Zbirka_Part2

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

зброї на просторах від Карпат до Волги має розквітнути нова арійська імперія… Звичайно, програма перебудови світу такого грандіозного розмаху вимагатиме не лише гігантських фізичних зусиль, а й насамперед, граничної твердості духу». Саме тому не міністерським чиновникам, а білявим бестіям із чорного корпусу СС фюрер довірив створення передумов великого переселення нордичної раси — вивільнення життєвого простору. Далі він наголошував, що «найвищим обов’язком кожного з нас на Сході віднині буде масове знелюднення завойованих територій. Ви повинні убивати якомога більше й ефективніше винищувати тутешніх унтерменшів!»

Для досягнення мети — проведення україноненависницької політики, геноциду проти населення — Україну було розчленовано. Ще 16 липня 1941 р. на таємній нараді за участю А. Гітлера остаточно з’ясувалися плани стосовно політичної долі України. Для зручної експлуатації українську територію розділили між Німеччиною і Румунією. Остання отримала землі між Бугом і Дністром, всю Одеську, Ізмаїльську та Чернівецьку області, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, а також лівобережні райони Молдавської РСР. На цих територіях румунами було створено «Трансністрію».

Уже в серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської і Тернопільської областей створюється дистрикт «Галичина», який було введено до складу польського Генерального губернаторства. У серпні також створюється рейхскомісаріат «Україна» із центром у Рівному. До його складу входило шість генеральних округів: Волинь, Житомир, Київ, Миколаїв, Таврія, Дніпропетровськ. Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської і Харківської областей перебували під владою військового командування. Територіями в кожному окрузі керував начальник поліції безпеки і СД (служба безпеки). Усі частини розшматованої України ізолювалися, населенню суворо заборонялося пересуватися з однієї території на іншу.

Рейхскомісар Е. Кох на нараді окупаційних чиновників так сформулював україноненависницьку політику: «Мета нашої роботи — примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає в Німеччині. Цю роботу слід проводити, не рахуючись із втратами». Подібне твердження відповідало ідеологічним засадам фашизму.

Для підтримання «нового порядку» німецьке командування сформувало спеціальні збройні сили. У розпорядженні командуючого тилом групи армій“Південь” генерала Е. Фрідерічі знаходився так званий “корпус безпеки”. Крім того, поліція і служба безпеки Німеччини створили чотири оперативні групи. Дві з них діяли в Україні. Ці оперативні групи (айзатцгрупи) поділялися на команди (айнзатцкоманди). Вони мали гарантувати політичну безпеку в зоні бойових дій та в тилу армій, що означало тільки одне — знищення всіх політичних ворогів рейху. До них належали всі ті, хто не підпадав під політичні, соціальні та расові “стандарти” фашистів. Так, у жовтні–грудні 1941 р. тільки одна айнзатцгрупа в Чернігівській, Київській і Полтавській областях вбила і замучила 32,5 тис. мирних жителів.

На території України нацисти створили 180 великих концентраційних таборів смерті, 50 гетто, в яких фашисти закатували 5 млн 264 тис. осіб мирного населення та

182Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

військовополонених. В Україні виявлено майже 300 місць масових страт населення. Концтабори — “фабрики смерті” — діяли в Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді та інших містах. За час окупації 250 населених пунктів республіки було повністю спалено, а всіх їхніх мешканців знищено. На каторжні роботи до Німеччини нацисти вивезли близько 2,5 млн осіб, насамперед молоді. Після закінчення війни в Україну було репатрійовано майже 1,8 млн осіб. За кордоном залишилося близько 150 тис. осіб. Решта загинули в Німеччині [2].

Для управління доволі великою частиною території України було створено рейхскомісаріат «Україна», який очолив Е. Кох. Планувалося переселити на її родючі землі німецьких колоністів і певну кількість «арійського» населення Данії, Голландії та Норвегії. Значна частина українців, згідно з цими планами, підлягали знищенню. Оскільки нові поселенці потребували робочої сили, передбачалося використати на некваліфікованих роботах саме українських працівників. Ці плани були розраховані на тривалу післявоєнну перспективу (близько 30 років). Але вже у ході війни призначені до онімечення території почали «знелюднюватися» виморюванням голодом міського населення, спаленням сіл разом із жителями, депортацією молоді на примусові роботи в Німеччину, передачею малолітніх дітей, що відповідали расовим стандартам, у німецькі сім’ї тощо.

ПограбуванняУкраїниздійснювалосязнімецькоюґрунтовністютапедантичністю. Вивозилося устаткування заводів і фабрик, яке не вдалося своєчасно евакуювати, рухомийскладзалізниць,сировинаіматеріали,зерноіхудоба.Ешелонамивідправляли український чорнозем. Викопали й вивезли понад мільйон фруктових дерев. З метою вилучення культурних цінностей за розпорядженням міністра східних територій А. Розенберга було створено спеціальний оперативний штаб. З музеїв вивезли понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій тощо. Серед них – ряд нумізматичних колекцій світового значення, стародавні рукописи, колекції зброї часів Запорізької Січі. Не гребували бронзовими ручками від дверей київських палаців, мармуровими облицюваннями стін.

Після провалу «бліцкригу» Гітлер розпочав тотальну мобілізацію, яка призвела до гострої нестачі робочих рук у народному господарстві рейху. Вихід було знайдено у використанні примусової праці населення окупованих країн. Під час окупації населення України скоротилося на 13614 тис. чол. Люди мерли від голоду, гинули в гетто та концтаборах. «Фабрики смерті» діяли безупинно на повну потужність. Мало хто в світі знав у ту лиху годину про спалені разом із населенням українські села, хоча їхня кількість вимірювалася сотнями [3].

Окупаційний режим було спрямовано на винищення українського народу. Примусова депортація працездатних людей торкнулася майже кожної сім’ї, практично всього українського народу. І це був неодноразовий акт, як, скажімо, розстріл окремих людей чи цілих сімей, що при всьому безмірному трагізмі мав початок і мав кінець. В України відбирали найдорогоцінніше – її дітей. Так німецький фашизм відродив на окупованій території України систему рабсько-кріпосницької праці. Адже це була одна з цілей фашистської експансії в Україні. 5 серпня 1941 р. рейхсміністр

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

окупованих східних областей Розенберг видав наказ про запровадження обов’язкової трудової повинності для місцевого населення. Ухилення від неї каралося ув’язненням або каторжними роботами. Важливо наголосити, що примусова праця українців нацистськими ідеологами виправдовувалася «теорією» расової переваги німецької нації.

Німецьке слово «остарбайтер» – східний робітник (після війни), як і ряд інших німецьких слів, таких, як фура, дах або плюндрувати вкорінилися в українській мові. Слід зазначити, що замість словосполучення «примусові робітники» почала вживатися більш м’якша форма – «остарбайтер», хоча лише незначна частина цих людей у перші місяці окупації добровільно їхала до Німеччини, шукаючи кращого життя.

Уперше тема широкого використання в німецькій промисловості та сільському господарстві робочої сили з окупованих радянських територій обговорювалася на таємній нараді в Берліні 7 листопада 1941 р. Уповноважений із «чотирирічного плану» Герінг дав спеціальну вказівку про масове використання іноземних робітників, головнимчиномзРадянськогоСоюзу,якімаютьвиконуватинайважчунекваліфіковану роботу.Ужевсічні1942р.вказівкиГерінгабулопокладеновосновуйогонаказу,уякому підкреслювалося, що «протягом найближчих місяців використання робочої сили набуває ще важливішого значення» [4]. Однак більшість остарбайтерів силою було вирвано з їхніх родин і відправлено до Німеччини. Вони жили в таборах і змушені були разом із радянськими полоненими виконувати тяжкі роботи на фабриках , заводах та в копальнях. Сотні тисяч гинули від недоїдання та хвороб. Цій темі присвячена велика кількість оприлюднених документів і ще неопублікованих архівних матеріалів.

Ті, кому вдалося повернутися додому, про своє перебування в Німеччині розповідали мало та лише в родинному колі. Для більшості співвітчизників і радянської пропаганди вони були посібниками німців проти радянського народу, або режим зараховував їх до числа зрадників Батьківщини. Так, Арон Баренбойм пригадує епізод періоду війни середини квітня 1945 року. «Наша кавалерія просувалася без коней вздовж лівого берега Ельби в напрямі Дрездена. Із Заходу міською вулицею нам на зустріч йшла довга колона молодих юнаків та дівчат. Це були остарбайтери, які шукали перехід на східному березі Ельби. Ми зупинилися для того, щоб з’ясувати, хто вони і куди направляються. На узбіччі стояла молода пара та спілкувалася. Можливо, вони були земляками і тут випадково зустрілися. Раптом до них підійшов командир Червоної армії і почав їх сварити. Молодий остарбайтер намагався йому щось пояснити, але солдат його не хотів слухати і зі словами «збіглий зрадник» розстріляв його. Я і багато моїх товаришів були шоковані, але ніхто не розумів вчинок солдата. Я й досі пригадую біль і розпач в очах молодої дівчини» [5]. Цей приклад чітко дає зрозуміти, чому остарбайтери не розповідали про своє перебування в Німеччині.

Лише після того, коли Федеральний уряд Німеччини почав виплачувати колишнім робітникам, вивезеним на примусові роботи, відшкодування за їхню важку працю в німецькій промисловості та сільському господарстві, вони перестали боятися й розпочали пошуки документів, які підтверджували їхній статус. Такою була правда про остарбайтерів. Однак є й інша правда. Багато примусових працівників,

184Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

які тоді працювали в сільському господарстві, не завжди погано жили в німецьких селян, як стверджувала радянська пропаганда. Серед німців, незважаючи на тотальну нацистську пропаганду, знаходилися порядні люди, які відкидали расистські забобони і цілком нормально ставилися до українських робітників. Більше таких фактів мали місце в сільській місцевості, у господарствах «бауерів». «Живу в хазяїна і хазяйки,– писала з Німеччини В. Батурина з м. Серго (Луганська область) – Справили мені костюм, черевики, годують дуже добре. Я працюю біля машини разом з хазяйкою...»[6].

Не приховувати інформацію щодо свого перебування на примусових роботах, відвертіше про це говорити українці почали лише після здобуття Україною незалежності, коли преса почала активніше висвітлювати цю проблему. Наприкінці 1941 – початку 1942 рр. було розгорнуто галасливу пропагандистську кампанію, щоб налагодити масовий добровільний виїзд до Німеччини. Жителів міст і сіл закликали брати участь у «будівництві нової Європи та забезпеченні якнайшвидшого завершення війни». Німецькі агітатори обіцяли українцям у Німеччині високі заробітки, набуття цінних спеціальностей і кваліфікації. З метою масової дезорієнтації й заманювання влаштовувалися виставки, що вихваляли гітлерівський «рай», «щасливе» життя «східних робітників». У кінотеатрах в обов’язковий репертуар входило демонстрування кіноагітки «Дорога до Німеччини»; плакатами та листівками, що спокушали смачною та ситною їжею, гарною роботою після повернення в Україну, було заліплено стіни будинків у містах та паркани в селах. На певну частину населення це діяло. Річ у тому, що фашистська окупація принесла українцям масове безробіття. У Києві на початку 1942 р. із 330 тис. населення працювало всього 40 тис. До того ж міста були без будь-якого продовольчого постачання. Саме на зваблення населення через голод і безробіття в українських містах і сподівалися вербувальники. Їхні сподівання на перших порах частково виправдовувалися. За даними окупаційних властей, із Проскурова, Первомайська, Умані 80 – 90 % записаних їхали на роботу добровільно. Правда, так було не скрізь. У Києві та Харкові населення до пропагандистських закликів ставилося значно стриманіше.

Перші«транспорти»відправлялисядоНімеччинизквітаминапероні,звітальними транспарантами на вагонах, під грім духових оркестрів. Але імітована урочистість моменту не могла приховати невпевненості окупантів в успіху акції. Серед населення почали посилюватися ухильницькі настрої, після отримання листів з інформацією в них про те, як були зустрінуті в рейху перші остарбайтери. Німецька реальність не збігалася з намальованими картинками. Документи різних німецьких інстанцій досить об’єктивно розкривають причини провалу добровільного залучення безробітних та нужденних українців до роботи в Рейх. Збереглося чимало розповідей цих людей про подорож до Німеччини: «вагони-теплушки вщент набиті людьми», «спали на голих дошках, у кращому разі на сіні, накиданому у вагон», «за 5 – 6 днів дороги нагодували один раз», «померлих у дорозі не ховали, а залишали у придорожніх канавах», «німці викидали новонароджених дітей у вікна вагонів» [7]. Ці враження східних робітників можна простежити за різними офіційними документами. Німецькі вербувальні служби явно не врахували, що звістки з Німеччини від перших примусово вигнаних нейтралізують і навіть перекреслять німецьку агітацію. В інформації відділу

186Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Страхітливу розправу вчинили гітлерівці над мирним селом Яринівка, що на Рівненщині, яке не дало людей в рейх. За доносом старости окупаційні власті вирішили знищити непокірне село. Воно було оточене німецькими солдатами і поліцаями. Жителів зігнали в школу, примусили роздягтися і тоді було розстріляно 375 людей. Їхнє майно кати поділили між собою. Таких непокірних сіл виявилося на Рівненщині (як і в інших областях) досить багато. Наприкінці літа 1943 р. «вербувальним заходам» робочої сили стали передувати систематичні бомбардування десятків сіл та містечок північної Рівненщини. Прямим продовженням злочинних дій нацистських окупантів була примусова евакуація населення міст і сіл під час відступу фашистських військ. Ці заходи являли собою частину планів, з одного боку, Гіммлера – про перетворення української землі у «випалений простір», з другого, Заукеля, про поповнення контингенту робочої сили. Це була справжня депортація. При цьому у дирекиві прямо наголошувалося на використанні населення в стокілометровій зоні від лінії фронту як робочої сили спочатку на окопних та вантажних роботах, далі – в економіці рейху.

Людей тижнями пішки гнали за сотні кілометрів від лінії фронту в так звані приймальні табори. І в дорозі, і вже «на місці» люди не отримували майже ніякого харчування; жінки з дітьми, незважаючи на морози, змушені були жити просто неба, лише небагатьом щастило знайти «притулок» у виритих земляних норах або куренях. При спробі залишити маршову колону або втекти з переселенських таборів кожного розстрілювали на місці.

Тотальному вигнанню всього працездатного населення (німецькі плани передбачали 600 тис. чол.) завадив рішучий наступ Червоної армії. Звичайно, серед тих, хто залишив Україну з німцями, були люди, які робили це добровільно, рятуючись від радянського режиму. Загалом з України, враховуючи Закарпаття і Крим, з 1941 р. до 1944 р. депортовано 2,4 млн східних робітників, або 48 % загальної кілкості людей, вивезених нацистами з усіх окупованих районів СРСР. Найбільше було забрано зі Сталінської (нині Донецька) області – 252,2 тис., Дніпропетровської – 176,3 тис., Полтавської – 175 тис., Запорізької – 174,4 тис., Львівської (разом з Дрогобицькою) – 170,4 тис., Київської – 170 тис. чоловік. Масова насильницька депортація населення була визнана Міжнародним воєнним трибуналом у Нюрнберзі військовим злочином і злодіяннями проти людства [13].

Коли люди, призначені до «вербовки», усе ж потрапляли до ешелонів, сміливці не залишали спроб утекти, зривали підлоги теплушок, викидалися з поїздів. Дехто повертався додому вже від самого кордону, і не раз. Інші, щоб уникнути такої участі, самозаражалися висипним тифом, малярією, туберкульозом. Наскільки масовими були самокалічення, можна судити з того, що навіть у такому порівняно невеликому населеному пункті, як ст. Знам’янка на Кіровоградщині, цих фактів було понад 1000. Звичайно, не велося підрахунків, скільки людей померло в муках, намагаючись зробити себе непридатними для роботи в рейху. Чимало українських медпрацівників, залучених до вербувальних комісій, намагалися допомогти молоді уникнути німецької каторги. Вони свідомо виявляли підвищену доскіпливість при визначенні придатності мобілізованих: видавали відповідні довідки про захворювання, робили операції. Це були вельми сміливі вчинки.

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Із закінченням окупації України та з перемогою у Великій Вітчизняній війні ще доволі багатьом тисячам українських громадян, вивезеним до Німеччини, як і представникам інших республік тогочасного СРСР, довелося чимало пережити, щоб потрапити додому, щоб «соціалізуватися» на Батьківщині. Тисячам примусово відправленим до рейху довелося пройти перевірку відповідних органів, пережити багато безпідставних підозр, а то й звинувачень.

З набуттям Україною незалежності багато чого змінилося у ставленні до громадян, які постраждали від насильницького перебування у Німеччині. З досягненням єдності Німеччини, з подоланням протистояння на континенті німецькими політиками було взято курс на досягнення примирення з народами, що зазнали гітлерівської агресії, зокрема з народами колишнього Радянського Союзу та інших східноєвропейських країн.Уцьомунапряміпроводиласявкількаетапівполітикащодовиплатикомпенсацій жертвам нацизму.

Так, на початку 1993 р. удалося зрушити з місця успадковану від минулого проблему, яка безпосередньо торкалася інтересів багатьох українських громадян, які

вроки Великої Вітчизняної війни постраждали від нацистських переслідувань: адже кожен третій із 7,5 млн примусових робітників, які працювали на Третій рейх, був українцем.

На відміну від західних держав, Радянський Союз у 50-ті роки минулого століття відмовився від відшкодування з боку Німеччини завданих унаслідок війни та окупації збитків своїм громадянам, незважаючи на те, що їх сума була визначена

врозмірі 192 млрд карбованців. Це питання почало активно обговорюватися лише

вході підготовки німецького об’єднання. Тоді було домовлено про проведення переговорів щодо укладення угоди про компенсації жертвам війни. Наслідком радянсько-німецьких переговорів протягом 1991 р., а згодом переговорів між ФРН, з одного боку, і Україною, Республікою Білорусь та Російською Федерацією, з другого боку, була досягнута 30 березня 1993 р. домовленість у вигляді обміну нотами про одноразовий фінансовий внесок уряду ФРН у розмірі 1 млрд марок до створюваних у Білорусі, Росії та Україні відповідних фондів «Взаєморозуміння і примирення», які мали безпосередньо здійснювати виплати. Після врегулювання організаційних та технічних питань ці виплати розпочалися у травні 1994 р. Загалом у той період близько 620 тисяч українських громадян отримали в середньому трохи більше, ніж 600 марок кожний.

Водночасдомовленості1993р.далеконеповноюміроювраховуваливсічинники, пов’язані з компенсаціями жертвам нацизму, насамперед розмірів компенсацій. Ця проблема набула нового звучання в 1998 р., коли новий федеральний уряд Німеччини погодився на відновлення переговорів щодо її справедливого вирішення. У результаті тогочасних переговорів на безпосередні разові компенсаційні виплати за рахунок коштів федерального уряду та німецьких підприємств громадянам України було виділено 1,724 млрд марок. Остаточним політичним кроком уряду ФРН було підписання в кінці березня 2000 р. у Берліні договору про виплати компенсацій жертвам нацизму східноєвропейських держав [14].

188Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

ВУкраїні діяв закон «Про жертви нацистських переслідувань» (прийнятий у квітні 2000 р.). Ним визначалися правові, економічні та організаційні засади державної політики щодо жертв нацистських переслідувань. Закон був спрямований на їхній соціальний захист та збереження пам’яті про них. Жертви нацистських переслідувань мали право (особисто або через своїх представників, у тому числі через громадські організації) на відшкодування збитків, завданих їм нацистським режимом у роки Великої Вітчизняної та Другої світової воєн, у тому числі моральної (немайнової) компенсації, і на соціальний захист відповідно до цього Закону.

6 липня 2000 р. відбулося засідання Бундестагу ФРН, на якому більшістю голосів (556 «за») прийнято Федеральний закон про створення компенсаційного фонду «Пам’ять, відповідальність, майбутнє», відповідно до якого виплати надавалися і громадянам України, проти яких було скоєно злочин націонал-соціалістами [15].

Сучасна демократична Німеччина, спокутуючи провину своєї держави за часів фашистського режиму перед жертвами нацистських переслідувань, у тому числі перед громадянами України, взяла на себе зобов’язання щодо здійснення компенсаційних виплат зазначеним особам, що було закріплено у відповідній Міжурядовій угоді, підписаній Німеччиною та Україною. Виплати розпочалися в серпні 2001 р. і тривали кількароківпоспіль.Безперечно,активнаспівпрацяміжУкраїноюіФРНуційделікатній сфері стала символом остаточного подолання психологічних наслідків Другої світової війни, історичного примирення в сучасному європейському контексті українського та німецького народів.

Джерела та література:

1.Великая Отечественная война 1941-1945. Военно-исторические очерки: У 4-х кн. – М., 1998. – 672 с.; Война. 1941-1945. Факты и документы / Под ред. О.А. Ржешевского. – М., 2001. – 478 с.; Волкогонов Д.А. Тріумф і трагедія: Політичний портрет Й.В. Сталіна: У 2-х кн. – К., 1990.; Вторая мировая война: Дискуссии. Основные тенденции. Результаты исследований. – М., 1996. – 700 с.; Дейвіс Н. Європа. Історія. – К., 2000. – 1464 с.; Парсаданова В. Депортации населения Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939-1941 гг. // Новая и новейшая история. – 1989. – № 2. – С. 26-44.; Петрова Н.К. Антифашистские комитеты в

СССР: 1941-1945 гг. – М., 1999. – 304 с.; Семиряга М.И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны. – М., 2000. – 866 с.; Соколов Б.В. Оккупация. – М., 2002. – 347 с; Bott W. Die Gesetze des Krieges:Eine Kritik der sowjetischen Militärwissenschaft. – München, 1974. – S. 87; Jacobsen H.-A. Der Zweite Weltkrieg. Grundzuge der Politik und Strategie in Dokument. – Frankfurt-am-Mein - Hamburg, 1965. – 1986. – 284 S.

2.Кудряченко А.І., Калінічева Г.І., Костиря А.А. Політична історія України ХХ століття. – К. – 2006. – С. 275 – 283.

3.Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків. Довідник з історії України. – К.: «Україна», 1993. – С. 238.

4.Нюрнбергский процесc. – Т. 1. – М., 1957. – С. 493.

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

5.Barenboym Aron. Mein Mecklenburg-Vorpommern.wwww. Online-Magazin. den 01. September 2009.

6.Центральний державний архів вищих органів управління – Ф. 7. – Оп. 10. – Спр. 80. – Арк. 54; Ф. 166. – Оп. 2. – Спр. 15. – Арк. 16; Спр. 16. – Арк. 12.

7.Там само.

8.http://www.peremoga.gov.ua/index.php

9.Преступные цели – преступные средства. – М., 1968. – С. 219.

10.http://www.peremoga.gov.ua/index.php

11.Центральний державний архів вищих органів управління. – Ф. КМФ-8. – Оп. 2. – Спр. 196. – Арк. 88.

12.Нюрнбергский процесс. Сборник материалов в 7-и т. – Т. 7. – М., 1961. – С. 392.

13.Bonwetsch B. Der “Grosse Vaterländische Krieg”. – Stuttgart, 1984.

14.Високий рівень партнерського співробітництва // Політика і час. – 1997. – № 5-6. – С. 108.; Суспільство. За каторжну працю в неволі // Урядовий кур’єр. – 2000. – № 66 (1748)– С. 9.

15.Шаров І.Ф. Законом гарантовані в нашій країні права жертв нацистських переслідувань //Урядовий кур’єр. – 2000. – № 73. – (1755). – С. 4.

190Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

РОЗДІЛ ІІІ.

РАДЯНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ ТА УКРАЇНСЬКИЙ САМОСТІЙНИЦЬКИЙ РУХ

Юрій Давиденко (Ніжин, Україна) Алла Жмака (Ніжин, Україна)

КАТОЛИЦЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЛЬСЬКОГО РУХУ ОПОРУ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Друга світова війна – одна з ключових подій в історії ХХ століття. Тому з моменту

їїзакінчення і до наших днів не згасає увага як до самої війни, так і до фактів, що тісно з нею пов’язані. У численних історичних дослідженнях науковці неодноразово порушували проблеми самої війни, перебігу окупаційного режиму в різних країнах. Та домінуючою переважно була воєнна проблематика. Це природно з огляду на те, що йдеться про найбільшу в світовій історії війну. Однак через переважання воєнних тем, залишилися недостатньо вивченими цивільні аспекти періоду 1939 – 1945 рр.

Національно-визвольна боротьба народів Європи проти фашистського поневолення залишається в центрі уваги як істориків так і громадськості. Слід відзначити, що свій гідний внесок у перемогу над гітлерівською Німеччиною зробили слов’янські народи, зокрема – польський.

Рух Опору в зазначеній країні охопив майже всю її територію і набув широкого розмаху. Незважаючи на терор проти населення, політичні партії та їхні військові організації на окупованій території, спираючись на підтримку еміграційного уряду, створили цілісну мережу підпільних державних установ, освітянських закладів, судову систему, які стали основою для «польської підпільної держави». Чи не найважливішою

їїструктурною складовою були численні військові та католицькі формування та групи, що вели активну боротьбу проти німців.

Незважаючи на важкі наслідки вересневої катастрофи та перманентний терор фашистських окупантів, у польському суспільстві повсюдно виникало прагнення до боротьби за визволення й відновлення незалежності. Представники різних політичних напрямків чудово розуміли, що та партія, яка очолить і організує підпільні організації, збройні формування, зможе претендувати на владу у відвойованій країні. Отже, починаючи з осені 1939 р., польські політичні партії розпочинають заходи щодо створення військових підрозділів для боротьби з окупаційним режимом. Польський історик Й. Терей стверджував, що «партії в той період відіграли роль магніту для тих, хтопрагнувдо боротьби згітлерівцями»[11].Навколонайбільшвпливовихформувань,