Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Zbirka_Part2

.pdf
Скачиваний:
6
Добавлен:
22.03.2015
Размер:
1.82 Mб
Скачать

РОЗДІЛ І.

31

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

областных организаций Одессы. С 1 октября под наблюдением этой комиссии и начала осуществляться эвакуация. Общее руководство погрузкой и посадкой войск на транспорты и боевые корабли осуществлял командир Одесской военно-морской базы контр-адмирал И.Д. Кулешов со своим штабом.

Первоначальный план эвакуации, составленный оперативным отделом штаба Приморской армии, предусматривал отход с позиций и вывоз кораблями частей OOP

с1 по 21 октября. Вначале предполагалось снять с фронта 157-ю стрелковую дивизию, одновременно эвакуировать тылы OOP, работников гражданских учреждений и организаций, а также квалифицированную рабочую силу предприятий. В период

с15 по 18 октября предусматривалась эвакуация частей боевого обеспечения и вспомогательных частей OOP. А в течение двух последующих ночей – отход боевых частей OOP двумя эшелонами под прикрытием бомбовых ударов авиации флота и огня артиллерии. Для выполнения этого плана эвакуации было затребовано 17 транспортов, которые должны были непрерывно курсировать между Одессой и Севастополем. Смелость замысла эвакуации сочеталась с искусной оперативной и тактической маскировкой и подкреплялась проведением большого количества обеспечивающих мероприятий.

Генерал-лейтенант Г.П. Софронов, командующий Приморской армии, оборонявшей Одессу, решил нанести противнику уже подготовленный контрудар в секторе генерала И.Е. Петрова, чтобы дезорганизовать врага и облегчить вывод наших войск. Для получения этого задания генерала Петрова вызвали на командный пункт армии. И тут произошло трагическое событие. Г.П. Софронов получил телеграмму, что его старший сын погиб под Москвой. Георгий Павлович держался мужественно, но ночью ему стало плохо: два сердечных приступа привели к инфаркту.

Утром 2 октября после 20-минутной артподготовки и сокрушительного залпа «катюш» 25-я Чапаевская дивизия и полк 157-й дивизии атаковали противника, проведя очень успешное наступление. В районе Сухого Лимана, на его восточном берегу, был опрокинут и сброшен в лиман офицерский батальон противника, захвачено много пленных [4, 439].

Вначале эвакуация осуществлялась по намеченному плану. Ежедневно подавались транспорты, на которые грузились войска, гражданское население, ценное имущество. Чтобы обеспечить скрытность эвакуации, транспорты выходили в море с наступлением темноты. За это время они совершали путь до Каркинитского залива, а затем выходили в зону прикрытия истребительной авиации Черноморского флота. Несмотря на усиленные воздушные налеты противника, эвакуация проходила успешно и без потерь. 5 октября убыл последний эшелон с частями 157-й стрелковой дивизии. В этот же день ввиду тяжелой болезни генерал-лейтенанта Г.П. Софронова,

Военный совет назначил командующим Приморской армии генерал-майора И.Е. Петрова.

6октябряпоздноночьюконтр-адмиралГ.В.Жуковсобралсовещаниекомандиров и комиссаров дивизий и отдельных частей и сообщил им изменения в разработанном плане эвакуации войск.

32Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Предложенный план вызвал споры. Дело в том, что, по сути, имелись два плана эвакуации: подготовленный Г.П. Софроновым до его болезни и выдвинутый И.Е. Петровым. Оба они намечали вывоз войск кораблями ЧФ. Разница состояла в темпе и сроках их реализации.

Планом Г.П. Софронова предусматривалось вывозить постепенно, каждую ночь, по 4-6 транспортов. Это требовало сократить рубеж обороны, отойдя на линию Крыжановка, Усатово, Татарка, Сухой лиман. Генерал Петров указывал, что такой исход может серьезно подорвать моральное состояние войск. Возникала угроза, что остающиеся в обороне не смогут сдерживать противника.

БоинасухопутномфронтеОдесскогооборонительногорайонанепрекращались. Наши войска предприняли наступательные действия на отдельных участках обороны и, в частности, отбросили противника от с. Дальник.

Однако обстановка на фронте была напряженной. Если оборона OOP изза эвакуации непрерывно ослаблялась, то враг имел возможность подтягивать к фронту свежие силы и вводить их в бой. А 9 октября противник вновь возобновил наступление по всему фронту.

Возникшая угроза прорыва противником фронта обороны потребовала завершить эвакуацию в более сжатые сроки. Стало ясно, что план постепенного вывода войск не годится. Требовалось действовать быстрее и хитрее. А эвакуация продолжалась, до 10 октября было эвакуировано свыше 60 тыс. чел., более 200 орудий, около 500 минометов, 16 самолетов, 9 танков, около 900 автомашин, около 150 тракторов, более 3000 лошадей и 15000 тонн разных грузов [1, с. 300].

Предварительный отвод войск на тыловой рубеж двумя эшелонами, растянутый по времени на четверо суток, позволял врагу без особого труда установить время эвакуации и принять соответствующие меры.

Генерал И.Е. Петров и его штаб представили новый план эвакуации, предложив одновременно, одним броском отвести с фронта и эвакуировать кораблями все оставшиеся войска OOP. План был рискованным и организационно более сложным, вызвав вначале возражения командующего OOP Г.В. Жукова. Но Петрову удалось переубедить Жукова. Когда же новый план передали командующему ЧФ вицеадмиралу Ф.С. Октябрьскому, тот тоже стал возражать, настаивая на первоначальном варианте эвакуации, поскольку во втором случае требовалось больше транспортов и усложнялись задачи флота. Но, главное, командование просто боялось докладывать

вСтавку ВГК об изменении ранее утвержденного плана эвакуации.

Итогда, утром 10 октября, приняли единственно правильное решение направить

вСевастополь к Ф.С. Октябрьскому генерал-майора А.Ф. Хренова с докладом об оперативной обстановке в обороне Одессы. Убыв ночью в Севастополь на морском охотнике, А.Ф. Хренов 11 октября утром прибыл на флагманский командный пункт Октябрьского. Тот внимательно выслушал все доводы о необходимости пересмотра плана, что значительно усложняло выполнение задач, и направил А.Ф. Хренова к начальнику штаба ЧФ контр-адмиралу И.Д. Елисееву. В обсуждении ими нового плана участвовалчленВоенногосоветафлотаН.М.Кулаков.Измененияпланабылипризнаны

верными, и все трое пришли с этим решением к Ф.С. Октябрьскому. Выслушав, тот

РОЗДІЛ І.

33

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

предложил Н.М. Кулакову отправиться в Одессу для ознакомления с ситуацией и отдал распоряжение штабу ЧФ начать разработку нового плана действий флота в эвакуации войск OOP.

На следующий день, 12 октября, Н.М. Кулаков прибыл в Одессу. Около 3 часов, обсуждая проблему с И.Е. Петровым и Г.В. Жуковым, признал их правоту и тут же дал об этом радиограмму Ф.С. Октябрьскому. Через пару часов пришел ответ Ф.С. Октябрьского: он согласился изменить план и вывезти войска одним эшелоном с посадкой на суда в ночь на 16 октября.

Начальник штаба OOP генерал-майор Г.Д. Шишенин созвал совещание руководящего состава ООР, где доложил о пересмотре плана отхода войск с оборонительных рубежей. На совещании было доведено решение эвакуировать войска в течение одной ночи – с 15 на 16 октября.

Руководство этой операцией осуществлял Военный совет OOP через командование Одесской военно-морской базы и оперативную группу штаба Приморской армии. В каждую дивизию были направлены командиры оперативного отдела. Дивизии получили маршруты отхода частей, для сопровождения колонн выделялись проводники, а на маршрутах устанавливались посты-указатели. Батареям береговой артиллерии было приказано огнем прикрывать отход войск и арьергардов. В порту были сосредоточены теплоходы, транспорты, заградители, гидрографические суда, сторожевой корабль и тральщик. Чтобы ввести врага в заблуждение, перед отводом частей активизировались их действия, чем создали у противника впечатление подготовки к наступлению. Войсковая артиллерия вела систематический огонь по расположению фашистов. Корабельные и береговые орудия прикрывали своим огнем отвод частей и войсковой артиллерии, создавая у врага представление о том, что ведется артподготовка перед наступлением.

К 15 октября в Одессу прибыли боевые корабли: крейсеры «Красный Кавказ» и «Червона Україна», четыре эсминца, быстроходные тральщики, а также свыше десятка сторожевых катеров. Прибыли также транспорты: «Чапаев», «Калинин», «Восток», «Армения», «Украина» и другие и в порту провели имитированную разгрузку, якобы прибывших на защиту Одессы новых войск. Тридцать самолетов-истребителей перебазировались к курсам отхода кораблей и транспортов.

Рано утром генерал И.Е. Петров, обойдя все причалы порта, убедился в готовности к приему войск. Затем в течение дня войска ООР методически вели обстрел противника, не позволяя ему даже высунуться из окопов. В 16 часов Военный Совет ООР перешел на борт стоящего в гавани крейсера «Червона Україна» (командир, капитан 1 ранга Н.Е. Басистый, военком, батальонный комиссар В.А. Мартынов) и началась погрузка отделов полевого штаба Приморской армии [5, 165].

В 17 часов Петров и Крылов с оперативной группой штаба армии прибыли на командный пункт морской базы, откуда управляли отводом войск с боевых позиций и их переходом в порт.

Все же противник заподозрил перемещения и повел наступление на участках 161-го полка 95-й дивизии и 31-го полка 25-й дивизии. Командиры этих частей

34Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

немедленно приостановили отход и контратаковали врага, обратив его в бегство. После этого продолжили отход с позиций в порт.

Все объекты, имевшие военное или экономические значение, были взорваны. Чтобы обеспечить скрытность, взрывы производили в то время, когда враг вел артиллерийскийобстрелибомбилгород.Паровозыивагоныстолкнуливморе.Многие объекты в городе были заминированы. Установили свыше ста мин замедленного действия. Подготовили к взрыву на Маразлиевской улице (ныне улица Энгельса) здание НКВД. Установка безотказно сработала через 10 дней. Мины замедленного действия нанесли захватчикам немалый урон.

С 19 часов начали отход с оборонительных рубежей главные силы ООР. После посадки войск транспорты сразу же выходили из порта в море. Как и планировалось, к 3 часам 16 октября главные силы войск закончили посадку на транспорты. Еще раньше, в час ночи, три гавани порта были заминированы и объявлены закрытыми для плавания.

Около 2 часов ночи стали прибывать арьергардные батальоны. На баркасах они начали посадку на крейсеры. Около 3 часов была взорвана материальная часть береговых батарей, прикрывавших отход войск, а их личный состав разместился на кораблях. Ночью порт подвергся бомбардировке вражеской авиации. К счастью, прямых попаданий бомб в корабли не было.

К 4 часам утра 16 октября были загружены войсками и вышли из порта более 40 транспортов. Их отход прикрывали от воздушных атак противника боевые корабли во главе с крейсером «Красный Кавказ». Лишь после ухода транспортов и кораблей охранения, покинули порт на «охотнике» командарм И.Е. Петров, член Военного совета, дивизионный комиссар Н.М. Кулаков и начальник штаба Крылов с оперативной группой. Перед этим они лично проверили, что на берегу не осталось никого из бойцов. Когда «охотник» догнал эскадру ЧФ, то И.Е. Петров перешел на крейсер «Червона Україна», где находился Г.В. Жуков, и доложил об окончании операции вывода войск.

После отхода транспортов и кораблей быстроходный тральщик «Взрыватель» доставил мины на внешний рейд порта. В 9 часов 16 октября от пирсов Одесского порта отошел последний сторожевой катер охраны водного района базы.

Вся операция по отходу войск и эвакуации осталась для противника незамеченной. Только во второй половине дня 16 октября враг установил, что советские войска оставили Одессу, и стал преследовать своей авиацией отходившие корабли и транспорты. Налеты вражеских самолетов цели не достигли. Почти все транспорты к концу дня 17 октября благополучно прибыли в Севастополь. Только концевой транспорт «Большевик», который шел почти порожняком, атакованный самолетами-торпедоносцами, был потоплен в море, а личный состав перешел на подоспевшие сторожевые катера. При заходе в Ак-Мечеть затонул и сейнер «Красин», неоднократно подвергавшийся атакам вражеской авиации. Надежное прикрытие с воздуха обеспечило переход почти без потерь. В воздушных боях советские истребители сбили 17 самолетов противника. Кроме того, три самолета были уничтожены огнем зенитной артиллерии кораблей [4, 439].

РОЗДІЛ І.

35

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

Нашипотерисоставиливсего6самолетов.Потерьвличномсоставеэвакуируемых войск на переходе морем не было [5, 166]. Эвакуация Одесского оборонительного района, проходившая с 1 по 16 октября 1941 г., была успешно завершена.

ВсообщенииСовинформбюроот17октября1941гговорилось:«Организованная командованием Красной армии в течение последних восьми дней эвакуация советских войск из Одессы закончилась в срок и в полном порядке. Войска, выполнив свою задачу в районе Одессы, были переброшены нашим морским флотом на другие участки фронта в образцовом порядке и без каких-либо потерь. Распространяемые немецким радио слухи, что советские войска вынуждены эвакуироваться из Одессы под напором немецко-румынских войск, лишены всякого основания. На самом деле эвакуация советских войск из района Одессы была проведена по решению Верховного Командования Красной армии по стратегическим соображениям и без давления со стороны немецко-румынских войск. В виду этого заявление немецкого командования о трофеях, будто бы взятых немецко-румынскими войсками в районе Одессы, является пустым хвастовством» [3].

Эвакуация Одессы, проведенная в кратчайший срок и почти без потерь, явилась одной из самых успешных боевых операций в начальный период Великой Отечественной войны. Вce войска, оборонявшие город, в полном вооружении и без потерь были эвакуированы в г. Севастополь для защиты Крыма. Эту беспримерную

вмировой военной истории успешную операцию до сих пор изучают в военных академиях многих стран.

Всего в последние дни обороны из Одессы были эвакуированы 13 тысяч чел. гражданского населения, 500 арторудий, 1158 автомашин, 163 трактора, 3,5 тысяч лошадей, 25 тыс. тонн оборудования одесских заводов, 20 тыс. тонн боеприпасов и, главное, – 86 тыс. бойцов [6, 266]. Только с 15 на 16 октября из Одессы было эвакуировано 35 тыс. советских воинов. Все эвакуированные войска, боевая техника и вооружение направлены на усиление войск крымского направления [4, 439]. При этом удалось почти полностью избежать людских потерь. Вся артиллерия, авиация, 157-я, 25-я, 95-я, 421-я стрелковые и 2-я кавалерийская дивизии, т.е. вся Приморская армия

вполном составе [7, 35], доставленная в Крым, сыграла впоследствии важнейшую роль в обороне Севастополя.

Для сравнения: в ходе проведенной 26 мая – 4 июня 1940 г. аналогичной по задачам и признанной «успешной» постепенной эвакуации морем из района Дюнкерка (Франция) в Великобританию основной части группировки английских, французских и бельгийских войск, блокированных немцами, союзники потеряли около 300 кораблей и 100 тысяч бойцов, попавших в плен [2].

Впериод 73-дневной обороны Одессы Приморская армия, имея всего 4 дивизии, сковала группировку немецко-румынских войск в составе 20 дивизий и 7 бригад. Враг потерял здесь 160 тыс. солдат и офицеров [8, 123]. Оборона Одессы, ставшая в 1941 году одним из первых крупных успехов Красной армии, была высоко оценена руководством страны. Указом Президиума Верховного Совета СССР от 22 декабря 1942 г. для защитников Одессы утверждена медаль «За оборону Одессы».

36Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Известно, что история не знает сослагательных наклонений. Однако все же нельзя не сказать о том, что если бы опыт эвакуации Одесского оборонительного района через несколько месяцев был бы применен к аналогичному Севастопольскому району, то не было бы там убито или взято в плен 130125 чел. [9, 249]. Не было бы «на убой немцам … оставлено свыше 100 тыс. закаленных в боях бойцов (тех же защитников Одессы), которые могли не пустить немцев на Кавказ» [10, 393 – 394]. Не появилось бы сообщения Совинформбюро от 3 июля 1942 г., в котором говорилось: «… Бойцы, командиры и раненые из Севастополя эвакуированы» [11, 169] – верха лжи и цинизма советского военного руководства, все же обрекшего на смерть как почти всех защитников Одессы, так и всех защитников Севастополя.

Источники и литература:

1.Аганшев А. Как проходила эвакуация // Бойцы вспоминают минувшие дни… – Одесса, 1964. – С. 297 – 301.

2.Гречуха И. План Петрова (о двух стратегиях эвакуации в 1941 г. защитников Одессы) // Одесский маяк. – 2005. – № 1 (18).

3.Хренов А. В осажденной Одессе // Бойцы вспоминают минувшие дни… – Одесса, 1964. – С. 58 – 61.

4.Боевой путь Советского Военно-Морского Флота. – М., 1964.

5.Черноморский флот. Исторический очерк. – М., 1967.

6.История военно-морского искусства. – М., 1969.

7.Банников Б. Черноморский флот в обороне Одессы // Военно-исторический журнал. – 1976. – № 9. – С. 29 – 35.

8.Гурский А.Г. Оборона Одессы – яркая страница массового героизма и воинской доблести // Патріот України. – 2004. – № 1. – С. 11 – 24.

9.Ванеев С.И. Севастополь 1941 – 1942. – Кн. 2. – К., 1995.

10.Шпронфад А.Б. Битва за Крым. – М., 2005.

11.Крым в период Великой Отечественной войны: сборник документов и материалов / Сост. И.П. Кондранов, А.А. Степанова. – Симферополь, 1973.

РОЗДІЛ І.

37

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

Оксана Каліщук (Луцьк, Україна)

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ ЯК ЧИННИК ЕТНО-ДЕМОГРАФІЧНИХ ЗМІН У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ

ТА ВОЛИНІ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ

Події Другої світової війни належали та належать до кола зацікавлення чималої кількості дослідників. Попри це існує ціла низка фактографічних, теоретикометодологічних, історіософських проблем, що й донині не розв’язані. Вчені-історики у пострадянський період зіштовхнулися із ситуацією, коли їм доводиться, з одного боку, розвінчувати цілу низку міфів, продукованих радянською історіографією, а з іншого — вивчати ті питання, що не були об’єктом наукових студій попередників.

До того ж додамо, що осмислення історії України часів Другої світової війни виходить за межі суто наукового зацікавлення. Війна 1939 – 1945 рр. принесла українському народу жахливі страждання і залишила в історичній пам’яті глибокий та відчутний слід. Україна належить до тих країн, які зазнали найбільших за чисельністю людських втрат під час цієї світової бійні: за різними оцінками, вони становлять 7 – 8 мільйонів громадян (2,5 млн військовиків та 5,5 млн цивільних) [1]. Тож не дивно, що й донині все, дотичне до тих подій, має чималий суспільний резонанс.

Дослідники вважають, що основну частину втрат становили фронтові втрати, втрати радянських та антирадянських партизанських загонів (у боротьбі з окупантом та між собою), цивільні втрати під час боїв та бойових дій, смертність через голодне виснаження та епідемічні хвороби, жертви окупаційного режиму (планомірне винищення військовополонених, ліквідація євреїв та ромів, нищення мешканців більшості українських теренів) [2]. Окрім цих чинників, слід згадати й про те, що у початковий період німецько-радянської війни працівники НКВС у в’язницях Бережан, Біброк, Бузька, Володимира, Дрогобича, Дубна, Жовкви, Заліщик, Золочева, Калуша, Луцька, Львова, Надвірної, Самбора, Стрия, Тернополя, Чорткова та ін. знищили тисячі арештованих і депортували десятки тисяч осіб (значну частину яких під час евакуації також було ліквідовано, а решта опинилася у концтаборах). Імовірно, тоді в Західній Україні було розстріляно від 40 до 50 тис. осіб [3].

Одним із факторів, що суттєво вплинув на демографічні та етнічні зміни у Східній Галичині та Волині, слід вважати українсько-польське протистояння. І хоча на даному етапі студій відповісти на запитання, хоча б приблизно, скільки загинуло мирних людей – непросто, як справедливо зазначають дослідники цієї проблеми (С.Макарчук [4]), проте можна визначити приблизні оцінки втрат, які максимально наблизять нас до встановлення реальної кількості загиблих у цьому конфлікті [5].

38Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Нині діапазон цифр, які називають автори як публіцистичних матеріалів, так і наукових студій, настільки великий, що про остаточне вирішення цього питання годі й говорити. Слід нагадати, що тривалий час вітчизняні вчені не займалися конкретними підрахунками жертв українсько-польського протистояння і лише нещодавно з’явилася низка порайонних зборів свідчень, які дають змогу представити його бачення українською стороною. Це контрастує із ситуацією у польській історіографії, яка рясніє публікаціями на тему «злочинів УПА» та має складені мартирологи жертв у Волинському [6], Львівському [7], Станіславівському [8], Тернопільському [9] воєводствах. Однак одразу слід зауважити, що українські дослідники відзначають цілу низку хиб цих студій [10]. Як наголошує академік Ярослав Ісаєвич, характерною рисою польських публікацій, присвячених подіям Другої світової війни, є перебільшення кількості жертв з польського боку і поширення уявлення про винятковий садизм злочинів [11].

Перші спроби визначити кількість жертв міжетнічного конфлікту припадають на 40-ві роки ХХ ст., коли ще «за свіжими слідами» представники ворогуючих сторін намагалися підрахувати свої втрати. Так, українські історики, спростовуючи дані польських колег щодо 50 тисяч загиблих поляків і 15 – 17 тисяч українських жертв, наводять дані звіту АК за 1943 р., який засвідчував, що на Волині загинуло 15 тисяч поляків і близько 12 тисяч українців [12]. Так, наприклад, про звіт делегата уряду К.Банаха від 7 жовтня 1943 р. згадують, зокрема, київський дослідник проблеми Ігор Ільюшин [13] та львівський історик Юрій Киричук [14].

Першим дослідженням із відносно цілісним аналізом кількості жертв українськопольського протистояння польські дослідники [15] називають роботу Юзефа Туровського та Владислава Сємашка, у якій автори вказують на майже 100 тис. жертв тільки на Волині [16]. У книзі Владислава та Єви Сємашків, виданій у 2000 р. (цей двотомник обсягом у 1440 сторінок дає відомості про кожне волинське село), загальні втрати поляків від рук українців зменшено до 50 – 60 тис. осіб [17]. Зменшення втрат удвічі й виведення цифри втрат із величезної кількості одиничних фактів створюють враження об’єктивності проведеної роботи.

Однак порівняння даних української та польської сторін щодо тих районів Волині, де це можливо нині зробити, засвідчує значну варіативність отриманих результатів:

у Володимир-Волинському районі: за даними В. і Є. Сємашків – 2532, за даними Ярослава Царука – 616 поляків. Тож кількість польських жертв різниться більш ніж у 4 рази [18];

у Горохівському районі: за даними В. і Є. Сємашків – 1655, за даними українських обстежень – 873 (з них жертвами упівців, імовірно, стали 710 осіб). Відтак кількість різниться майже удвічі [19];

уКіверцівськомурайоні:заданимиВ.іЄ.Сємашків–1088,заданимиукраїнського дослідника – 226 поляків (з них, на думку І. Пущука, лише 138 осіб загинули від рук упівців). Кількість жертв різниться майже у 5 разів [20];

у Луцькому районі та м.Луцьку: за даними В. і Є. Сємашків – 1290, за українськими даними – 256 (з них від рук оунівців та упівців – 173). Кількість жертв різниться у 5 разів [21];

РОЗДІЛ І.

39

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

у Любомльському районі: за даними В. і Є. Сємашків – 2054 – 2058, за даними Івана Ольховського – 1837 поляків [22];

у Турійському районі: за даними В. і Є. Сємашків – 3372, за результатами українських досліджень – 1032 (з них загинуло від рук упівців – 989). Кількість жертв різниться у 3,3 раза [23];

у Шацькому районі: за даними В. і Є.Сємашків – 377 – 477, за даними Івана Ольховського – 67. Кількість жертв різниться принаймні більше, ніж у 5,5 раза [24].

Одразу слід зробити кілька застережень до наведених даних. По-перше, ми подаємо порівняння лише польських жертв конфлікту, оскільки підрахунок українських втрат, очевидно, не був предметом зацікавлення польських дослідників, що засвідчують разюче відмінні дані. По-друге, короткого пояснення потребують дані, оприлюднені Іваном Ольховським щодо Любомльського району. Оскільки досліднику не вдалося віднайти очевидців, які б могли розповісти про те, що відбувалося в таких населених пунктах, як Воля Островецька, Землиця, Кути, Островки, колонія Чмикос, Янківці та ін., то, як він сам зазначає, «для змалювання об’єктивної картини» посилається на польські підрахунки. Цим і слід пояснити отримані результати.

На протилежність висновків щодо втрат населення на Волині вказує польський дослідник Ґ. Грицюк, наголошуючи, що вони мають характер приблизних оцінок, часто-густо діаметральних, залежно від того, які джерельні матеріали взяті за основу підрахунків як достовірні [25].

Як би там не було, цифра 50 – 60 тис. загиблих поляків нині закріпляється в польській історіографії. Зокрема, Ґжеґож Мотика, один із визнаних знавців теми, відзначаючи попередність даних оцінок, називає найбільш імовірним загальне число польських жертв у 1943 – 1948 рр. – 80-100 тис. [26], а на Волині з польського боку втрати становили – 40-60 тис. осіб, на відміну не більше 2 – 3 тис. з боку українців [27].

Аналогічну думку, спираючись на наукові дослідження колег, висловлює Ян Кенсік. Учений стверджує, що втрати польського населення на Волині в 1941 – 1944 рр. могли становити 50 – 60 тис. осіб, а на теренах Львівського, Тернопільського

іСтаніславського воєводств – 20-25 тис. поляків. Що ж до українських жертв, то вони, на думку польського історика (посилаючись на підрахунки Ґ. Грицюка), становили на Волині принаймні 2 – 2,2 тис. осіб [28]. Одразу відзначимо, що ті українські дані, які ми маємо нині, ставлять під великий сумнів таку цифру, оскільки лише на території трьох районів (Володимир-Волинського, Ківерцівського і Луцького) задокументовано більше 3 тис. українських жертв протистояння.

У книзі Леоніда Зашкільняка і Миколи Крикуна «Історія Польщі», яка вийшла з друку наприкінці 2002 р., загальна кількість жертв українсько-польського конфлікту оцінюється в 75 тис. осіб з боку поляків і 35 тис. – з боку українців [29]. Автори взяли зазначені цифри з поточної польської літератури. Зниження польських втрат по всій територіїконфліктупояснюється,очевидно,зменшеннямудвічіоцінокВ.таЄ.Сємашків по Волині. Інший знаний український учений, професор Сорбонни Володимир Косик, вважає, що кількість українських та польських жертв не перевищує 30 – 35 тис. осіб (посилаючись на студії Миколи Сивіцького) [30]. Наближену цифру втрат (36 тисяч)

40Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

виводить і український дослідник Олександр Лавер [31]. Сумарні жертви Анатолій Русначенко фіксує в межах 20 – 30 тис. [32].

Нетипову оцінку масштабів українсько-польського конфлікту в роки Другої світової війни на західноукраїнських землях зазначає прокомуністичний історик Віталій Масловський. Науковець доходить такого висновку: у 1943 – 1944 рр. на Волині від рук українських терористів загинули 60 – 70 тисяч поляків; у Галичині значно більше – 140-150 тисяч (сумарно це становить 200 – 220 тисяч людських життів) [33].

Українські історики часто-густо уникають установлення конкретних цифр. Водночас (щодо співвідношення українських і польських жертв) практично всі дослідники висловлюють припущення про кількісну перевагу польських втрат. Так, зокрема, на разючу невідповідність щодо кількості жертв указує Ігор Ільюшин [34], про те, що польська сторона (принаймні в Галичині та Волині), перебуваючи у значній меншості, зазнала більших втрат, говорять Володимир Трофимович [35] та Юрій Макар

[36].На те, що апріорі в міжнаціональних заворушеннях більше потерпає національна меншина (підкреслюючи переважання українців на Волині), вказує Володимир Литвин

[37].Разом із тим, Степан Макарчук відзначає, що українські дослідники чи не кожного разу, описуючи події на українсько-польському порубіжні, подають дані, за якими українські жертви переважають над польськими [38].

Російськідослідники,якідивлятьсянаУПА,якправило,зізначнимсуб’єктивізмом, цілком підтримують підвищення планки жертв до 100 тис. чоловік [39]. Олександр Гогун, наприклад, поділяючи визнану вченими тезу про складність підрахунку, загальну кількість польських жертв оцінює в діапазоні від 50 до 100 тис осіб та у десятки тисяч українські (з них, вважає історик, лише на Волині загинуло щонайменше 25 тис. поляків та 10 тис. українців; у Галичині – від 20 до 30 тис. поляків) [40].

Цифри, які дістали поширення в польській історіографії, перейшли до праць західноєвропейських дослідників. Так, Норман Дейвіс фіксує діапазон забитих від 60 до 500 тис. осіб [41], американський історик Тімоті Снайдер 70 тис. польських жертв, українців – 20 тис. [42]. Найбільш обґрунтованими даними втрат Павло Роберт Маґочій називає 50 тисяч поляків та 20 тисяч українців і кілька сотень тисяч осіб, вигнаних із власних домівок (надто поляків із Волині) [43]. Згадаємо також значно ранішого в часі автора Мартіна Гліберта, який у своїй роботі, присвяченій проблемі Голокосту, вказує, що з 300 000 поляків, які жили на Волині, 40 000 стали жертвою українських„бандитів”

Отож, як бачимо, це питання далеке ще від остаточного вирішення. Для його розв’язання потрібен ретельний безсторонній аналіз даних української та польської сторін. Підсумовуючи аналіз демографічного аспекту, хочеться нагадати думку Нормана Дейвіса, який стверджував, що кожен народ завинив тим, що оприлюднював дані про свої втрати і нехтував утрати решти народів [45]. З огляду на суспільний резонанс цієї історичної проблеми, учені, з одного боку, мусять з’ясувати масштаби трагедії, з іншого – не перебільшувати й не применшувати їх.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]