 1997.

9.Чернега П. Український народ у Другій світовій війні: новий погляд на проблему // Історія в школі. – 2000. – № 5–6. – С. 5–9.

174Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

проблем. По-перше, це критичне становище, у якому знаходилася промисловість України на момент окупації. Під час евакуації 1941 р. на Схід було перебазовано найцінніше обладнання 550 найбільших українських підприємств із сотнями тисяч висококваліфікованих спеціалістів та робітників; частину промислових підприємств було зруйновано військами Червоної армії при відступі; не вистачало електроенергії й матеріально-технічного устаткування. По-друге, на окремих територіях України періодично проходили бойові дії з регулярними частинами Червоної армії; розгорнулася діяльність партизанських загонів і підпільних організацій, члени яких постійно перешкоджали планам ворога. По-третє, підприємства, що залишилися цілими, на першому етапі окупації настільки були пограбовані самими ж окупантами, що їх відновлення вважалося нерентабельним і неможливим [3, 66]. По-четверте, наявні цивільні трудові ресурси окупованої України не могли задовольнити потреби німецької влади.

Залученняпрацездатногонаселеннядовиконаннярізнихвидівробіт«новавлада» розпочала з перших днів свого панування. На підставі § 8 наказу фюрера від 17 липня 1941 р. «Про управління у знову зайнятих східних областях» [15] 5 серпня 1941 р. рейхсміністр окупованих східних областей А. Розенберг видав наказ про обов’язкове запровадження трудової повинності. Відповідно до нього, усі мешканці окупованих східних областей віком від 18 до 45 років (залежно від їхньої працездатності) підлягали загальному обов’язку праці [10, 28, 29]. 16 серпня 1941 р. А. Розенберг затвердив наказ про обов’язкову трудову повинність для єврейського населення окупованих східних територій (від 14 до 60 років) [8, 523]. Згодом рейхскомісар України Е. Кох, скориставшись правом змінювати віковий ценз трудової повинності на свій розсуд, запровадив обов’язок праці на території рейхскомісаріату „Україна” у вікових межах від 15 до 60 років [17].

Ще один документ, а саме: розпорядження верховного командування сухопутних військ „Про трудову повинність і призначення трудящих на роботу в прифронтовій смузі знову зайнятих східних областях” − оприлюднений 6 лютого 1943 р. Згідно з останнім, передбачалася загальна трудова повинність радянського цивільного населення віком від 14 до 65 років; якщо потрібно, все працездатне населення могло залучатися до роботи в нічний час, у неділю і в свята [4].

У випадках протидії дотриманню наказів (зокрема, відмова від роботи, її невиконання, неявка на роботу без поважної причини) передбачалися суворі покарання.

Для виконання положень вищезгаданих наказів і розпоряджень у структурі місцевої української допоміжної адміністрації створювалися біржі праці. На ці установи покладалися всі основні функції з вербування населення на роботу, зокрема реєстрація й облік працездатного контингенту, контроль за направленням на роботу. Із середини листопада 1941 р. усіх зареєстрованих безробітних зобов’язували з’являтися на контрольну явку, про що робилися відмітки в спеціальних картках. Робота, запропонована біржею праці, вважалася обов’язковою й відмовитися від неї безробітний не міг. Тих, хто намагався уникнути реєстрації, ухилитися від роботи, −

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

чекали найрізноманітніші методи покарання, як за саботаж (штрафи, побиття, ув’язнення, каторжні роботи і навіть смертні вироки).

Окупаційнавладавикористовуваларізноманітнийарсеналзасобівдлязалучення працездатного контингенту до трудової діяльності. На початку окупації особливо активно вербування на роботи здійснювалося шляхом декларації застосування політики соціального забезпечення до добровольців та їхніх сімей «в обсязі можливого» [10, 29]. Основні напрями соціальної політики передбачали задоволення мінімальних продовольчих потреб, надання обмеженого медичного обслуговування працюючому на Рейх населенню. У заяві Г. Герінга на нараді зі штабом зв’язку воєнногосподарського й матеріального відомства від 16 вересня 1941 р. про продовольство для радянського населення зазначалося: «Забезпечуватися продовольством в зайнятих областях мають тільки працюючі для наших потреб» [3, 114].

Здійснюючи набір працездатного населення на промислові підприємства, окупаційна влада насамперед планувала використати колишніх кадрових робітників відповідних підприємств. Реалії ж виявилися такими, що значна частина згаданого трудового ресурсу опинилася за межами свого колишнього місця проживання. Поперше, значна кількість кадрових фахівців залишила свої домівки під час відступу радянських військ і разом з евакуйованими заводами переїхала в тил СРСР. По-друге, на початку війни всі військовозобов’язані були призвані до лав Червоної армії. По-третє, у результаті окупаційної продовольчої політики (т.зв. «політики голоду») частина міських жителів заради виживання переселилася в сільську місцевість. Почетверте, кількість наявних трудових ресурсів постійно зменшувалася у зв’язку з проведенням активного набору працездатного населення на роботу в Рейх.

Поставши перед проблемою в швидкі темпи налагодити виробництво на зруйнованих підприємствах і виведених з ладу шахтах, окупаційна влада почала активно залучати на роботи місцеве міське населення, вдавалася до трудового набору (примусової мобілізації) працездатного контингенту з навколишніх приміських сіл. Примусовими методами повертали робітників, які на початку окупації через вищезгадану„політику голоду”переселися в сільську місцевість. До різних видів робіт залучали біженців із районів бойових дій.

У зв’язку з тим, що до місцевих кадрів ставилися з недовірою, на керівні та інженерно-технічні посади стратегічно важливих підприємств залучали німців та фольксдойчів або ж мобілізували фахівців із західноєвропейських країн. Місцеві спеціалісти, серед яких і висококваліфіковані, використовувалися на допоміжних виробничих процесах, а також на чорнових відбудовних роботах [16].

Умови праці, у яких доводилося працювати, були надзвичайно складними. Не вистачало електроенергії, знарядь праці, технічного устаткування, спецодягу, взуття, засобів гігієни. Робочий день тривав від 8 до 16 годин на добу і залежав насамперед від виробничих потреб і кількості зайнятих на підприємстві робітників. Чим менша кількість робочих рук, тим довше доводилося працювати. Так, на шахтах Донбасу, гірники проводили під землею по 16 годин на добу [7]. Часто тривалість робочого дня подовжувалася. Основні причини цього: невиконання норм виробітку,

176Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

невихід на роботу у зв’язку зі святами, різні порушення. Наприклад, на Роменській, Ведмежанській, Глинській, Перекопівській та Пекарівській торфорозробках, згідно з розпорядженням німецького командування, робочий тиждень мав складати 54 години. Якщо в суботу або напередодні якихось свят дозволялося скоротити робочий день, то недопрацьований час мав компенсуватися впродовж тижня [5]. На заводі «Запоріжсталь» за 3-хвилинне запізнення робітника примушували відпрацювати безкоштовно дві години після зміни [3, 109].

Зазапізнення,прогули,бракчиповільністьуроботі−очікувалисуворіпокарання. На «Запоріжсталі» за невихід на роботу прогульник підлягав 8-добовому арешту і 25 ударам палицею чи різками [6, 188]. На Дніпропетровському металургійному заводі ім. Петровського для підкорення працюючих було організовано кімнату для покарання – „дев’ята кімната”, у якій застосовували гумові палиці [3, 109]. Шляхом суворого ставлення до трудового контингенту окупаційна влада намагалася стимулювати продуктивність праці й покращити виробничий процес. На Дніпрогесі німецький інженер чи майстер мав право за найдрібнішу провину вираховувати 10-15 % із заробітної плати робітника чи накласти штраф у розмірі 30-50 крб. [6, 188]. Використовувався і принцип колективної відповідальності, за яким за будь-яку провину одного працівника штрафу підлягав весь колектив.

Масовий саботаж і невихід на роботу змушував окупаційну владу видавати десятки різноманітних наказів з погрозами про покарання. Наприклад, у наказі від 25 лютого 1943 р. «Про заходи боротьби з «прогульниками» директор Юзівського металургійного заводу зондерфюрер Шрентер попереджав, що «… кожен, хто прогулюватиме без причини, … буде використаний на земляних роботах у прифронтовій смузі» [10, 270]. В оголошенні миколаївського генерал-комісара від 8 липня цього ж року повідомлялося про виконання смертних вироків щодо десятьох робітників 17-річного віку [10, 179].

Особливу увагу приділяли боротьбі з плинністю робочої сили. Як уже згадувалося вище, усі працюючі не мали права залишати місця своєї роботи без дозволу біржі праці. Відповідно і роботодавець не міг звільняти наявний трудовий контингент. При залишенні робочого місця з будь-якої причини робітника зобов’язували з’явитися у відповідні органи влади для повторної реєстрації. Невиконання розпоряджень каралося.

Для неохочих працювати створювали так звані «трудові табори» − працю розміщених у них людей використовували безкоштовно.

Згідно з офіційною документацією, розміри заробітної плати визначалися за принципом її продуктивності. Вводилася здільно-преміальна оплата праці. Лише роботи, які з різних причин не можна було оцінювати в такий спосіб, оплачувалися погодинно. Загалом розміри заробітної плати визначалися на основі місцевих постанов.

Не лише умови праці, а й умови життя в окупації були дуже важкими. За отриману заробітну платню людина не мала змоги гарно харчуватися, не кажучи вже про підтримання фізичного стану здоров’я. А продуктивність праці, перш за все, залежала і

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

від продовольчого забезпечення робітників. Кількість, якість і калорійність їжі впливає на функціонування організму, а відповідно і на працездатність. А їжа, яку доводилося вживати населенню, не завжди відповідала необхідним стандартам. Працюючі на потреби Рейху отримували продуктові карточки, однак за ними не завжди мали змогу отоваритись. Тому люди шукали різні джерела надходження продуктів харчування. Серед них − базари, магазини, заклади громадського харчування, продуктовий пайок отриманий на підприємстві, городи, практикувалися походи на села з обмінами. Щоправда, жодне з цих джерел не було сталим і абсолютно надійним, не гарантувало отримання продовольства належної якості.

Ще однією проблемою, з якою в повсякденному житті постійно стикалися жителі окупованих територій, виявилася неможливість налагодити нормальні умови проживання.Урезультатібойовихдій,бомбардувань,постійнихпожеж,житловийфонд країни зазнав значних ушкоджень. Уцілілі, кращі квартири відбирали у їхніх власників представники німецької влади і її уповноважені. Помешкання підокупаційного населення здебільшого характеризувалося відсутністю елементарних побутових зручностей: водогону, електроенергії, опалення тощо.

Значне джерело надходження робочої сили у виробництво на окупованій території України становили радянські військовополонені. Їх особливо активно почали залучати в промисловість після ухвалення постанови „Про відновлення промислового господарства в окупованих східних областях” (січень 1942 р.).

1 липня 1942 р. А. Гітлер підписав директиву„Про відновлення видобутку вугілля в Донецькому басейні”. Згідно з нею командуванню групи армій„Південь” доручалося забезпечити ці роботи необхідними спеціалістами і робочою силою. Для роботи в шахтах виділялося 60 тис. полонених [14]. Найближчим часом планувалося направити на шахти Донбасу ще 300 тис. в’язнів [12, 89]. Для виконання цього завдання всіх військовополонених, які потрапляли в полон після 5 липня 1943 р., передбачалося використовувати лише у вугільній промисловості. З 1943 р. військовополоненими вважали також усіх захоплених у боях із партизанами осіб чоловічої статі віком від 16 до 55 років [12, 90].

Робочі команди з військовополонених використовувалися для виконання найтяжчих, найбільш трудомістких та небезпечних для життя робіт. Працювали як окремо, так і разом із цивільним населенням. Це насамперед залежало від виду виконуваних робіт.

Військовополонені були позбавлені елементарних умов існування. Харчове та матеріальне постачання в’язнів здійснювалося в такій мірі, щоб лише підтримувати фізичнеіснування.8жовтня1941р.верховнекомандуваннявермахтувидалонаказ,що встановлював норми харчового постачання радянських військовополонених. Згідно з ним, працюючи на важких роботах, полонений отримував пайок, який складався з 9 кг хліба, 0,8 кг м’яса, 0,25 кг жирів та 0,9 кг цукру на місяць. На легких − ще менший. Передбачалося й додаткове харчування для відновлення працездатності виснажених в’язнів (50 гр тріски, 100 гр ерзац меду та 3,5 кг картоплі на тиждень) [12, 87, 89]. Проте такі норми харчування зовсім не відповідали характеру робіт, які виконували

178Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

військовополонені. Їхня низька якість призводила до голодних непритомностей і смерті. Тих, хто звертався до командування з проханням покращити харчування, – розстрілювали [9, 113]. Страта чекала і на тих, кому вдавалося отримати продукти від цивільного населення.

Не кращим було забезпечення одягом та взуттям, не кажучи вже про спецодяг.

Утаборах була поширена практика, коли військовополоненим видавали замість хорошого одягу лахміття або взагалі роздягали. Так, у Сумському таборі у в’язнів конфісковували весь одяг та взуття, а на заміну видавали старе лахміття та дерев’яні колодки. Жили в’язні в непристосованих до цього приміщеннях, які не опалювалися.

Використовуючи працю цивільного населення та військовополонених, німецька влада частково відновила і ввела в дію окремі цехи заводів і підприємств Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Харкова, Запоріжжя, Києва, марганцеві копальні Нікополя, видобувала залізну руду в Кривому Розі, вугілля в Донбасі, нафту в Прикарпатті, займалися торфорозробкою тощо. Проте слід відзначити, що згадані підприємства не давали продукції, на яку розраховували німці. Однією з головних причин слугував супротив місцевого населення заходам «нової влади», який проявлявся у вигляді диверсій, саботажу, руйнування устаткування на виробництві тощо.

Відступаючи під натиском радянських військ, німці на окупованих територіях вдалися до тактики „випаленої землі”. Знищували все, що не підлягало вивезенню.

Урезультаті зазнали величезних руйнувань Донецький вугільний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни, усі головні електростанції України. Загалом було знищено 16 150 підприємств: зокрема, 599 машинобудівних, 28 металургійних, 26 хімічних, 25 коксохімічних заводів тощо. Україна була позбавлена таких галузей промисловості, як енергетична, металургійна, вугільна, хімічна, транспортна, суднобудівна, літакобудівна, верстатобудівна тощо.

Ще тривалий час після війни робітники і службовці важкої промисловості не мали можливості отримати достатнє продовольче і промислове забезпечення, проживали в необлаштованих для нормального життя приміщеннях із неякісним комунальнопобутовим обслуговуванням, постійно стикалися з недоліками у сфері громадського харчування, медичного обслуговування тощо.

Урезультатіпроведеногодослідженняз’ясувалося,щодляоб’єктивногойцілісного висвітлення теми „Працевикористання трудових ресурсів у важкій промисловості

України нацистською Німеччиною та Радянським Союзом (1941−1950 рр.)” слід більш ґрунтовно проаналізувати цілий ряд питань. Серед них: нормативна база німецької окупаційної влади та радянського уряду щодо регулювання проблем працевикористання; шляхи залучення різних категорій населення у промислове виробництво; з’ясування питання „важкі умови праці”, що містить такі складники, як: охорона праці, тривалість робочого дня, дотримання техніки безпеки, забезпечення спецодягом, динаміка змін в сторону покращення чи погіршення ситуації; аналіз повсякденного життя всіх категорій трудових ресурсів тощо.

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Джерела та література:

1.Berkhof R. Harvest of Despair: life and death in Ukraine under Nazi rule. – Cambridge; Massachusetts and London, 2004.

2.Pohl D. Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941-1944. – Munchen, 1996.

3.Вєтров І.Г. Економічна експансія третього рейху в Україні 1941-1944 рр. – К., 2000. – 232 с.

4.Державний архів Луганської області. – Ф. Р-1717. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 15, 15 зв.

5.Державний архів Сумської області. – Ф. Р-2911. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 9.

6.Загорулько М.М., Юденков А.Ф. Крах плана «Ольденбург» (о срыве экономических планов фашистской Германии на оккупированной территории СССР). Изд. 2-е, перер. и доп. – М., 1974. – С. 188.

7.Коваль М.В. 1941-1945 рр. Україна // Український історичний журнал. – 1991. – № 6. – С. 45.

8.Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993. – С. 523.

9.Луганщина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Сборник материалов и документов. – Донецк, 1969. – С. 113.

10.Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні (Збірник документів і матеріалів). – К., 1963. – С. 28, 29.

11.Пентер Т. «Робота на ворога» чи «примусова праця» у вугільній промисловості Донбасу під час окупації 1941-1943 рр. // УІЖ. – 2005. – № 1. – С. 34-41.

12.Потильчак О.В. Експлуатація трудових ресурсів України гітлерівською Німеччиною у роки окупації: дис. … канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 1999.

13.Скоробогатов А.В. Харків у часи німецької окупації (1941-1943). – Харків, 2006. – 376 с.

14.Совершенно секретно! Только для Командования! Стратегия фашистской Германии в войне против СССР: Документы и материалы. – М., 1967. – С. 152.

15.Указ А.Гітлера про управління новоокупованих східних територій від 17 липня 1941 р. // Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. Т.1. – Львів, 1997. – С. 200-202.

16.Центральний державний архів громадських об’єднань України – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 124. – Арк. 56; Там само: Спр. 548. – Арк. 44, 45.

17.Центральний державний архів вищих органів влади України – Ф. 4620. – Оп. 3. – Спр. 239. – Арк. 37.

180Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Вікторія Солошенко (Київ, Україна)

ДЕПОРТАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ НА ПРИМУСОВІ РОБОТИ ДО НІМЕЧЧИНИ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ:

СТАН ТА НАСЛІДКИ ПРОБЛЕМИ

У вітчизняній та зарубіжній історіографії велика кількість робіт дослідників присвячена Великій Вітчизняній війні, значна з них проблемі остарбайтерів. Автори окремозупиняютьсянапримусовомувивезеннімолодізтериторіїСРСР,тихкаторжних умовах, у яких вони працювали, на висвітленні проблем цих людей, яким удалося вижити й повернутися на Батьківщину [1].

Загальновідомо, що розпочинаючи війну проти Радянського Союзу, німецькі нацисти мали на меті не лише знищення держави та політичного ладу СРСР, а й перетворення східних територій, передусім України, в аграрно-сировинний придаток німецького військово-промислового комплексу, а населення – у джерело дешевої робочої сили. Тож запровадження жорстокого режиму вони здійснювали не лише для залякування людей та придушування будь-якого опору, але і як інструмент виконання завдань генерального плану «Ост» (обезлюднення східних територій для переселення на них німецьких колоністів та пограбування України).

Українунацистирозглядалияк«Lebensraum»(«життєвийпростір»)длянімецького народу. На окупованих землях фашисти встановили так званий «новий порядок». Це була заздалегідь спланована система політичних, ідеологічних, економічних, військових заходів. Цими заходами передбачалася цілковита ліквідація державності, економічна експлуатація захоплених українських земель, расова дискримінація населення. 7 грудня 1941 р. побачив світ підписаний А. Гітлером декрет, відомий під назвою «Ніч і туман». Відповідно до нього, кожен, хто чинить опір фашизму, мав безслідно зникнути: через страту або відправку до концтабору. Іншими словами, основною рисою «нового порядку» став тотальний терор, що охопив усі сфери життя: політичну, економічну, культурну.

Розчленування України було наслідком заздалегідь продуманої політики нацистів. Пам’ятаючи, що українці завжди становили потужну опозиційну силу стосовно держав, які підпорядковували собі українські землі (наприклад, події 1918

– 1919 рр.), розчленування здійснювалося з метою зробити її частиною німецького життєвого простору, безправною територією без будь-яких ознак державності. 16 вересня 1942 р. Адольф Гітлер схвалив «Нові принципи німецької політики на Сході», в яких, зокрема, говорилося: «Ми завоювали неосяжні території на Сході з тим, щоб закріпитися тут на тисячоліття. Конкретно це означає, що після перемоги німецької