Zbirka_Part2

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Костянтин Кулик (Київ, Україна) Ігор Павлов (Київ, Україна)

СУЧАСНИЙ ПАТРІОТИЗМ З ПОГЛЯДУ ВОЄННОЇ НАУКИ

1.Слово «історія» з’явилося від старогрецького «histori» як спогади про минуле,

атому оцінку подіям минулого необхідно давати з позицій того часу і враховувати їхні позитивні та негативні наслідки в сьогоденні, з метою недопущення негативу й раціонального використання позитиву, а не переоцінювати, переписувати події минулого з позиції сьогодення в інтересах певних сил. Ось чому нам видається, що, розглядаючи нині в цілому питання війни, ми повинні базуватися на стратегічному рівні оцінки подій війни, як соціально-політичному й економічному стану суспільства (коаліцій) із позицій того часу.

2.Щодо джерел Другої світової війни, то це питання вперше виникло приблизно в ІV столітті до н.е., сутність якого, як встановила наука, спочатку лежить у матеріальній, тобто економічній площині, у приватній власності на природні ресурси та ринки збуту [1]. Це стало майже аксіомою. Тому про які джерела України в Другий світовій війні може іти мова, коли її, як суб’єкта міжнародного права, на карті світу не існувало, вона була складовою частиною Польщі та СРСР. Деякі сучасні національні “історики” або переплутали поняття джерел війни з причинами, тобто політичною надбудовою над економічним базисом, або, мабуть, нас намагалися втягнути в дискусію про провину СРСР у розв’язанні Другої світової війни – фактом 17 вересня 1939 р. Постає запитання, а чому про Велику Британію мовчать, хоча вона юридично вступила у війну 3 вересня 1939 року? Чому замовчують питання про те, що А. Гітлер переніс дату початку війни з Польщею з 26 серпня на 1 вересня 1939 р. [1] ?

Однак повернемося до СРСР і спробуємо науково підтвердити Варшавську угоду, яку підписав Петлюра з Пілсудським у 1919 р. про допомогу Польщі Українській народній республіці (УНР) у боротьбі з більшовицькою Україною за умови передачі Західної України до складу Польщі – як найвизначніше досягнення справедливості. А в подальшому втеча польського уряду зі своєї країни 13 – 14 вересня 1939 р. (16 вересня розвідка СРСР виявила польський уряд у Стамбулі) не як дезертирство польського уряду зі своєї держави, залишивши суспільство напризволяще, а як найрозумніше явище історії [2]. А вихід радянських військ на історичні кордони України і возз’єднання Західної України з основною частиною України й радісна (далеко не така, як у німецьких військ у Львові в 1939 р.) зустріч радянських військ із мешканцями Західної України й ухвалення зборів у Львові про приєднання до України подається як величезний злочин [3]. Оцінюючи події сторонній читач може дійти

252Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

висновку: вихід один – повернути Польщі Західну Україну, і в цьому деякі націоналісти вбачають історичну справедливість.

3. Науковий підхід в оцінці Другої світової війни. Нам особисто зрозуміло, що події Другої світової війни до сих пір не дають спокою певним колам сучасних теоретиків “нової хвилі”, які наполегливо шукають собі місце під сонцем, нехтуючи теоретичними канонами науки, в т.ч. і теорії пізнання: всебічного розгляду з усіма внутрішніми й зовнішніми зв’язками, пізнання в процесі розвитку, розкриття суперечностей у самій сутності факту, єдність кількісного й якісного аналізу, визнання попередніх постулатів і процес розвитку знань, єдність теорії і практики, конкретність істини, від явищ до сутності і, навпаки, об’єктивність і класовість (якому класу і якою мірою це вигідно) представляють війну як сутичку двох хлопців, а не як соціально-політичний і економічний стан суспільства (коаліцій) [4].

Вищезазначені «трактати» не досить переконливо звучать. Адже вони не спираються на наукові постулати виявлення причин війни як явища, які обумовлені або викликають виникнення нового явища (корені – природа антагоністичних економічних, громадських формацій і соціально-політичного устрою, первинні – економічні, безпосередні – рівень загострення антагоністичних протиріч, специфічні – форма прояву цих протиріч ), причини війни як обставини, які використані державою, як основа для початку війни та на закони війни ( залежність воєнної могутності від економічних сил і можливостей сторін, залежність воєнної могутності від моральнополітичних сил і можливостей сторін, залежність процесу війни від політики сторін, залежність процесу війни від співвідношення воєнної потужності сторін, залежність зв’язків війни з природно-географічними факторами ) і закони воєнних дій (залежність способів ведення воєнних дій від стану економіки, особового складу, озброєння і військової техніки, систем управління сторін, залежність ходу ведення воєнних дій від співвідношення бойової могутності військ на полі бою, кількості і якості військ і їх структури,залежністьходуведеннявоєннихдійвідрівняпідготовкикоманднихкадрів, стану науки, АСУВ, організаційної структури збройних сил) [5], а тому відкривають пряму та широку трасу для сміливого продовження політизації всього, навіть науки, на догоду певним поглядам “вождів”.

А, між тим, на підставі вищезазначених нами законів наука стверджує, що під поняттям війни необхідно розуміти сукупність взаємоузгоджених і взаємопов’язаних між собою за метою, завданнями, місцем і часом різноманітних форм, методів і способів економічної, політичної, ідеологічної і збройної боротьби, які проводяться за єдиним задумом і планом для виконання поставлених державних завдань при максимальному централізованому керівництві й управлінні [5].

Ось і виходить, що необхідно мати фундаментальний стратегічний рівень освіти, всебічний аналіз на підставі вимог теорії пізнання, а тоді не будуть певні науковці підводити тактичні показники на стратегічний рівень висновків на догоду замовникам.

Тому в ВІТІ НТУУ “КПІ” відпрацьований навчальний посібник та альбом схем про всі воєнні події на території України в роки Великої Вітчизняної війни на науковій основі [6, 7].

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

4. Щодо сил Опору в Другій світовій війні. Безумовно, що будь-які сили руху Опору повинні спочатку мати певні матеріальні можливості, на базі яких формуються гасла. Безумовно і те, що гасла взагалі стають матеріальною силою лише тоді, коли вони опанують масами. Мабуть, гасла радянської влади на той час були потужнішими, ніж в УПА. Ось чому в масштабі Другої світової війни рухи Опору, зокрема і на території України, мають різний рівень.

Розглянемо спочатку матеріальну основу радянського партизанського руху. Безпосередньо керівництво рухом Опору в СРСР здійснював Центральний штаб на чолі з Маршалом Радянського Союзу К. Ворошиловим (в Україні штаб очолював нарком внутрішніх справ України генерал-лейтенант Т. Строкач, діяли підпільний ЦК КП(б)У на чолі з Д. Коротченком, підпільні обкоми і навіть райкоми партії), на які покладалися завдання з боротьби з ворогом в його тилу відповідно до завдань і у взаємодії з діючими регулярними військами (форсування р. Дніпро, рейд від Путивля до Карпат тощо) і також завдання всебічного (бойового, політичного, матеріальнотехнічного та медичного) забезпечення, які в цілому були виконані. Лише два ватажки партизанського руху вСРСР стали двічі Героями Радянського Союзу і обидва вони були українцями (С. Ковпак та О. Федоров) [8].

Одна з особливостей дій партизанського руху полягає в тому, що при визволенні певних населених пунктів поверталися й починали діяти органи місцевої влади. Ще одна особливість партизанського руху – загони формувалися на добровільній основі, народ самостійно це вирішував на відміну від УПА, де здійснювався примусовий призов, а хто ухилявся, того карали навіть на смерть [8].

Складніше з УПА. Українська повстанська армія (кажуть, але не доказують) вела збройну боротьбу з Червоною армією. Тоді виходить, що вона воювала проти антифашистської коаліції (вимога теорії логіки) і, як висновок, на боці фашистів, а не проти них. А як всебічно забезпечувалися ці вояки? Аргументи свідчать, що ці люди збройну боротьбу розуміють як сутички сучасних кланів і можуть задовольнити хіба що маленьку дитину. Чому нас намагаються тримати за людей, дурніших за себе?

Про гасла. Про них скажемо дещо детальніше. У часи радянської влади Україна

вскладі СРСР юридично мала всі атрибути державності, про що свідчать факти наявності власної Конституції, Герба, Гімну, свого законодавства, представництва

вООН (після Другої світової війни). ЗС СРСР були збройними силами коаліції, тобто союзу, що відповідає теорії воєнної науки. Безумовно, багато законодавчих актів і практичних дій інтегрувалося з відповідними структурами СРСР, як, наприклад, загальна валюта та інше. Тепер лише ледачий не сварить радянську владу. Постає питання: чому нині Україну не приймають до Європейського Союзу та НАТО? Відповідь проста – ми ще не повністю інтегрувалися до вимог цих структур за наявності своєї Конституції, Герба і Гімну, законодавства, ЗС. Так що, вступаючи в ЄС або НАТО, ми втрачаємо незалежність ? Ні! Тоді де логіка – Україна в складі СРСР незалежності не має, а в складі ЄС, НАТО вона є? Юридично все однаково, але сутність економічного й соціально-політичного змісту різна – в СРСР державна форма власності, прибуткова вартість поступала в держбюджет, а тепер у кишеню приватного власника – діє закон

254Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

антагоністичності протиріч між громадським характером виробництва і приватною формою використання результатів праці. Ось тут вступають у дію політичні гасла певних сил, які повинні захищати свій базис. Так було і в УПА.

У лавах Червоної армії в боротьбі за визволення України брали участь представники 86 національностей, від фашизму загинуло близько 1 млн 950 тис. людей, мешканців України, тоді як, за свідченням Державних архівів Німеччини в Берліні і Мюнхені, від рук воїнів УПА в боях не загинув ні один німецький військовослужбовець [1]. Висновок – УПА з фашистами не воювала. Коли українці у формі і званнях фашистів у період Великої Вітчизняної війни на території, окупованій фашистами, проголошували свої гасла – смерть жидам, москалям, полякам, вірменам і т.п. і їх влада повинна стати страшною, незалежно від кількості знищених людей, а головне – вони їх перетворювали в життя. Хіба їх можна називати борцями за незалежність?

Якщо подивитися глибше, виникає повна нісенітниця. Наука стверджує, що ЗС є атрибутом держави. А яка держава стояла за спиною цієї армії? Командувачем цим воєнізованих формувань був генерал-хорунжий Р. Шухевич. У всьому світі звання генералівприсвоюєвищийдержавнийорганкраїни.Якийдержавнийорган,якоїкраїни присвоїв це звання командувачу, який теж повинен призначатися тим же органом? Звання гауптштурмфюрер СС цьому “генералу”, зрозуміло, присвоїв відповідний керівник СС фашистської Німеччини, посаду заступника командира поліцейського батальйону надав теж відповідний начальник СС фашистської Німеччини. А тому цей генерал, на наш погляд, є самозванець.

Ця армія мала своє судочинство. Іменем якої держави і на підставі яких законів ці суди засуджували людей до страти? Науковий висновок з цього факту – озброєна банда, терористична організація, яка навіть за період з 1945 по 1952 рр. знищила більше 60 тис. мирних мешканців на території Західної України, знищила на території Польщі генерала броні Війська Польського К. Свірчевсього і цим змусила керівників СРСР і Польщі провести операцію ’’Вісла’’ [9]. Невже науковцям це дещо не нагадує сучасну Аль-Каїду, і вони не здатні протистояти голосистим приспішникам від науки, які в своїх виступах застосовують понад 70% прикметників, близько 15% дієслів і лише 10% іменників? Знову ж таки на підставі теорії пізнання ці “теоретики”, на наш погляд, стоять на найнижчій сходинці цієї науки – самовпевненість незнаючого.

5. Зв’язок минулого із сучасністю. Перше. Наразі нам настирливо пропонують примиритися. Дорогі ветерани, дорогі фронтовики! Вам, героям війни, людям, які принесли визволення від фашизму народам Європи, пропонують примиритися, але з ким і на якій основі. З тими вояками УПА і їхніми прибічниками, які навіть знищили пам’ятник українцю, герою-танкісту О. Марченку в м. Львові, який підняв Червоний прапор над міською ратушею [10].

Далі! Уявіть собі, дорогі друзі, що у Верховній Раді з великими потугами (лише з другого заходу) законом ставимо в один ряд з Героями України С. Бандерою (випускник школи абверу в1929 р.) та Р. Шухевичем (випускник школи абверу в1926 р.) тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І.М., чим намагаємося прирівняти до 8 444 454 загиблих на полі бою і до 5 000 000 живих ще тоді воїнів-переможців, до малочисельної (дещо

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

приблизно до 300 000) УПА [11, 12]. Вражає той факт, що в нашому музеї Великої Вітчизняної війни, яку вояки УПА досі не визнають як Вітчизняну, наказами певних вождів створюють виставку героїчних подій та найвидатніших вояків УПА. І це навіть не зважають на мораль ті, що плюють у душу радянським героям.

Друге. Нам показують зі скорботою, великим жалем перемогу злодійських військ НКВС, МВС над УПА. Виникає запитання: чому в основних напрямах інтеграції ЗСУ в НАТО є участь в антитерористичних операціях? Парадокс! Дії військ НКВС проти терористичних форм дій УПА за незалежність це погано, а участь формувань ЗСУ в антитерористичних операціях – відмінно.

Далі. На порядок постало питання матеріального, а не духовного збагачення. Одним з основних виявів цього процесу є створення контрактної армії. Історія стверджує, що вперше в світі за наймом військо з’явилося в ІV-ІІІ сторіччях до н.е., у період розпаду рабовласницького суспільства [13]. Наші козаки теж були реєстрові при польському королівстві. Ось цей момент для нас набуває особливого наукового навантаження: як випередити матеріальний стимул необхідністю, духовного, патріотичного захисту Вітчизни і втілення його в життя в умовах, коли земля і надра, промисловість, сільське господарство – все приватизоване і належить якомусь господарю, а державний апарат перетворюється в механізм, який обслуговує господаря? Грубо кажучи, військо стає по формі державним“кілером”, а тому фактично

вдержавних масштабах копіює принцип охоронців олігарха, здебільшого за гроші, а не з патріотичних мотивів будується захист нашої Вітчизни. Порушується перевірений позитивним досвідом принцип єдності армії і народу – однієї із складових частин воєнного потенціалу країни.

Важливим напрямом нашої роботи, як нам видається, є необхідність відродження

вУкраїні наступальності ідеї інтернаціоналізму як важливої складової частини патріотизму і на цій основі об’єднання народу, зупинення протистояння націй, навіть ворожнечі, особливо серед молоді, і цим самим припинити поширення націоналізму як однієї із складових основ теорії фашизму. Оцінку громадянської активності людини требадаватизаїївнескомудержавністьУкраїни,анезаналежністюїїдотієїчиіншоїнації. Тоді стане зрозуміло, що російсько-турецькі війни до ХХ сторіччя, похід Червоної армії

вЗахідну Україну і Бессарабію в 1939-1940 рр., Велика Вітчизняна війна, політичні акти 1945 р. із Чехословаччиною щодо возз’єднання народу Закарпаття в єдину державу, що, зрештою, уперше за всю історію об’єднало народ України в етнічних кордонах [14, 15], у яких вона ніколи не була і в яких перебуває нині, а тому ці патріотичні акти щодо об’єднання не тільки території України, а головне, народу, який мешкає на ній, в єдине ціле – є найголовнішим завданням. А хіба в цих акціях активну роль не відігравав увесь багатонаціональний народ, який історично мешкав на території України? Хіба вони були окупантами чи здійснювали злочин проти України? А ось ті, хто чинив опір цим історичним позитивним загальноукраїнським справам, є справжні патріоти? Хіба можна вважати нормальним те, що В. Ющенко в публічних виступах звертався до української нації. А що до людей інших націй, які, можливо, за нього віддали свої голоси на виборах, він не звертається ? Він був президентом тільки однієї української нації

256Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

чи всього багатонаціонального народу України? У нинішній історичній ситуації такі висловлювання, мабуть, злочинні. Таке політичне трактування“вождя”підхоплюється голосистою націоналістично настроєною частиною суспільства, і тоді це і є вияв теорії націоналізму, тобто переваги однієї нації над іншими в кордонах навіть однієї країни. Хто із сучасних теоретиків здатний науково спростувати висловлювання Й. Сталіна про те, що однією з головних причин перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні була братерська дружба багатонаціонального народу СРСР?

Ось і виходить, що нам у повному обсязі необхідно науково провести межу між змістом понять: народ, народність, нація, національність, раса, расизм, шовінізм, фашизм і внести їх у свідомість молоді. Це і є, на наш погляд, один із критеріїв інтернаціоналізму, а тому і патріотизму.

Джерела та література:

1.История военного искусства. – М.: ВАГШ ВС СССР, 1973.

2.Кулик К.І. Воєнні події на території України в роки громадянської війни (1918 – 1920): Навч. пос. – К.: ВІТІ НТУУ “КПІ”, 2008.

3.Гражданская война в СССР. – М: Госполитиздат, 1989.

4.Логіка і психологія. Навч. пос. – К.: ВІТІ НТУУ ’’КПІ’’, 2008.

5.Военная наука. – М.: ВАГШ ВС СССР, 1980.

6.Кулик К.І. Воєнні події на території України в роки Великої Вітчизняної війни (1941 – 1944): Навч. пос. – К.: ВІТІ НТУУ “КПІ”, 2007.

7.Кулик К.І. Воєнні події на території України в роки Великої Вітчизняної війни (1941 – 1944): Альбом схем. – К.: ВІТІ НТУУ “КПІ”, 2007.

8.Советская Украина в годы Великой Отечественной войны. – Т. 1-3. – К.: Наукова думка, 1980.

9.Чуб М.О. Ох и дурят нашего брата! // Киевский вестник. – 2007. – № 104 (6373). – 2 октября.

10.Крючков М.В. Память на века // Коммунист. – 1999. – № 32. – 10 октября.

11.Гриф секретности снят / Под ред. Кривошеева П.С. – М., 1985.

12.Скирдо М.П. Народ, армия, полководец. – М.:Воениздат МО СССР, 1970.

13.Аркас М.М. Історія України – Русі. – К.: Вища школа, 1999.

14.Советская военная энциклопедия. – Т. 1- 8. – М.: Воениздат МО СССР, 1973.

15.Военный энциклопедический словарь. – М.: ОНИКС 21 век, 2002.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Тетяна Пронь (Миколаїв, Україна)

УКРАЇНЦІ-ПЕРЕСЕЛЕНЦІ З ПОЛЬЩІ В УКРАЇНСЬКІЙ РСР У ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД:

ВНУТРІШНЬОЕТНІЧНИЙ СОЦІАЛЬНИЙ КОНФЛІКТ

Друга світова війна посідає особливе місце в системі всіх умов і чинників, що впливають на характер і динаміку суспільних процесів. Найпотужніший соціальний конфлікт в історії людства мав для населення України неоднозначні наслідки. Зокрема, обмін територіями Української РСР і Польської Республіки й велике переселення представників двох народів, міжнародне визнання українського відтинку нового західного кордону СРСР, навіяні ксенофобії, розділена колективна пам’ять, накопичена внутрішня напруга в суспільстві в передвоєнні й воєнні роки, соціально-побутова криза. У таких стресових умовах відбувався процес добровільно-примусової інтеграції українців – громадян Польщі після депортації і прибуття в УРСР у повоєнні роки. Відзначення у вересні 2009 р. 65-ї річниці початку депортації українців із Польщі та 65-ї річниці перемоги країн антигітлерівської коаліції над фашизмом значно посилюють перманентний суспільно-політичний інтерес до порушеної проблематики.

Тема надскладних українсько-польських відносин 40-х років ХХ ст., масового примусового міграційного руху населення знайшла відповідне висвітлення в сучасній вітчизняній та зарубіжній історіографії. Ми не торкаємося причин і ходу “евакуації” населення, або “переселення”, “депортації”, “етнічних чисток”, “трансферу”, як ще називають явище обміну населенням України й Польщі 1944-1946 рр. у сучасному історичному та політичному дискурсі. Безпосередньо нашу увагу привертає найменш досліджений аспект проблеми – взаємовідносини переселенців і місцевих мешканців. Це найбільш болісне явище серед дрібних і великих труднощів, з якими стикаються мігранти. Множинність соціальних суперечностей у післявоєнний період стали предтечею внутрішнього етнічного конфлікту на українській землі. Його розв’язання було відтерміновано на десятиліття. Вивчення цього феномену зумовлює стійкість стереотипів у лінії поведінки населення, яка дається взнаки дотепер. Відповідних спеціальних або дотичних праць в історіографії історії України не так багато – монографія О. Буцько, публікації та дисертації В. Кіцака й Н. Данилихи, Т. Гонтар, Р. Кабачія [1].

Масове одночасне переселення українців із Польщі започаткували голова уряду УРСР М. Хрущов та очільник Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський, коли підписали 9 вересня 1944 р.“Угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі в УРСР і польських громадян з території

258Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Української РСР у Польщу”[2]. У такий спосіб було внесено штучні корективи в етнічну лінію майбутнього радянсько-польського кордону. Йшлося про суцільне виселення українців з їхніх етнічних земель Холмщини, Підляшшя, Надсяння і Лемківщини, що остаточно переходили до складу Польщі й поляків із майже всієї території сучасних західних областей України, які в міжвоєнний період належали Польщі. Контури кордону, так звану “лінію Керзона”, було окреслено Й. Сталіним, Т. Рузвельтом і В. Черчиллем на Тегеранській конференції 1943 р.

Виселення, перевезення, доставка в пункти прибуття й облаштування населення здійснювали в надзвичайно важких умовах, що створювало чимало проблем організаційного, економічного, побутового, психологічного, але насамперед соціального характеру. Задекларована добровільна згода на евакуацію сімей, на які поширювалася угода, дані їм обіцянки щодо заможного облаштування в нових місцях проживання, виявилися досить умовними. Оскільки абсолютну кількість депортованих із Польщі в 1944-1946 рр. українців – 482 880 складали селяни (93,1 %) [3], то їх розселяли в сільській місцевості. Маючи сумніви щодо лояльності переселенців до радянської влади при виборі місць розселення, враховувалися наявність вільного житла і земельної площі, потреби сільськогосподарського виробництва й політична складова. Переселенців допереселяли в існуючі колгоспи, рідше новостворені з переселенських господарств південно-східних областей та не колективізовані села західних областей. Розмежовуючи односельців, компартійне керівництво мало на меті пришвидшити процес їхньої радянізації та розв’язати проблемні питання економічної й національної політики у зв’язку із загостренням суспільних протиріч у роки війни.

Переселенський рух мав сприяти у вирішенні низки проблем. Як відомо, базовим варіантом сталінської програми відбудови сільського господарства і промисловості були колгоспи. Їхнє відновлення у всіх визволених областях, крім західних, здійснювалося прискореними темпами. У 1943 р. у лівобережних областях УРСР відновили своє функціонування 10 145 колгоспів [4]. Приїжджі селяни, вступаючи до колгоспу, повинні були безкоштовно передати у спільне користування колгоспників привезених власних коней, велику рогату худобу та сільськогосподарський реманент. Спочатку евакуаційні структури заохочували переселенців до перевезення належного їм майна та худоби. Загалом“евакуйованим українським населенням із Польщі в УРСР було привезено 113 504 голів великої рогатої худоби, 54 938 коней, 46 421 кіз та овець, 23 452 свиней, 69 275 одиниць господарських знарядь, із них 1653 збиральних машин, 1013 сіялок, 224 молотарок 244 934 тонни особистих речей і різного майна. Місцевим польським органам влади залишили нерухомого майна на суму 665 853 096 злотих”,

– зазначав у підсумковому звіті українського уряду М. Хрущов Голові уряду СРСР Й. Сталіну [5]. Влиття людських і матеріальних ресурсів переселенців в українське село мало величезне господарське й суспільне значення. Перша хвиля переселенців відносношвидковступиладоколгоспівівзялаактивнуучастьувідродженнісільського виробництва.

Проте, незважаючи на гостру потребу колгоспів у працездатній робочій силі й матеріальну зацікавленість, між вимушеними мігрантами й місцевим населенням

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ. ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

склалися досить не прості відносини. Кількісна перевага українців у національному складі населення сіл дає нам підставу стверджувати про наявний внутрішньоетнічний соціальний конфлікт і пригнічене почуття етнічної єдності. Усі інші національності так чи інакше “вписувалися” у схему відносин “ми і вони”, “свої і чужі”, або “переселенці й автохтони”. Регіональні особливості конфлікту проявлялися залежно від ступеня тиску мігрантів на соціальну інфраструктуру та локальні риси характеру місцевих селян. Причини цього явища досить глибокі.

Практика підозрілого ставлення до окремих національностей, нав’язані громадськості відносини “друзів і ворогів”, сталінський принцип управління “боротися з ворогом руками ворогів” поширювалися й на прибулих українців, провокували вороже ставлення до них багатьох місцевих селян. Поведінка основної маси населення формувалася незалежно від етнічного ототожнення. Основним був інстинкт самозбереження. Безправне становище в суспільстві, запроваджений у передвоєнні роки колективний принцип відповідальності, тривожні очікування зі сторони відновленої радянської влади та її каральних органів оцінки факту їхнього проживання й вимушеної співпраці з загарбниками на окупованій території, робило селян покірними. Переможні кроки Червоної армії давали надію на швидку перемогу. Під впливом потужної партійної пропаганди свідомістю громадян усе більше опановував образ „геніального полководця” і керівника держави Й. Сталіна, дії якого сприймалися позитивно. Однак небезпідставні побоювання домінували. Зволікання прибулих українців зі вступом у колгоспи дратувало місцевих селян. З огляду на каральний меч партії, вони вбачали в цьому потенційну власну небезпеку, а також гальмування покращення умов їхнього життя.

Одночасне масове прибуття переселенців змінило соціальну структуру населення сіл, поділило сільську громаду на дві умовні групи: “місцеві” і “приїжджі”. Кожна з них мала свої інтереси, сформовані регіональні господарські навички, звичаї, різні уявлення про справедливість. Намагаючись ствердити своє право на перемогу, місцеві селяни поводили себе з переселенцями відповідно до статусу переможців: “Радянська влада – Ми! Ми перемогли” [6]. У цьому крику голови колгоспу Миколаївської області простежується прагнення підкорення прибулих. На цих засадах ґрунтувалося поняття справедливості однієї групи. Інша виступала в ролі постраждалих, поступалася, виправдовувалася: “Ми не хотіли переселятися. Нас примусили. Нам пообіцяли”,“…Я не проти працювати в колгоспі, якщо мені дадуть хоча б п’ять гектарів землі” [7]. Зауважимо, що згідно з вищезазначеною угодою українцям, які виселялися в Україну, було обіцяно компенсацію за втрачене майно, надання землі в розмірах, якими вони володіли в Польщі, але“не більше 15 гектарів на одну родину” [8]. Підкреслене місцевою сільською громадою становище «зайди», а не господаря на землі, що визначалася владою їм за рідну, розцінювалося переселенцями як образливе й несправедливе.

В основі спровокованого внутрішнього етнічного конфлікту лежали не ментальні протиріччя, а незадоволення державою універсальних людських потреб у житлі, їжі, одязі, самозбереженні, самовираженні, самоідентифікації, свободі віросповідання,

260Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

пересування й господарювання, економічної безпеки (отримання адекватної плати за виконануроботу).Міжособистісністосункиіставленнямісцевихселяндопереселенців у цілому залежали від матеріального забезпечення, професійних навичок, людських рис (доброзичливість, щедрість, безкорислива допомога) останніх. Ставлення не було сталим, змінювалося під впливом різних чинників: набуття нового соціального статусу, навіювань пропаганди, лінії поведінки місцевої влади тощо.

Прибуття перших ешелонів із переселенцями до Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Тернопільської, Волинської та інших областей засвідчило, що до їхнього прийому органи радянської влади не підготувалися. Люди по кілька годин або днів чекали розвантаження й перевезення до сіл у холодну пору року. З часом було налагоджено “теплі прийоми”, що, безумовно, вплинуло на настрої переселенців. Особливо це стало помітно, коли місцеві мешканці побачили достатки переселених до них людей. Бажання вирішити матеріальні проблеми колгоспу і колгоспників за рахунок переселенців спокусило навіть тих голів колгоспів, які спершу категорично відмовлялися їх приймати, посилаючись на відсутність житла. Очевидно, у зв’язку з недостатньою поінформованістю вони сприйняли їх за тимчасових біженців. Дізнавшись про реальну картину в інших голів колгоспів: “Що то за такі переселенці?”

– почали прохати облвиконкоми про термінове направлення до їхнього колгоспу переселених. Незважаючи на осінньо-весняне бездоріжжя ву перші півроку переселення, здебільшого колгоспники дружно зустрічали переселенців. На імпровізованих мітингах лунали сповнені радості й подяки двосторонні промови, на сільських вечірках подовгу засиджувалися, розмовляли, співали пісень, запрошували вступати у свої колгоспи. Розчулені дружнім прийомом українці-переселенці швидко погоджувалися працювати в колективі, передавали, згідно з вимогами своїх коней, корів та інвентар до колгоспу, навіть не зафіксувавши це документально.

Однак невдовзі пожалкували. Перші ознаки конфлікту проявилися з настанням весни. Відчувши на собі прояви морального та фізичного насилля, переселенці почали гарячково шукати виходу із ситуації. Різні форми насилля породжують і адекватність реакцій на неї. Переселенці писали скарги до державних інстанцій, просили дозволу на переселення в західні області, “ближче до дому”, бунтували, намагалися забрати худобу, таємно втекти або вимагали анулювання заяви про вступ до колгоспу. Мешканець Миколаївської області Сав’юк написав у зустрічній заяві про вихід із колгоспу, спростувавши думку про те, що перше його подання було “добровільним” [9]. Незадовільні господарсько-побутові умови проживання та праці поставили їх на межу виживання – без житла, з мізерними залишками статків, беззахисні перед свавіллям і беззаконням голів колгоспів та брутальною поведінкою місцевих мешканців. Наприклад, переселенці, згідно з угодою, звільнялися на два роки від сплати податків. Місцеві власті домагалися покладання однакових обов’язків на всіх членів колгоспу, незалежно від часу проживання на території і державних пільг для мігрантів. У травні 1945 р. райуповноважений Синельниківського району Запорізької області зобов’язав переселенця Мазура із села Катеринівка сплатити податки за 1945 р. Коли той відмовився, мотивуючи, що сплатив у Польщі, уповноваженний забрав його корову й майно [10].